SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

Актуальні інтерв'ю

Костицький Василь Васильович

  • 04.01.2017

«Я хотів би залишити своїм дітям і онукам
у спадок країну рівних можливостей…»
Василь Костицький

Доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, член – кореспондент Національної академії правових наук України, народний депутат України I, II, III скликань. Нагороджений Орденом «За заслуги» III ст. (1996) та II ст. (2007), грамотою Верховної Ради України (2001), подякою Президента України (1998), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2004).

 Костицький В.В. є співавтором Конституції України та більше 150 законопроектів з питань захисту суспільної моралі, судово–правової реформи, власності, захисту прав особи, охорони здоров’я, вільності віросповідання , з проблем охорони довкілля, (Проект Екологічного Кодексу, концепція проекту Аграрного Кодексу України, Закони «Про захист суспільної моралі і психіки населення від негативного впливу кіно-, відео-, телепродукції» (1996); «Про власність» та «Про захист прав власності» (1996), тощо), а також ряду Законів України щодо реформування судової системи, зокрема «Про Вищу раду юстиції», «Про кваліфікаційні комісії суддів», «Про Конституційний суд», «Про суддівське самоврядування», «Про судовий устрій». Створений проект нової Конституції (2006 р.), який відповідає розробленій Костицьким В.В. новій концепції розподілу влади. Більшість законопроектів, підготовлених за участю Костицького В.В., прийняті Верховною Радою України.

Костицький В.В - Голова Асоціації українських правників.

Ви є співавтором Конституції України, яку було прийняти у 1996 році. Хто з Вами тоді працював в команді? Чому так важко приймалась ця Конституція?

К.В. Я думаю, що відповідь на Ваше запитання треба розпочинати з історичної ретроспективи, а потім розповідати про події навколо створення і прийняття Конституції 1996 року. Історія права, хочу зазначити, чомусь завжди пов’язана з парадоксами. Я був серед тих, які першими оприлюднили Конституцію Пилипа Орлика, яка була створена першою у світі в 1710 році, але не була прийнята. До своєї ж Конституції України ми йшли (в історичному часі) дуже довго. Конституційні засади державного і суспільного життя були закладені і в Збаразьких угодах, і в Березневих статтях, і в багатьох документах, які були прийняті в часи Хмельниччини. Потім настали часи, коли українці не мали своєї держави, але свідомі сини України такі, як Станіслав Дністрянський писали своє бачення конституційного процесу майбутньої України. В нашого народу завжди була сильною віра, що Україна буде суверенною незалежною державою. Першою спробою конституювати державу став період створення УНР і ЗУНР на початку ХХ століття. Коли ми приступили до роботи над текстом Конституції незалежної України, то розуміли, що мали б втілити ті історичні сподівання, які формувалися впродовж декількох століть. Над нами «висів» великий тягар відповідальності перед усім народом і ми розуміли важливість цієї місії.

По-друге, на момент виникнення потреби в ухваленні нової Конституції яка мала б зафіксувати установчий факт відновлення української державності і на конституційному рівні проголосити Україну незалежною правовою соціальною республікою, вималювалося два кардинально протилежних напрямки. Один із них представляли люди, які бачили Україну сучасною європейською державою з двопалатним парламентом. А інші прагнули зберегти статус – кво, однопалатний парламент і якісь рудименти позитивної практики пострадянського часу. Тому певні кроки і дії, які здійснювались в Україні були дуже складними і часто завершувалися невдачею. У 1991 році була створена Конституційна комісія, при якій була робоча група, очолювана професором Леонідом Юськовим, який займав посаду Голови Конституційного Суду України. Але цей проект не був реалізований. В 1994 році була створена нова Конституційна комісія, створена концепція нової Конституції, в якій матеріалізувалася ідея двопалатного парламенту. Учасники комісії виходили з того, що Україна – територіально велика держава, яка потребує представництва територій. До слова, в цій комісії працював мій старший брат Михайло. Коли ж напрацьований проект передали в парламент, то стало зрозуміло, що парламент не готовий прийняти таку Конституцію, перш за все з огляду на двопалатність. З другого боку, у нас була серйозна проблема пов’язана із північно-східним фактором і діяльністю СНД. Таким чином, зіткнулися два вектори– східний і західний. В цей же ж час Україну достроково прийняли в члени Ради Європи, зафіксувавши в Резолюції № 190, яку ухвалила Парламентська Асамблея Ради Європи у 1995 році, що Україна у 1996 році має прийняти Конституцію. Середину 90-х – я б назвав часом суспільного конституційного романтизму. Все суспільство говорило про нову Конституцію, активно йшло обговорення в трудових колективах і організаціях. Тисячі пропозицій надходило до робочої групи яка працювала над текстом цього доленосного документу. Я пригадую, що тільки на телебаченні у мене було 2-3 інтерв’ю в день. Ці навантаження і фізичні, і психологічні було дуже важко витримати. Склалася ситуація, що нарівні з Конституційною комісією, яка в силу різних причин працювала дуже повільно, реально писала текст робоча група із восьми чоловік.

Цей процес був дуже важливий для нас, бо ми творили принципово нову державу, яка мала бути правовою демократичною державою. А Європа дивилась на нас і казала: «Якщо ви прагнете бути європейською державою, то покажіть нам свою Конституцію.» Навіть почалося змагання між політичними партіями. Я пригадую, як Християнсько-демократична партія організувала свою робочу групу, де я був туди запрошений. Ми створили альтернативний проект Конституції, де теж був двопалатний парламент європейського зразка. Між нами і Конгресом Українських Націоналістів виникла конкуренція на предмет того, хто скоріше опублікує свій проект. До речі, на той час КУН була дуже потужною політичною партією. Далі події розгорталися так. Конституція поступила в парламент і формально цей проект треба було обговорити в депутатських фракціях і комісіях. Була створена Спеціальна Тимчасова Комісія Верховної Ради по підготовці проекту до розгляду. Ми наштовхнулись на страшну блокаду з боку комуністів, селянської партії і соціалістів. Спочатку ми виглядали не як Спеціальна Тимчасова Комісія Верховної Ради, а як ініціативна група, яку очолив Михайло Сирота. Я теж входив до складу цієї групи. Першими обговорювалися концептуальні питання, але комуністи, селянська партія і соціалісти ігнорували нашу роботу. Ми не могли набрати критичної більшості, щоб винести проект, бодай, на обговорення у фракціях. І лише коли ми перейшли до постатейної роботи над документом, наші опоненти приєдналися до нас.

Хто тоді конкретно працював у цій Комісії?

К.В. Склад Комісії був офіційно затверджений спеціальною Постановою Верховної Ради України. Голова – Михайло Сирота, членами Комісії були Іван Заєць, Василь Костицький, Сергій Соболєв, Володимир Стретович, Олександр Лавринович, Вадим Гетьман, Олександр Воробйов. Від селян – Довгань, від соціалістів – Терещук, які були нашими опонентами з якими довелося дуже довго дискутувати. Особливо хочеться відзначити роль Вадима Гетьмана. Поясню чому. Для ухвалення Конституції необхідно не тільки набрати необхідну кількість голосів депутатів парламенту, а для її впровадження має бути схвалення і підпис Президента. Роботу по узгодженню гострих моментів в документі взяв на себе Вадим Гетьман в силу добросусідських відносин з Леонідом Кучмою. Наприклад, частина демократичних депутатів пропонувала парламент назвати Народні Збори. Сьогодні така пропозиція ні в кого не викликає жодних запитань. Бо загальновизнаним фактом є твердження, що Український Народ є українською політичною нацією з українською титульною нацією. Тоді це сприймалося дуже гостро, нас звинувачували у націоналізмі.

Ви виступали за розподіл влади в Україні… Але, завдяки деструктивній позиції комуністів, селян і соціалістів, було залишено рудиментарну (як аналог Комуністичної партії і її повноваження) президентську гілку влади. Влада в Україні представлена законодавчою (Парламент), виконавчою (Кабінет Міністрів), судовою (Суди) і президентською (державні адміністрації). Через 25 років сьогодні ми маємо факт протистояння виконавчої влади (виконкоми), законодавчої (райради) і держадміністрації. Розвиток і благополуччя окремих територіальних громад стали заручниками юридичної колізії, закладеної в Конституції 1996 року. Ви допустились помилки чи були інші причини такого рішення в ту вікопомну конституційну ніч в стінах українського парламенту?

К.В. А ви знаєте, що було дві «конституційні ночі» в стінах українського Парламенту? А чого ж розкажу… Я Вам акцентував на міжнародних зобов’язаннях, які взяла на себе Україна по прийомі нас в члени Ради Європи. І одним з них – було прийняття власної нової Конституції. Але ще існував північно-східний фактор. В Росії в цей час відбуваються президентські вибори. В першому турі виграє Зюганов і ми бачимо явну небезпеку реанімації радянської влади в Україні і зміни вектору розвитку до відновлення радянського союзу у новому форматі. Переговори з цього приводу дуже активно велися з українськими комуністами на чолі з Петром Симоненком. Тому нам Конституцію треба було прийняти в доволі стислі терміни – до 3 липня 1996 року, дати другого туру виборів президента Росії. За регламентом Верховної Ради України проект Конституції ми мали зареєструвати за два тижні до розгляду. Щоб це здійснити, наша Тимчасова комісія почала працювати не тільки до пізнього вечора, але й по ночах. От ми в п’ятницю 13 червня зайшли в стіни Парламенту, проголосували Комісією за кожну статтю Конституції, ухвалили текст Конституції. Залишилося редагувати цей текст, розставити крапки, коми – це надзвичайно серйозна робота, бо текст ми давали на публічне обговорення. Залишилися члени групи Сирота, Костицький, Безсмертний і Стретович, які в неділю вранці  16 червня здали готовий проект в сектор реєстрації. А через два тижні 26 червня 1996 року відбулося прийняття Конституції незалежної України.

В неділю зранку ми виходимо з Верховної Ради, дивимось, стоїть багато камер, підготовлені мікрофони вітчизняних і зарубіжних ЗМІ… Ми себе на мить відчули героями новинних хронік… Але сталося не так, як гадалося. Ні українське, ні європейське суспільство не цікавила подвижницька практика політичних романтиків, які творили засади нової України. Виявляється журналістів цікавили бійки в Парламенті між прибічниками і опонентами Конституції. Нас одразу опустили на землю реаліями, які хвилюють суспільство вже, тобто «хліба і видовищ»…

А Вам ніколи не приходило в голову, що це була тонка політика тієї гібридної війни, яка професійно проводилася на наших теренах нашими недругами. Нівелювалося все величне і варте уваги щодо розвитку нової України, значення і величі людей, які творили живу історію держави, а піднімалися на щит самі ниці події і розкручувалися у ЗМІ сюжети про те, хто з ким побився, хто кому плюнув в очі, хто кого образив… В людей системно вбивали Віру і Надію в зміни на краще, відбирали Гордість за своїх парламентарів, які закладали основи України  на ХХІ століття…

В.К. Можливо й так. Але нам тоді така байдужість суспільства була прикрим непорозумінням. Та ми не втрачали духу і поїхали додому відсипатись та готуватися до прийняття Головного Закону України. А щодо дня і ночі 26 червня, то нас, парламентарів, ніхто не зачиняв у Верховній Раді. Це – міф. Скажу Вам, що нас переповнювали почуття гордості і величі за те, що ми робимо. Це відчували не тільки депутати демократичного блоку, хоча ми і доклали максимум зусиль, щоб ця подія відбулася. Я пам’ятаю деяких депутатів-комуністів, які прикривали рукою пульт, голосуючи «за», щоб не бачили їх однопартійці. Звичайно, їх потім розкрили і вже в наступний склад парламенту вони не потрапили. Але вони показали себе справжніми патріотами України, незалежно від партійної приналежності. Як це важливо для України, для її народу, щоб парламентарі були патріотами нашої землі, незалежно від партійного окрасу. І я можу стверджувати, що рішення працювати вночі після 21.00 – було нашим рішенням. Ще пригадую такий факт. Коли ближче дванадцятої ночі, а ми голосували по-статейно, стало зрозуміло, що ми таки приймемо Конституцію, то почали в залі з’являтись і відсутні депутати, і міністри, які в той час могли суміщати депутатські і міністерські портфелі.

Ми, прості громадяни дуже переживали за те, що відбувається. Тривога, здавалося, бриніла в повітрі. Я вклала дітей спати, але телевізор не вимикала до ранку. І вранці на роботі дізналася, що майже усі мої знайомі і друзі провели безсонну ніч за екранами телевізорів, спостерігаючи на роботою Парламенту. Ми не вірили, що різношерстна Верховна Рада України здатна конструктивно приймати доленосні рішення. Ми, український народ, пережили такі складні часи на початку дев’яностих років: гіперінфляція, руйнування суспільних відносин, деградація цінностей, відсутність державної, національної ідеології. Не було жодного бажання повертатись в оте розшарпане минуле, і ми чекали від вас якогось Божого знаку у народження нової реальності в незалежній Україні. Таким знаком для усіх нас стало прийняття нової Конституції України.

К.В.  Тоді побутувала така думка, що для того щоб людині жити і спілкуватися, їздити за кордон – треба мати паспорт. Нашій державі на тому етапі теж потрібно було мати міжнародний паспорт – Конституцію України. Ситуація у стінах Верховної Ради була дуже напруженою. Я пригадую, як ми застрягли на трьох статтях: повноваження Автономної Республіки Крим яку, зрештою, узгодили, а стаття 20 «Державні символи України» і стаття 10 «Державна мова в Україні» – залишалася неузгодженою. Ще живі Павло Мовчан, комуніст Євген Красняков, Степан Хмара, Сергій Головатий, які пам’ятають як було прийнято ці рішення. Для прийняття узгоджених рішень були створені робочі групи по ст.20 і по ст.10. Приходимо ми з Головатим до групи по ст.10, де С. Хмара дуже емоційно і радикально доводить позицію, що в Україні державною мовою має бути тільки українська. Головатий вступив у дискусію теж з радикальної позиції. А я, маючи імідж поміркованої людини, а тим паче розуміючи, що нас підтискає час, бо в залі йде читання Конституції,  я запропонував редакцію ст.10, яка влаштувала майже усіх присутніх і пізніше була прийнята Парламентом. Пізніше ми пішли до групи яка, біля кабінету Голови Верховної Ради в ніші за круглим столиком, працювала над текстом ст.20 «Державні символи України». Серед учасників групи був професор Буткевич, Іван Заєць, академік Володимир Сторіжко, голова Комітету з питань науки, приєднався Степан Хмара і ми З Головатим. Пам’ятаю сиджу, пишу на папері текст, руки трусяться, Ігор Алєксєєв стоїть в мене за спиною і кричить, аж піниться, не дає мені писати. Я на межі уже, з ним сварюся і я його відштовхую, потім Іван Заєць його відштовхує від мене. В цей момент підходить до мене академік Сторіжко і щось мені намагається сказати. А я, навіть в тому рейваху не почувши його слів, кричу йому: «Не заважайте, бачите часу уже немає…» Буткевич мені додиктував той останній варіант ст.20 і ми здали його головуючому. Коли  проголосували в залі, до мене знову підійшов депутат Сторіжко і сказав: « Не розумію, чого Ви на мене Василю Васильовичу накричали, я просто хотів Вам сказати щоб Ви не звертали увагу на Алєксєєва і компанію, а просто робили свою роботу.» Коли все закінчилося, я відчув сором за свою поведінку і якщо б я мав можливість я б дуже хотів вибачитись перед академіком Сторіжко за свою нестриманість. Мушу ще зазначити, що наш романтизм, наше бажання продемонструвати свою європейськість, продемонструвати, що в основу своєї Конституції ми закладаємо загальнолюдські і європейські цінності, обумовило те, про що Ви кажете, проблеми у взаємовідносинах між гілками влади.

До речі, парадокс, але ми українці свої проблеми ми «любимо» вирішувати за кордоном. Я, як член Парламентської Асамблеї Ради Європи, віце-президент Християнських демократів, був делегований на засідання Венеціанської комісії, яка розглядала ухвалену Верховною Радою України Конституцію України. Це була осінь 2016 року. На засіданні цієї поважної комісії мій опонент Сергій Головатий критикує ухвалену усіма нами Конституцію. Складається специфічна ситуація, бо я не маю права виступати, бо представляю там не Україну, а Раду Європи. Тому уявляю собі, якби викручувався в цій ситуації Езоп чи Макіавеллі, тому починаю наводити аргументи в сторону того, що ми прийняли добру Конституцію. Зрештою Венеціанська Комісія приймає рішення з якого я запам’ятав три важливих пункти: по-перше, Українська Конституція одне з найкращих досягнень політико-правової думки людства; по-друге, хлопці, ви звичайно молодці, але ви поклали на державу зобов’язання і гарантували своїм громадянам такі широкі соціально-економічні права, що жодна європейська держава на сьогоднішній день їх не спроможна реалізувати і в найближчому майбутньому ви будете мати з цим проблеми; і, по-третє, ваша модель влади не є допрацьована і у вас буде постійне протистояння між гілками влади. Я б сьогодні додав ще четверте, хоча така думка і тоді звучала, що система самоврядування залишилася недовершеною. Все, про що нас попереджали на Венеціанській комісії у 1996 році у 2016 ми спостерігаємо уже в історичній ретроспективі.

Так, ми в Конституції записали, що влада в Україні поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. І тепер, оглядаючись назад, можу сказати, що це була теоретико-методологічна помилка чи, скоріше, недопрацювання. В статті 5 Конституції ми написали, що «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ…» Все правильно. Але в статті 5 ми не визнали народ суб’єктом влади. Народ має установчу владу, творить державу, творить Конституцію, як модель політико-правового життя суспільства, народ має право на збройний спротив тирану (і ми пропонували це записати, але не вдалося). Правда у 2013 році народ не питав про таке право, а сам вийшов на Революцію Гідності, маючи таке природнє право від Всевишнього.  При створенні Конституції ми взяли за основу поширену у світі модель поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, якій вже 280 років. Геніальна модель, яку після Джона Локка оформив Шарль Монтеск’є і була розрахована на п’ятимільйонну Францію. В її основі було бажання забезпечити справедливість, обмежити сваволю монарха, відібрати у нього право ухвалення законів і віддати це в руки професійного парламенту, залишивши за ним лише право «Вето», відібрати в монархів право здійснювати соціально-економічну діяльність в державі з огляду на їх особливості (були мудрі правителі, але й були гультяї, авантюристи, психічно хворі і т.д.) Метою цієї моделі було віддати управління економікою держави в руки професійних менеджерів в особі кабінету міністрів чи уряду, а судову владу вивести з під будь-чийого підпорядкування, залишивши за монархом право помилування.

Але в Україні механізм держави складніший, населення у вісім разів більше, і вже вмонтувати владу в цю модель є проблемніше. Пройшло триста років і в ХХІ столітті нам треба працювати на устроєм нашої держави, виходячи із існуючих реалій. Оцей багатоповерховий організм сучасної України мав би виглядати так: влада (ст.5) належить народу, який делегує свої повноваження на законодавчому рівні Парламенту і органам місцевого самоврядування. Ми знімаємо проблему взаємовідносин між виконавчою владою і держадміністрацією, бо у районної ради влада від народу, а райдержадміністрація у тих повноваженнях, які є у райради, зобов’язана її слухати. І, зрештою, питання з президентом. Де-факто і де-юре Президент України має і законодавчі повноваження (видає укази), судові повноваження (право помилування), номінаційні повноваження (право призначати деяких міністрів, послів) – таким чином статус Президента є дуже важливий. Рівень легітимності у Президента такий самий, як у Парламенту – він обраний Українським Народом. Ми конституюємо у законодавстві і визнаємо на рівні політичної доктрини Президента, як окрему гілку влади, то тоді постає питання про завершеність цього інституту влади і оформлення всіх необхідних регламентів і процедур які стосуються обрання, призначення, перебування, виконання і зміщення з посади. Ще необхідно доопрацювати питання про побудову існуючого Парламенту. Якщо в Литві чи Польщі є дві палати в парламенті, то до чого тут небезпека федералізму? Це можна продемонструвати на українській дійсності. На початку 90-х років, коли наш Парламент був мажоритарним, представників з Донецької області було десь більше 40 осіб, мажоритарних депутатів. З Франківської області – 8 осіб, зі Львова – 10. Різниця є значною. І коли йдеться про прийняття рішень загального характеру, жодних проблем немає. Коли йдеться про Бюджет держави, про справедливість і доцільність використання бюджетних коштів, зразу виникають дуже серйозні проблеми. Щодо вирішення кадрових питань – ми отримаємо знову такі ж проблеми. Тому нормально, коли Сенат є стабілізуючим фактором, як Верхня Палата, що представляє регіони країни. В Сенат обираються по два представники від кожної області, які уповноважені приймати рішення в контексті загальнодержавних інтересів. Тоді вони втрачають можливість відстоювати інтереси тільки свого регіону, певного клану чи промислової групи. Власне Сенат може забезпечити справедливість у вирішенні бюджетних питань, кадрових питань, обороноздатності держави і інших загальнодержавних питань. Власне двопалатний парламент – це політико правовий запобіжних загальнодержавних інтересів для процвітання українського народу.

То децентралізація – це і є тим реформаційним кроком в поступі не тільки до адміністративних, але й політико-правових змін в Україні?

К.В. Децентралізація має відбуватися не тільки в територіальному аспекті, але й в центрі. В чому зміст децентралізації в центрі? Зміст децентралізації в центрі полягає в тому, що поділ державної влади на гілки виключає можливість узурпації влади, забезпечує баланс між гілками влади. Оскільки модель Монтеск’є не відповідає уже нашим потребам на початку ХХІ століття у питанні формування влади, то я пішов далі і запропонував впровадити ще одну гілку влади – Атестаційну. Як проект Нової Конституції з новою гілкою влади я опублікував у 2006 році. Атестаційна гілка влади не є єдиною, працює на громадських засадах, не дає мандат (тобто не дає можливість сісти у крісло і керувати). Ця атестаційна гілка влади дає тільки право на мандат і в атестаційну гілку влади не можуть входити представники діючих владних структур і інститутів та представники політичних партій. Проблема сучасного світу полягає в тому, що вся влада зосереджена в руках політичних партій. Народ, який є джерелом і суб’єктом влади, які має механізми і інструменти впливу на владу? Вибори, референдум… а все решту віддано політичним партіям. Тому я запропонував, що до атестаційних органів влади можуть делегувати своїх представників громадські і професійні організації. Наприклад, стоїть питання про призначення голови Національного Банку України, то професійна атестаційна комісія виписує критерії і вимоги до кандидата, а професійні і громадські організації України висувають своїх кандидатів на цю посаду. Комісія розглядає ці кандидатури, на основі професійних іспитів і тестів обирає двох чи трьох кращих, а з них Президент обирає найкращого. У 2006 році з мене деякі чиновники і політики сміялися. Казали, що то утопія. А сьогодні за цією схемою було обрано усе керівництво Національного антикорупційного бюро України і губернаторів, ця робота продовжується. Багатьом стало не до сміху, бо поступово почали спрацьовувати громадянські запобіжники.

Механізм влади є дуже складним і от робота органів влади, які здійснюють контрольну функцію є теж до кінця не відпрацьованим. Такі органи мали б формуватися поза партійним принципом, виключно на професійній основі на атестаційній системі. В моєму проекті атестаційна гілка влади має бути підпорядкована Президенту України, бо це Національна екологічна, фінансова, інформаційна безпека держави. Ці безпекові інститути мали б бути зосереджені в руках Президента України. В такій ситуації гілки влади є урівноваженими і формування влади відбувається за участю народу через два канали. Це – децентралізація в центрі.

Децентралізація на місці – це врахування європейського досвіду який пропагує сильні регіони, але без будь якого натяку на сепаратизм. Сильні регіони, бо сильне місцеве територіальне самоврядування своєю фінансово-економічною спроможністю, справжніми правами територіальних громад, які вони можуть реалізувати на благо і розвиток своїх територій.

Але треба зазначити пріоритетність державних інтересів над місцевими, що стосується великих проектів будівництва об’єктів інфраструктури, розвитку стратегічних галузей і наукових об’єктів. Має бути розуміння депутатського корпусу місцевого самоврядування глобальних державних інтересів, мають бути передбачені механізми і засоби навчання цих людей в аспектах розуміння права і юридичного лікбезу.

К.В. Вашими словами говорить Український Народ у якого сформувався величезний запит на моральність влади. Питання про рівність усіх перед законом, про невідворотність юридичної відповідальності, про політичну відповідальність людей при владі за неетичні вчинки, про моральну відповідальність політичних партій за обіцянки дані напередодні виборів… Друге питання, а що ми розуміємо під ПРАВОМ? Право має урівноважити загальне благо і особистий інтерес, загальнодержавний інтерес і інтерес територіальної громади. Це є надзвичайно важливим поступом у розвитку українського суспільства. Я опублікував свою працю «Теолого-соціологічна теорія права» зміст якої полягає в наступному. Вищий Закон нам дано від Всевишнього і ми маємо це визнати. В основі суспільного життя має бути моральний імператив, який Всевишній дарував людині, яку створив «за образом і подобою своєю». Він створив нас вільними, тому наші права держава не може нам дати, вони є у нас від народження. Держава може записати зміст цих прав в якомусь документі, як от ми це зробили в Конституції в статті 3 «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність…» Кожна цивілізація по своєму записала цей моральний імператив. Ми, християни, записали це у Десяти заповідях Божих, іудеї записали 607 правил Тори, мусульмани записали 72 правила у Корані, але зміст їх є той самий. Всі ми визнаємо моральний імператив, оте ядро, навколо якого суспільство творить право, держава – закони, суддя – рішення, науковці – правові доктрини (верховенство права, розподіл влади і ін.). А суспільство творить право і через свої інституції: політична партія має свої права, громадська організація – свої права, а територіальна громада творить свої правила громадського життя. В цьому і є зміст децентралізації влади, який полягає у реальному праві територіальної громади вирішувати насущні проблеми своєї землі. 

Ви є автором багатьох статтей, наукових розвідок, серйозних правових проектів. Ось деякі з них: «Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка (Економіко–правовий механізм охорони навколишнього середовища в Україні)» (2001), «Економічний патріотизм, як складова національної ідеї»(2002), «Релігія і Церква в Україні: політико–правові проблеми» (2002), «Закон перманентної концентрації капіталу: історія економіки та українські реалії» (2004), «Україна та Європейський Союз: перспективи, переваги і проблеми євроінтеграції» (2006 у співав.). Ці праці є різноплановими, але такими, що розкривають глибинну суть проблем. Чому, на Вашу думку, не вироблено механізмів подолання проблематики і Україна впродовж останніх 15 років перебуває у стагнації економіки?

К.В. Ви дуже делікатно зазначаєте гострі проблеми українського сьогодення. Я скажу більш відверто. Я був тричі народним депутатом по одномандатному округу по місту Івано-Франківську. За цей час було зроблено дуже багато конкретних і вагомих справ для моїх виборців. І от я приїхав у 2002 році, а на цей час я вже не був депутатом Верховної Ради, один із моїх знайомих питає: « Що ж Ви набудували, Василю Васильовичу? Як нам тепер жити?» І я не знав, що відповісти. Я розумію, що будь хто з народу може нас запитати за нашу діяльність і ми маємо відповідати на ці запитання.  Я розумію, що кожен з нас працював за своїм фахом, але людей цікавить результат. Безумовно є загальні причини, які спричинили плачевний стан справ у нашій державі. Перший, це протистояння різних гілок влади, про це ми вже говорили і я готовий визнати, що більшість проблем були закладені в Конституції. Це була Конституція компромісів і ми не знали іншого шляху в тих історичних реаліях в яких вона тоді приймалася. Друга причина – це виборчий закон, який було прийнято 25 березня 2004 року, де було запроваджено виключно пропорційну виборчу систему за закритими виборчими списками в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі. Було запроваджено механізм доступу до влади представникам крупного капіталу, з одного боку, а другого унеможливило вплив виборця на персональний склад парламенту.

Ви назвали на перший погляд дуже різнопланові мої роботи, але вони усі про одне, про життя людини. В чому зміст людини? У взаємодії і спілкуванні з Всевишнім – раз, з собі подібними – два, і з навколишнім світом – три. Тому, коли я пишу про соціологію права, то я пишу про розуміння права, яке я Вам виклав вище. Коли я пишу про проблематику екологічного права, то виявилося що я пишу про взаємодію людини і природи. І, відносно закону перманентної концентрації капіталу, то це новий закон, який розкриває особливості сучасного політичного, економічного і соціального життя. Я визначив ознаки цього закону, дав його поняття, і простою мовою можна сказати, що мова йде про сучасний капітал, який агресивний, продуктивно-ініціативний, керується принципом, поки мудрий додумається, ініціативний зробить. Капітал в процесі свого розвитку зумів поєднати в єдине ціле фінансовий і промисловий капітал, що є ознакою кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли утворились картелі, синдикати, а сьогодні привів до утворення транснаціональних корпорацій та утворення інформаційно-промислового капіталу, який поглинув духовний капітал і оволодів політичним капіталом. Може в Європі олігархів і усунули від влади, а у нас все стало  концентровано в одному пулі. Тобто капіталізовано усі сфери життя: ти платиш за телевізійний канал і на ньому виступаєш ти або твої люди, які отримують публічну підтримку, бо інших ти просто не пускаєш. Якщо проаналізувати ефір українських телевізійних каналів, то на усіх каналах ми бачимо одні і ті ж обличчя мудреців, проповідників, аналітиків чи віщунів, політиків чи депутатів. Усіх інших ми не бачимо, а якщо чуємо, то в контексті якихось резонансних скандалів. Люди за таких публічних людей проголосують, бо складається враження, що вони їх знають. Ті, призначені, стають депутатами і вже лобіюють твої інтереси: допомогли приватизувати завод, допомогли отримати орден, а потім допомогли купити звання доктора наук і т. д. Все, в результаті такої діяльності, акумульовано в руках невеликої групи людей. Ось в чому зміст закону перманентної концентрації капіталу, який яскраво ілюструє відібрання влади в народу.

То де ж тоді демократія? Хоча грецьке прислів’я стверджує, що більшість – то є зло, я маю на увазі ту демократію, яка декларує доступність народу до влади, до інформації, до загальних благ. Якщо нас Бог створив рівними, то чому в реальності наші можливості так різняться?

К.В.  Парадокс демократії по-українськи полягає ще й в тому, що в нас чітко і яскраво намітилася особливість нашого суспільного життя, коли народних депутатів першого, другого, третього скликання усунули від державної діяльності. Що ж відбулося? До влади прийшло покоління молодих політиків, які у свій час були помічниками тих депутатів, вчилися у них прийомів і набували практики політичної діяльності. Але депутати перших скликань, епохи романтиків української політики, є незручними, бо не обтяжені якимось приватизованим державним майном, не скористалися тим винятковим становищем, яке дає суспільне визнання, не розмахували своїми преференціями, які дає статус депутата. Сам факт нашої присутності створює великий дискомфорт для сучасних політиків. От уявіть, він стоїть біля мікрофона, щось говорить і люди з захопленням дивляться на нього… А тут стоїть хтось з нас, які починали розбудову держави, і він мимоволі оглянеться на нас, щоб побачити нашу реакцію, чи бува ми не усміхаємося… Я не кажу, що ми зробили менше чи більше, ніж цей сучасний політик, але ми бачили як він зростав… А особливості нашої демократії якраз і пояснює закон перманентної концентрації капіталу. В нас декларується загальна доступність до влади, інформації чи національних благ, але насправді цього не має.

Ви – людина багатогранна і підтвердженням цьому є Ваша багаторічна викладацька діяльність. Педагогічна діяльність потребує від людини певного дару і концентрації духовних сил. Немає подібних лекцій чи семінарів… Чи пам’ятаєте Ви своїх перших студентів?

К.В. Перший викладацький досвід я здобув у другому семестрі, коли я вчився на четвертому курсі. Тоді створили правовий лекторій і я читав лекції студентам географічного факультету і факультету іноземних мов нашого Львівського університету. Тих студентів я, на жаль, не пам’ятаю. А от коли я почав викладацьку кар’єру по закінченні Львівського державного університету, моїми студентами були економісти заочники і я їх добре пам’ятаю. Одного із них Бориса Галько я, працюючи помічником заступника голови Львівського облвиконкому Володимира Івановича Шуліпи, запропонував на посаду референта. Його кар’єра склалася вдало. Той перший мій набір мені запам’ятався тим, що за партою сиділи люди, які були старші за мене. Спочатку вони були доволі скептично налаштовані щодо 23 річного викладача. Але Бог мене нагородив не тільки інтелектом, але й добре підвішеним язиком (сміється – ред.) і тому я доволі швидко вписався в стандарт означений ще Маргарет Тетчер: «Якщо вам потрібно щось гарно сказати – то ви шукайте чоловіка. А якщо треба щось досконало зробити – то вам потрібна жінка».  Мої учні – це двадцять аспірантів, багаточисельні дипломанти, яких я дуже поважаю і завжди згадую з теплом. Маю надію, що вони теж пам’ятають свого педагога і є вдячними за роки нашого спілкування. Мій колишній помічник Руслан Князевич – тепер депутат Верховної Ради України, голова Комітету. В нафтогазовій сфері працює мій учень Андрій Ганущак. Взагалі я успішний педагог, оскільки став учителем для багатьох випускників юридичних факультетів, аспірантів і, навіть, декількох докторантів. Хтось із них більш успішний, хтось менш, але усі вони порядні люди і фахові спеціалісти.

А чи пам’ятаєте Ви своїх вчителів, які вплинули на Ваш вибір, на Ваші життєві переконання, погляди?

К.В. Учителі – для мене це дуже широке питання і я почав би з батька і матері, але скажу про них пізніше. Учителем для мене і моральним авторитетом став для мене мій брат Михайло, який старший від мене на дев’ять років. Із Зарічанської восьмирічної школи я запам’ятав учительку російської мови і літератури Штаєр Анастасію Тимофіївну, яка бачила в мені особистість з малих літ.  До старшої школи я ходив через річку в Делятин і там мені дуже подобався Данило Романович Гребеняк. Він був учителем історії і першим мені показав зразок спілкування між учителем і учнем. Він вів діалог з учнем, як з рівним, але ти мав пам’ятати, що ти учень і поважати свого учителя. Я йому дуже вдячний за це і був би дуже радий, якби він мав змогу це прочитати. І я б назвав ще учителя фізкультури Кишешева Германа Григоровича, який дуже зачепив моє самолюбство. Я учився на відмінно, але й з фізкультурою особливих проблем не було. Правда у бігу на 60 метрів у мене був низький результат і я змушений був перездавати. Пробіг я додатково тих 60 метрів і Герман Григорович мені все таки поставив 5, але його погляд був відверто зневажливий. Мене це дуже зачепило. От одного разу я їду електричкою з Івано-Франківська, сиджу з дівчиною і краєм ока бачу, як по вагону проходить Герман Григорович… І я вдав, що його не помітив і не привітався з ним. Тепер мені дуже соромно за свою поведінку і якби я мав змогу, я б вибачився. Я розумію, що в мені бунтувало ображене чоловіче самолюбство та я поступив не правильно.

Уже у вищій школі на моє становлення і світогляд вплинув Василь Тимофійович Нор, доктор юридичних наук. Склалося так, що я швидше став член-кором Академії правничих наук і голосував за нього. Але мушу відзначити його глибоку мудрість і надзвичайну людяність. Я сьогодні четвертий президент Асоціації українських правників. До мене були Сергій Головатий, професор Київського університету імені Шевченка Міхеєнко Михайло Макарович, Зореслава  Василівна Ромовська, доктор юридичних наук, професор і кожен з них був для мене і учителем. Не можу оминути ім’я Петра Мойсейовича Рабиновича, доктора юридичних наук, професора, академіка. Він був моїм науковим керівником усіх моїх наукових робіт. Тему допоміг мені вибрати брат Михайло. Вона звучала так «Соціальна цінність права». Тема дуже важка, літератури тоді не було, окрім декількох статтей і книги Сергія Алєксєєва видана в 1972 році. Пригадую свій екзамен на третьому курсі з «Теорії права» і питання «Критика буржуазних течій соціології права». Приймає іспит Петро Мойсейович. Я перед тим начитався Адама Подгорецкого «Очерки о социологии права» і наговорив такого чим немало здивував свого викладача. На питання, де я того набрався, я вийшов в коридор і приніс ту книжку. Поки я ходив Петро Мойсейович поставив мені четвірку, чим дуже мене образив. Але тепер я в Україні є одним з небагатьох вчених які займаються «Соціологією права» і є професором кафедри «Теорії права» Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Утвердження моралі в суспільстві – це данина моді чи Ваше кредо? З якою метою Ви віддаєте стільки сил, часу і праці для проведення конкурсу «Моральний вчинок», хто придумав цей конкурс і з якою метою?

К.В.  Насправді конкурс «Моральний вчинок» – це моя ідея. Перший конкурс був проголошений Національною комісією з питань суспільної моралі. Суспільство зазвичай розвивається за декількома векторами. Один із них – це стандартизація мислення, зомбування і вироблення певних стереотипних трендів, що проявляється у смаках музичних, побутових, одязі, гаджетах і т.д. І діти Японії, Китаю, Франції, Німеччини, Америки чи України однаково одягнуті, слухають одну і ту ж музику, грають на своїх планшетах, завантажуючи одні і ті ж гаджети. Глобалізація і стандартизація суспільного життя – це об’єктивний процес. Ми стаємо громадянами світу і це ще один фактор нашої незалежності від конкретної держави. Це ознака особистої свободи. Але при цьому не повинні загубити свою ідентичність. Наша українська ідентичність будується на вірі, на мові, на культурних цінностях, на традиції, на нашій історії, і на нашому моральному відношенні один до одного. Тут ми пригадуємо працю німецького філософа Макса Вебера і його працю «Протестантська етика і дух капіталізму». Фактично він став ідеологом моделі влади яка будується на легітимності, а не на легальності. Мало щоб тебе законно обрали, але коли народ тебе не визнає, то який толк з того, що ти робиш. І на цій ідеології Німеччина будувала свою велику могутність – на моральний цінностях, на легітимності влади.

Якщо в нашому суспільстві є запит на моральність, то необхідно морально-етичні цінності формувати і підтримувати з раннього дитинства. Соціологічні дослідження підтверджують той факт, що покоління теперішніх 30-ти літніх громадян нашої держави є втраченим поколінням. Для них основними цінностями є гроші, машини, дачі. І на останньому місці родина і Україна. Це покоління технократичних циніків. Тому ми поставили перед собою мету утвердження національної моральності і патріотизму в суспільстві. Без цього говорити про могутню Україну буде важко. Конкурс триває уже шість років і показав його необхідність. На конкурс приходить тисячі робіт з усіх куточків нашої Батьківщини і ми бачимо оті моральні ядра, навколо яких формується інша реальність з людей з іншими морально-етичними цінностями, які поважають своїх батьків, шанують національні символи, розмовляють державною мовою і люблять свою Вітчизну.

Чого найціннішого навчила Вас Ваша мама… Ваш тато? Якими вони були?

К.В.  Матері і батька уже, на жаль, немає з нами. Мама Софія Гнатівна (Іванців) пережила німецьку окупацію, була зв’язковою УПА. Батько мій, Василь Карлович, за спеціальністю агроном. Після повернення з фронту був головою сільської ради. Їх об’єднало кохання і вони прожили щасливе життя, народивши двох прекрасних синів. Морально-етичні цінності у них були однакові і це дало їм можливість сприймати дійсність так, як вони це розуміли. Чесність, справедливість і моральність – це було прищеплене мені в родині. Мені запам’яталась одна історія, яку мені розповіла мама. Коли батько ще був головою сільради, то він допоміг якійсь жінці виписати дров на зиму. От вона вирішила віддячити йому і принесла мамі якусь ковбасу, курку, загорнуті в полотняну хустку. Уявіть собі, що це було на початку 50-х років, часи голодні і дуже нужденні. Жінка сказала, що то Василь передав. Мама то все і взяла, але ввечері коли вияснила у чоловіка, що то був хабар, заставила його забрати той клунок і віднести назад тій жінці. Інша жінка могла б по іншому на це зреагувати, а моя мама влаштувала татові скандал. Це був великий урок і ми з братом нікому ніколи не заглядали до кишені.

Ще одне я запам’ятав від мами. Це така думка : «Васильку, жити треба кожен день…» Я так живу і намагаюся це передати своїм дітям. Все таки більший вплив на мене мала мама. З батьком я менше спілкувався, він у мене крутим чоловіком був. Спочатку – головою сільради, потім головою радгоспу, потім бригадиром будівельної бригади. Після сьомого класу він дозволив попрацювати в себе в бригаді і я приніс мамі першу свою заробітну плату.

Ваші діти справдили Ваші сподівання і чим вони займаються?

К.В.  Коли я поступив на юридичний факультет, моя мама плакала, бо дуже хотіла бачити мене лікарем. Батько мріяв, щоб я закінчив лісотехнічний інститут і займався охороною карпатських лісів. Я частково справдив їх надії, бо написав декілька праць в сфері охорони здоров’я, заочно закінчив економічний факультет Львівського лісотехнічного інституту. Але моєю потаємною мрією було стати юристом, як мій брат. Він був дуже талановитим, в п’ять років уже навчився читати і він для мене був тим маяком, на світло якого я плив усе життя. Я пішов своїм шляхом. З моїми дітьми відбулося щось подібне. Мій син Віталій закінчив міжнародне право, а потім фінанси. В нього готова дисертація, яку він, поки що, не бачить змісту захищати. Він видав книжку і декілька наукових статтей. Старша дочка Софія в науковому плані є найталановитішою з моїх дітей. Вона є студенткою четвертого курсу юридичного факультету і теж, як і мій брат, захоплюється філософією права. Вона поетеса і світ побачило уже її чотири поетичних збірки. Молодша донька Соломія ще ходить в дев’ятий клас. Є в неї свої таланти. Мені хотілося б щоб Соломія була лікарем. Мої діти мене дослухаються, але ідуть своїм шляхом. І ми з моєю дружиною Іриною, яка теж є юристом, кандидатом юридичних наук, маємо якесь бачення успішності своїх дітей. Та вони самі обирають собі долю, а ми допомагаємо їм на цьому шляху.

Яку Україну Ви б хотіли залишити своїм дітям і онукам?

К.В.  Перш за все я хотів би залишити їм країну рівних можливостей. Само собою зрозуміло, що Україну, як мирну, багату, комфортну для проживання.

Кажуть, що життя, то є кладовище нереалізованих можливостей… Наскільки Ваше «кладовище» є великим і які можливості Ви не реалізували…

К.В. Це дуже сумно, але на тому моєму «кладовищі» є кілька великих могил. І перша з них – це не написані два романи. Ідеї в голові є, а от чи напишу… не знаю. Друга – це не реалізована можливість стати суддею Конституційного суду, з різних причин і якихось збігів. Третя – я ще б хотів мати ще одного сина. Але опам’ятався запізно, слава Богу, що мене не чує моя Ірина (відверто регоче – ред.).

Ваші побажання читачам порталу…

К.В. Шановні колеги! Я щиро вітаю вас з Новим Роком і наступаючим Різдвом Христовим! Дуже важливо, що ми сіємо зерна знань в душах наших вихованців, але ще важливіше, щоб ці знання були моральними. Дай нам Боже, освітянам і науковцям, побачити своїх учнів серед тих, які готові взяти на себе відповідальність за Український Народ, за розквіт нашої Батьківщини!

Дякую Богу за кожну зустріч із учасниками проекту «Творці республіки України. 100 років державності». Щоразу дивують і вражають життєві сюжетні лінії реальних подій і майстерно вплетені долі наших героїв. Костицький Василь Васильович, скромний університетський професор, в минулому видатний громадський діяч, реально творив сьогоднішній день двадцять років тому, виписуючи статті Конституції України! А хіба сьогодні він не творить історію майбутньої України, вкладаючи зерна знань про відповідальність і моральність влади в голови і серця сучасних юристів, багато з яких завтра стануть правителями цієї держави. Скрупульозність, педантичність і методичність професора нагадала роботу моєї бабусі-цілительки, яка вранці з першими променями сонця на квітучому лузі збирала краплі роси  для лікування хвороб очей і для приготування різних цілющих настоянок. Крапля до краплі росинки стікали у кришталеву посудину і виблискували маленькими райдугами в променях світанку. Я знала, що вони стануть порятунком для немічних і стражденних, врятують комусь життя. Знання, народжені і передані учням Василем Васильовичем, теж в майбутньому врятують нашу Україну.

Короткий грудневий день завершився неймовірною віхолою. Снігом курило так, що, здавалося, я йшла-летіла паралельно засніженому тротуарові. Мокрий сніг вкрив кущі і дерева, гілки яких миттю прогнулися під тягарем снігової шуби. А київські ліхтарі розхитувалися в такт зимової мелодії вечірньої пори. Невеликий затишний скверик біля Золотих воріт зачаровував своєю красою, сприйнявши стихію, як неминучість. Він знав, що з першими променями сонця прийде новий день, який подарує спокій і впевненість у завтрашньому дні. Дякуємо тобі, Господи, що наповнюєш наші серця гордістю за наших  видатних українців. Укріпи, Господи, і в наших серцях віру і надію у прийдешні часи…

З Новим Роком і Різдвом Христовим!

Розмову вела
Квасниця Ірина
Член Національної спілки журналістів України
Президент Асоціації «Спадщина України»

 

 

 

 

 

           

 

 

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER