SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Червень 2017

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

 Усі події

Василь Федорович Василашко

«Турбота про мову –
особливе завдання національної еліти, що свідома своєї місії»

В.Ф.Василашко
з статті «Урок української – урок історії» (2002)

Василь Федорович Василашко  — український поет,  Заслужений журналіст України, громадський діяч. Народився 20 червня 1939 року в селі Куражин, нині Новоушицького району Хмельницької області. Закінчив у 1956 році середню школу в селі Калюс, 1958 році — Кам'янець-Подільський культосвітній технікум (нині Кам'янець-Подільське училище культури), 1966 році – фа-культет журналістики Львівського університету. Працював у Львівському обкомі ЛКСМУ, в апараті ЦК ЛКСМУ, у молодіжній пресі, вченим секретарем правління Товариства «Знання» УРСР, заступником начальника Головвидаву Держкомвидаву УРСР, головним редактором видавництва «Веселка». Нині — учений секре-тар правління Товариства «Знання» України. Автор збірок поезій «Течія доріг» (1981), «Ясинець» (1988), «Чи Україні ти син?» (1994, 2004), «Усміхнись веселкою з грози» (1999), ілюстрованої поетичної книжки для дітей «Казка-байка: чесний Лис» (2006), публіцистичних книг «Україні — українську!» (2002), «Через терни — до України» (2006, у співавторстві), «Відроджуймось — не перероджуймось» (2007) та інші. Лауреат Республіканської літературної премії імені Лесі Українки (1995) за збірку віршів «Чи Україні ти син?», двічі лауреат Всеукраїнського радіофестивалю «Пісня року» (2003, 2004). Член Національної спілки письменників України (1990).  Нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня.

Де є джерела життя і творчості кожної людини? Які цінності можна пронести через все своє життя, не зважаючи на режими, різну владу…

В.Ф. Джерелом завжди була і є рідна земля. От навіть в радянські часи ніхто не забороняв розвивати в собі відповідальність, працьовитість, любов до свого села, лю бов до свого краю. Можливо, це не звучало з високих трибун, але  ти міг це робити. Коли любиш дівчину то не кричиш про це на всю вулицю, а скажеш про це тільки їй, трепетно стискаючи руку. Тому, я вважаю, що громада формувала мою любов до усього рідного тихо, спокійно і надійно. Коли батько прийшов з фронту, мені було п’ять чи шість років, я пам’ятаю як якось ввечері він каже мамі: «Я піду подихаю свєжим воздухом на уліцу…» А мама йому відповідає: « Нащо тобі аж на ту уліцу іти, йди на двір та й подихай…» (сміється – ред.) Батько розсміявся і каже: «Добре, що ти мене попередила. Сказав би при людях, то вже б прозвали мене «Науліцу»». Так от у нас в селі, як приходив хтось з армії чи викобенювався з іншої причини, зразу приставало якесь прізвисько-назвисько. То «Міша-потєха», то «Саливон-кукуріку», то ще якось. Підростаючи, я уже чітко усвідомлював, що навчаючись чогось, ніколи не можна ставити себе вище над іншими людьми, зневажати односельців, а ставитися до них з повагою. Наше село не піддавалося моральним змінам, а берегло оту патріархальну традицію поваги до старших, до батьків, шанобливе ставлення хлопця до дівчини. Зберігалися прадавні традиції відносин у сім’ї і громаді. Діти рано дорослішали і були відповідальними за себе, своє життя і життя рідних і близьких, наскільки це було можливим у такому молодому віці. Уже в сьомому класі я знав, що буду журналістом. Ще не розумів, де я  буду учитися, але твердо був переконаний, що стану журналістом.

Тепер можу впевнено сказати, що все, що у мене є доброго – це «домашня закваска». По сусідству з нами жили Закревські, Чайковські, Петровські, Зінківські – не було сумніву, що то були поляки за національністю. Але радянська влада «підмітала» усю національну свідомість і особисту національну ідентифікацію, віру і намагалась усіх уніфікувати в «общество советских людей», тому залишився лише Антон Петровський, який вважав, що він поляк і, разом із своєю дружиною Домкою, святкував польське Різдво та інші свята. Усі в селі заздрили Антону, що у нього є два Різдва і дві Паски, бо може випити дві чарки оковитої і жінка йому нічого на це не скаже (сміється – ред.). Але нащадки усіх народів, які живуть на нашій землі – це є українці з своїми діалектичними відмінностями у мові, багатим розмаїттям традицій і звичаїв, якими треба пишатися, розвивати і примножувати. І так склалося впродовж усього життя, що я докладав у розвиток свого народу часточку свого серця, думки, розуму. Я завжди робив це без демонстративного протесту, а творчо, розважливо і це не заважало моїй роботі, хоча іноді і ходив по краю.

Дитячі спогади, які вони і що Ви пам’ятаєте з цих повоєнних років?

В.Ф. Я пам’ятаю, як я завжди тягнувся до старших хлопців і дівчат і шукав собі між ними друзів. Мій молодший брат Михайло завжди дружив з молодшими за себе. Я дуже любив слухати розповіді старших людей і мав сміливість їх навіть про щось запитувати. Ось був такий випадок. Приходив до нас мій дід Яків, який був дяком в церкві, то я й домучував його різними питаннями. Мати мені казала: «Якщо дід їсть борщ, то ти його нічого не питай. А як поїсть, тоді питай, що хочеш». От одного разу я питаю діда Якова: «Діду, а чого у церкві є багато ікон Бога-Сина, а Бога-Отця – немає? Його, що менше поважають?» А дід відповідає: «Та, Бог з тобою, що ти таке говориш? Як то так можна, щоб Бога-Отця менше шанували? Не вигадуй казна-що…» А я не вгамовувався: «Ну, діду, а на кого Він схожий, на Вас?» Дід мені: «Та ні, на мене не схожий, бо я лисий…» «А на кого ж тоді?» Дідо подумав і каже: «Я думаю, що Бог схожий на Саватія. Ось дивись навіть у імені є схожість Бог-Саваоф, а наш дід – Саватій. Він старший від мене років на десять. Ще трохи і Саватій відійде до Саваофа. Хочеш знати, як виглядає Бог, то дивися на діда Саватія…» Я залишив діда Якова і чкурнув до діда Саватія, який жив від нас через п’ять хат. Бачу, дід Саватій сидить на призьбі і курить люльку.

– Доброго дня, діду! – кричу йому, бо думав, що раз старий, то глухий.

– Доброго і тобі… А чий ти будеш? – питає дід

Та я Ганнин… Ганни Василашки…

А знаю, знаю… І чого ти хочеш?

Прийшов на Вас подивитися… Мій дід сказав, що Ви схожі на Бога-Отця.

Ото вигадав, хай йому… – і засміявся. – Ти хоч людям нікому не кажи, бо мені незручно якось.

Добре, що я встиг з Вами поговорити, бо дід казав, що Ви дуже старі і можете померти.

Що ти таке кажеш? Я ще не збираюся вмирати. Краще скажи мені, ти полуницю любиш?

Ага, – спромігся заледве сказати, бо ледве не вдавився слиною.

Тоді біжи на город, скажи бабі, що то я тебе прислав по полуницю, – і дав мені плетений солом’яний бриль.

Я вхопив того бриля і побіг на город. Баба щось там полола і набрала мені повен капелюх запашної полуниці. Я прибігаю назад і ще з межі кричу йому:

Діду, діду є полуниця… будемо їсти…

А дід Саватій мовчить. Підходжу ближче, а він сперся на стовпчик призьби, очі в небо спрямовані… Я й собі підняв очі, а в небі сокіл літає високо-високо. Я знову позвав діда, а він не відзивається. З-за хати баба вийшла, до діда… А дід відійшов у інший світ… Кордонський Саватій… Я злякався і побіг до мами. Зате я знав, як виглядає Бог…

Це був унікальний досвід спілкування мого дитинства. Я запам’ятовував не тільки якісь розповіді, я пам’ятаю вислови цих людей, пісні, які вони співали, їх манеру розмови, як вони сміялися. Я пам’ятаю, як через наше село ходили старці і співали давніх пісень. Як курним шляхом їхали на ярмарку гончарі із своїм крамом і часто в нас зупинялися, бо в нас хата стояла на краю села. Їх я теж розпитував і про дорогу, і про ярмарку, і як вони глечики роблять, і що там на небі відбувається. Я ріс дуже допитливим хлопчиком і засиджувався з подорожніми аж до пізньої ночі. Це була така природня цікавість.

Пам’ятаю ще такий випадок. Пішов я до сусіда почав у нього питати за таку велику книжку, як «Євангеліє», що в церкві бачив. Та книжка називалася «Кобзар». Прочитати я її і не мріяв, хотів бодай подивитися на неї. У нас в школі бібліотеки не було, а в класі просто стояла етажерка з книжками. Там були і підручники, і книжки для читання. Усіх я розпитував про цю книжку, але ні в кого у нашому селі її не було. Хтось мені сказав, що бачив «Кобзар» у сусідньому селі в дяка. Моє село, то Куражин, а сусіднє – Мала Шурка. Іду по дорозі, навколо соняшники, в небі сонечко і жайворонки літають. Так мені добре і світло на душі, донині пам’ятаю… Я на той час другий клас закінчив. Розпитав людей, де той чоловік живе і прийшов до нього. Здивувався той чоловік, що я таку дорогу подолав, щоб на «Кобзар» подивитися. «Сину, я тобі почитати дам. А прочитаєш, принесеш», – каже він. За літо я «Кобзар» Тараса Шевченка прочитав. До цього я читав казки Пушкіна, вірші Лєрмонтова, народні казки. Мені все було зрозуміло. А от поеми Шевченка я не розумів. Тяжко мені було то все описане зрозуміти. Я собі думав: «Люди ж розуміють, ну і я як прочитаю, то може все і зрозумію». Прочитати прочитав, але так і не зрозумів. Але я не сумував, я собі постановив, що виросту і зрозумію. Коли я приніс книжку назад тому чоловікові, він дуже здивувався, що я все прочитав і… подарував мені «Кобзаря». З дитинства я був не тільки допитливий, але й впертий. І ще, я ніколи в нічому не розчаровувався. Щось не дається, то треба зачекати, прийде час і можливо це я зможу зробити. А ні, то це було не моє…

Якої мудрості і яких цінностей навчили Вас Ваші тато з мамою?

В.Ф. Нас в сім’ї було двоє, я і мій брат Михайло. Сім’я в нас була віруюча, а в 1943 оці в селі відкрили церкву і я ходив з мамою паску світити, знав «Отче наш…» і «Богородице Діво…» Правда, в 30-х роках з нашої церкви зерно-склад зробили, а за молитву можна було загриміти і до буцегарні. Насамперед, тато з мамою навчили нас поваги до старших, любити своє село, любити все, що росте навколо нас, шанувати людську працю. Я не пам’ятаю випадку, щоби в нас в селі був злодій. Жили ми голодно. Шкільний обід – це кусок хліба і яблучко. Розкішшю був кусочок хліба з сальцем і часничком та ще й яблучко. В старшу школу я ходив сім кілометрів пішки, то той хліб дівався не знати де, і я голодний приходив додому. Але нічого, вивчився. Виховали в нас батьки чесність. В селі не було замків, а в зачинені двері ніхто непрошеним не йшов. Не було пияцтва. Приписні чесноти і добчесності – то була норма селянського життя, яку ми засвоїли з дитинства. Але той патріархальний уклад поступово руйнувала радянська влада спочатку голодомором, потім репресіями, потім війною… В нашому селі в 30-і роки насильницькою смертю загинуло 108 чоловік, у війну – 76. Пішли з життя кращі представники селянської громади. Уже після війни мали місце п’яні бійки і матюки. Але все одно спрацьовували гальма і при жінках та дітях чоловіки намагалися вести себе гідно. Пролетаризація змінила уклад життя, але ще не виполоскала мізки…

У людей залишилась людяність, співчуття, щиросердність. Мені бабуся розповідала, як під час німецької окупації стався такий випадок. Через село німці вели колону полонених євреїв. Євреїв було, може, біля декількох сотень, а німців чоловік десять. От моя бабуся побачила знайому єврейку і позвала її попити молока. Та відмовлялася, що, мовляв, відстане від своїх. Але моя бабуся затягнула її на подвір’я, а потім до хати. «Куди ви йдете, чого не втікаєте? Німців декілька, а ви, як худоба на заріз, добровільно ідете…» «Та нам обіцяли, що то просто переселення. Ми забрали документи, найцінніші речі і дітей. Німці серйозні люди…», – відповідала Рузя. «Та все село знає, що в Стрихові вирили ями і вас усіх мають розстріляти», – переконувала її моя бабуся. Заховала її в льох. За два дні приходить голова колгоспу Гафійчук Сергій і попросив бабу Катерину переховати Рузю в інше місце, бо ще хтось німцям донесе. Німці докопаються, що син в Червоній Армії, невістка – стахановка ще й єврейку сховала. «Розстріляють і тебе, і невістку з малою дитиною, не подивляться, що тобі 76 літ», – сказав він. Баба узяла Рузю і переселила в курінь під лісом, де був край нашого городу. Звичайно, усі сусіди знали про Рузю, але ніхто не продав. Потім Рузя пішла до партизанів, але ми це взнали після війни, коли вона приїхала в гості.   

Сільський клуб був просвітницьким центром і культурним осередком села. Розкажіть про початок своєї трудової кар’єри…

В.Ф. 10 березня 1958 року я закінчив — Кам'янець-Подільський культосвітній технікум (нині Кам'янець-Подільське училище культури) і мене відправляють на роботу в рідний район завідуючим клубом в село Іванківці. Село було глухе, не було навіть сільради. Ще була там маленька кооперація, де можна було хліба і цукерок купити. На квартиру мене оприділили до Храпачки, яка була родом з нашого села, а в Іванківці вийшла заміж. Розпочалося дуже цікаве життя. З молоддю села ставили вистави, навіть їздили з гастролями по сусідніх селах. Проводив бесіди с селянами. Любив їздити на баштан проводити бесіди, бо там кавунами пригощали (сміється – ред.). Організовували в клубі танці щотижня, різні заходи до свят. Постійно дописував замітки до районної і обласної газет про наше життя. Було цікаво, але я був молодий і мені хотілося пізнавати світ. Я був хлопець спортивний, підтягувався тридцять разів і дуже хотів служити в армії. Як бував в районі, то заходив у військкомат і воєнкому мозок проїв, щоб мене в армію забрали. Забрали… і я відслужив три  роки. До сьогодні вважаю, що чоловік має відслужити в армії і стати справжнім захисником  своєї землі та своєї родини.

З роботою завідуючого клубу пов’язано багато кумедних історій. Клуб був у пристосованому приміщенні (стара хата) і до нього майже впритул примикав корівник. От собі уявіть, тихий вечір чарує своєю красою, він і вона на сцені заніміли від передчуття щастя і освідчення в коханні, зал завмер в очікуванні дива… І в цей час бугай за стіною як зареве… Серце зупинилося не в одного глядача. А далі несамовитий регіт, бо головний герой від несподіванки аж затинатися став. Таку виставу худобина нам зірвала… (відверто регоче – ред.)

Отже, Ви впевнено торували дорогу до письменницького  фаху, освоюючи драматургію самодіяльного театру і масових видовищ…

В.Ф. Ні, я все-таки хотів бути журналістів. Прикладом для мене був мій дядько-журналіст, а стимулом – його велосипед. Ви не смійтеся, то є чиста правда. Він до нас часто заїжджав, як готував дописи по сусідніх селах для районної чи обласної газети. Мало того, для дітей у нього в кишені завжди були цукерки. Я йому заздрив, бо він мав і машину (велосипед) і цукерки. А це, я Вам скажу, серйозна мотивація. Я щиро вірив у силу писаного слова з раннього дитинства. Я вже говорив, що до школи ходив сім кілометрів. По дорозі, через невелику річечку був міст. Якось паводком той міст розмило і ми, підходячи до річки, роззувалися і йшли вбрід на той берег. Тоді на мокрі ноги одягали взуття і шли до школи. Я татові, який був бригадиром в колгоспі, кажу, щоб той попросив голову колгоспу відремонтувати той міст. Скоро наступлять холоди і до школи просто не потрапиш. Тато мені відповів, що вже говорив з начальством, але ніхто нічого робити не хоче. Я тоді беру і пишу статтю  у  районну газету про отаку проблему і підписуюся П. Гроза. Довго статтю не публікували, вже й навчальний рік закінчується, я закінчував сьомий клас, і тут раптом біля клубу на стенді висить газета. Людей назбиралося, усі регочуть, наш голова Валерьянов, червоний як буряк, нервово курить. Підходжу близько, а він усіх допитує чи, бува, хто не знає, що то за писака такий об’явився? В районній газеті такого журналіста не має, мабуть, це з обласної… А мій тато знав, що то я написав, прикрившись псевдонімом, але мене не продав. Голову хлопаки розкрутили на чарку оковитої, бо той став «зіркою» на весь район. А влітку таки знайшли сільські керманичі гроші і міст через річечку збудували… Таємниця мого авторства була розкрита дуже неочікувано. За два тижні поштарка принесла мені гонорар 4 карбованці 50 копійок і… все село взнало хто такий П. Гроза. Тато скандал зам’яв двома пляшками самогонки, вирахувавши затрати з мого гонорару. А в мене ще залишилися кошти піти один раз в кіно і купити 200 гр. цукерок (ми весело сміялися над цією пригодою – ред.)

Як справжній журналіст, Ви свою кар’єру розпочали із скандалу. А от перша книжка… Що Ви відчували, тримаючи її в руках?

В.Ф. Це було в 1981 році. Я багато років уже працював журналістом, потім в апараті ЦК ЛКСМУ, прожив певну кількість років, мав значні наробки. Коли книжка виходить в молодому віці – людину розпирає, бо це шлях до слави. А в моєму житті настав такий момент, що я мав велику потребу висловитися, як зрілий чоловік. Моя книга «Течія доріг» – це бачення мною світу і себе в цьому світі. За цією книгою пізніше зняли фільм, де я вперше щиро і від душі говорив із світом. Люди, які зі мною працювали багато років признавалися мені, що були немало здивовані. Вони пізнали мене абсолютно іншим і, головне, не розчарувалися в мені. Далі було багато інших книжок: «Чи України ти син?», «Україні – українську», «Відроджуймось – не перероджуймось»; віршів-пісень: «Повернення», «Таємниця жінки», збірки поезій «Заговори, щоб я побачив» і «Шевченко – мій!» Я не пишу про щось феєричне чи незрозуміле. Я пишу про просте життя простої людини (читає на пам’ять– ред.)

Вірю, мамо...

Як лікую я пташкові рани
Чи несу мамі в ночви води,
І за це обзиваються «мамин»,—
То хай знають: я мамин завжди!..

Й татів я, бо від тата — старання:
Перед книжкою шапку зніму;
Сонце в ліжку мене не застане,
Буде вітер — вітрила надму!..

Вірю, мамо: усяка пашниця
І на камені вродить мені.
Вірю, тату: засяє зірниця
І моїх верховин у знанні!..

Спадок мій — від Богдана й Тараса,
Світова наша Київська Русь,
Дорога Незалежності траса,—
Богом дане примножу, клянусь.

Виріст мій Боже світло боронить,
Не займе мати вад усіх — лінь,
Осідлаю коня, а не поні,
Не схилю прапор волі у тінь...

Які були перші пісні написані на Ваші слова?

В.Ф. Це була пісня про Донбас, на вірш, який був надрукований у журналі «Ранок», а також пісня про Марію Рибак, ланкову з нашого села. Це була дуже працьовита жінка, гарна, завзята, передова ланкова польової бригади. Я був тоді в армії і мені написала мама, що на вірш, який був опублікований у районній газеті написали музику і вийшла дуже гарна пісня. На мої вірші написали близько ста пісень і романсів. Усі вони дорогі моєму серцю і я щасливий, що вони до вподоби людям.

Чому «мовне питання» і статус державної української мови є таким пекучим в Україні і неодноразово ставала предметом спекуляції певних політичних сил?

В.Ф. Свідома інтелігенція України піднімає питання ролі української державної мови в контексті національного державотворення. Це означає використання мови в державних установах, освіті, пресі, ефірі, книгодрукуванні, спілкуванні. Як казав Іван Огієнко, мова – це душа народу, форма життя, код нації. Мова – це чинник консолідації народу, форма зв’язку поколінь. Впродовж багатьох століть державами-колонізаторами проводилася цілеспрямована асиміляційна політика українського населення. Правителі Росії, Польщі, Австрії, Угорщини, Чехії, Румунії і Радянського Союзу руйнували умови національної самоідентифікації. Візьмемо останні сто років. Зросійщення джерел інформації, цінностей, ідеологічних орієнтацій, ідеалів в асимільованих українців привело до знищення їх національної свідомості і намертво вживило в їх душі колабораційні настрої. Ми отримали страшний результат неоколонізаційної політики на сході і півдні України. Національна гідність сходу і півдня гинула разом з її носіями, коли голодом в 1932-1933 роках сталінський режим виморив 15% населення України. Як гідність еліти могла не послабнути від знищення тим же ж режимом у 30-х роках ХХ століття майже 80% української інтелігенції?  У одній із своїх статтей «Урок української – урок історії» (Просвіта, 2002 р.) я писав, що у нас «витлумлювали і почуття самоповаги. Нам нав’язали такий «комплекс малороса», що наші «державні вужі» плазували перед імперією. Принижували нас, зомбуючи міфами про месіанську роль Росії, ганьбили наш патріотизм як чи не єдиний в СРСР «буржуазний націоналізм» (парували хіба з «міжнародним сіонізмом»…)» Наш народ так витісняли із вселюдської історії і пам’яті, що з багатьох гетьманів України належало знати лише Богдана Хмельницького. У 30-і роки ХХ століття було убито понад 200 кобзарів, носіїв музично-пісенної пам’яті нації, зібраних у Харків на «музичний з’їзд». У 60-их роках «випадкові» пожежі знищили 500 тисяч томів україніки в бібліотеках і книгосховищах. Останні 15 років ХХІ століття – Міністерство освіти України не закупило жодної української книги (художня література для дітей), словника, енциклопедії для поповнення шкільних бібліотек.

Не чужі це творять в Україні, а свої яничари… Політики з проімперськими устремліннями. Як переконливо вони подають викривлене розуміння прав людини, де право на моральне переродження українця, на зрадницьку психологію вивищують над правом на вірність своїй державі – на національне відродження. Довго нас «змішували» в один народ, а ми, пригорнувши до свого серця і національні меншини, проголосували за Незалежність. Пригадую, як Іван Дзюба в «Урядовому кур’єрі» за липень 2001 року писав: «Чи не найістотнішим суб’єктивним чинником нашого занепаду й осоромлення перед світом є глибока деукраїнізованість, знекоріненість – емоційна, культурна, світоглядна – більшої частини керівного, політичного, економічного, виробничого корпусу. Саме їхня… щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу забезпечила їх фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методів лобіювання чужих інтересів». Дзюба, на жаль, виявився пророком. Але за цей час народ змінився. Гідність – стала найвищою моральною цінністю суспільства. Ми відстояли Незалежність нашої держави не тільки перед Росією, а й перед світом. Саме життя зробило українську мову чинником патріотичного, морального і естетичного виховання у сфері освіти, у вихованні не тільки учителів і журналістів, а й управлінців, лідерів партій, високопосадовців. Більш широко стало використовуватися конституційне право української мови на навчання дітей та молоді в навчальних закладах України. Українізується і національний інформаційний простір. Позитивні зрушення, безумовно, є. 

Ви питаєте, чому «мовне питання» в Україні постійно на вістрі новинних стрічок? Просто, в черговий раз на горизонті замайоріли вибори. Тому міф про «примушування всіх розмовляти українською мовою» є мильною бульбашкою, яку роздувають безвідповідальні політики. Невже мало лиха розбудили? Ви собі уявляєте французького, німецького чи російського політика, який би поставив під сумнів норму Конституції своєї держави щодо використання державної мови? Де б він був завтра?

Державна українська мова є національним пріоритетом нашого суспільства.  Державні інститути мають стати на сторожі Конституції, а Президент – гарантом її дотримання. Нам бракує стратегічної національної політики в контексті суспільних пріоритетів, практичного забезпечення розвитку і використання державної мови за одночасної гарантії реалізації законних прав мов національних меншин в Україні. Мета в нас одна – духовне збагачення і консолідація українського суспільства, розвиток і процвітання України. А якщо комусь хочеться «бути на вістрі», то я дарую такий вірш:

НЕ ПРОВОКУЙТЕ ЩЕ ОДИН МАЙДАН…

Корупція з людьми – мов на ножах!
Який ще банк вдалося не добити?..
Болить не менше нам і зрадний шлях –
Покари зрадник вартий, не корита…

Устид і за Хрещатик очі їсть –
Десята назва українська тільки!
– А Україна де? – питає гість.
– Чужого в Африці не бачив стільки!

Чи менше зло в час волі, мов колись,
Як знов московська мова – в гідах Львова –
По всій Європі, на очах столиць
Тур-фірма ігнорує рідну мову!...

Чи менше зло, як тяти ліс Карпат,
Живі дерева різати в столиці,
Мов так оздоровляють місто-сад,
Ховаючи у євро хижі лиця…

А чи реформи в нас для вмілих рук,
Як не для праці вдома – втечі з дому?
Чи критика в нас – не порожній звук,
Як суд не бачить злочинів відомих?..

Не провокуйте ще один Майдан,
Знов не спливе сміття у вищі сфери.
Як жартували, що з Бендер є пан,
Вістили, що за ним прийде Бандера…

18.12.2016 р.                В. Василашко

Впродовж багатьох років Ви є членом Ради і Правління Товариства «Знання» України, ученим секретарем Товариства «Знання» України. Чи мають такі організації перспективи розвитку і чи є необхідність в існуванні таких організацій?

В.Ф. Товариство «Знання» України має свою 60-літню історію. Величезна роль в просвітницькій діяльності цього громадського інституту є не тільки очевидною, але й необхідною. Змінюються методики і форми роботи, але вплив на свідомість людини, задоволення її потреб в інформації, розвитку інтелекту молодих людей, набуття нових знань для старших людей – вибудовує канву сучасної діяльності Товариства. Товариство «Знання» України об'єднує на добровільних засадах десятки тисяч науковців, діячів культури, працівників освіти, охорони здоров'я, спеціалістів сфери виробництва. В усіх регіонах України діють обласні організації Товариства «Знання». Ми стали засновниками Університету сучасних знань, працюють  науково-просвітницькі центри «Українознавство», «Відродження», «Технології охорони довкілля та медицини», «Інформаційні технології», «Інформаційно-видавничий центр», «Кадри», «Міжнародна політика», Kysherets «Центр перекладів та вивчення мов», «Виставки, ярмарки, презентації», «Знання» - круїз», «Київський планетарій» та інші. Багато років важливу науково-просвітницьку діяльність здійснює Український центр духовної культури Товариства «Знання» України. Ефективними формами науково-просвітницької роботи є публічні лекції, цикли лекцій, постійно діючі і разові лекторії, курси підвищення кваліфікації. школи нових професій, науково-практичні конференції і семінари, народні університети, творчі звіти наукових колективів, дискусії, екскурсії тощо. Перспектива розвитку такої організації є окреслена на багато років. А державна фінансова підтримка надала б нові можливості розвитку нашої роботи.

Ви – хороший батько, чарівний дідусь і, найголовніше, вірний і турботливий чоловік для своєї дружини. Скільки років Ви у шлюбі і якою життєвою мудрістю Ви могли б поділитись з нами?

В.Ф. Щодо життєвої мудрості, то вона полягає в наступному. Любіть Україну, не дивлячись на складні часи, несприятливі обставини чи ще щось. Я не один раз «ходив по краю», але завжди жив і діяв по-совісті і на благо своєї землі. З дружиною я прожив багато років і прожив їх щасливо. Діти, дорослі і маленькі онуки… і завжди над усіма нами її променистий погляд, тепло її турботливих рук, розуміння і любов вірного друга. Я люблю свою родину, люблю свою Батьківщину і гордий, що живу в Україні.

Ваші побажання читачам порталу…

В.Ф. Я бажаю, щоб усі громадяни України, скільки є таланту, сил, мрій, бажань родинами, колективами, краями все віддавали  на зміцнення і на розквіт нам Богом даної землі. Вберегти, працювати  для розквіту і розвитку України, заради щастя наших дітей і онуків.

Коли пишеш чи читаєш про просвітників, знаних поетів, то виникає враження, що розповідаєш про давнє відродження якоїсь глибинної епохи. Але на мої запитання відповідав сивочолий чоловік з променистими очима, читав свою поезію і відверто реготав, згадуючи комічні історії свого дитинства і юності. Як виміряти, в яких одиницях силу віри, доброти, любові до рідної землі які Василь Федорович подарував і дарує людям? Як виміряти силу болю за невдачі, змарновані долі і втрачені життя наших земляків, які пройшли через серце цієї людини? Він – є Творцем нових реалій України вчора, сьогодні і завтра. Творці вічності людського буття живуть і працюють серед нас, говорять до нас, учать нас – а ми часто не чуємо їх за шумом буденних клопотів. Величне видно на відстані. Апостоли Світла осявають нам шлях щодня, щогодини, щоб ми не заблукали у темряві, щоб процвітали наші діти і онуки. Щоб Україна була і через багато століть Україною у вінку з гарних польових квітів, мелодійними піснями, запашним хлібом, гордими чоловіками і усміхненими матерями з маленькими дітками на руках. Так буде, бо Творці її такою задумали, створили і подарували нам. Творці Республіки України…

Розмову вела
Ірина Квасниця
Член Національної спілки журналістів України
Президент Асоціації «Спадщина України»

 

 

 

 

             

 

 

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER