SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Жовтень 2017

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

 Усі події

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ПРОКОПОВИЧ

Людина, яка закладала фундамент української державності, вибудовуючи освіту

Він був міністром освіти та мистецтва у складі уряду П.П. Скоропадського лише пів року. Та його справи вражають. Завдяки Миколі Прокоповичу Василенку, його однодумцям та їх натхненню у 1918 році було засновано Державний український архів, національну галерею мистецтв, театральний інститут, українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському, Українську Академію Наук, Національну бібліотеку, Національний музей. У період з 1 травня по 14 вересня 1918 р. було відкрито 40 українських гімназій і 10 реальних шкіл, 50 українських середніх шкіл, 66 приватних середніх шкіл, 29 приватних шкіл перетворено в державні гімназії та реальні школи.

Василенко
Микола Прокопович

(1866–1935)
Учитель, викладач, вчений,
попечитель Київського учбового округу,
міністр освіти і мистецтв в
уряді гетьмана Скоропадського

Микола Прокопович Василенко народився 2 лютого 1866 р. в селі Есмань Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер селище Червоне Глухівського району Сумської області) в родині дрібного службовця. Батьки готували сина до навчання за допомоги послуг домашнього вчителя В.Х.Веллера, про якого у майбутнього вченого залишилися теплі спогади на все життя. В автобіографії він із вдячністю говорить про свого вчителя, визнаючи, що саме той заклав у нього «міцний фундамент навчання і розумової роботи».

В 1883 р. юнак закінчив Глухівську прогімназію, в 1885 р.— Полтавську гімназію, в 1890 р.— історико-філологічний факультет Дерптського (тепер Тартуський) університету, отримавши звання кандидата російської історії.

Відтоді історія надовго увійшла в коло наукових інтересів Миколи Прокоповича. Причому, більше він цікавився історією України, або, як тоді говорили, Малоросії, знання про яку, не виокремлювалося, бо Україна в той час входила до складу Російської імперії. У назвах його історичних розвідок різного часу слово «Малоросія» у зв’язку з тією чи іншою проблемою зустрічається часто («К вопросу о децентрализации исторических архивов :  Судьба Румянцевской Описи Малороссии», 1892 р., «О происхождении группы капиталистов в Малороссии в XVII и XVIII вв.», 1895 р., «О скупле земель в Малороссии и её причинах», 1895 р.). Можливо, такій зацікавленості історією України сприяли лекції видатного історика В.Б.Антоновича з історії козаччини, які Микола Василенко слухав у Києві, куди переїхав по закінченні університету для продовження освіти, а може, на його вподобання вплинула особистість талановитого дослідника історії Лівобережної України О.М.Лазаревського — керівника магістерської дисертації вченого «Землеволодіння на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст.» (1910 р.).

Крім роботи над магістерською дисертацією Микола Прокопович Василенко працював у багатьох архівах України. Але наукова діяльність не давала засобів для життя, і він починає шукати місце вчителя. З 1893 р. бере початок його педагогічна діяльність у середніх навчальних закладах Києва : спочатку викладає історію та російську мову у приватній жіночій гімназії А.А.Бейтель (до 1903 р.), згодом — у Київській Фундуклеївській гімназії та в Кадетському корпусі. Сумлінна праця Миколи Прокоповича Василенка була належно оцінена : він був нагороджений кількома орденами, отримав чин колезького радника.

У Київський період життя Миколи Прокоповича виходять друком його перші наукові праці (оригінальні статті на різні історичні теми та рецензії на роботи інших дослідників). На рубежі двох століть він бере участь у підготовці «Енциклопедичного словника» Брокгауза і Ефрона, до якого готує низку статей : «Пугачёвщина», «Поземельная община в России», «Литовско-русское государство», «Малороссия», "Уния и униатская церковь в пределах Польши и России".

В Києві Микола Прокопович Василенко активно поринає в громадське життя. Він стає членом Історичного товариства Нестора Літописця, входить до складу багатьох громадсько-політичних і просвітницьких гуртків (Стара громада, Київське товариство грамотності, Комісія народних читань при Київському товаристві лікарів).

Цікаво простежити еволюцію його політичних уподобань. Якщо на початку київського періоду життя він був налаштований на революційні зміни в суспільстві, то з часом його погляди стають поміркованішими. Учений починає віддавати перевагу курсу на поступові демократичні зміни. Це в майбутньому вплинуло на його політичну діяльність в освітянській галузі.

В 1903 р. Микола Прокопович Василенко перейшов на державну службу в губернські органи, одночасно обійнявши посади в Міністерстві фінансів та Міністерстві внутрішніх справ. Але невдовзі через незгоду з офіційною губернською політикою та звинувачення в «українофільстві» подав у відставку й зосередився на редакторській праці. На початку 1907 р. його засудили за антиурядові публікації в редагованій ним газеті «Киевское слово» з відстроченням виконання вироку, що унеможливило професорсько-викладацьку діяльність, про яку він так мріяв. Микола Прокопович Василенко вирішив здобути другу професію. Перед відбуттям покарання (з жовтня 1908 р. по червень 1909 р.) склав екстерном іспити на юридичний  факультет у Державній юридичній комісії при Новоросійському університеті (Одеса). Вже після звільнення склав магістерські іспити в Київському університеті і здобув звання приват-доцента російської історії. Але попечитель Київського учбового округу своїм розпорядженням від 7 січня 1913 р. заборонив йому викладацьку практику, звинувативши в «українському сепаратизмі», прихильності до ідей М. С. Грушевського. Тоді в нагоді стала юридична освіта, яка давала засоби до існування.

Практикуючи як адвокат, Микола Прокопович Василенко продовжує активну і громадську діяльність. Він є автором майже 500 наукових та публіцистичних праць, здебільшого з історії України та історії права. В 1916 р. вийшла друком його фундаментальна монографія «Очерки по истории Западной Руси и Украины», що охоплювала період від Люблінської унії (1569 р.) до російсько-українського договору (1654 р.). А ще раніше найбільший резонанс викликало його дослідження «К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя» (1894 р.) — одне з перших у національній історіографічній науці. Маючи історичну та юридичну освіту, Микола Прокопович Василенко ще в той час, коли українське право майже всуціль розглядалося як різновид польського чи російського, почав досліджувати самобутні пам’ятки правової культури українського народу, аналізувати історію його державності.

Під час Першої світової війни Микола Прокопович Василенко входив до складy різних спілок, комітетів і товариств, які опікувалися задоволенням потреб населення, пов’язаних з війно. Лютневу революцію 1917 р. зустрів у Петербурзі. Зміни в суспільстві відкривали можливість реалізувати свої погляди щодо демократизації інститутів влади, соціальних та національних перетворень. Тому він дав згоду на пропозицію Міністра народної освіти Тимчасового уряду О. А. Мануйлова обійняти посаду попечителя Київського учбового округу. При цьому запропонував терміново здійснити ряд заходів, які переконали б широкий загал українського населення, що Тимчасовий уряд готовий піти назустріч культурним потребам України. Йшлося про запровадження української мови в народних школах, заснування в Київському учбовому окрузі двох українських гімназій і кафедр українознавства (на історико-філологічному та юридичному факультетах Київського університету Св. Володимира). Одночасно порушувалося питання про матеріальну допомогу Українському науковому товариству та відкриття у Києві великої бібліотеки.

Наприкінці березня 1917 р. новий попечитель прийняв справи Київського учбового округу, до якого входило п’ять губерній — Київська, Полтавська, Чернігівська, Вінницька і Подільська. Примхою долі, вчений, який ще кілька років тому розпорядженням колишнього попечителя був усунутий від викладацької практики, тепер сам обійняв цю посаду та організовував роботу на освітянській ниві. Звістку про його призначення схвально зустріла широка громадськість. Газета «Нова Рада» писала, що попечителем вперше став українець, «справжній учений-громадянин», на якого Україна покладає великі надії «в справі зведення національної школи».

Микола Прокопович Василенко очолив Київський учбовий округ, коли до кінця навчального року залишалися лічені місяці. Саме тому він не став поспішати з радикальними заходами, а зосередився на виробленні засад шкільного життя в новому навчальному році. Насамперед це були зміни в напрямі демократизації системи освіти : було знято обмеження на вступ до навчальних закладів залежно від національності та віросповідання. Микола Прокопович Василенко піклувався також і про втілення в життя принципу єдності школи. В арсеналі його справ у галузі демократизації управління освітою — створення нового громадського органу, так званої Тимчасової Попечительської Ради, до якої увійшли представники вищих, середніх та нижчих навчальних закладів, батьківських комітетів, професійної спілки вчителів, Педагогічного товариства, міської Думи, національних об’єднань.

Для підготовки освітніх реформ при управлінні Київського учбового округу було створено 4 комісії: з кадрових питань; розробки проекту нового статусу шкіл, їх педагогічних рад та батьківських комітетів; дослідження питань організації шкільного середовища; введення до шкільних програм українознавчих дисциплін.

В квітні 1917 р. з ініціативи Миколи Прокоповича Василенка відбулася дводенна нарада педагогів, на якій розглядалося питання про можливість переходу до навчання українською мовою. З-поміж нововведень вирізняється «Закон про обов’язкове навчання української мови й літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах». Було висловлено далеко не однозначне ставлення до цього. Попечитель закликав не боятися відсутності кадрів і браку підручників. На підставі ухвали наради він запропонував органам місцевого самоврядування висловитися щодо викладання українською мовою та запровадження в школах українознавчих дисциплін.

Постановка питання про перехід шкіл до навчання українською мовою, не кажучи вже про наступні практичні дії, викликала багато суперечливих оцінок і нарікань на адресу попечителя. З одного боку, висловлювалися протести  проти насильницької українізації школи, а з іншого — лунали вимоги негайно закрити російські школи та передати їхні приміщення україномовним установам. Микола Прокопович Василенко зайняв помірковану позицію, виступаючи проти штучної українізації, національної ворожнечі та насильницьких методів в освітянській галузі, що цілком виправдовувало себе на той час.

Микола Прокопович Василенко продовжував опікуватися питаннями української освіти й тоді, коли перейшов на роботу заступника Міністра освіти Тимчасового уряду. Таку пропозицію він отримав 16 серпня 1918 р. під час з’їзду попечителів у Петрограді, де представляв Україну в питаннях, пов’язаних із вищою школою. Саме тоді в нього виникла думка про заснування Української Академії Наук, яка успішно реалізується пізніше, в часи Гетьманату, коли він стане Міністром народної освіти.

Переживши в Петрограді події Жовтневої революції, Микола Прокопович Василенко згодом переїздить до Києва. Маючи скептичне ставлення до Центральної Ради, уникає політичної діяльності, а свої зусилля спрямовує на викладацьку роботу. Наприкінці 1917 р. його обирають професором Українського народного університету. Він подає також документи на конкурс до університету Св. Володимира, де відкрилася кафедра історії західноруського (українського) права. 28 квітня 1918 р. він стає професором Київського юридичного інституту. Його внесок у діяльність цього приватного навчального закладу був вагомим, оскільки рада інституту в червні 1918 р. навіть встановила спеціальну стипендію імені Василенка.

Проте довго залишатися осторонь бурхливого політичного життя Микола Прокопович Василенко не зміг. З приходом до влади гетьмана П. П. Скоропадського його запросили до складу уряду. 30 квітня 1918 р. гетьман доручив йому формування кабінету міністрів, оскільки першому кандидату в прем’єри М. М. Устимовичу це зробити не вдалося. Сформувавши кабінет, Микола Прокопович Василенко передав прем’єрські обов’язки Ф. А. Лизогубу, а сам обійняв посади міністра народної освіти і мистецтв та тимчасово виконуючого обов’язки міністра закордонних справ.

На посаді міністра народної освіти Микола Прокопович Василенко доклав багато зусиль для втілення в діяльність Міністерства загальнодемократичних і національних позицій. Він так формулював своє бачення проблеми : «Я вважаю, що народна школа — від вищої до нижчої —то єдина певна підвалина народного розвою… Я сюди прийшов не ламати, а продовжувати тут зроблене і прагну найширшого й найглибшого розвою національної української школи». І свого слова дотримав : 22 липня 1918 р. підписав  наказ   про   створення  національної   нижчої  початкової  школи,  а

5 серпня 1918 р. розіслав обіжник про аналогічне завдання щодо вищих початкових шкіл. У період з 1 травня по 14 вересня 1918 р. було відкрито 40 українських гімназій і 10 реальних шкіл, 50 українських середніх шкіл, 66 приватних середніх шкіл, 29 приватних шкіл перетворено в державні гімназії та реальні школи.

Виважена та демократична політика в галузі освіти проводилася й стосовно представників інших національностей, що проживали на території України. Про це беззаперечно свідчить факт відкриття протягом цього ж періоду (з травня по вересень 1918 р.) 12 польських і 20 єврейських шкіл.

Почав діяти закон про обов’язкове вивчення дисциплін українознавства (української мови і літератури, музики і українських пісень, історії та географії України) в усіх середніх школах. Така зміна змісту освіти мала позитивно вплинути на оволодіння учнями національної культури, виховання у них національних почуттів та самосвідомості. Спільними для всіх типів шкіл став демократичний підхід до особистості школяра, що означало виключення будь-яких фактів примусу, насильства чи вольового тиску на нього.

Згідно з виданим у серпні 1918 р. Законом проводилася уніфікація різних типів нижчих початкових шкіл, що теж треба оцінювати позитивно.

Завдяки Миколі Прокоповичу Василенку, його однодумцям та їх натхненню було засновано Державний український архів, національну галерею мистецтв, театральний інститут, українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському, Українську Академію Наук, Національну бібліотеку, Національний музей. Причому, відбувалося це не через примусову українізацію «російськомовних» закладів, а шляхом створення нових установ.

За неповні шість місяців роботи міністр Микола Прокопович Василенко домігся підписання не одного десятка законів і наказів загальнодержавного значення, які передбачали виділення коштів на різні потреби культури і освіти (будівництво шкіл, інститутів, бібліотек, музеїв, організація курсів українознавства, ремонт приміщень, господарські потреби загальноосвітніх шкіл, видання підручників).

Миколі Прокоповичу Василенку вдалося не лише значно поліпшити матеріальну  базу  освіти,  збільшити  зарплатню вчителям, а й,  що особливо важливо, створити  струнку  мережу  неперервного  навчання рідною  мовою, надати йому демократичних рис.

Залишивши 18 жовтня 1918 р. посаду міністра, вчений повертається до викладацької та наукової діяльності. За рекомендацією конкурсної комісії університету Св. Володимира цього ж року його обирають екстраординарним професором по кафедрі історії західноруського та українського права. Він викладає і в Київському комерційному інституті та багатьох інших закладах. В липні 1920 р. стає академіком Української Академії Наук по кафедрі історії західноруського і українського права. Там очолює Комісію зі складання біографічного словника діячів України (до 1923 р.), Комісію з вивчення західноруського і українського права, товариство працівників (до 1926 р.), Історичне товариство Нестора Літописця, входить до складу Архівної ради, Археологічної комісії, Всеукраїнського археологічного комітету, Комісії краєзнавства, Комісії з видання пам’яток письменства, мови та історії. 18 липня 1921 р. Миколу Прокоповича Василенка обирають президентом Всеукраїнської Академії Наук. Але вже на початку 1922 р. через непорозуміння з керівництвом Народного комісаріату освіти, у підпорядкуванні якого перебувала ВУАН, він з власної ініціативи залишає президентську посаду.

В квітні 1924 р. Миколу Прокоповича Василенка засуджують до 10 років позбавлення волі у сфабрикованій НКВС справі «Київського обласного центру дій». Але під тиском наукової громадськості та завдяки турботам дружини Н. Д. Полонської-Василенко вирок переглядається, і наприкінці 1924 р. його звільняють. Повністю реабілітовують лише в 1991 р.

Після звільнення Микола Прокопович Василенко зосереджується на науковій діяльності аж до розгрому академічної юридичної науки (початок 30-х років ХХ ст.).

В останні роки свого життя Микола Прокопович Василенко тяжко хворів. Помер 3 жовтня 1935 р. Похований на Лук’янівському кладовищі в Києві.

В публікаціях сучасних авторів знайшла відображення в основному наукова та політична діяльність вченого. Як міністр освіти він представлений у колективній монографії «Микола Прокопович Василенко» (автори І. Б. Усенко, Л. Д. Матвєєва, В. В. Вороненко, Л. Д. Кістерська), що вийшла в 1991 р., статтях Т. О. Самоплавської (2000 р.) та І. Л. Лікарчука (2002 р.).

Праці : 

1.  Василенко Н.   К вопросу о присхождении названия Полтавы // Киев. старина. 1903. Т. 81. Кн. 4 (апр.) ;
2.  Василенко Н.   Памяти почётного члена общества А. М. Лазаревского // Чтения в Ист. о-ве Нестора-летописца. 1903. Кн. 17. Вып. 2. Отд. 1 ;
3.  Василенко Н.   О. М. Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии. К., 1904 ;
4.  Василенко Н.   Памяти Костомарова как историка // Киев. мысль. 1910. № 97–98 ;
5.  Василенко М.   З історії устрою Гетьманщини : Критичні замітки // Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка у Львові. 1912. Т. 108 ;
6.  Василенко Н.   Политические взгляды М.П.Драгоманова // Укр. жизнь. М., 1912. Кн. 6 ;
7.  Василенко Н.   Очерки по истории Западной Руси и Украины. К., 1916 ;
8.  Василенко М.   До Ради Міністрів Української держави от Міністра народної та мистецтв пояснююча записка до законопроекту про заснування Української Академії Наук у Києві. К., 1918 ;
9.  Василенко М.   Академік Богдан Олександрович Кістяковський.  16 (29) квітня 1920 р. : (Некролог та оцінка діяльності) // Зап. соц.-екон. відділу. 1923. Т.
10.  Василенко М.   Кремінецький ліцей і університет Св. Володимира : Історично-юридична розвідка // Зап. соц.-екон. відділу. 1923. Т. 1 ;
11.  Василенко М.   Пам’ятник української правничої літератури XVIII ст. // Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка у Львові. 1925. Т. 138–140 ;
12.  Василенко М.   Олександр Матвієвич Лазаревський (1834–1902) : (Матеріали до його біографії) // Україна. 1927. Кн. 4 ;
13.  Василенко М.   Матеріали до історії українського права. Т. 1. К., 1929.

За матеріалами «Українська педагогіка в персоналіях. ХХ століття / За редакцією О. В. Сухомлинської / навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах. - К. : «Либідь», кн. 2., С. 15–20.

Часто чуємо, що для того, щоб увійти в курс справ необхідно як мінімум пів року. І українські уряди Незалежної України не ефективні, бо мало часу відвела історія їм для державної діяльності. Приклад М.Василенка руйнує цей міф. Бо ефективною влада буде лише тоді, коли на кожну посаду приходять люди з глибокими теоретичними знаннями, практичним досвідом і організаційним талантом. Не милуватись собою на владних вершинах, а чесно і віддано працювати заради блага рідної країни. А ще, виробити урядам України, незалежно від партійних окрасів, стратегію розвитку нашої держави хоча б на 50 років. І не губити здобутки своїх попередників, а розвивати їх згідно визначеної стратегії. Благо народу має бути не примарним, а реальним дороговказом до розквіту і прогресу.

Працюючи над проектом ми знову і знову повертаємось до тих персоналій, до тих імен наших співвітчизників, які жили і працювали в Україні. Саме вони творили фундамент і підвалини державності Республіки України впродовж останніх 100 років. Державність – це устремління, усвідомлення людьми творити державу в певну історичну епоху з певними хронологічними (часовими) рамками. Фактично, з 1917 року були успішні спроби творення держави Україна. Багаторазові спроби на заході, в центрі та сході теперішньої України. Україна збирала свою теперішню територію, як пазли. Ми вважали, що цей процес завершився у 1954 році з приєднанням Криму.  Та ні. У 2013 році на території України з’явились кордони з Кримською АР та частиною Донбасу. І тільки завдяки духові державності, виплеканому впродовж багатьох століть в надрах української вольницької свідомості, в практичній діяльності українського народу в останні ста років, ми будуємо Незалежну Україну. Будуємо вперто, самовіддано, терпляче прощаючи казнокрадам і зрадниками, брехунам і політикам. Захищаємо свою землю вперто і самовіддано, не шкодуючи життя свого. Прагнемо творити, співати, запускати в космос космічні кораблі в пошуках інших цивілізацій. І я вірю, що всі проекти ми реалізуємо. Бо з нами Бог і Україна!

Ірина Квасниця
Президент Асоціації «Спадщина України»
Член Національної спілки журналістів України

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER