SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Березень 2024

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

 Усі події

МАТВІЄНКО АНАТОЛІЙ СЕРГІЙОВИЧ

 

 
«В основі  діяльності політичних партій
 має бути МОРАЛЬ, САМОВІДДАНА ПРАЦЯ і ЖЕРТОВНІСТЬ,
тоді в нас вийде побудувати країну, країну сучасну,
 процвітаючу і комфортну для проживання її народу».
Анатолій Матвієнко
 
Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об'єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими зіткнулася наша держава в роки свого існування: поглиблення економічної кризи, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва, соціальна і гуманітарна катастрофа окупованих територій Донбасу і Луганщини, окупація Кримської АР. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку, міжпартійні чвари і з'ясування стосунків між гілками влади, особливо між Президентом і Верховною Радою.
 
Українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значною мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем'єр-міністр і склад Кабінету Міністрів. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала невід'ємною частиною європейського та світового співтовариства. З прийняттям Конституції завершилося формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. Остаточно змінено було політичні і соціально-економічні основи нашого суспільства. Які ж майбутні орієнтири розвитку України? Що є основою формування моральних і етичних цінностей сучасного політика? На що нам сподіватися і до чого прагнути в нашій державі?
 
 Сьогодні нашим співрозмовником є професійний політик, кандидат економічних наук, народний депутат України І, ІІІ, ІV, V, VI, VIII скликань Верховної Ради України,екс-голова партії Трудовий конгрес України, НДП, Української народної партії «Собор»  Матвієнко Анатолій Сергійович.
 
Коротка біографічна довідка:
 
Анато́лій Сергі́йович Матвіє́нко – народився 22 березня 1953 року, Бершадь, Вінницька область в сім'ї робітника. Українець. Батько – Сергій Кузьмович (1928), мати – Марія Павлівна (1928), дружина Ольга Василівна (1953) – д.п.н., доцент Київського лінгвістичного університету. Сини Віктор і Павло.
У 1975 році закінчив факультет механізації сільського господарства Львівського сільськогосподарського інституту за спеціальністю інженер-механік.
 
У 1975 - 1976 роках – завідував гаражем, 1976–1977 – працював головним механіком відділу механізації Бершадського районного міжколгоспного будівельного управління.
З 1977 – на комсомольській роботі. З грудня 1977 року – перший секретар Бершадського райкому ЛКСМУ. З вересня 1980 – другий секретар, з 1983 – перший секретар Вінницького обкому ЛКСМУ. З березня 1985 – секретар ЦК ЛКСМУ. Жовтень 1988–1989 – аспірант кафедри економіки Вищої партійної школи при при ЦК КПУ.1989 -1991 – перший секретар ЦК ЛКСМУ, член ЦК КПУ.
 
Народний депутат України 12(1)-го скликання від Бершадського виборчого округу № 30 Вінницької області. Переміг вже в першому турі (з'явилося 97.6 %, «за» 75.6 %. 1 суперник (Сидоренко М. Ф., колгосп, бригадир трактористів, 1-й тур — 21.7 %). У парламенті очолив Комісію у справах молоді (з червня 1990). У 1991 році став Президентом Фонду міжнародного молодіжного співробітництва.
 
Квітень 1993 - лютий 1996 – засновник і голова Політради партії Трудовий Конгрес України. В березні 1994 року балотувався у народні депутати України у Бершадському виборчому окрузі № 54 (Вінницька область). 1-й тур – 36.32 %, 1 місце з 10 претендентів; 2-й тур – 47.44 %, 1 місце з 2 претендентів, проте депутат так і не був обраний. З липня 1994 – голова Фонду сприяння розвитку мистецтв України.
 
З липня 1995 – заступник голови об'єднання «Нова Україна». На установчому з'їзді Народно-демократичної партії у лютому 1996 році обраний її головою.
 
З 18 червня 1996  – виконувач обов'язків голови,  31 серпня 1996 призначений керівником Вінницької облдержадміністрації.
 
У березні 1998 року знову обраний народним депутатом від виборчого округу № 17 (Вінницька область, з'явилося 77.7 %, за 27.6 %, 13 суперників), одночасно балотуючись за списками НДП (№ 2 в списку). Очолив фракцію НДП в Верховній Раді, працював в комітеті з питань охорони здоров'я, материнства та дитинства.
У квітні 1998 року склав повноваження голови НДП, у липні – вийшов з партії і фракції, залишившись безпартійним депутатом.
Створив і в грудні 1999 р. очолив Українську народну партію «Собор». Був членом ради "Громадської ініціативи «Форум національного порятунку» (з лютого 2001); представником Громадянського комітету захисту Конституції «Україна без Кучми», уповноважений для ведення переговорів з представниками режиму.
 
Народний депутат України 4-го скликання з 14 травня 2002 до 19 травня 2005 від «Блоку Юлії Тимошенко», № 2 в списку. На час виборів: народний депутат України, член УНП «Собор». Уповноважений представник фракції «Блок Юлії Тимошенко» (з травня 2002). Голова Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (з червня 2002). Склав депутатські повноваження 19 травня 2005.
 
20 квітня – 21 вересня 2005 – голова Ради Міністрів Автономної Республіки Крим. Відставка Матвієнка з посади прем'єра Криму стала одним з наслідків кризи, спричиненої падінням уряду Юлії Тимошенко, відтоді Анатолій Матвієнко відійшов від БЮТ і став послідовним критиком цієї політичної сили. Листопад 2005 – травень 2006 – заступник глави Секретаріату Президента України Віктора Ющенка.
 
Народний депутат України 5-го скликання з 25 травня 2006 до 14 червня 2007 від Блоку «Наша Україна», № 12 в списку. На час виборів: заступник Глави Секретаріату Президента України, член УРП «Собор». Член фракції Блоку «Наша Україна» (з травня 2006). Перший заступник голови Комітету з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування (з липня 2006). 14 червня 2007 достроково припинив свої повноваження під час масового складення мандатів депутатами-опозиціонерами з метою проведення позачергових виборів до Верховної Ради.
 
Народний депутат України 6-го скликання з 23 листопада 2007 від Блоку «Наша Україна — Народна самооборона», № 22 в списку. На час виборів: президент Інституту відкритої політики, голова УРП «Собор». Член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (грудень 2007 — вересень 2010), член Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин (з вересня 2010).
Народний депутат України 8-го скликання з листопада 2014 року від Блоку Петра Порошенка, №32 у списку. Член комітету Верховної Ради України з питань бюджету.
Захоплення: футбол, поезія, просвітництво.
 

Відзнаки та нагороди

  • Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР (1988).
  • Орден Святого Архистратига Божого Михаїла (січень 1999; УПЦ КП),
  • Орден «За заслуги» III ступеня (листопад 2007).
  • Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (2016).[2]
Ви увійшли в історію Незалежної України, як батько-творець трьох політичних партій: Трудовий конгрес України, Народно-демократичної партії України, Української народної партії «Собор». Який план розбудови України у Вас був і чи вдалося його реалізувати?
 
М.А. Я б не перебільшував свого значення у створенні цих партій. Я був, скоріше, одним із творців, а от лідером, безперечно, я був усіх названих трьох партій. Ці партії не були збудовані під «вождя» чи лідера. Я завжди розглядав політичні партії, як суспільний інструмент реалізації тих чи інших завдань, спосіб консолідації громадянського суспільства в процесі розбудови країни. Сьогодні лідер є номінальний, бо тільки команда однодумців, як авангард нації, здатна за собою повести людей. Такої політичної партії на сьогоднішній день немає жодної. Бо ті партії, чи ті формування, які сьогодні називають себе партіями – це банди казнокрадів і лиходіїв на чолі з вождями, що мають за мету вгамувати свої амбіції. Треба ставити великі цілі розвитку і розбудови процвітаючої країни, а роль партії необхідно розглядати, як один із інструментів для досягнення суспільного блага для всього народу. І коли мені закидають, що я був лідером-творцем декількох партій, входив до різних політичних блоків, то я відповім, що для досягнення великої мети, потрібно міняти і інструменти. Коли господиня готує вареники, вона використовує одні продукти і інструменти, а коли борщ – то інші. Тому, не можна милуватися створенням партії, як кінцевою метою своєї діяльності.  Партія є інструментом приходу до влади, але це не може бути кінцевою метою. Має бути у душі святість і гордість усвідомлення, що ти є громадянином цієї країни і маєш можливість зробити все для її розквіту. На превеликий жаль не має внутрішнього задоволення, що ми є представниками суспільства, яке динамічно і прогресивно розвивається. Значить, впродовж років Незалежності України, політичне середовище, його розвиток рухався не в той бік. Воно не розвивалося, а вироджувалося. Сьогодні ми знаходимося на найнижчій сходинці змістової складової політичного розвитку, в якійсь апокаліптичній точці його стагнації. Тому ми маємо складну ситуацію в країні, в усіх сферах економічного і соціального життя. Перед нами стоять завдання побудови суспільних інститутів, які зможуть формувати цільові команди для реалізації тих чи інших завдань, інакше поступу вперед не буде. В основі такої діяльності має бути МОРАЛЬ, САМОВІДДАНА ПРАЦЯ і ЖЕРТОВНІСТЬ, тоді в нас вийде побудувати країну, країну сучасну, процвітаючу і комфортну для проживання її народу.
        
Якщо проаналізувати еволюцію деградації політичного руху України за ці останні 27 років, вийде неприваблива картина. Я скажу неприємні, може десь шокуючі речі, та ситуація наступна. Зараз у діючій політиці представники соціуму, виховані на бандитських принципах безконтрольності і вседозволеності початку 90-х років. Сьогоднішні олігархи – це представники чи вихованці бандитських кланів, що сформували свої статки на грабунках, розбої і рекетирстві у 90-х роках. Вони є основою активно працездатного покоління і знаходяться в активній фазі своєї діяльності. Цим пояснюється психологія поведінки сьогоднішніх політиків, чиновників – це казнокрадство і корупція. Головний спосіб їх існування – це рента. І вони ніколи не будуть працювати на прибуток в принципі, а тим паче, на прибуток і добробут держави та українського народу. Їх цінність: «Хто має більший мішок, той має більше права». Їм не потрібна конкуренція, бо вони зариють кожного, хто стане їм на дорозі. Це і є національною українською трагедією. Тому боротьба з корупцією в українському варіанті, поки малоефективна. Ворон ворону ока не виклює. Чи можна цю ситуацію змінити? Можна. Наступає період суспільного запиту на партію високопрофесійної команди. Якщо ми цього не зробимо, то будемо ще 27 років товкти воду у ступі, а держави не збудуємо.
 
Найбільш вдалий проект, на думку громадськості, була НДП – центристська партія, яка певний час була і «партією влади». Робочий слоган «Людина. Родина. Україна» – був зрозумілим для українців і співзвучний моральним цінностям. Що стало причиною втрати центристських орієнтирів, які Ви сповідували, і спонукало Ваш перехід до право радикальних настроїв УНП «Собор»?
 
М.А.  В  Парламенті ми позиціонували себе як платформа критики комунізму. Це відбувалося ще до здобуття Україною незалежності у 1991 році. Більшість, яку очолював Олександр Мороз (239 депутатів), я не був членом цієї більшості, хоча з неї я вийшов, була не в захваті від нашої діяльності і наших ініціатив. Перебуваючи в Парламенті за радянської влади, я очолював ЛКСМ України і виступав за незалежну молодіжну спілку України, яка претендувала на частку майна і фінансових ресурсів ВЛКСМ. Тоді ми бачили створення декількох молодіжних структур і я був прибічником соціал-демократичної ідеї молодіжного руху. Кінець 80-х років ми розуміли, що комуністи нікуди не дінуться, тому пропонували створити молодіжне крило комуністичної партії. Далі планували створити європейську соціал-демократичну молодіжну спілку і молодіжні профспілки. Мав намір ЛКСМУ розділити на три структури, маючи особливу симпатію до профспілок. Тому ми боролись за майно і фінанси українського комсомолу, як матеріальну основу майбутнього молодіжного руху, без якої такий рух не можливий в принципі. На практиці це означало забрати матеріальні цінності в Радянського Союзу (вважай в Росії) і залишити на балансі УРСР. Таким чином своєю діяльністю я став опозицією комуністів і був для них дуже незручним персонажем. На всіх зібраннях я кричав із трибуни, що давайте створимо хоч ще одну партію, бо інакше просто розвалимо Україну. Адже, навіть  поляки в ті часи мали крім комуністичної ще й селянську партію.
        
Тепер я розумію, що то була ілюзія, яка спонукала мене, молодого політичного романтика, до певних дій. Ми, це декілька фахівців-романтиків в числі яких були А. Гальчинський і О. Симоненко,  створили інтелектуальний клуб і написали проект Програми розвитку України на найближчі п’ять років. Це був 1991 рік. З цією Програмою ми пішли до Прем’єр-Міністра України В.Фокіна. Пізніше я презентував її на трибуні Верховної Ради. Нас вислухали, навіть десь похвалили, і… успішно за неї забули. Ми зрозуміли, що якщо хочемо аби Програма була реалізована і Україна розвивалася і будувалася, як незалежна держава, треба знайти інструмент, за допомогою якого можна цю ідею зреалізували. Шляхом еволюції наших прагнень, думок і устремлінь ми прийшли до висновку, що таким інструментом є політична партія. Першою партією був Трудовий конгрес України, який потім внаслідок об’єднання переріс в більш потужний політичний проект – Народно-Демократична партія України. Власне ми задовольнили ту пропозицію на інтелектуальний продукт, який існував у суспільстві і проект почав набирати оборотів. Крикунів суспільство тоді не сприймало, тому НДП стала конструктивною і дієвою силою. Сила наша наростала, нас почав поважати Президент Л. Кучма, почав дослухатися до наших пропозицій, особливо в кадровій політиці. І тут прийшла біда, бо злодійська кон'юнктура дуже швидко зрозуміла, що це дієвий спосіб добратися до державного корита. Особливо це стало очевидно після нашої боротьби з П. Лазаренком і Л. Кучма зняв його з посади, але ефект від цієї процедури був дуже негативним. На місці Лазаренка з’явилося п’ять лазаренків, в партію поперлися кон’юктурники-кар’єрники на усіх рівнях. Процес став не керованим і тоді ми, як Ви кажете батьки-засновники, я, Володя Філенко, Тарас Стецьків, Олександр Ємець (покійний), на засіданні політбюро партії приймаємо рішення «Про небезпеку кон’юктуризації партії». Партію необхідно обмежити від «собак ненаситних» – бюрократів України, які заради власної вигоди і своїх посадових крісел готові маму рідну продати. Злодійство і казнокрадство ставало нормою поведінки чиновників різного рангу. Звичайно, ми не мали морального права миритися з цією ситуацією. В партії виникло дві тенденції: одна частина членів партії хотіла перетворити НДП на придворну кучмівську, інша, до я якої я входив – партія конструктивної опозиції до влади, громадський інститут реформ. Ми пішли з партії і проводили акції громадської непокори по всій Україні, стверджуючи, що Л. Кучма і його прибічники не можуть іти на другий термін каденції, бо то  буде бідою для держави і трагедія для самого Президента.
 
Разом з однодумцями ми створили Інститут відкритої політики (громадську організацію). Ця організація стала базою для створення УНП «Собор», а потім ми об’єдналися з Українською республіканською партією, яку очолював Левко Лук’яненко. Мені дуже імпонує радикальність Л.Лук’яненка, особливо в період 1998-2004 рр., коли стояло питання в якому напрямку буде розвиватися Україна, чи то в європейському напрямку,  чи в сторону азійського союзу з Росією. На той час я, мабуть, був найліберальнішим з радикалів, але це була вимушена міра, яка дала свої результати. Я виконав свою місію в історії боротьби з «кучмізмом», як політичним явищем, але тільки через п’ятнадцять років ми прийшли до серйозної боротьби з корупцією і казнокрадством, завдяки  впливу Європейського Союзу та виконання умов Угоди про асоціацію з Євросоюзом.
 
В чому полягала співпраця з Блоком «Наша Україна – Народна Самооборона»?
 
М.А. Я щиро підтримував Віктора Ющенка і вважав, що нам вдасться пройти значний політичний шлях, який передбачає розбудову держави на національних засадах. Спочатку В. Ющенко був на посаді Прем’єр-Міністра, а потім став кандидатом в Президенти і у мене народилась пропозиція, яку я йому озвучив: «Давай об’єднувати наші сили, йти на виборах з Блоком «Наша Україна». В мене почались дуже активні перемовини з ініціативи Ю. Тимошенко, оскільки у нас була потужна коаліція однодумців: я, Л. Лук’яненко, Г. Омельченко, В. Комісаренко, К. Ситник, та ін.  в якій не було «вождя», а діяли засадничі демократичні правила співпраці. Юлія Тимошенко прекрасно розуміла, що без нашої підтримки у неї немає шансу вийти на електоральний ринок Центральної і Західної України. При умові підтримки Ю, Тимошенко, ми мали, хоча і примарний, шанс увійти в Парламент двома фракціями і продовжувати свою боротьбу з «кучмізмом». Фактично наша політична сила внесла Тимошенко в Парламент на своїх плечах. Цей шлях був надзвичайно тернистий і, як показала практика, дуже невдячний. Основні завдання першого етапу були виконані: ми потрапили в Парламент двома фракціями, Ю. Тимошенко, все-таки, було втримано на орбіті В. Ющенка і вона не пішла в президенти.  Моя місія була виконана і я відверто сказав Ю. Тимошенко, що далі я йду з Віктором Ющенком. Мене з ним об’єднує спільна мета, морально-етичні цінності, національна українська держава і розбудова національної країни. Я не кричав з трибун, що це я роблю – не це є для мене цінністю. Для мене важливим є результат місії. Досягнутий певний результат, підводяться підсумки і коректується подальший шлях політичної діяльності. Я об’єдную свої зусилля з тими, кому зі мною по дорозі…
 
2014 рік – за мандатом Блоку Петра Порошенка Ви стали Народним депутатом Верховної Ради України на дострокових виборах. Мета співпраці і що вдалося реалізувати з задуманого, що є у планах?
 
М.А. Петра Порошенка я знаю досить давно, як фахового і  талановитого бізнесмена. Я цілком поділяв його амбіції стати мером Києва, готовий був його підтримати на цьому шляху. Коли ж П. Порошенко став кандидатом в Президенти, він покликав мене і попросив політичної підтримки. Я погодився і до сьогодні вважаю, що кращого кандидата тоді не було. Але я поставив умову, як і інші політики, які підтримали Порошенка, щоб він продав свій бізнес, як цього вимагає моральний кодекс і законодавство України. На жаль, ця умова до кінця так і не була виконана. Я вважаю, що є велика помилка діючого Президента.
        
Хочу відзначити, що за каденції діючого Президента в Україні, не дивлячись на війну, є дуже багато позитивних змін. Порівняно з попередніми роками країна дійсно рухається вперед, може не такими великими темпами, але поступ є значний. Зміцнилася Україна і в Європейському просторі, знайшла нових союзників в Америці і Азії. Є моменти щодо кадрової політики на ключові посади виконавчої влади, коли запрошують іноземців. Мене це принижує, це принижує мою країну. Я не проти фахових консультантів, експертів, але Україною мають керувати українці.
        
Знову хочу повернутися до питання моральності української влади. Ми повинні бути чесними із своїм народом. Обіцяли за три місяці закінчити війну, але не склалося з тих чи інших причин. Скажіть про це відверто народу, скажіть, що з таких-то й таких-то причин та чинників, ми і за чотири роки її не закінчимо чи за рік. Була ілюзія, що проблеми з якими зіткнувся Президент і Парламент є такими, що швидко вирішуються. Але є об’єктивні причини, обставини, зовнішні і внутрішні чинники які не дають можливості їх швидко вирішити. На це потрібні ресурси, засоби і необхідно створювати нові інструменти. Скажіть про це відверто людям. Тоді, розуміючи недоліки роботи, природу проблем і шляхи їх вирішення, а також зважаючи на здобутки, люди починають вірити владі. Людина відчуває свою захищеність, впевненість у завтрашньому дні. З’являється внутрішній і суспільний комфорт. Ми повертаємося до запиту на МОРАЛЬ ВЛАДИ і ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ. Якщо ми не врегулюємо ці аспекти суспільного життя, ми отримаємо соціальні бунти, руїну і погубимо Україну. Адже зараз ми повторюємо ситуацію 1918 року. Немає єдності, немає практики підтримки просвітницьких ідей, гуманітарних проектів, економічних і соціальних проектів тих, хто стоїть поза партіями чи належить до інших блоків та партій. Не ідея національного блага керує очільниками держави, політичних партій і громадських рухів, а самолюбування і відстоювання вузьких корпоративних і кланових інтересів.
 
Цей шлях загубить Україну.
 
Чи є завдання, які Ви ставили перед собою, перед своєю політичною силою, які так і залишилися нереалізованими?
 
М.А. На певних етапах політичної діяльності, можливо і було якесь невдоволення, але я рухався повільно, рішення будувались на конструктивізмі, а якщо ми й не досягнули певних результатів – то на це були об’єктивні обставини про які я говорив вище. В основу будь-якої діяльності треба ставити МОРАЛЬ. Це і є основною засадничим правилом, яке не виконується політиками і призвело до плачевного стану в Україні. МОРАЛЬ мала б бути національним цементом відносин в українському суспільстві. Дуже цікава українська ментальна риса, це довіку пам’ятати добро, яке тобі зробили інші. Моральні засади кожного українця – це викопати криницю, збудувати дім, посадити дерево, народити сина… А от в японців є ще – зробити добро іншій людині, але щоб вона ніколи не взнала, хто це для неї зробив. Якби ми мали таке суспільство, яке б не керувалося власним ЕГО, за принципом, зробив на копійку, а верещить на гривню… А якби ми дарували ДОБРО і нікому не казали? Який би то був наш світ?
 
Ще мій дід Павло одну мудрість мені передав – «Толя, якщо ти вкрав, то є великий гріх, за який сім поколінь твоїх нащадків будуть страждати. Якщо ти знайшов якусь річ кимось загублену, то знайди його і віддай. Якщо не можеш, то роздай поміж люди. На чужій біді щастя не збудуєш. А якщо хтось спеціально поклав, щоб ти знайшов, бо ти в цей час потребуєш – то це твоє щастя. Прийде час, будеш мати можливість, то підтримай того, хто потребує твоєї допомоги».
Загальнолюдські цінності, закладені в основу людського буття, я навів приклад Японії і України, є суголосними. Але в країні сходу сонця – це моральний культ, а в Україні – не поціновується, тим паче в політиці, в просвітництві, в буденному житті.
        
Ми сьогодні говоримо про моральні засади, про мету, то я хочу Вам сказати, що беручись за будь-яку справу, я ставлю планку дуже високо. Мета має бути високою і тоді, прямуючи до неї, тебе не зламають щоденні дрібні проблеми, клопоти чи якісь перешкоди. І коли говорити про філософію мого буття, то я десь розумію Ніцше, що рух до мети – це все, а саме досягнення – ніщо… Для мене є страшним сам факт досягнення мети, це кінець… Я хочу відчувати насолоду руху до мети і волію, щоб мої дні закінчились десь по дорозі.
 
Сила людини – в родині. Багато років поряд з Вами дружина Ольга Василівна. У Вас двоє синів, четверо онуків… Яка вона Ваша родина?
 
М.А. Коли ми починали наше інтерв’ю, то Ви згадали гасло, яке було засадничим в діяльності НДП «Людина. Родина. Україна». Для діючого політика ці пріоритети звучать, як Україна, родина і особистість. Святинею для кожного політка, який веде за собою хоча б троє людей – є Україна і її національні інтереси. І коли ти після вечірньої молитви дав позитивну відповідь, що все, що ти сьогодні зробив відповідає національним інтересам твоєї країни, можеш переходити до осмислення діяльності своєї організації чи партії. Це є перехід до корпоративних інтересів твоєї родини, в широкому розумінні. Щодо простої людини, то для неї родина є суттю і смислом життя. Не можна вивертати її навиворіт на кшалт: «Сначала думай о Родине, а потом о себе». Це два крила суспільного життя, які формують життя в країні.
       
Щодо мене, то мене формувала моя велика родина. Мені важко зараз сказати, що є головним в цьому. Наприклад, в 1998 році я залишив посаду губернатора Вінницької області. Мені було надзвичайно важко в цей період (п’ять місяців були затримки по заробітній платі, пенсіям, калошами і парасольками видавали зарплату на деяких підприємствах, вчителі і лікарі були на межі бунту), а от останньою крапкою стало наступне. Я приїхав додому в Бершадь і мама, яка мене зустріла, розплакалася. Я питаю, що сталося. А мати мені: «Я не можу навіть в магазин піти. Приходжу, а там усі люди тебе проклинають. Толя, я не піду більше в магазин, бо ти мене позориш». Я дуже розчулився і зрозумів, що мушу бути більш жорсткий у відношеннях з Кучмою, більш жорстко вимагати виконання центральною владою своїх зобов’язань. Я зробив усе, що міг зробити в цей час в рамках своїх повноважень, але незабаром пішов у Парламент. Бо продовжувати боротьбу з «кучмізмом», залишаючись підлеглим Президента, було нонсенсом. Одне слово моєї мами змусило мене до прийняття цього рішення. 
        
Щодо батька, який не мав жодного класу освіти, але був наймудрішим чоловіком у світі. Авторитет і людяність батька мали на мене такий великий вплив, що на його 70-ліття я захотів зробити йому наступний подарунок: здійснити паломницький піший перехід Київ-Бершадь (це 300 км). Напередодні мені приснився мій дід Павло (який є моїм покровителем і оберігає мене на моєму життєвому шляху), що йде по запилюженій дорозі поряд з волами. Поряд багато людей: хто на возах, запряжених кіньми чи волами, хто – пішки. Усі вони кудись ідуть. І я зрозумів, що вони ідуть на прощу до Києва. До слова, дід Павло був кремезним статним чоловіком, дяком, мама – абсолютно безбожна, а її мама щонеділі ходила вісім кілометрів на недільну службу до церкви в сусіднє село. Це була трагедія радянської доби. Так от, я собі подумав, а наше покоління, Я здатен пройти 300 км на прощу? Мене це мучило зо два місяці. І я вирішив піти. В тата день народження 6 липня і я пішов з Києва до Бершаді. Я пройшов цей шлях і для батька це був надзвичайно дорогий подарунок. Для нього це була шана давнім традиціям, висловлення поваги до нього. Для мене – очищення і покаяння, прилучення до роду і приклад для моїх синів.
       
Моя дружина  Ольга Василівна подарувала мені двох козаків Віктора та Павла, захистила кандидатську і докторську дисертацію, доктор педагогічних наук, Член-кореспондент НПАНУ. Ми прожили складно своє життя, але гармонійно. Ми завжди були впевнені один в одному, а я завжди мав надійний тил.  Тепер наша сім’я розрослася, бо прийшли невістки, які народили нам четверо внуків: дві онучки Ліза і Даринка, два внуки Анатолій і Павло. Намагаюся приділяти їм уваги і навіть пробую покласти на папір свої роздуми у вигляді книги «Поради дідуся своїм онукам». Поки книга в роботі, і що з того вийде, побачимо. Ви праві, родина – база кожної успішної людини, а Україна – найбільша святиня.
 
Найбільш вражаючі спогади з Вашого дитинства і який вплив на Вашу долю, Ваш життєвий вибір зіграли тато, мама, можливо, дідусі і бабусі?
 
М.А. Батько дуже хотів, щоб я здобув вищу освіту і став великим начальником (сміється – ред.) Він мені казав: «Толя, хочу, щоб ти став начальником, їздив на службовій машині і одного разу провіз мене по селу. Хочу, щоб усі бачили, ким став мій син. І не забувай, що за Валю ти відповідаєш». І я дуже серйозно відносився до його бажання, сумлінно готувався до вступних іспитів до МДТУ імені Н.Е. Баумана. Конкурс там був величезний, шансів поступити мало і, щоб не губити рік та не загриміти в армію, я поїхав поступати у Львівський сільськогосподарський інститут. Поступив і успішно закінчив, чим дуже порадував батька. А про сестру Валю я завжди турбувався і опікувався, як заповів батько.
        
Ще я пам’ятаю, як у нас вдома був гаманець, в який складали усі зароблені гроші. Усі знали де він лежить, але ніхто самовільно не взяв ні копійки, не сказавши мамі. Батьки нам довіряли абсолютно і чітко вбили нам в голови, що для того щоб стати успішною людиною треба здобути вищу освіту. І я, і Валя знали, що для того щоб досягти чогось в тому житті – треба каторжно працювати.
        
Я ще пам’ятаю, як я вичудив із своєю малою сестрою (між нами різниця 9 років). Мене залишили бавити малу, а вона все кричала і кричала, а я не міг її заспокоїти. Тоді я посадив її у візочок і дуже швидко з нею бігав, навіть з гори пускав той візок, а сам біг поряд. Очевидно їй було страшно, їй перехоплювало дух… і вона замовкала. Мама як побачила, то мені дісталося на горіхи (сміється-ред.)
Що чи, можливо, хто заважає Україні стати процвітаючою державою?
М.А. По-перше, ми маємо мати своїх поводирів у вигляді авангарду нації. По-друге, ми маємо стати господарями на своїй землі, тобто дивитись на все господарськими очима. Треба викорінювати з себе раба. Що потрібно рабу? Потрібна більша миска дармової юшки і менше роботи. А господарю не потрібна подачка. На хліб він і сам заробить. Але для цього треба думати, сумлінно трудитися, брати відповідальність на себе за життя й добробут близьких, рідних і, в цілому, своєї країни. Треба ставати самодостатніми. Перспектива бути господарем своєї долі є більш приваблива для сучасного молодого покоління, ніж перспектива мітингів і заміщення одного «царя» на іншого.
        
У нас ключових є три проблеми: війна, корупція і кадри. Хоча головною проблемою є кадрова політика держави. Хто займається кадрами? Ніхто. Кому потрібні фахові і розумні люди? Нікому. Поки ми не сформуємо суспільну потребу на такі кадри, нічого не зміниться. Нас чекає перспектива життя в умовах війни і процвітаючого на цьому фоні казнокрадства.
 
Якою Ви бачите Україну у 2043 році (через 25 років)?
 
М.А. Сам факт існування Незалежної України – це є дуже позитивний факт. Не дай, Боже, нам в цьому розбраті загубити Україну. Я думаю, що ми успішно подолаємо прояви політичного маразму так само, як після аномальних березневих морозів наступить весна, а за нею літо.
 
Ваші побажання читачам нашого порталу...
 
М.А.  Прагніть і не бійтеся польоту своєї душі, ідіть за своїми мріями, керуючись добром, любов’ю і позитивними думками.
 
Знаю Анатолія Сергійовича більше 30 років. Завжди підтягнутий, зібраний, ввічливий і одночасно вольовий і безкомпромісний, що стосується моральних принципів і любові до рідної землі. Для нього Україна – понад усе. І це не політичний слоган, а стиль життя. Від редакції Видавничого дому «МАХІМА» та Асоціації «Спадщина України» вітаю з шановного ювіляра з днем народження! З роси та води Вам, Анатолію Сергійовичу, на многії літа!
З нами Бог і Україна!
Розмову вела
Ірина Квасниця
Президент Асоціації «Спадщина України»
Член Національної спілки журналістів України

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER