Акторська династія, що триває понад 200 років
Акторська династія, що триває понад 200 років
(Ткаченко-Задніпровські)
Є імена в нашій історії та культурі, яких ми не маємо права забувати. Бо їх здобутки стають фундаментом для розвитку нашої духовності. І велике щастя, що їхні прямі нащадки гідно продовжують професійні традиції родини, зокрема мистецькі. Один з них – народний артист України, провідний актор Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка Лесь Михайлович Задніпровський. Про свою династію він здатний розповідати годинами, з властивим йому гумором і темпераментом. Своїми спогадами він поділився і зі мною.
В. Д. Ваша родина тісно пов’язана з театром ім. Івана Франка, який став головним осередком для професійного становлення і творчого розвитку не одного покоління?
Л. З. Так, я маю щасливу можливість працювати в тому ж театрі, де працювали мої батьки – народні артисти України Михайло Задніпровський та Юлія Ткаченко. Мої батьки – це вже друге покоління, що працювало у нашому театрі. А перше – дідусь і бабуся по лінії матері. Семен Михайлович Ткаченко – один з засновників нашого театру, який починав разом з Гнатом Юрою, режисер, заслужений діяч мистецтв України. В повоєнний час він був викладачем, професором, а згодом і ректором Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Його дружина, мати Юлії Семенівни – Рій Катерина Степанівна – теж була актрисою нашого театру. Мій батько познайомився з мамою під час вступних іспитів до театрального інституту. Їм пощастило потрапити на один курс до видатного режисера і педагога Володимира Вільнера. Його школа дала потужний поштовх для розвитку сценічного обдарування батьків. Саме в інституті вони вирішили пов’язати свої долі. На жаль, батько рано пішов з життя, в неповних 56 років, віддавши театру 30 з них. Він зіграв безліч ролей і був знаковою постаттю в мистецтві. Бувало, що в периферійних театрах режисери навіть просили своїх акторів зіграти або під Задніпровського, або під Бучму, або… В нього був чарівний тембр голосу. Батьки згадували, що славетний Паторжинський намагався перетягнути його в консерваторію. І бідний батько опинився на роздоріжжі. І професійному співу хотілося навчатись, і театральний інститут не полишати. Проте перемогло кохання до мами. Попри все і на драматичній сцені йому вдалося здійснити свої мрії, і проявити неабиякий вокальний хист. Його ролі часто-густо приваблювали яскравими музичними характеристиками. Пісня була з ним все життя. Я не кажу вже про оперні арії. Сценічні дані Михайла Олександровича були блискучі. Він ніби об’єднав у собі всі принади людини, чоловіка та актора. І я не дивуюся, що моя мама палко кохала його все своє життя. А його рання смерть – це результат численних поранень від час війни. Про батька та повоєнне покоління франківців багато писали в свій час у ЗМІ. Це була славна когорта митців. Як не згадати Кусенко, Ужвій, Гашинського, Добровольського, Ватулю? В той час вважали нормою ходити не на виставу, а на певного артиста. Припустимо, сьогодні підемо на Копержинську, а післязавтра на Бучму. Мені б хотілося, щоб хтось колись так сказав і про мене: «Підемо на Задніпровського-середнього…»
В. Д. Творча біографія вашої мами теж золотими літерами вписана не тільки в історію театру, але й всього українського мистецтва. Її великий портрет прикрашає одну із залів театру, поряд з портретом Наталії Ужвій.
Л. З. Моя мати – Юлія Семенівна Ткаченко віддала театру понад 50 років. Гнат Юра запросив їх з батьком разом і затвердив одним наказом. Вона була трагедійною актрисою. Вона грала рідко, але її ролі – як зарубки на скрижалях. Я пам’ятаю її Шурку в «Єгорі Буличові», барабанщицю а однойменній п’єсі, комісара в «Оптимістичній трагедії», Антигону в трагедії Софокла, Кассандру в п’єсі Лесі Українки…Разом ми грали у виставі «Бал злодіїв»…
