SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

Актуальні інтерв'ю

Кушерець Василь Іванович

  • 22.01.2017

Кушерець Василь Іванович (народився 1 лютого 1948 року, м. Орджонікідзе, Дніпропетровської області) – український філософ, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України.

У 1967 році закінчив з відзнакою Марганцевський  гірничий технікум. Після закінчення технікуму працював у місті Нижньому Тагілі Свердловської області, служив у лавах військово-морського флоту СРСР – секретар комітету комсомолу корабля.

У 1976 році закінчив з відзнакою Київський державний Університет імені Т.Г. Шевченка, в 1979 – аспірантуру (достроково).

У 1979 – 1984 рр. - викладач, старший викладач філософського факультету Київського державного університету, керівник соціологічної лабораторії КДУ, секретар спілки інтернаціональної дружби Київського університету. У 1980 році ініціював створення першої в Україні кафедри соціології – кафедри галузевої соціології КДУ. Керував проектом з вивчення лекційної пропаганди та інформаційної діяльності.

З 1984 по 1989 – консультант Будинку політичного просвітництва ЦК Компартії України, консультант ЦК КПУ.

У 1988 році обґрунтував необхідність створення Центру з вивчення суспільної думки ЦК компартії України. Як інституція, вона вперше почала функціонувати в Радянському Союзі. З 1990 року – заступник Центру з вивчення суспільної думки ЦК КПУ.

Автор і співавтор більше 300 наукових і науково-популярних праць. Напрями дослідження: проблеми вивчення і формування суспільної думки: „ Формирование общественного мнения"(1985), „Компетентность общественного мнения как воли народа" (1988); когнітологія і епістемологія: „Знание как стратегический ресурс общественных трансформаций" (2001), „Библия – современная наука" (2005); „філософія історії: „Парадоксы истории в контексте библии и других первокниг" (2005), „Программа спасение" (2010), „Сотворение мира" (2011); просвітництво і герменевтика: „От общества „Знания" к обществу знаний" (2009), „Образование взрослых: философия неувядаемого века человека" (2007) и др.

Автор підручників та навчальних посібників: „Общественное мнение" (1999), „Антропология права" (2011), „Социальная психология организаций и управления" и др.

З 1999 – голова правління Товариства „Знання" України, з 2002 року – президент Університету Сучасних знань.

Нагороджений медаллю „За воинскую доблесть" (1970), знаком „Відмінник освіти України" (2004), Медалями МАПН України „Констянтина Ушинського (2008) та Григорія Сковороди (2012), орденами Українсько православної церкви: „Святителя Нестора Летописца" (2008) і „Святителя Дмитрия Ростовского" (2012).

Зустрічі з професором Кушерцем Василем Івановичем є завжди подією у моєму житті. Цікавий і уважний співрозмовник, вдумливий філософ і глибокий дослідник творчості Тараса Шевченка. Його головування в Товаристві «Знання» України визначило стратегію розвитку цієї організації як громадської організації освіти дорослих. Вона є засновником установ, Університету сучасних знань, коледжу, науково-просвітницьких центрів, Університету ІІІ віку, планетаріїв. Стратегічні завдання Товариства «Знання» України випливають із запитів суспільства. Пам’ятаю масштабну акцію, присвячену 200-літтю з дня народження Тараса Григоровича Шевченка «Шевченко єднає Україну», де десятки, сотні людей по всій Україні вишивали «Рушник національної єдності». Я теж мала честь вишивати той рушник разом із першим космонавтом України Леонідом Каденюком. Скільки надій і сподівань, скільки молитов промовлено над тим рушником, як посланцем  миру і єдності нашої держави. Ми разом творили вишиваний лист адресований майбутнім поколінням. Василь Іванович тоді сказав: «Наше завдання зробити все можливе, щоб передати знання про сакральні основи нашої культури, наші традиції і звичаї наступним поколінням, щоб наші послання закодовані у цьому рушнику змогли прочитати наші нащадки… »

Отож, запрошую до розмови професора Кушерця Василя Івановича…

Ідентифікація людиною свого місця у світі і Україною свого місця у європейському просторі?

К.В. Ви називаєте нас творцями України. Але хочу зазначити, що ми всі рівні у своєму виборі перед Богом чи Істиною. Людина повинна знати своє призначення, свою місію на землі. Дуже глибоко розкрив це Шевченко у своєму творі «Доля». Він показав, що до долі не треба ставитись, як гравець. Тарас Григорович говорив, що доля – це наша свобода, це наша воля, яка складається із багатьох складників-пазлів. Ти сам їх вибираєш, а для того ти маєш свободу вибору даровану Господом, і ти сам їх укладаєш в панно своєї долі, свого життя. А якщо є надзвичайно несприятливі чинники ззовні, то є принципи, які дадуть тобі можливість залишитись достойною людиною. Перший, не поступайся, бо твоя місія дарована тобі Богом. Шевченко говорить до долі «… Ти не лукавила зо мною // ти другом, братом і сестрою // сіромі стала…» У вірші «Доля» Т. Шевченко звертається до своєї долі, як до друга. Він вдячний їй, що повела в науку, що виховала його чесним та справедливим. І він гордий, що може сказати про себе – у нього немає «зерна неправди за собою». Другий принцип, це слава. І  шлях людини – шлях до слави, до розуміння  в цьому світі  свого призначення і своєї місії. Наше життя – то якийсь перехідний етап буття матерії у фізичному тілі. У людини має бути свідомість щодо свого життя, притомність. А через притомне сприйняття  свого буття, людина приходить до свідомого сприйняття держави.  Іван Франко казав, що «держава – це моя дитина, моя будучина… » Чому Франко порівнював державу з дитиною? Бо ти разом із собі подібними індивідами народжуєш, як дитя, свою державу і твориш її, як свій неповторний простір. При цьому дотримуєшся усіх правил мудрості, духовності і моральності, які записані у законах Божих.

Держава – це установлений порядок, держава – це сильні закони, держава – це свідомі громадяни, які приймають участь у творенні держави і життя у цій державі, гідні, вільні і достойні люди.

Україна впродовж століть створила морально-етичні норми буття українського народу. Під час революції Гідності, Україна, її громадяни показали, що Гідність людини є найголовнішою морально-етичною цінністю. І що навіть ціною життя ми, українці, готові захищати свій вибір, свою волю вибору розвитку своєї держави. Україна заявила про свою європейську ідентифікацію на весь світ. Сама Європа, Азія і Америка не готові були сприйняти цю голосну заяву і намагаються реаліями політичної діяльності розмити цю ідентифікацію. Намагаються зародити у душі народу сумніви і створити перешкоди. Але вони не розуміють, що ми творимо Європу у себе на своїй землі, незалежно від їх сприйняття. Бо, зрештою, ми навіть географічно є центрально-європейською державою континенту Євразія.

Що таке сучасні знання в контексті суспільного буття?

К.В. Сучасні знання – це знання, які працюють на вічність. Сучасність визначає вічність. Безумовно ми повинні жити тепер і зараз, але усвідомлювати, що минуле, теперішнє і майбутнє існують одночасно. Тому ми повинні знати минуле, в контексті сучасного знання. Тільки знаючи сім поколінь до себе, ти зрозумієш, хто ти є. І маєш думати про сім поколінь наперед, щоб не робити якихось помилок, які б в майбутньому ускладнили їм життя. А  у світовій практиці – крок історії, це сімнадцять поколінь. Наш народ має свідому частину суспільства, які є національними лідерами, героями. Питома вага таких особистостей є дуже високою порівняно з іншими народами. Інша справа, що наш політичний механізм недосконалий і не може нам сформувати  національну аристократію. Ми поки що маємо справу з олігархатом – особливим психо-фізичним типом людей, які є дуже жадібними до матеріальних надбань (гроші, нерухомість, яхти, прикраси, дорогі годинники і т.д.) Українці унікальні в своєму творенні реальності і людство завдячує нашій культурі багатьма здобутками. Насамперед ми дали світове хліборобство. Сучасні житниці світу Канада, Бразилія, Аргентина, Казахстан, Австралія – насіннєве зерно, технології і хліборобські руки дала Україна впродовж 1850 – 2017 років. Світове українство має величезний вплив на різні галузі сучасних знань пов’язаних із інформаційними технологіями, космічними розробками, авіабудуванням, розробка досконалої військової техніки і зброї. Ми можемо гордитися нашими інтелектуалами, які є провідними спеціалістами і керівниками сучасних наукових проектів найпрестижніших наукових установ, лабораторій і технологічних виробництв світу. Ми володіємо унікальними ґрунтами-чорноземами, маємо великі запаси питної води, не кажучи уже про інші природні ресурси, в тому числі і вуглеводи. Нам треба бути свідомими свого багатства і бути господарями на своїй землі. Нам треба відчути свою силу і бути ефективними в організації життя в своїй державі і своїй країні.

Чи можливо спрогнозувати розвиток українського суспільства на 25 чи 50 років?

К.В. Ми зобов’язані це зробити. Це світова практика – планувати розвиток країни на 30-50 років. США мають план стратегічного розвитку на 50 років, Німеччина – на тридцять років, Франція – на 25 років. Вони розробляють дорожну карту свого розвитку і, крізь терни до зірок, рухаються визначеним маршрутом. У нас індивідуальний інтелект  є дуже розвинутим. Про це свідчать імена наших вчених, вписаних у скрижалі світової наукової думки. А от соціальний інтелект у нас є надзвичайно слабкий. Нам необхідно самоорганізовуватися. Нам вкрай необхідний стратегічний план розвитку. Кожен громадянин нашої держави має розуміти куди ми йдемо, які перспективи розвитку тієї чи іншої території і держави в цілому. Кожна людина має розуміти яка роль його сім’ї, яка перспектива господарювання у цій діючій системі. Ця дорожна карта має підтримуватися моральним чиновництвом, яке має усвідомлювати свою місію служіння суспільству, що їх утримує. Слід усвідомити, що основним відтворюючим капіталом нашої держави є людина. Джерелом прогресу держави є людський інтелект, який потрібно об’єднати спільною метою і перспективою бачення майбутнього. Мало володіти тими чи іншими ресурсами, треба мати чітке розуміння як розпоряджатися цими багатствами на світовому ринку і відвоювати своє місце серед 194 держав.

У нас є модель інформаційного суспільства. Стратегічне мислення означає, що попереду буде суспільство знань і суспільство інформації. Як це зрозуміти? А це виглядає наступним чином: 3% населення забезпечує продуктами харчування, 10% – створює і обслуговує інфраструктуру, 87% людей мають збагачувати один одного знаннями, інформацією, породжуючи енергію прогресу. Це все відбувається в контексті гармонії законів Природи. Держава має ставитися до людини-громадянина як до найбільшої цінності, ресурсу, капіталу і джерела розвитку. Таке розуміння змінить і морально-етичні пріоритети в суспільстві: визначення важливої ролі учителя, педагога, лікаря, системи освіти і охорони здоров’я… Адже ці люди виховують людину нового типу, закладають основи знань і успіху, формують здоров’я майбутнього нації.

Ви пройшли шлях від атеїзму до розуміння християнства і віри в Бога? Чи у Вас говорить холодний розум філософа-прагматика? У Вашій праці «Программа спасения. Библия в современном представлении» – означено шлях до формування соціального інтелекту через віру чи програму прогресу, закладену у цій книзі книг?

К.В. Ця праця, насамперед про атеїзм. Що таке атеїзм? Це теж віра, але не в Бога, а в якусь істину, у людину, у природу і т. д. Войовничий атеїзм радянського трактування виник як державна політика Леніна і його соратників. Вони по своїй суті були антитеїстами, простою мовою кажучи, сатаністами. Є такий вислів, що атеїст може бути тільки до першого струсу в літаку… (сміється – ред.) Бо одразу починає хреститися і згадає усі молитви, які навчила його бабуся. Психологи стверджують, що не існує чистих атеїстів, за невеликим винятком переконання  людей які сформувалися на ґрунті великих психічних стресів. Войовничий атеїзм радянської держави, насамперед, був скерований проти церкви, як соціального інституту. Радянська ідеологія відсторонила церкву від управління суспільством і державою. Навіть у нашій Конституції 1996 року, уже незалежної України, є ст.35 в якій зазначено, що «… Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.» Кажуть атеїзм виникає у таких випадках: коли священники між собою сваряться; коли священники ведуть не той спосіб життя, який є взірцем порядності і доброчинності; коли люди не розуміють свого шляху і призначення. Без віри людина не може жити. Руденко писав: «Без віри ми звірі». Віра це усвідомлення і знання того, що ще не відкрито. У людини всередині є відчуття майбутнього. Завдяки вірі людина живе в передчутті щастя. Але щоб усвідомити щастя людина має пройти дорогою життя через особисті і суспільні драми. Драми формують характер людини і її відношення до «добра» і «зла». Але своє життя треба проживати так, щоб ніколи не доводити до трагедії. Відсутність трагедій у житті і є щастя. Щастя – це коли немає великого нещастя. І людина сама відповідає, щоб ця дорога до щастя була рівною і гармонійною для самої людини і для її оточення, рідних і близьких.

У світі існує дуже багато програм розвитку держав, суспільств, галузей промисловості, сільського господарства. А от програми порятунку світу немає. Біблія попереджує людство: «Думайте про світ… думайте про програму порятунку людства… » Людина, завдяки технократичному розвитку, володіє інструментами і засобами знищення своє популяції і планети в цілому. Ми повинні розвивати і вдосконалювати гуманітарні цінності, які були б зрозумілі усім людям планети. Ми повинні так організувати життя на нашій планеті, щоб наші нащадки жили ще мільйони років у гармонії з природою, з собою і з Богом.

Усі наші знання побудовані на вірі в Бога, в Істину… Людина як індивід сама обирає вірити чи не вірити, а за свої дії сама бере на себе відповідальність. Анатомія вивчила будову тіла людини, а медицина створила методики лікування різних недуг, фармацевтика розробляє рідні ліки і препарати від цих недуг. А душу людини хто вивчає? Немає такої науки. Усі наші припущення побудовані на вірі – яка є основою нашого духовного життя. Ми ж віримо, що Істина восторжествує. Тут головне, що ми вкладаємо в поняття Істини і кажемо, що Істина не «що», а «хто». Отже є об’єктивна реальність і суб’єктивний аспект сприйняття і розуміння того світу. Суб’єктивізація наших думок, це суб’єктивізація розвитку усього світу.  Ідеальне суспільство – це щоб розвиток кожного збігався з єдністю усіх. Тобто ми повинні максимально реалізувати програму Бога. Так, програму Бога, яку ми самі склали і, думаю, Бог не буде заперечувати, якщо ми це правильно зробили.

Родина Кушерців є творцями свого життя впродовж багатьох десятків років. Що для Ваших тата й мами було принциповим? Які цінності вони прищепили своїм дітям?

К.В. Моє життя є дуже просте. Я виріс в сім’ї робітників. Тато працював на шахті, мама теж працювала зранку до ночі, будували хату, а це був 1947 рік. Я жив з бабусею і дідусем, виховувався у них. Вони були дуже віруючими людьми. Мій дід воював на трьох війнах. Життя було дуже складне і ситуація у повоєнній країні теж була дуже складною. Жили ми бідно, працювали тяжко. У три-чотири роки я знав усі основні молитви «Отче наш..», «Богородице Діво..», «Ангеле Хоронителю…» і інші. То було родинне виховання, де мене вчили поважати старших і жити за божими законами. Я усього не розумів, але то були базові моральні принципи, які заклали мені в голову і душу. Потім була школа, і що сказала вчителька, то треба було робити. Далі навчання в технікумі, служба в армії – то був час політичної непритомності. То був час, коли усі писали заяви: «Прошу послати мене на захист В’єтнаму, бо зла американська рука поневолює цей народ… » Ми ж були політично непритомними і нас ідеологічно обробляли, щоб ми такими були. Зараз український олігархат використовує ті ж методики. На усіх каналах крутять негативні новини, хто з ким побився, хто кого зарізав, якась нерадива мати викинула на сміттярку свою новонароджену дитину. А чому немає розповідей про мільйони українських матерів які в любові виховують своїх дітей? Чому не розповідають про сім’ї, де виховують по 10-15 діток і вони виростають роботящими і люблячими. Вони відволікають увагу людей від справжніх проблем суспільства і держави. Не дають їм часу думати і замислюватись. Людей відволікають від їх життєвих проблем. Адже люди живуть у драмі побутового життя з низькими зарплатами, високими тарифами на комунальні послуги, неспроможність дати дітям достойну освіту, знайти добру роботу. Людей роблять інтелектуально і політично непритомними. Такими людьми легко керувати і пригноблювати.

            Наша родина пройшла шлях типовий для усього населення України. Мої рідні пережили колективізацію 30-х років минулого століття. От родина по батькові – вони родом з Волині. Час першої світової війни і готувався наступ російських військ під проводом генерала Брусилова. Під приводом підготовки плацдарму для наступу їх село під Ковелем знищили, а все населення вигнали із своїх хат і ті, хто в чому був, сіли на вози і поїхали, опинилися аж під під Тулою. Жили, як цигани: ні землі, ні роботи, ні житла. Вони вертаються назад, а уже встановлено нові кордони по Збручі. Перебиваються випадковими заробітками, а на руках малі діти, дружини, старі батьки. От вони ї їдуть в Орджонікідзе (Покров), де відкрився новий руднік. Емігрували вони цілим селом, тому незабаром постала нова вулиця. Мій дід Василь Єфремович був теслею, будував будинки. Потім працював на шахті. Український селянин є роботящим, тому незабаром біля кожної хати з’явились і корови, і коні, і якась птиця. Почалась колективізація. Вранці забирають у селян корови, коні, навіть курей і качок, вони цілий день працюють, а на вечір селяни худобу забирають по домах, бо вона голодна. Цілу ніч годують, дають відпочити, а на ранок знову цей абсурд. Голодомор звичайно торкнувся нашу родину, було дуже скрутно, але вижили за рахунок продуктових пайків на шахті. А от 1937 рік був дуже складним. Це був час масових репресій.  Самий кращий прошарок селянства було знищено. От на цій вулиці, за переказом діда з бабою, усіх батьків родин було розстріляно. Це були великі сім’ї по 8 по 9 дітей, бабів забрали до буцегарні…  

Ви описуєте історію своєї родини у книзі «Через терни – до України». Там є фотографія Вашої сім’ї у 1929 році. І під нею страшний підпис «Усіх чоловіків, зображених тут, розстріляли»…

К.В.  Так, це страшна правда. Чоловіків забрали у вересні, а 28 жовтня за рішенням «двійок» їх розстріляли. Де їх могили, ми так і не змогли знайти. Бо були не тільки розстріляні ті, які приймали рішення про вирок, але й знищені відповідні документи. Дітей забрали до дитячого будинку і бабуся повернулася з ними додому уже в грудні місяці. А у тій хатині, яка була збудована з бруса, що давали на шахті, були вибиті двері, вікна, усе нехитре майно розграбоване. І вона змушена була так організувати своє життя, щоб дітей і зігріти, і до школи відправити, і нагодувати.

            Тепер, батьки по материній лінії Шаповалов Іван Васильович і Марія Порфирівна жили в Херсонській області. Дід брав участь у двох війнах. Потрапив у полон до австріяків, де навчився основі агрономічних знань. Вони із своїми братами організували сільськогосподарське виробництво, вирощували і зберігали зерно, продавали його і на цьому розбагатіли. А тут прийшла колективізація і люди попередили їх, що вони знаходяться у списках НКВС. Дід залишив свою родину і поїхав, а брати залишилися. Це врятувало йому життя, бо братів арештували і вивезли разом із сім’ями в невідомому напрямку. Аж по війні дід взнав, що вони опинилися в Вологодській області. Там вони і згинули, а їх діти розпорошило по світу. Дід поїхав зі своїми кіньми в Марганець і там працював на руднику. Так вижив сам і родину врятував. 

            Потім війна 1941-1945 року і  усі чоловіки були мобілізовані на війну. Мій батько Іван Васильович теж воював, повернувся і продовжив працювати на цій же ж шахті в Орджонікідзе. У нього було багато нагород. Він чесно і боронив свою землю від загарбника. Не дивлячись на тяжкі обставини життя, усі діти в одній і другій родині виросли порядними і віруючими людьми. В сім’ї панував дух любові до дітей, один до одного. Мій батько був дуже талановитою людиною. Грав і на баяні, і на акордеоні, дуже вправно вів господарство. Збудували вони з мамою нову хату, купили машину. У нього насправді були золоті руки. От поїхав він з мамою в Херсон до родичів і він побачив, що хати вкриті там черепицею. А у нас хата була покрита очеретом. От він подивився, як та черепиця виготовляється з глини, обпалюється і виготовив спочатку таку ж покрівлю на нашу хату. А пізніше  те ремесло стало і добрим приробітком. Бо став робити черепицю і для людей. Було в нас і невелике господарство: корова, кури, невеликий город. Я його дуже любив, а він дуже любив нас. В нашій сім’ї панувала любов і єдність.

            Мати Віра Іванівна дуже багато пережила. Репресії, потім війна на якій був і брат, і наречений і все це разом вкоротило їй віку. Померла вона молодою у 55 років. Вона за мене дуже переживала, хотіла щоб моя доля склалася щасливо. Вона мене навчила людяності і відповідальності. Мати мене навчила любити світ навколо себе і у собі не стратити людину. Я рано пішов з дому і спочатку поступив у гірничий технікум в Марганці, де мав гуртожиток і стипендію 20 рублів. Це були дуже великі гроші і мені їх вистачало. Я вчився на гірничого електромеханіка, займався спортом. У нас були дуже високласні викладачі, а практики відбувалися  в нас на шахті і на шахтах Донбасу. В тому минулому були серйозні соціальні напрацювання, які б нам треба було взяти в сьогодення. Це, наприклад, рівний доступ до освіти і гарантоване державне працевлаштування молодих спеціалістів. Забезпечення студентів теж була достатня, щоб можна було вчитися і не голодувати. Дуже серйозна була селекція викладацького складу і, відповідно, повага суспільства до вчительської і викладацької праці. Я на «відмінно» закінчив технікум і хотів поступати в Інститут на фізико-технічний факультету в Москві. Не поступив і був призваний на службу військово-морський флот. Опинився я аж у Петропавловську-Камчатському на Тихоокеанському флоті. Спочатку мене направили у школу штурманів у Владивостоку, а потім став секретарем комсомольської організації судна. Пройшов 18 морів, 3 океани. Нас на кораблі було 400 чоловік і іноді доводилося складно, особливо в часи великих морських походів. Після армії продовжив навчання. Через фізику через багато років я прийшов до філософії.

Що для Вас означає фраза «Повторитись у своїх дітях і онуках… »

К.В. О, це є надзвичайно важливо. Діди, дивлячись на своїх внуків, мають казати, це моя вічність. Коли у тебе поважний вік і ти дивишся на своє життя з висоти власного досвіду, то до тебе приходить мудрість. Ти розумієш, що кожна дитина народжується із своєю траєкторією розвитку і є дуже талановитою. Треба створити їй можливості для реалізації цього таланту. Мудрість вона приходить на старості років. Гегель сказав, що у 40 років, ти вже не дурень, але ще не розумний, в 50 – розумний, але не мудрий, а в 60 – станеш мудрим, коли побачиш декілька поколінь свого роду і зрозумієш суть буття.

Яку роль в Вашому житті відіграли жінки: бабуся, мати, дружина, доньки і онучки?

К.В. Жінки в моєму житті відіграли і відіграють вирішальну роль. Як я міг вирости без бабусі і матері? Без їх любові і ніжності, без їх опіки і турботи мене б не було. Любов веде мене світом і допомагає мені у житті. Від любові до моєї дружини у мене народились діти, в любові зростають внуки. Це окрилює чоловіка, дає йому наснагу щось творити, вдосконалюватися, іти на подвиги малі і великі заради своєї коханої. Я з своєю дружиною прожив 45 років…

Як Ви відноситесь до тих які прожили з дружинами по 20-25 років, зробили кар’єру і зрадили їх, створивши сім’ї з молодими жінками?

К.В.  Звичайно, негативно. У середині кожної людини має бути контроль – совість. Якщо людина покидає ту дружину, яка народила тобі дітей, була твоїм тилом багато років, поки ти дряпався по кар’єрній драбині, була твоїм ангелом-хоронителем у складні часи, то є аморально. Політики користуються певними преференціями і тим, що суспільство не має механізму контролю за їх поведінкою, коли відключена внутрішня совість. Даруйте, це принцип «альфа-самця», це чиста біологія, а не свідомість. Це ще одна причина виробити і впровадити в наше суспільне життя принцип «арістос» – кращий.

Щоб Ви ще хотіли здійснити? Ваша найзаповітніша мрія?

К.В. В мене немає мрій, у мене є робота. Мені хочеться так працювати, щоб донести до людей істину. Зараз люди думають так, як їм «співають» по телевізору. Це частина правди чи напівправда примітивізму. А я хочу, щоб люди думали самі, любили самі, творили самі.

Ваші побажання…

К.В. Я пропоную жити за чотирирічним циклом 1400 днів і прибрати з нашого календаря високосні роки, щоб не було «тяжких» років. Кожен рік у кожної людини має бути роком досягнень і успіхів. Відчувайте ритм кожного дня, розумійте цінність свого життя на цьому світі, думки нехай будуть світлими, а ваше тіло здоровим. Бажаю щастя усім людям у нашій країні, зростання, розквіту і самодостатності. Щоб у кожній людині, як в краплині роси, відбивалося щастя нашої країни.

 

Розмову вела

Квасниця Ірина

Член Національної спілки журналістів України

Президент Асоціації «Спадщина України»

 

 

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER