SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Березень 2024

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

 Усі події

Зачек Любов Миколаївна

«Лікар – це жертовний спосіб служіння суспільству, спосіб життя, мислення і повної самовіддачі усіх фізичних і духовних сил в ім’я свого народу»

Народилася 02 липня 1952 р. у м. Дрогобичі Львівської області, в сім`ї лікарів Миколи та Дарії Макомели. Заміжня, чоловік Мати двох доньок Оксани і Лесі, бабуся чотирьох онуків Роман, Іринка, Ярослав та Юрій.

Школу закінчила із золотою медаллю, а у 1976 році Львівський Державний медичний інститут з відзнакою. Пройшла шлях від дільничного терапевта до заступника головного лікаря з лікувальної роботи Львівської лікарні швидкої медичної допомоги, де працювала протягом 1990-2003 рр.

1997 році за програмою USAID США заснувала і створила Львівський центр невідкладних станів з підготовки спеціалістів – парамедиків, що на даний час є складовою частиною  Львівського об`єднання медицини катастроф. Неодноразово проходила стажування та була учасником міжнародних наукових форумів, симпозіумів у США, Німеччині, Польщі, Молдові.

З 2003 року займала посаду головного спеціаліста відділу екстреної допомоги та медицини катастроф МОЗ України. З жовтня 2005 року і донині – головний лікар Київського міського клінічного госпіталю ветеранів війни.                  

Життя прожити – не поле перейти… каже народна мудрість. Ви є одним із творців «екстреної допомоги та медицини катастроф» в Україні. Що Вас привабило чи зацікавило у цій галузі на початку 2000-х років?

З.Л. Відповідь на Ваше запитання я б почала з того, що хочу підтвердити, що я все життя займаюся улюбленою справою. Я виросла в сім’ї лікарів. Мій батько Микола Макомел був лікарем-хірургом, потім педіатром і керівником дитячої клініки в мальовничому місті Снятині Івано-Франківської області. Я була старшою донькою в сім’ї і поступила в медичний інститут. Потім фах медика обрав і мій молодший брат Роман. Медиками стали і наші з братом доньки. Зяті наші – теж лікарі і мій найстарший онук є студентом Національного медичного університету імені Богомольця. Виходить так, що мій батько започаткував медичну династію… (сміється – ред.) Ви дуже голосно сказали, що я творець екстреної допомоги та медицини катастроф в Україні. Скоріше, я є тією людиною, яка змогла освоїти і реалізувати нові медичні технології в практичній охороні здоров’я. Я була однією з команди лікарів на початку 90-х, які вивчали досвід наших колег з США і Європи з екстреної медицини і медицини катастроф. В чому полягав цей досвід і в чому ця «першість»? Ми почали займатися наданням екстреної допомоги новітніми технологіями ще з 1997 року. Дуже відрадно, що ці технології розвинулись за наступні 20 років. Події на Майдані 2013-2014 років, АТО показали, що Україна володіє міжнародними методиками надання фахової медичної допомоги і тепер називається ця галузь медицини «тактична медицина». Сьогодні ідеологами «тактичної медицини» є депутат Верховної ради України Ольга Богомолець і в.о. міністра Міністерства охорони здоров’я Уляна Надія Супрун.  І це правда, я була однією з перших лікарів, які у 1996 році познайомилася з цікавою жінкою Ольгою Харитонюк. Вона була представником міжнародної програми USAID США в Україні, Молдавії і Білорусії. Я на той час займала посаду заступника головного лікаря з лікувальної роботи Львівської лікарні швидкої медичної допомоги. Вона мені презентувала матеріали програми, які я вивчила і дала свою згоду стати учасником цього міжнародного проекту. Проект передбачав навчання, заснування і розвиток підрозділів екстреної допомоги і медицини катастроф в Україні. Ми ознайомились із роботою парамедиків в Америці. Зі Львова нас було 4 лікарі (професор хірургії, завідувач відділу реанімації, завідувачка терапевтичним відділом і я, як начмед лікарні швидкої медичної допомоги), які пройшли стажування в США і в середині 90-х повернулися в Україну. Це був абсолютно новий підхід до надання першої медичної допомоги. Головним завданням такої допомоги була її ефективність: зупинка кровотеч, виведення людей з шокового стану, створення комфортних умов для постраждалих до приїзду карет швидкої допомоги. Нас вразили нові методики та технології і ми, як губка, всотували в себе ці знання. По приїзду в Україну ми ділилися знаннями із своїми колегами, поступово створюючи службу екстреної допомоги і медицини катастроф. Ми вчилися працювати в умовах масового ураження людей під час техногенних катастроф і надання кваліфікованої медичної допомоги. Незабаром саме життя стало нашим екзаменатором. У 2003 році сталася безпрецедентна катастрофа на Скнилівському летовищі, коли в юрбу людей, що спостерігали за авіаційним шоу, впав літак. Одномоментно треба було надати допомогу більше 100 травмованим. Ми з честю справились із цим завданням. Жодна людина не померла по дорозі до лікарні. Наша служба швидкої медичної допомоги вперше працювала як одна команда з парамедиками. Ми не тільки надали кваліфіковану допомогу усім постраждалим, але й сприяли подальшому лікуванню і реабілітації усім людям, які цього потребували, в лікувальних закладах США, Німеччини та Польщі.

Ще Програма USAID США передбачала створення в Україні (у Львові)  в 1997 році навчального центру на базі Львівської лікарні швидкої допомоги, в якому пройшли підготовку сотні лікарів і медичних працівників. Ми – учасники програми, стали викладачами і почали з того, що в нашому центрі перепідготовку пройшов насамперед персонал лікарні швидкої допомоги. Потім у нашому центрі пройшли навчання працівники приймальних відділень усіх лікарень Львова і Львівської області. Це є надзвичайно важливим моментом надання професійної допомоги хворому у приймальному відділенні. Адже такий підхід рятує життя сотням людей. Бо до реанімаційного відділення хворий може просто не доїхати. Власне в приймальному відділенні потрібні фахівці високого класу, які володіють сучасними методиками надання первинної допомоги.

Вкінці 2003 року я отримала пропозицію по співпраці з МОЗ України. Я переїхала до Києва і, на посаді головного спеціаліста відділу екстреної допомоги та медицини катастроф МОЗ України, входила до складу робочої групи з відпрацювання і створення Стандартів надання невідкладної медичної допомоги в Україні. Ці нові Стандарти були затверджені МОЗ у 2005 році. Власне, в цей період була напрацьована вся юридична, нормативна, правова та методична база для створення Центрів з підготовки парамедиків, спеціалістів з тактичної медицини в Україні. Ще один такий центр було створено в Києві при ДУС України.

Суть, проблеми і особливості надання невідкладної медичної допомоги в Україні? Чому ми часто чуємо нарікання з боку населення щодо недосконалої і неефективної роботи цієї служби?

З.Л. Реформування служби невідкладної медичної допомоги в Україні є процес довготривалий і непростий. Якщо, для прикладу, порівняти реформи в різних медичних галузях, то реформування і зміни в невідкладній медичній допомозі, особливо в контексті тактичної медицини, є значними. І тут ми маємо практичні результати: робота мобільних госпіталів, санітарна авіація, доставка поранених до найближчих госпіталів, де їм надається медична допомога оперативного характеру. Це все здійснюється ціною лікарів-ентузіастів, які живуть цією проблемою, і МОЗУ, і волонтерів, і спеціалістів з-за кордону, які роблять вагомий вклад в розвиток цього напрямку медицини. Тут є значний поступ. Ми навчилися працювати з великою кількістю поранених, травмованих в масштабних ДТП. Але дуже важливо, щоб ці навики надання невідкладної швидкої допомоги її елементи знала кожна пересічна людина. Ось приклад з життя. Ви відпочиваєте на дачі, а сусід травмував собі ногу і є підозра на перелом. Важливо правильно зафіксувати кінцівку, дати протишокові препарати і викликати швидку допомогу. Правильна перша долікарська допомога дає можливість уникнути глибокого травмування, тобто перелому з суміщенням, зупинити кровотечу. Дуже важливою є допомога при отруєнні, опіках, обширних забоях частин тіла, підозрах на інфаркт чи інсульт і т. д. Часом кваліфікована долікарська допомога рятує життя чи сприяє передчасній смерті людини. Я думаю, що Україна і українці, які обрали європейський шлях розвитку, вони будуть вміти давати раду в любих ситуаціях. Але це справа не одного дня, а робота системи медичної просвіти впродовж багатьох десятків років. Мусимо створити систему мотивації для кожної людини. Мотивована людина буде вчитися, а та людина, яка чекає манни небесної, і не хоче нічого сама робити – рано чи пізно потрапить в якусь халепу. Хоча тут мотивацією є саме ЖИТТЯ. Хіба є вища ціна?

Викладацька діяльність була Вашим хобі чи нагальною потребою реалізувати ідеї реформ в медицині?

З.Л.  Лікар в силу своєї спеціальності є учителем, педагогом, є тією людиною, яка навчає. Необхідно донести інформацію до хворої людини так, щоб вона стала вам союзником на шляху подолання недуги. Біля тебе знаходяться молоді лікарі, колеги з меншою практикою і досвідом і обов’язок кожного досвідченого лікаря поділитися з ними своїми знаннями, методиками. А оскільки я з 1990 року є одним із організаторів охорони здоров’я в Україні, спочатку на посаді заступника головного лікаря Львівської лікарні невідкладної медичної допомоги, потім в складі штату МОЗУ, а з жовтня 2005 року і до нині є головним лікарем Київського міського клінічного госпіталю ветеранів війни, то в моєму підпорядкуванні є значний медичний персонал. Серед моїх колег є і лікарі-інтерни, молоді спеціалісти, що тільки розпочинають свою діяльність і в мене є природня потреба передати свій досвід та сприяти набуттю практичних навиків молодими колегами. Є ще й така думка: «А хто буде мене лікувати?». Це є серйозною моєю особистою мотивацією (сміється – ред.), бо це є приклад здорового егоїзму. З 1990 р. свою роботу  керівника я поєднувала  з викладацькою роботою асистента кафедри кардіології у Львівському державному медичному університеті до 2003 р. та з 2005 р.– асистента кафедри терапії і геріатрії НМАПО ім. П.Л. Шулика. 

Треба сказати, що на базі госпіталю в Києві  працюють кафедри Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Шупика: терапії і геріатрії (2 доктори медичних наук та 5 кандидатів наук) і кафедра медичної реабілітації, курортології і фізіотерапії (5 докторів наук і 13 кандидатів наук). Професори наших кафедр Владимиров О.А. та Губенко В.П. входять до складу Координаційної ради з питань реабілітації учасників АТО при Комітеті ВР України з питань охорони здоров`я. У вересні 2014 року, у зв’язку з нагальною потребою, на базі нашого госпіталю була відкрито Реабілітаційний центр для бійців АТО.

З метою підготовки спеціалістів – реабілітологів (в Україні цієї спеціалізації не було до 2015 року) за підтримки народного депутата, голови комісії Верховної Ради України з охорони здоров`я Богомолець О.В.  мною було організовано в червні 2016 року курс навчання, який провели 7 спеціалістів-реабілітологів США штат Вісконсенс м. Мілуокі. Це були двотижневі курси підвищення кваліфікації для українських лікарів-реабілітологів у вигляді лекцій, семінарів, практичних майстер-класів, консультацій реальних хворих, які лікувалися в нашому госпіталі і надання їм практичної допомоги, а також консультування бійців АТО, які лікувалися у інших відомчих госпіталях Києва. Два тижні плідної роботи зранку до вечора, без вихідних дали свої позитивні результати. Потім у вересні 2016 року ми провели майстер клас по засобах пересування та корекції для спінальних хворих за підтримки офісу НАТО та USAID США в Україні. Троє спеціалістів із США та Канади навчали українських медиків реабілітаційних методик і прийомів роботи з хворими цієї важкої категорії. Слухачами курсів були лікарі з усієї України.

Враховуючи збільшення пацієнтів з невиліковними хворобами та важкими розладами життєдіяльності, що потребують догляду та паліативної допомоги, з жовтня 2016 року в госпіталі функціонує відділення «Хоспіс» на 20 ліжок.

І знову уся ця робота іде в ключі розвитку медицини катастроф…

З.Л.  Мабуть так… Але свій життєвий шлях я би поділила на таких умовних три етапи: перший етап – це робота у Львові дільничним терапевтом. Це десь десять років життя… Другий етап – це робота у Львівській лікарні швидкої невідкладної допомоги на посаді заступника головного лікаря з медичної частини. Це була лікарня розрахована на 1000 ліжок. Там я працювала 14 років і започаткувала  напрям екстерної допомоги і медицини катастроф.  Третій етап мого життя – це робота у МОЗі і в Київському міському клінічному госпіталі ветеранів війни на посаді головного лікаря. Робота в госпіталі і нагальна потреба в нових реабілітаційних методиках слугувала розвитку нових напрямків діяльності медицини і створення реабілітаційного центру для воїнів АТО. Ми пішли по шляху створення мультидисциплінарної бригади. У нас Реабілітаційний центр розрахований на 60 ліжок і з них 10 ліжок – для пацієнтів із спінальними травмами. В Україні є тільки два таких відділення для спинальників – у нас і у Львові. В одному відділенні у нас представлені лікарі усіх спеціальностей: психіатри, психологи, психотерапевти, невропатологи, травматологи, фізіотерапевти, терапевти, урологи, хірурги… Лікарі разом діагностують травмованого і кожен обирає свою лінію патології. А постійний обмін інформацією різними спеціалістами дає можливість швидко встановити діагноз і підібрати ефективне лікування. Свідченням ефективності нашої роботи є велика кількість людей, які хочуть у нас лікуватися. Це є великий успіх нашого медичного колективу.

Коли я готувала питання для інтерв’ю, то хотіла Вас запитати, чи не віджили госпіталі, розраховані на ветеранів війни, свій час. Бо ще недавно існували думки перепрофілювати ці медичні заклади у санаторії, профілакторії чи взагалі використати ці приміщення з іншою метою. Але прийшла на нашу землю війна і у нас з’явилася велика кількість травмованих чоловіків і жінок, які потребують професійної медичної допомоги і реабілітації. Ви уже відповіли на це моє запитання, аналізуючи роботу госпіталю в сучасних умовах.

З.Л.  У 2015 році наш Київський шпиталь інвалідів та ветеранів Великої Вітчизняної війни було перейменовано у Київський міський клінічний госпіталь ветеранів війни. В Україні нараховується 33 таких госпіталі. Враховуючи вимоги часу і згідно нового українського законодавства, ми надаємо медичну допомогу усім учасникам бойових дій ХХІ століття, які мають офіційний статус ветерана війни чи особи, яка отримала інвалідність внаслідок участі у бойових діях не тільки на території України, але й у складі інтернаціональних бригад чи військ ООН. А в час активних бойових дій в зоні АТО ми лікували усіх, кого нам привезли з зони військового конфлікту.

Які риси людського характеру Ви найбільш цінуєте в людях… в собі, а які Вам огидні?

З.Л. Я, напевно почну з останнього. Я не сприймаю підлість, підлість в широкому розумінні цього слова. Що я найбільше ціную в людях? (на мить замислилась… і продовжила… – ред.) Це – патріотизм і любов до своєї держави. Це теж об’ємне поняття, яке включає і любов до своєї сім’ї, до громади, до своєї Батьківщини. Патріотизм включає і любов до рідної мови. Ми маємо у мові слово кохання, що є особистим відношенням до своєї єдиної у всьому світі половинки, і маємо любов, любов до Бога, до Вітчизни, до своєї землі і всього, що створено Богом на цій землі. Любов до своєї країни є мірилом твого громадянства і твоєї щирості у своїх почуттях, словах і вчинках. Дуже ціную відданість своїй праці і любов до своєї обраної професії. Лікар має бути відданим своїй справі до останньої клітини свого тіла, бо інакше він не лікар. Я ще дуже ціную у людях почуття справедливості. Я потребую справедливості щодо себе і намагаюсь бути справедливою у всій палітрі свого життя до інших.

            Щодо себе, то я ціную вимогливість, і як керівник є дуже вимогливою. Одночасно, я дуже люблю усіх людей, з якими Господь дав мені можливість спілкуватися, працювати, жити під одним дахом. А, перебуваючи у поважному, але ще активно-дієвому віці, я намагаюсь піклуватися і про хворих, і про колектив, з материнською турботою. І, безумовно, я дуже люблю усю свою багаточисельну родину. Мені здається іноді, що якби я мала крила, то обняла б усіх разом. Я вірю, що наше життя зіткано з ниток любові…

 Якими Ви бачите своїх онуків через 15 років (як представників нового покоління: знання, морально-етичні цінності, уподобання)?

З.Л.  Не дивлячись на свою зайнятість на професійній ниві, я беру активну участь у вихованні своїх чотирьох внуків. Мої діти і онуки живуть у Києві і я маю можливість з ними часто спілкуватися. Я в курсі їхніх інтересів, уподобань, якихось дрібних проблем. У нас дружні стосунки і я є добрим другом та порадником своїм онукам. Безумовно, у нас  від мами з татом є невеликі таємниці і я дуже радію, що можу бути їм корисною.

            Майбутнє моїх онуків мене надзвичайно хвилює. Вони є нашим продовженням, нашим посланням у той далекий світ, де вже нас не буде. Але будуть ідеї, добрі думки та світлі спомини про нас і вірю, що вони будуть зігрівати душі моїх нащадків.

            Я знаю їх характери, розумію їх уподобання, маю своє бачення їх майбутньої професії і становлення, як людей, фахівців, батьків для своїх дітей. Мені приємно, що у більшості випадків їх вибір життєвого шляху в загальних рисах співпадає з моїми бажаннями. Але у кожного своя дорога. Хоча розповім Вам про такий випадок з нашого родинного життя. Коли старший онук на сімейній раді вирішив озвучити свій вибір майбутньої професії, я поставила таку вимогу: «Один з вас має бути лікарем. В найскрутніші часи, найтяжчі часи для родини, країни – цей фах дасть можливість вижити. Кожна родина потребує лікаря, священника і хліба» Мій онук дослухався до моєї поради-вимоги і обрав фах лікаря. Зараз він навчається на другому курсі Національного медичного університету імені Богомольця.

Хочу повернутися до вашої професійної діяльності. Ольга Богомолець, депутат Верховної Ради України і голова Комітету з охорони здоров’я є послідовним борцем за впровадження європейських протоколів діагностування і лікування хвороб в Україні.  Це благо для надання фахової медичної допомоги громадянам України, чи це черговий фарс, який буде поховано під уламками національного менталітету, кумівства, корупції ?

З.Л. Оця потреба в локальних протоколах – це початок реальної реформи охорони здоров’я в Україні. Без цього реформувати цю галузь в Україні – не можливо. Реформи в охороні здоров’я передбачають вирішення величезної кількості проблем. Це юридичні питання, це впровадження локальних протоколів, це соціальний захист, це відношення до старості і розвиток вікової медицини. У всіх на вустах питання страхової медицини, а що для цього зроблено? Без напрацювань локальних протоколів не може бути жодного питання щодо впровадження медичного страхування. Бо страхова медицина, з одного боку, наша медична діяльність, а з другого боку, контроль за нашою медичною діяльністю і в залежності від цього контролю, оплата нашої праці. І це є ті кошти, які закладає держава і кожен громадянин в розвиток та прогрес медичної галузі. Медицина – це не техніка, яку при потребі можна розібрати і перевірити якість виготовлених деталей. Ми маємо справу з людськими  організмами, де, часто, лікарська помилка тягне за собою загибель людини. Така подія є невідворотною, тому й контроль за лікарською діяльністю має бути дуже серйозний.  Локальний протокол – це стержень нашої діяльності. Це захист медиків перед суспільством, перед страховою компанією. Зрештою, в цьому документі акумульовано весь людський досвід, в тому числі і український, щодо діагностики і лікування будь-яких людських недуг. Це є дуже серйозний документ і в правовому полі з точки зору доказової медицини. Організація роботи медичної сфери за локальними протоколами – це здійснення медичної практики в Україні за новітніми світовими стандартами. Громадяни України отримають медичну допомогу такої ж якості як в Америці, Польщі, Німеччині, Ізраїлі, Канаді чи будь-якій іншій розвинені державі. Щодо особливостей українського менталітету, то підкреслю ще раз, що визначальною рисою нашого фаху є любов до своєї професії. Виконавши локальний протокол, враховуючи свій досвід і нові методики, лікар може запропонувати додаткові методи лікування хвороби конкретного хворого. Лікар не є ремісник і його місія передбачає, що він має бути чуйним, людяним, вміти співпереживати своїм пацієнтам. Лікар – це не просто професія. Лікар – це жертовний спосіб служіння суспільству, спосіб життя, мислення і повної самовіддачі усіх фізичних і духовних сил в ім’я свого народу.

Якщо б Бог дав Вам можливість написати програму розвитку для України в галузі медицини, які б пункти були головними?

З.Л.  В медицині немає другорядних питань. Усі напрямки розвитку медицини в Україні є важливими для охорони здоров’я населення і надання кваліфікованої медичної допомоги. Але для себе я вже визначила ті напрямки, якими б я хотіла зайнятися в своїй діяльності. Коли народжується дитина, то в сім’ї за нею доглядає мама і бабуся. В українців традиційними є ранні шлюби і, як правило, бабусі є ще молодими жінками, які допомагають своїм дочкам по догляду за дитиною, своїм онуком чи онучкою. Поряд з нами є ще старенькі батьки (прабабці і прадідусі для новонародженого). Діти працюють, онуки працюють і ті старички залишаються сам на сам з побутом, своїми проблемами – такі обставини сучасного життя. Держава ж практично не приділяє уваги цій категорії своїх громадян. Якість життя цих людей є низькою. Добре, якщо діти і онуки допомагають фінансово. Але є ще старечі хронічна хвороби, не дай Боже онкологія і травматичні хвороби чи людина є прикутою до ліжка. Рівень комфорту чи благополуччя у кожній державі визначають за рівнем життя найстаріших представників того чи іншого суспільства. Головне в цьому питанні має бути належний догляд за старенькими, вчасна і кваліфікована медична допомога і життя без болю. В новій програмі розвитку охорони здоров’я ми прописали «Відділення паліативної і хоспісної медицини». Власне, в цих відділеннях мають перебувати ті люди, які мають невиліковні хвороби, терплять страшний біль. Вони мають мати належний медичний догляд і в належних умовах доживати свої останні дні. В нашому госпіталі відкрито таке відділення на 20 ліжок. Ми розпочали реалізацію цієї державної програми і будемо надалі розвиватися в цьому напрямку.

Ви - українська жінка: дружина, мати, бабуся, керівник і вчений… Яка роль Вам найбільше до вподоби?

З.Л. (сміється – ред.) О, усі ці ролі дуже тісно пов’язані і усі вони мені до душі. Бо не будучи дружиною, я б не стала мамою. А не будучи мамою, я б не стала бабусею. Не маючи доброї кваліфікації, я б не змогла сприяти розвитку і становленню своїх дітей. Але кожна роль притаманна певним етапам мого життя. В двадцять, тридцять років – я працювала над своїм фаховим і професійним вдосконаленням, поєднуючи свій час з вихованням дітей. Мені допомагали і мама, і чоловік.  Було бажання активної діяльності, участі в різних проектах, нових зустрічах і, навіть, знаходився час на розваги. Потім піднялись діти і в нас збирались уже їх приятельки, друзі. Я намагалася завжди гідно їх прийняти: напекти тістечок, тортиків, пригостити кавою чи чаєм. Наш дім завжди нагадував вулик, де постійно перебували то шкільні друзі моїх донечок, то університетські колеги. Пізніше народилися внуки – це диво, неймовірні відчуття і емоції, це новий космос мого світу! Зараз наступив період, коли хочеться більше віддавати – знання, досвід, емоції… Хочеться залишити за собою не просто добрі спогади, але й конкретні справи.  Я багато сил потратила на те, щоб приєднати своїх внуків до віри, бо сама є віруючою людиною. І роблю все, щоб мої діти і внуки зберегли наші народні традиції поваги до батька і матері, до свого роду, до святкування Різдва і Великодня і інших народних свят українців. Хочу, щоб вони шанували і любили нашу землю.

Ви є щасливою людиною?

З.Л. Так, я щаслива людина. Не треба гнівити Бога, бо ми самі генеруємо те щастя…

Побажання читачам порталу Західно - Українська Асоціація «Спадщина України»

З.Л. Я бажаю успіху, творчих здобутків, вдячних учнів, доброзичливих соратників. Будьте здорові і щасливі!

Надворі згасав день і здавалося, що госпіталь поринув у зимову казку. Мокрий сніг прикрасив старий парк, притрусив клумби з осінніми хризантемами, які загорнули свої змерзлі стебельця у сріблясті паланкіни. Любов Миколаївна залишилась у себе, бо її присутності потребували ще багато справ. Знаєте, що мене вразило? Це очі пацієнтів госпіталю. Коли я йшла коридорами цього лікувального закладу я зустріла багато людей похилого віку, які йшли по своїх справах (на процедури, уколи, проводжали відвідувачів). Їх очі світилися лагідним і погідним теплом, яке можуть випромінювати тільки мудрі люди. Люди впевнені у своєму завтрашньому дні. Люди оточені увагою і турботою близьких і рідних. Люди оточені любов’ю медичного персоналу. Усміхнені сестрички, санітарки і лікарі щоденно дарують своїм пацієнтам надію на світлий прийдешній день. Мабуть так і виглядає доглянута старість і піклування вдячних нащадків. Складні і непрості часи в державі ми долаємо своєю самовідданою щоденною працею… кожен на своєму місці… Ми самі генеруємо щастя…

 

Розмову вела
Квасниця Ірина
Член Національної спілки журналістів України
Президент Асоціації «Спадщина України»

 

 

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER