SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Березень 2024

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

 Усі події

ВЕРХОВНИЙ АРХІЄПИСКОП-ЕМЕРИТ ЛЮБОМИР

«Патріотизм треба виховувати не в ненависті
до іншого народу, а в любові до свого власного»
Блаженнійший Любомир (Гузар)
 
Блаженніший Любомир – великий син українського народу відійшов у вічність. Відійшов в час свята П’ятдесятниці, Зіслання Святого Духа, свята Пресвятої Трійці. Він був моральним авторитетом для мільйонів українців за життя і його мудрість житиме між нами, допоки ми будемо памятати свою ідентифікацію. Часто можемо нарікати, що Господь забирає кращих з людського роду на небеса. Але думається, що Господу так необхідно в допомогу Ангели для порятунку людського роду на Землі, тому Він і призиває праведних і мудрих. 
 
Я є гордою, що мої рукописи "Традиції та звичаї українців" ще у 2005 році, за дорученням Блаженнішого Любомира були вичитані і прорецензовані богословською комісією УГКЦ, а 5 квітня 2005 року мені було вручено Благословення Блаженнішого. Саме йому належать слова: "Ви, пані Ірино, створили українську народознавчу родинну енциклопедію. Це є,так би мовити, національна біблія для кожного українця". 
 
Остання наша зустріч відбулася в 2017 році. Вчитайтеся в слова  інтервю людини, яка вже по дорозі до Господа.
 
Ваше Блаженство! Просіть Господа про милість для нас і моліться за нас грішних!
Вічна память і вічна слава рабу Божому Любомиру!
 
Верхо́вний Архієпи́скоп-емерит Любоми́р (в миру: Любоми́р Гу́зар, нар. 26 лютого 1933, Львів) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви, кардинал Католицької Церкви; з 28 січня 2001 року Верховний архиєпископ Львівський, з 25 серпня 2005 року по 10 лютого 2011 року Верховний архиєпископ Києво-Галицький — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. Почесний громадянин Тернополя.
 
9 лютого 2011 Папа Римський Бенедикт XVI прийняв відставку Любомира Гузара з посади глави УГКЦ. Блаженнішому Любомиру сповнилося 75 років. На прес-конференції Блаженніший Любомир пояснив своє рішення тим, що його здоров'я не дозволяє виконувати ті завдання, які зараз стоять перед церквою. Однак він не сидітиме, склавши руки. «Я ще не вимурував піч, де міг би посидіти як старий чоловік», – пожартував він перед журналістами.
 
1 грудня 2011 року Блаженніший Любомир активно взявся за створення «Ініціативи першого грудня», яка об'єднала відомих інтелектуалів та моральних авторитетів нації.
Досі Гузар бере у ній активну участь, майже не пропускаючи засідань групи. Живе доволі тихим життям у селі Княжичі під Києвом.
В нашій розмові про доволі буденні речі, які нас хвилюють, відзначу. що Блаженніший Любомир мислить категоріями вічності, а його тексти можна сміливо розбирати на цитати…
 
Що для Вас значить «незалежність держави Україна»?
 
Блаженніший Любомир: Незалежність держави Україна – це значить бути собою.  Мати змогу вирішувати власну долю. Це, мені здається є суттєве. Незалежна держава – це означає, що український нарід вирішує сам, як йому жити, за допомогою своєї влади обирає свій шлях розвитку.
 
Ви демонструєте унікальну любов до світу. Коли Ви повернулися в Україну, Ви дуже вирізнялися з поміж місцевого люду. Ви були вільною людиною, відкритою до світу, завжди усміхалися, вражали своєю здатністю вислухати і почути усіх, хто до Вас звертався. Складалося враження, що якби Ви мали крила, то як той янгол-хоронитель, обняли кожного з нас. Мабуть ту любов до людей у Вас сформувала Ваша родина. Розкажіть про свою маму, тата, бабусю з дідусем…
 
Блаженніший Любомир: Родина з якої я походжу, в минулих століттях було дуже багато священників. Мій прадід о. Дмитро Гузар – священник, а дідуньо, по стороні батька Володимир Левицький, був нотаріус. Мій дідо, по стороні матері був теж священником, парохом в селі Кальне на Золочівщині. Мій батько Ярослав закінчив у Відні спеціальну економічну школу і отримав кваліфікацію менеджера міжнародної торгівлі. Але ніколи за тою спеціальністю не працював. Повернувшись до Львова, працював у Земельному банку. Моя мати Ростислава з роду Демчуків,  закінчила спеціальні курси для дівчат і мала бути вчителькою. Але вийшла заміж, народила дітей і все своє життя присвятила вихованню дітей і родині. Нас було двоє, моя сестра Марта, старша за мене на п’ять років і я.
 
Які дитячі спогади залишилися найбільш яскравими у Ваших спогадах?
 
Блаженніший Любомир: Наша родина була нормальною родиною львівської інтелігенції, батько, як я згадував, працював в банку, мати Ростислава – була вдома. Мати нам старалася привити любов до України, до рідного краю. Я пригадую, що вдома для нас, дітей, була велика кількість дитячих українських книжок. Мама читала мені ті книжки і пояснювала багато з того, чого я ще не розумів. Домашнє виховання 20-х – 30-х років мало такий український ухил. Наша родина, як і люба галицька родина в той час, була побожною і дітей виховувала у вірі і любові до Бога. Ми дотримувалися церковних приписів, участі у богослужіннях, дотримання постів. Мама дуже докладно того притримувалася і прилучала нас з сестрою до усіх обрядодій. Оте виховання отримали мої батько і мати із своїх домів. Я б назвав те виховання патріотичним. Хочу сказати, що мій батько брав участь у першій світовій війні в дивізії Українських Січових Стрільців в складі австро-угорського війська, а потім Галицької Армії. По поверненню додому, він докладав багато зусиль по утвердженню пам’яті вояків Українських Січових Стрільців і впорядкуванні їх могил на Янівському цвинтарі у Львові.
 
Пригадую, як малим хлопцем, я вже сам намагався читати історію визвольних змагань і вчив з сестрою дуже багато пісень з тих часів. Дитячої літератури по історії краю, записи народних пісень, віршів та пісень Українських Січових Стрільців було дуже багато в нашій родинній бібліотеці.  Видавництвом такої літератури в 30-і роки опікувалося Наукове Товариство імені Тараса Шевченка, Союз Українок та інші громадські українські та релігійні товариства.
 
Я пригадую початок 90-х років, коли стали дуже популярними пісні Українських Січових Стрільців і уже наші діти вивчали їх у школах і співали. А в ваші часи ці пісні були теж популярними?
 
Блаженніший Любомир:  О, так, то була така військова романтика. Дуже популярними були також і народні пісні. Мені дуже прикро, але мушу сказати, що сьогодні я мало чую тих пісень і по радіо, і по телебаченню. Якщо і звучать, то якісь перероблені слова і музика до невпізнання. Ті пісні у 20-х – 30-х роках були головно патріотичного звучання, оспівували героїку війни і визвольних змагань. До пропаганди і створення їх долучилися М. Гайворонський, Р. Купчинський і Л. Лепкий. Той пласт пісенної творчості дуже плекався і поширювався, а військова романтика, оспівана в тих піснях, формувала патріотичний дух молоді і, безумовно, дітей. Пригадується пісня «Ой у лузі червона калина» чи «Ой там у лузі…», «Ой у полі могила з вітром говорила». Були і жартівливі, і героїчні пісні, і маршові, як от «Гей, там на горі Січ іде», «За Україну, за її волю»
 
Ви, Владико, дозволите, то я Вам проспіваю той перший варіант пісні «Ой у лузі червона калина», бо я її знаю з тої старенької книжечки, яку  зберегла моя бабуся Ірина…
 
Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
 
Маршерують наші добровольці на крівавий лан,
Визволяти наших українців з московських кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
 
Гей у полі ярої пшенички золотистий лан,
Розпочали стрільці українські з москалями тан.
А ми тую ярую пшеничку ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!
 
Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
То прославить по всій Україні Січових стрільців.
А ми тую червону калину збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо.
 
Блаженніший Любомир: То направду ті слова і та мелодика. Маєте докласти зусиль, аби сучасна молодь знала нашу історію і нашу культуру.
 
Після війни Ваша родина змушена була емігрувати в Америку, щоб уникнути репресій радянської влади. Ви виросли в США, здобули освіту, потім жили і працювали в Римі. Що Вас сподвигло через 46 років спокійного життя повернутися в Україну?
 
Блаженніший Любомир:  Так, я жив в трьох країнах. Перших п’ять років ми жили в Австрії, потім 20 років мого життя, таких важливих для формації юної людини, першої практики молодого священника відбулися в Сполучених Штатах Америки. З 1969 року я проживав в Італії, бо продовжував навчатися в богословських студіях, а пізніше вступив до монастиря. Але мушу відзначити, що всі ті роки ми жили на чужині. Хоча громада, в якій ми жили, спілкувалися, була завжди українською. Для нас Україна завжди була Батьківщиною. Вдома ми говорили виключно українською мовою, хоча ми з сестрою мусили освоїти вільне володіння німецькою, польською, англійською і італійською мовами. Мої батьки вільно володіли німецькою, бо то була державна мова Австро-Угорщини, польською, державна мова Речі Посполитої, бо певний час до складу тих держав входила Західна Україна і місто Львів, в якому вони зростали. Потім вони змушені були вивчити і англійську, бо мусили давати собі раду в тих обставинах в яких  опинилися.
 
Ми дуже уважно слідкували за тим, що тут діється, цікавилися, як живуть люди. Уже вкінці 70-х років, у 80-і роки з України в Європу почала приходити література, яку привозили українські видавництва. Нас вражав той опір народу, українська свідомість, яку зберігали, навіть, коштом свого життя. Мушу сказати, що жили ми спокійно і якось справді прогнозовано протікало наше життя. Але мушу зазначити, що люди, які виїжджають жити у інші країни мають зрозуміти, що на чужині вони завжди будуть громадянами другої кляси (другого класу – стилістична форма укр. мови 30-х років, ред.). Інакше себе почувають ті, хто там народився, у тій же Америці чи Канаді. А ті покоління емігрантів, які приїхали в ці краї – назавжди залишаються чужинцями. Ми були громадянами цих країн, але громадянами другої кляси. То є одна річ. А друга річ є те, що ми зберігали українську свідомість вдома, в нашій родині. І тому, як тільки з’явилася нагода, я повернувся в Україну. Моя сестра з чоловіком відвідували Україну декілька разів і місцевій громаді надавали неодноразову фінансову допомогу для вирішення їх потреб. Але, маючи дітей в Америці і побудувавши там своє життя, вони не могли сюди повернутися. Я вперше відвідав Україну в 1990 році, як турист, і був тут 10 днів. А в 1993 році разом із своїм монастирем ми переїхали до Львова і я тут залишився назавжди. Для нас то було цілком природньо. Україна в яку ми приїхали, то не була тією Україною, яку ми пам’ятали дітьми. Я пригадую свою поїздку у 1990 році, а я приїхав з Риму, мене дуже вразило те, що люди на вулицях не усміхалися. Люди були сумними, напруженими, то були люди, які переживали за щось. Переді мною постав інший Львів, не той Львів, який я пам’ятав малим хлопцем – життєрадісне місто, місто яке було усміхнене, співоче і відкрите для світу. Тридцяті роки минулого століття, то не були  безхмарні роки, бо у Львові була польська влада. А польська влада у ці часи не завжди була до українців толерантною. Були часи сегрегації, приневолення до всього польського, навіть асиміляції частини населення внаслідок цілеспрямованої політики тодішнього уряду. Але разом з тим українське життя процвітало, діяло багато українських громадських організацій і жіночих, і юначих, і розвивалася українська культура, і була популярна українська пісня, і проводилися літературні вечори. Одним словом різниця між тим, як виглядав люд до війни у Львові і в дев’яності роки була разюча.  І хочу зазначити, що за тих 25 років розбудови незалежної держави ми, властиво, не повернулися до того, що було.
 
Як Ви гадаєте, чому така разюча відмінність між тим як люди себе відчувають на рідній землі в Україні і в будь-якій іншій європейській державі?
 
Блаженніший Любомир: Ви розумієте, що ми тут живемо ще в радянській Україні і ментально, і духовно, і реально. Дотепер збереглася ця радянська атмосфера. Люди не довіряють один одному, не має ініціативи, всі чекають, що їм хтось щось має дати. Це якраз є те, що виховувала радянська влада. Це не мали бути творчі люди, так би м’яко сказати. А то мали бути люди, що живуть в страху один перед одним, в недовірі, з рабською ментальністю. Здобувши юридичну незалежність держави, незалежності внутрішньої люди ще не здобули. Тим українцям, яким нині є поза сорок років і які виросли в умовах жорсткої радянської дійсності, відчути  себе в умовах європейської дійсності є дуже важко. Адже радянська влада убивала особисту свободу в людині і створила механізм контролю над волею людини, її почуттями, її правами і свободами. Те, що є нормою в Європі і Америці – в Україні є поки що мрією романтиків. Ми є нині ще дуже пасивний народ. Пасивний в значенні не творчий, боїмося щось зробити, не маємо відваги зрушити з місця, не маємо охоти зрушитися і йти далі освоювати щось нове. Підростає нове покоління і маємо надію на Бога, що вони будуть більш прогресивними, вільними і творчими людьми. Людей привчили жити в колективі і до колективної відповідальності. А жити громадою і нести персональну відповідальність за свої діла, доводити свою ініціативу до певного результату того люди не розуміють.  
 
Коли Ви повернулися в Україну, то Ви були уже в сані єпископа Греко-Католицької Церкви і кардинала Католицької Церкви. Які завдання Ви ставили перед собою щодо розбудови Української Греко-Католицької Церкви?
 
Блаженніший Любомир: Ми не робимо таких речей самостійно, а включилися в життя Церкви в Україні. Старалися робити все, що було необхідно в той час. Бо Церква теж переживала тяжкі часи, бо люди були переслідувані владою за свої релігійні погляди. То не порівняти з американською церквою, де вільні в своєму віросповіданні громадяни США, здійснювали свої релігійні і духовні потреби. В Україні ми зустріли зовсім інший тип людини, яка була пригноблена і переслідувана. Я дивуюся до сьогодні з українських реалій, коли в таких тяжких обставинах знаходилися особистості, що відважувалися ставати священниками. Це було справжнім подвигом. Бо стати священником в Америці чи Європі, то було природною річчю. Тому я завжди відношуся з великою пошаною до українських священників, які в умовах радянської влади знаходили в собі мужність ставати пастирями.
 
В одній із проповідей Ви Блаженніший, сказали: «Патріотизм треба виховувати не в ненависті до іншого народу, а в любові до свого власного». Як це укласти в наших головах і реалізувати в умовах воєнних дій в Україні?
 
Блаженніший Любомир: Треба починати з того, що треба любити свій народ. Любити свій народ означає свою ідентичність будувати не на ненависті до іншого народу, за принципом бо я не такий як він. Він є він, а я є я. Але своє Я треба будувати на знанні своїх коренів: я народився від таких батьків, а такими були мої діди, а моя родина належить до такого то народу. В умовах воєнних дій ми кривим оком дивимося на росіян, які підтримують війну і сепаратистські настрої частини населення Донбасу і Луганщини.
 
Але Ісус Христос нам заповідав: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5, 44). Ми повинні любити ворогів наших і тому, що любов до них є запорукою того, щоб Господь простив нас і наші гріхи: «Бо якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли ви не будете прощати людям провин їхніх, то Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6, 14–15).
 
Також ми повинні любити ворогів наших по заповіді святого апостола Павла, який вчить: «Благословляйте гонителів ваших, благословляйте, а не проклинайте... Нікому не відплачуйте злом за зло; але дбайте про добро перед усіма людьми. Якщо це можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми. Не мстіть за себе, улюблені, а дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені відомщення, Я віддам», –  говорить Господь (Втор. 32, 35). Отже, «…якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче пити, дай напитись йому; бо, роблячи це, ти збереш йому на голову палаюче вугілля (Притч. 25, 21–22). Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12, 14; 17–21).
 
Нарешті ми повинні любити ворогів і тому, що інакше на землі ми жили б, як у пеклі, бо зла злом зупинити і перемогти неможливо. Зло може бути зупинене і подолане тільки добром. Тепер подивимось, чому ми повинні молитись за ворогів. Перш за все, наслідуючи приклад Самого Господа і святих Його.
 
Під час своїх страждань на Хресті Господь молив Свого Отця: «Прости їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23, 34). А святий архідиякон Стефан, якого убивали камінням, також говорив: «Господи Ісусе, прийми дух мій... Господи, не вважай їм це за гріх» (Діян. 7, 59–60).
 
Отож, Господь і його святі вчать нас і любити ворогів, і молитися за них. Будемо ж пам’ятати заповідь Божу про любов до ворогів і обіцянку прощення нам самим за те, що прощаємо їм. Не будемо перемагати злом, а переможемо добром зле. При цьому будемо молитись за ворогів і просити Господа, щоб Він Своєю Божественною благодаттю пом’якшив серця їх і вселив в них замість злоби і помсти — мир і любов до нас, щоб і вони, і ми були єдиними у Христі. Мусимо шукати те, що нас буде об'єднувати.
 
Ще раз кажу, ми не молимося за успіхи наших ворогів, ми молимося за те, щоб вони нічого не робили проти волі Божої. А те як вони себе поводять, то є їхня відповідальність перед Господом. То є дуже складні моменти християнських цінностей і християнської моралі. Великий гріх, коли християни воюють з християнами і плекають у своїх серцях ненависть, а в молитвах звертаються до Бога, просячи бути Його милосердним. Але з свого боку ми повинні зробити все, що від нас залежить. А все решту – залежить від Бога і Його промислу. Ми не є радниками Господа Бога, а поручаємо усіх себе Його волі і опіці.
 
Чому розвиток людства і наших земель іде через багато століть через війни, пошесті, хвороби? Бог – то є любов у найвищому вимірі, то чому стільки страждань випадає на людське життя?
 
Блаженніший Любомир:   А чому люди навіть в родині живуть, як кіт з собакою? Усі ті лиха, про які Ви говорите, то все від людської немочі. Усе починається в серці людини. Людина починає дивитися на іншого як на гіршого, як на не гідного, сприймати іншого, як якусь перешкоду і починає діяти відповідним чином. Це є початок усіх суперечок, сварок на локальному рівні, і на міжнародному рівні – те саме. Якщо впродовж певного часу твердити, що то є твій ворог, то через деякий час ви будете реагувати на це. Щоб зрозуміти, чому існує стільки страждань і чому люди не можуть покінчити з ними, потрібно чітко визначити, чим спричинені ці страждання. Хоча причини різноманітні і їх непросто зрозуміти. «Як панує ж безбожний — то стогне народ»,— говориться в Біблії (Приповістей 29:2).
 
Упродовж історії було багато жорстоких правителів, які тримали в залізних лещатах своїх підданих, завдаючи їм невимовних страждань. Звичайно, цього не можна сказати про всіх правителів. Прийшовши до влади, дехто з них має благородні наміри, однак політичне суперництво і внутрішні чвари зводять їхні зусилля нанівець. Інші правителі, зловживаючи владою задля досягнення особистих цілей, шкодять своєму народу. «Історія є низкою зусиль, що потерпіли невдачу, і прагнень, що не здійснилися»,— сказав колишній Держсекретар США Генрі Кіссінджер. У Святому Письмі також говориться: «Не в силі людини, коли вона ходить, кермувати своїм кроком» (Єремії 10:23). Недосконалі люди не спроможні успішно вести свої справи, тому що їм бракує мудрості і далекоглядності. Якщо людина не здатна керувати власними кроками, то як же вона може керувати цілим народом? Тому світська влада завжди буде недосконалою і буде викликати нарікання певної частини людей.
 
По-друге, причиною страждань є людська недосконалість та егоїстичні прагнення. «Кожен випробовується, коли його захоплює та зваблює власне прагнення. Відтак прагнення, ставши здатним родити, породжує гріх» (Якова 1:14, 15). Через успадковану недосконалість усі ми схильні до помилок та гріхів і маємо боротися проти прагнень «виконувати те, до чого нас підштовхує наше тіло» (Ефесян 2:3). Особливо важко опиратися згубним бажанням, коли з’являється нагода втілити їх в життя. Але якщо дати їм волю, то наслідки можуть бути жахливими. До багатьох наших страждань призводять похоті, нестримна гонитва за насолодами, потурання своїм бажанням, честолюбство і пожадливість. Невгамовні бажання та шкідливі звички, наприклад пристрасть до алкоголю, наркотиків, азартних ігор і сексу, погубили безліч порядних людей і завдали страждань їхнім сім’ям, друзям та іншим людям. У кого ж нам шукати допомоги? Ми, християни, шукаємо допомоги у нашого Творця. Вчимося у сина Його Ісуса Христа терпеливості і великої любові, з якої Господь сотворив цей світ. Шукаймо ту любов у собі, в своєму серці і Господь попустить наші страждання і дарує нам щастя і радість буття.
 
Навчіть, Блаженніший, як нам пробачити один одному смерті наших близьких? Кажуть, що закликати до миру в часи війни, то є зрада власного народу. Де тут правда і де вихід з цієї ситуації?   
 
Блаженніший Любомир: То є надзвичайно складна справа. Що то значить, що ми хочемо миру? Треба щоби люди насамперед знайшли в собі сили дотриматись такого пакту перемир’я, тобто стану неагресії, перестали стріляти один в одного і убивати один одного. Той стан, ті відчуття залишаються у свідомості людей. Вони починають розуміти благодатний стан миру і спокою на їх землі. Далі, з часом, знайдуться певні механізми, щоб той стан миру став більш довгим і тривалим у часі. Але мушу визнати одну дуже цікаву річ, яку я відверто спостерігав по поверненню в Україну. Хоча наші люди, наша Церква дуже багато витерпіла, у людей я не відчував ненависті до того режиму і тих обставин, в яких вони опинилися. Була свідомість того, що нас переслідували комуністи, незалежно від національності, ми були гноблені антилюдським режимом, але такої активної ненависті яка стверджувала, що давайте помстімся їм за їх діяльність, такого не було. Бажання помсти не було – це особливість ментальності українського народу. Це є велика шляхетність українців. За роки радянської влади потерпілими була майже кожна родина. Так само і зараз, жодна українська родина не залишилась осторонь цієї гібридної війни, що є на Донбасі і Луганщині. Багато втрат зазнав український народ. Але ми не можемо жити в ненависті. Як колись так і тепер ми повинні сприйняти той факт, як такий, що відбувся. Треба робити все, що від нас залежить аби припинити це кропролиття і дійти згоди. В історії Європи є такий приклад. Німеччина і Франція довгий час і дуже жорстоко воювали. Але прийшов певний момент і вони знайшли в собі сили не тільки помиритися, а навіть стати друзями. Примирення є цілком можливим. І шлях до цього єдиний – не плекати духа ненависті.
 
Двадцять п’ять років незалежній Україні. Чи бачите Ви якісь ґрунтовні зміни в нашому житті?
 
 Блаженніший Любомир:  Я маю велику надію на молодь. На жаль, певна частина людей залишилась такою якою була. Тішить те, що ще є певна частина людей, які зуміли піднятися над тою сірою буденністю і переродитися, творячи добро в Україні. Але мушу щиро сказати, що світська влада в Україні і церковна влада, маю на увазі духовенство, може замало попрацювали над тим, щоб змінити людей, знайти для них мотивацію для тих змін. Щоб змінитися треба мати не просто силу волі, але й знайти можливість і підпорядкувати собі обставини. З цим мало хто дає собі раду. Ми знаходимося в часі великого переходу і трансформації. Хотілося б більш конструктивних змін, але поки що цього не сталося. Треба над цим працювати, треба виховувати наступне покоління в іншому дусі, не дати щоб вони залишилися в тому самому багні.
 
Якою Ви бачите Україну через 25 років?
 
Блаженніший Любомир:   Я не знаю якою буде та омріяна Україна. Але впевнений вона буде такою, якою ми її зробимо. Все залежить від того наскільки ми позбудемося того хабарництва, тої нечесності, тої байдужості. Хочеться, щоб ми позбулися усіх цих поганих речей, а жили з певними духовними цінностями. Але то є теорія яка добре звучить. А як і наскільки нам вдасться це зробити залежить від того, наскільки ми будемо це старанно робити. Бо воно саме від себе не станеться, а потребує дуже сумлінної праці.
 
Що Ви найбільше цінуєте в людях?
 
Блаженніший Любомир:  Бути людиною і бути собою.
 
Що для Вас є щастя?
 
Блаженніший Любомир: Для кожної людини є своє розуміння щастя. Я вважаю, що впродовж свого довгого життя я був щасливий. Ніколи не відчував докорів совісті, чи не було відчуття, що я займаюся не тією справою, якою не хотів би займатися. Мій вибір життєвого шляху був свідомий і я намагався чесно виконувати те, що мав робити в кожен момент мого життя. Адже один собі думає, що щастя це мати багато грошей, інший – бути славним, третій – щось інше собі напридумував. Щастя – це така своєрідна гармонія цінностей і життя, в яких людина почуває себе захищеною, творчою, вільною, вдячною Богові, бажаючи творити добро на землі.
 
Чи часто були в Вашому житті ситуації, коли Ви абсолютно віддавалися на волю Бога?
 
Блаженніший Любомир:   А як інакше, все що відбувалося в моєму житті, то є воля Божа. Я, оглядаючись назад, можу сказати, що Бог дуже вміло провадив в моєму житті.
 
Що Ви можете побажати нашим читачам в час Нового Року і Різдва Христового?
 
Блаженніший Любомир:  Дуже важливо для усіх нас є зрозуміти, особливо в різдвяний час, що Бог нас любить. Що любить нас до такої міри, що Свого Сина послав до нас у людській подобі, щоб переконати нас у своїй любові. Людині найбільш важливо не любити, а бути любленим. Власне на Різдво, велике родинне свято, є можливість відчути, що Господь нас любить. Ви повинні знати, що завжди є під опікою Бога і сприйняти це своїм серцем.
 
Хай Бог благословить ваші труди, ваших батьків, дітей онуків, усіх нас. Щоб ми відповідально вели себе, трудилися, якнайкраще сповняли своє покликання. Нехай милостивий Господь обдаровує нас своєю любов’ю!
 
З нами Бог і Україна!
 
В тяжких обставинах життя ми завжди шукаємо поради у мудрих. В складних обставинах існування своєї держави, загрозах існуванню цілісності і єдності народу – звертаємось до історії. Не знайшовши відповіді, звертаємось до моральних авторитетів нації. Такою людиною, Великим Пастирем свого народу і  мільйонів віруючих Української Греко-Католицької Церкви є Блаженніший Любомир (Гузар). Чи прагнув цей чоловік такої великої відповідальності і такої великої праці, яку Господь поклав на його плечі? Зрозуміла одне, що Пастир смиренно приймав усі випробування долі і чесно виконував усі завдання на які сподвигла його воля Божа. Сприймав свідомо, відважно і спокійно, бо завжди був впевнений, що Господь його любить і опікає. Можливо, власне у вірі і криється ота велика сила і мудрість Блаженнішого Любомира? А, може, Господь зглянувся над нашою нещасливою долею і дарував нам цю Велику Людину, щоб вказала нам шлях до порятунку  власної держави і українського народу. Будьмо свідомими нашої місії, відчуймо себе вільними, самодостатніми і творчими, творімо добро, будуймо Україну  прогресивною і правовою державою з іменем Бога на устах.

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER