SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Березень 2024

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

 Усі події

Головна / Програми асоціації / Видатні українці / Антонович Володимир Боніфатійович

Антонович Володимир Боніфатійович

Так зусиллями педагога пошуком молодих науковців-дослідників, умілим їх розвитком і спрямуванням поступово формувалася перша в Україні національна історична школа. Серед її представників — цвіт української історіографії : М.С.Грушевський, В.М.Доманицький, В.Г.Ляскоронський, Д.І.Багалій, М.В.Довнар-Запольський, О.О.Андрієвський, Г.Д.Павловський, І.К.Лінниченко, О.І.Стороженко, В.І.Щербина, М.П.Дашкевич, І.М.Каманін, В.К.Данилевич, Ю.М.Сіцинський, Л.В.Падалка, Ф.К.Вовк. «Коли б навіть не залишив Антонович ніяких творів, то вже одна ця велетенська організація наукового дослідження української історії в працях його учнів запевнила б йому одно з найпочесніших місць у діях української науки»,— писав відомий український діяч Д.І.Дорошенко, визнаючи велич цього вченого і цієї непересічної особистості.

З поверненням у 1880 р. Володимира Боніфатійовича Антоновича до Києва громадівці знову почали будувати плани, дуже сподіваючись на ліберальніше ставлення до українського руху. Прогресивна інтелігенція перебувала в очікуванні конституційних змін. З Петербурга прибув сенатор О.О.Половцев з метою вивчення громадської думки на місцях. Він зустрічався з ученим, бував у нього вдома, вів тривалі розмови про розвиток українського руху в Україні. Врешті запропонував підготувати доповідну записку про ідеологію українофільства з тим, щоб подати ці матеріали в Петербург. Володимир Боніфатійович з натхненням готував записку, яку не закінчив — вона обривається на півслові. 1 березня 1881 р. ввечері надійшла термінова урядова телеграма про вбивство царя Олександра ІІ. Надії громадівців на легальну культурно-освітню і наукову працю розбилися об немилосердну реальність, що призвела до нової реакції.

Володимир Боніфатійович Антонович разом з однодумцями почав активно працювати над створенням історичного часопису, де можна було б друкувати наукові дослідження про Україну. Його програму безпосередньо сам уклав Володимир Боніфатійович. Він зробив це досить продумано, з притаманною йому обережністю, аби не дати жодної підстави для інсинуацій, зазначив, що авторитетні київські знавці й любителі південно-російської старовини поставили собі завдання — досліджувати минуле та ознайомлювати з ним широкий читацький загал у жвавій і доступній формі. Мали там бути й не прочитані досі сторінки історії та етнографії Києва. Адже за всієї розрізненості територій південної Росії, зрадливості своєї долі, місто завжди залишалося центром духовного життя. Усе — від джерел Дніпра до берегів Бугу й Німану, до підніжжя Карпат — має спільну з Києвом історію, й минуле їхнє залишається образом київської старовини.

Володимир Боніфатійович Антонович надзвичайно обережно підійшов до висвітлення мети історичного часопису, жодного разу не згадав Малоросію (Україну). Навіть про польську культуру на нашій землі згадувалося у фактичній частині документа, тоді як про власне українську культуру не йшлося. Громадівці обрали правильну тактику. Як результат —23 жовтня 1881 р. отримали свідоцтво на право видання журналу «Киевская старина». Серед оголошеного списку осіб, які мали брати участь у виданні часопису, майже всі — члени Київської громади або близькі до неї особи. Це відомі вчені, педагоги, письменники, меценати : Д.І.Багалій, П.Г.Житецький, О.Ф.Кістяківський, М.І.Костомаров, П.П.Чубинський, О.М.Лазаревський, О.О.Потебня, І.С.Нечуй-Левицький, О.І.Левицький. Першим у списку стоїть прізвище Володимира Боніфатійовича.

Тоді декому здавалося, що видання часопису — справа майже безнадійна. Провінційний журнал досить вузького спрямування, присвячений переважно дослідженням української історії, особливостей українського світогляду, вироблених віками побутових стосунків в Україні, не міг мати ані великого загону платних співробітників, ані широкого кола читачів. До того ж він не отримав обіцяної дотації. Такий журнал, на думку деяких посадовців, не мав майбутнього.

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER