Свидницький Анатолій Патрикійович
Українська педагогіка в персоналіях – ХІХ століття / За редакцією О.В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах // «Либідь», - К., 2005, кн. 1., стор. 299 – 307.
Свидницький
Анатолій Патрикійович
(1834–1871)
Педагог, письменник,
етнограф, публіцист і
громадський діяч
Анатолій Патрикійович Свидницький народився 1 вересня 1834 р. в селі Маньківцях Гайсинського повіту на Поділлі (тепер Тульчинського району Вінницької області) в сім’ї священика. Батько Патрикій Якович Свидницький розпочав свою церковну кар’єру в 1832 р. в селі Крутеньке Балтського повіту на посаді дяка, а з 1836 р. й до кінця життя був священиком. Мати Мотрона Лаврентіївна Ганчевська — донька уніатського попа з села Попова Гребля.
Сім’я була велика — шестеро дітей — і жила небагато. Анатолій Патрикійович писав пізніше, що батько «не дістав від предків своїх ніякої спадщини, до того ж при нинішньому неврожаї хліба, ледве може прогодувати сімейство в домі». *(1)
*(1) Цит. за : Сиваченко М.А. А.П.Свидницький (вступна стаття) // Свидницький А. Люборацькі : Сімейна хроніка. К., 1949. С. 4.
Утримувати родину доводилося з прибутків невеликої церковної садиби та мізерної платні від селян-кріпаків за різні церковні відправи. Всі гуртом обробляли землю й вели домашнє господарство.
За таких умов життя сім’ї сільського священика мало чим різнилося від побуту простих селян. Попівські діти росли в дружбі з селянськими дітьми, тим більше, що ні батько, ні мати цього не забороняли ; поринали в атмосферу народних звичаїв, традицій і обрядів.
Швидко пролетіло дитинство. У 1843 р., коли Анатолієві виповнилося 9 років, його віддали на навчання до Крутянського духовного училища Балтського повіту.
У ті часи в таких навчальних закладах панувала велика сваволя адміністрації та вчителів. Не оминуло це лихо і Крутянського училища, розташованого в глибокій провінції. Знання засвоювалися шляхом зубріння, а основним методом виховання й заохочення учнів було тілесне покарання —биття різками. Навчання здійснювалося лише російською мовою, а рідною українською заборонялося навіть на перерві розмовляти. Тим, хто порушував заборону, на шию вішали так звану «ноту» (ганебну табличку).
