Литовці
До ХV ст. Жемайтія розглядалася як особлива область (князівство, староство) держави. Проте вже на початку XV ст. великий князь литовський Вітовт (1392—1430) у суперечці з Тевтонським орденом зазначав, що жемайти й аукштайти (жителі горішньої Литви) є литовцями, складають один народ, що Жемайтією зветься частина Литви, переважно правобережжя нижньої течії Німану.
Найдавніші писемні джерела дають лише найзагальніше уявлення про соціальні відносини у литовців. Вони свідчать, що існували замки, в яких жили правителі, старійшини чи військові вожді, котрі володіли скарбами зі срібла та золота. Військових вождів вибирали із середовища родової аристократії. У джерелах згадуються простолюд і раби. Литовці знали лише патріархальне рабство. Язичники-литовці обожнювали Сонце, Місяць і деякі явища природи, вірили у потойбічне життя.
До складу Великого князівства Литовського з часу його утворення ввійшли не лише литовські, а й білоруські, деякі російські та українські землі. На соціально-економічний розвиток Литви великий вплив справляли її сусіди — слов’яни. Характерно, що в Русі Литва запозичила такі політико-адміністративні терміни, як волость, тіун, боярин. Руська мова в її давньобілоруському варіанті стала офіційною мовою Литовської держави для складання державних, торгових і судових документів. Нею написано найдавніші литовські літописи й акти, що ввійшли у багатий державний архів—Литовська Метрика і три Литовських Статути (1529, 1566 і 1588 рр.). Литовська писемність з’явилася тільки в ХVI ст.
Із самого початку свого державного існування (перша пол. ХІІІ ст.) Литві довелося вести важку і завзяту боротьбу з Тевтонським орденом. Його агресія прикривалася поширенням серед язичників-литовців християнства. Литовська держава понад 100 років проіснувала як язичницька, хоча християни (православні і католики) не переслідувалися. Перший великий князь Литви Міндовг (Міндаугас, 1236 — 1263) відрікся від прийнятого християнства з політичних міркувань: підкоряючись Папі Римському, він був би зобов’язаний допустити в Литву єпископа і його заступників —Тевтонський орден. Великий князь Гедимін (Гедимінас, 1316 — 1341) дозволив в’їзд у державу католицьким місіонерам. Язичництво вже не відповідало новим реаліям.
Боротьба проти тевтонської агресії зблизила Литву з Польщею. У 1385 р. у Кревському замку було укладено Польсько-Литовську унію. Великий князь литовський Ягайло (Йогайла) став польським королем і обіцяв християнізувати країну. Кревська унія об’єднала сили Литви і Польщі в боротьбі проти Тевтонського ордену. У битві під Грюнвальдом у 1410 р. польсько-литовські війська завдали йому нищівної поразки, після якої небезпеку нападу з боку тевтонських лицарів було надовго усунуто. Однак у володінні ордену залишалася частина Жемайтії (Клайпедський край).
У 1387 р. відбулося хрещення литовців. Поряд з уведенням католицтва «привілеями» Ягайла закріплювався квазіфеодальний лад, селян-общинників доволі швидко перетворювали на кріпаків, що викликало в 1418 р. перше відоме в історії Литви повстання селян. Повстанці нападали на двори бояр, спалили костьол, прогнали єпископа. Селяни надовго зберегли ворожість до католицтва, у якому бачили неодмінного супутника кріпосництва. Ще в ХVI ст., як зазначали сучасники, вони дотримувалися язичницьких обрядів і з християнською вірою були майже не знайомі.
Унія з Польщею і запровадження християнства сприяли прагненню польської знаті підкорити й ополячити Литву. Бояри (крім дрібної шляхти) сприйняли польську мову і нехтували литовською як мовою черні. Полонізація панівного класу особливо посилилася після укладення в 1569 р. нової (Люблінської) унії з Польщею, що закріпила привілейоване становище польської шляхти у польсько-литовській державі.
Після запровадження християнства великі міста Литви діставали права самоврядування (магдебурзькі); наприкінці ХV ст. міські ремісники об’єдналися в цехи західноєвропейського зразка. З посиленням кріпацтва селянам і сільським ремісникам стало вкрай важко переселятися в міста. Феодал мав право розшукати в місті свого підданого і повернути його в село, тому значну частину міського населення становили іноземці.
Євреї переселилися в Литву наприкінці ХІV ст. із Західної Європи в зв’язку з переслідуванням у деяких країнах. Єврейські громади користувалися в Литовській державі самоврядуванням, а їх верхівка займалася відкупом різних державних зборів, давала позики і порівняно швидко зміцнилася економічно. Торгівля та ремесло поступово стали основним заняттям євреїв Литви.