SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Березень 2024

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

 Усі події

ЮЩУК ІВАН ПИЛИПОВИЧ

 

І. П. Ющук - — завідувач кафедри слов’янської філології та загального мовознавства Київського міжнародного університету. Заслужений діяч науки і техніки України, відмінник освіти України, кандидат філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України, лауреат премій ім. Бориса Грінченка, Івана Огієнка, Дмитра Нитченка, нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ степеня, удостоєний громадського звання "Хранитель мови", нагороджений Українською Православною Церквою Київського Патріархату орденом «Святих Кирила і Мефодія».

Автор багатьох статей з методики викладання рідної мови, ґрунтовних досліджень “Про походження української мови”, “Велесова книга: за і проти”, “Поліваріантність адекватного перекладу”, “Держава і мова”, “Право нації і права людини”, “Голодомор 1932—1933 років — спланований злочин”, “Словосполучення” тощо. Але найвагоміше в його творчому доробку — це підручники й посібники з української мови, найголовніші серед них: “Українська мова: Посібник для підготовчих відділень вузів”, “Практикум з правопису і граматики української мови”, “Практичний довідник з української мови. Наукове видання”, “Украинский язык для начинающих”, “Я выучу украинский язык” (в 2 частинах), “Курс ускоренного обучения украинскому языку”, “Рідна мова. 5-11 класи. Програми для середньої загальноосвітньої школи”, підручники з рідної мови для 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11 класів середньої школи, “Українська мова для 8—9 класів шкіл з поглибленим вивченням української мови”, “Українська мова за професійним спрямуванням” (у співавторстві), “Навчання рідної мови в 5 класі: Методичні поради”, “Вступ до мовознавства”, “Українська мова: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів”, “Українська мова: Вправи”, “Український правопис: Проект”, “Мова наша українська: Статті, виступи, роздуми”, “Українська мова в школі”, “Словник української мови VІ століття” тощо.

Ми зустрілися із Іваном Пилиповичем Ющуком в нашому редакційному офісі і через мить почалася наша некваплива розмова.

Ви народилися в с. Черників Володимир-Волинського району Волинської області. Які Ваші ранні спогади про маму і тата, братів-сестер, бабусю-дідуся того українського села, доля якого визначалася польською державою?

І.Ю. Коли село Черників було під Австро-Угорщиною, і була перша світова війна 1914 року, то багато людей з нашого села було вивезено на Велику Україну. Мій батько був аж у Гайчурі, це рідні терени Батька Махно. Він неодноразово бачив славного отамана, сім’я проживала там до 1922 року. Мій батько, Пилип Філатович, вчився там в церковно-парафіяльній школі українською мовою, і добре засвоїв власне слобожанський діалект української мови. Мати, Лукерія Кирилівна, була родом з сусіднього села Амбуків (біля Черникова) і вона володіла мовою місцевою.

Дуже добре пам’ятаю свого дідуся Філата, який був записаний, як Іщук, бо служив в російській армії. А батька записали Ющук, бо служив уже в польській армії. Бабусю звали Оксана – то батькові батьки. А материні –  бабуся Євдокія, а дідусь – Кирило. Як проводили кордони, то їх виселили аж під Луцьк і там мій дідусь помер. Спілкувалися ми з ним мало, але пам’ятаю, що був кремезним чоловіком, широким у плечах і суворою посмішкою.

Я пам’ятаю, як в нашій сім’ї святкували Великдень. То було якесь неймовірне дійство: вставати треба було дуже раненько, вбирались у найгарнішу одіж, вишивані білі сорочки, мати одягала гарну хустку і усі разом ішли до церкви. Я був в очікуванні якогось дива і це підносило душу аж до трепету. Отой неповторний запах копченої ковбаси з великоднього кошика, смак яєць з хроном і запашної паски залишись зі мною на все моє життя. Смак затишного родинного свята і родинного  щастя… (на очах Івана Пилиповича забриніла непрошена сльоза,,, - ред).

Ще для мене дуже пам’ятним був день, коли я вперше пішов до школи. До школи було іти десь зо три кілометри. Це був час коли прийшли «перші совєти», і навчання в початковій школі було обов’язковим. Батько купив мені дерев’яний наплічник і я поклав туди зошити, олівець… А читати я вже умів. Мене батько навчив читати. Тож я сам пішов до школи, і був дуже гордий з того, що сам записався до школи. Коли ж почалася друга світова війна, то школа не працювала. Але я все одно доволі багато читав, бо брав книжки у бібліотеці «Просвіти», яка була в нашому селі. І ще, в мого батька була «Бібілія» в перекладі І.Огієнка українською мовою. То я читав цю книжку, хоча не все розумів, але сумлінно читав.

Як Ваша родина пережила німецьку окупацію?

І.Ю. Жили як усі, єдине, треба було контингент (вид подушного податку за окупаційної німецької влади – ред.) платити. А так німці були доволі толерантні люди. Якщо ви не стріляли – то вас і не чіпали. Правда, пам’ятаю облави, коли ми всі ховалися по льохах; хтось брав пожитки і тікав до лісу. Але нас не чіпали…

Ви – селянський хлопець. Батьки Ваші – споконвічні селяни. Що спонукало Вас обрати фах філолога-славіста?

І.Ю. Я дуже багато читав і мав до слова велику заохоту. Я не одразу обрав фах філолога. Коли я навчався у школі і мій учитель Дмитро Мусійович Куровський, який був ще й прекрасним поетом, привив мені велику любов до мови та літератури. Він спонукав нас, учнів, до написання віршів, оповідань, статей до районної газети. Він дуже багато з нами розмовляв і після уроків. Між собою ми Дмитра Мусійовича називали «селянським демократом».

Життя склалося так, що спочатку я вступив до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на хімічний факультет. Знаєте, що я робив перед вступними іспитами? Сидів у бібліотеці і читав Достоєвського! (сміється –ред.) Я чув про цього письменника, але в нашій бібліотеці його творів не було. На той час треба було складати близько десяти вступних іспитів. Та я їх успішно здав і поступив на хімічний факультет. Провчившись деякий час, я побачив, що то не моє. Потім працював на будівництві Ново-Волинська, тягнув високовольтні лінії. Був час подумати і визначитись з тим, що мені ближче до душі. Я поїхав до Львова поступати до державного університету імені Івана Франка на славістику.

Як відбувалася ґенеза від слов’янських мов, власне, до української мови?

І.Ю. Філологія, а це для мене була насамперед художня література, приваблювала мене тим, що вона розкриває таємниці життя як окремих людей, так і цілих груп та суспільства: думки, настрої, тенденції, приховані пружини поведінки, вчинків. Щоб комфортніше й незалежніше себе почувати між людьми, треба знати життя. Справжня художня література тим і цінна, що вона правдиво, не спотворено висвітлює окремі життєві фрагменти. Такі великі письменники, як Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Джек Лондон, Марк Твен  та інші, та інші не мали підстав лукавити: вони описували життя так, як його бачили. Та й я у школі, як я вже казав, трохи пописував і друкувався в районній газеті, цьому сприяв мені і мій учитель поет Дмитро Мусійович Куровський

Обрав я спочатку чеську філологію. Перед чехами схиляю голову: їх неймовірно онімечували, у містах чеської мови вже й чути не було, але вони раптом в позаминулому столітті стрепенулися і самі перед собою, й перед світом заявили: ми чехи і мова наша чеська. Тепер ми заздримо їм, бо чехи почувають себе найкраще з-поміж усіх слов’ян. Бо вони найбільше шанують себе та своє. Другою мовою моєї спеціалізації була українська мова. По завершенні навчання я пішов вчителювати до школи села Лудин, Два роки я викладав у Лудинській середній школі — і українську мову та літературу, і французьку мову, і хімію, і основи дарвінізму. Учителів бракувало. А в дітей часу не було для навчання: у мами — буряки, у батька — корову пасти, сіна старатися. Взимку дороги снігом заносило, а учні були з трьох чи чотирьох сіл. Усе-таки і з моїх учнів двоє чи троє стали вчителями.

А в цей час в Києві відкрили аспірантуру за спеціальністю «Література народів Югославії». Львівський університет (мій приятель, поет – Лучук Володимир Іванович, розшукав мене в моєму селі), рекомендував мене до навчання в цій аспірантурі. Олександр Іванович Білецький – директор Інституту літератури, приймав у мене іспит із сербської літератури.

Так сталося, що в Україні не було спеціаліста із сербської філології. І мені запропонували зайнятися нею. Серби так само полонили мою увагу: вони чи не найперші зуміли відновити свою державність ще в половині позаминулого століття, визволившись з-під турецького ярма. Я дослідив і написав дисертацію “Тарас Шевченко в літературах народів Югославії”. А твори Тараса Шевченка і серби, і хорвати, і словенці використовували як підмогу в боротьбі за свою незалежність.

Що то за історія, коли Вас звільнили з Інституту літератури АН УРСР, «за національні переконання»? Якось це звучить парадоксально, що «Інститут літератури АН УРСР» не відстоював національні інтереси українців, досліджуючи і розвиваючи саме українську мову і літературу?

І.Ю. По закінченні аспірантури мені запропонували роботу в в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР. Проте мені не судилося там довго працювати: мене, як і Михайлину Коцюбинську, Василя Стуса, Івана Світличного, Івана Дзюбу, Юрія Бадзя, які працювали там само, викинули звідти за неприйнятний для тодішнього режиму напрям думок. Оскільки я не був таким активним, як мої товариші, і в мене не знайшли забороненої літератури, то влада не заперечувала, якщо займуся мовою, у ній-бо нема політики. Я попрацював два роки в журналі “Українська мова і література в школі”. А потім мене взяли викладати українську мову в Київському педагогічному інституті іноземних мов. І до сьогоднішнього дня викладаю рідну мову, тепер уже в приватному Київському міжнародному університеті.

Найбільше творів я переклав із сербської. Так склалося, що тоді не було перекладачів з цієї мови. Це насамперед “Притча про візирового слона” Іво Андрича, “Фортеця” Меші Селимовича”, “Піп Чира і піп Спира” Стевана Сремаца. У них чудово зображені характери людей, вони написані щиро, пройняті духом людяності, будять в людині почуття самоповаги. Перекладав я також народні твори — вийшли були в моєму перекладі ”Казки народів Югославії”, окремі сербські народні пісні. Щодо ментальності того чи іншого народу, то вона формується історично. У сербів, хорватів домінує почуття національної гордості, яке розвинулося внаслідок тривалої й успішної боротьби проти різних поневолювачів-зайд. Можливо, на тому ґрунті між тими дуже близькими народами й траплялися часом непорозуміння, зіткнення. У нашого народу була козацька ментальність — непокора, бунт, незалежність. Але нелюдськими репресіями, голодоморами, комуністичним промиванням мозків, культивуванням пияцтва з нього зробили в переважній поки що більшості аморфне населення, споживацький натовп. Нам треба більше пройматися нашою єдністю, відчувати, що ми є нація, як це є серед поляків, росіян, євреїв.

Ви зустрічалися із багатьма людьми у своєму житті. Чи були серед них, так звані, доленосні зустрічі? На які кроки Вашого життя вони вплинули?

І.Ю. Василь Васильович Яременко – професор, український філолог, людина великої душі. Коли я залишився без роботи він звертається до Надії Дмитрівни Коваленко, завідуючої відділу методики викладання української мови Міністерства освіти України, до Дмитра Мисника – головного редактора журналу «Українська мова і література в школі», щоб мене взяли на роботу. На той час я був уже дев’ять місяців без роботи. В журналі я пропрацював два роки, де я набув, власне, редакторських навичок.

А ще Віль Григорович Гримич – головний редактор видавництва «Молодь» дав мені перекладати книжку із словацької на українську мову, але записав цю роботу на Світлану Яківну Єрмоленко, яка підписувала документи, отримувала гонорар і віддавала мені. Таким чином вони підтримали мене і мою сім’ю матеріально. В той час це дорогого коштувало.

Активна громадська позиція для філолога – то є рідкість. Ви ж стояли біля витоків Всеукраїнського товариства української мови, потім Всеукраїнського товариства «Просвіта», берете участь у керівних органах цих організацій. А нещодавно Ви стали ініціатором створення ще однієї ГО «За українськомовний Київ»? Що Вас спонукає займатись такою діяльністю?

І.Ю. Усе своє життя я працюю в царині розвитку і утвердження української мови. Я переклав десь одинадцять книжок художньої літератури із сербської, хорватської, словенської мов, написав пригодницьку повість “Троє на Місяці” (було вже три видання), уклав близько двадцяти підручників і посібників з української мови для середньої та вищої школи, став членом Національної спілки письменників України. У 80-х — на початку 90-х років очолював Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників, став одним із засновників Товариства української мови ім. Тараса Шевченка”, тепер це Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка: я й досі член його центрального правління.

Довідка редакції: «Українська літературна газета» в 2013 році писала:

«Але, мабуть, найсвітлішою сторінкою в житті Івана Ющука залишиться його жертовна праця на громадських засадах, коли він упродовж 1987 – 1991 років очолював Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників України. То був справді час смутку для свідомої української інтелігенції після катастрофи на ЧАЕС, час безнадії і сподівань, час жахливого сусловського нищення української мови, тотального витіснення її з суспільного життя, із шкіл і вищих навчальних закладів так званою «інтернаціональною мовою». Пам’ятаю, Клуб палко підтримував голова Спілки письменників Юрій Мушкетик, його активними учасниками були Сергій Плачинда (власне він і заснував цей Клуб), Анатолій Погрібний, Дмитро Павличко, Олександр Підсуха, Павло Мовчан, Дмитро Чередниченко, Наталка Поклад, Борис Тимошенко, Микола Кагарлицький, Микола Сингаївський, Олесь Лупій, Орест Сливинський, Михайло Жовтобрюх, Андрій Бурячок, Іван Варченко, Іван Заєць. Протягом п’яти років до Будинку письменників на засідання Клубу щомісяця збиралися сотні людей: освітяни, викладачі вишів, митці, студенти, журналісти, службовці, інженерно-технічні працівники, робітники — й особливо активними були колишні політичні в’язні концтаборів та гулагів. Розмови були конкретні. Ось теми тільки перших шести засідань Клубу: “Діалекти, племена і етнос Київської Русі” (Г. Півторак); “Мова художніх творів” (І. Варченко); “Підручники з української мови і літератури для старших класів” (Н. Шинкарук і О. Бандура); “Підручники для молодших класів” (Н. Скрипченко); “Боротьба за утвердження української мови в другій половині ХІХ ст.” (В. Яременко); “Українська мова в дошкільних закладах” (Б.Тимошенко).

На засіданнях Клубу великою мірою формувалася національна думка, зростали національно-визвольні настрої. Клуб шанувальників української мови став предтечею створення 1989 року Всеукраїнського товариства української мови ім. Тараса Шевченка (тепер це Товариство “Просвіта”), серед засновників і керівників якого був і є Іван Ющук), тут починався Народний рух за перебудову.»

І.Ю. В радянську епоху звинувачували мене в українському буржуазному націоналізмі. Бо я скрізь говорив тільки українською мовою. І дружив з чесними безкорисливими людьми — з Василем Стусом, Іваном Світличним, Юрієм Бадзьом — і поділяв їхні погляди. А не зламався я тому, що я українець-волиняка. Бо ж, як відомо, волиняни вперті люди. Я не терпів і не терплю приниження. А нас, українців, постійно принижували: для поляків ми були неотесаними хлопами, для німців — юберменшами, прийшли росіяни — для них ми недолугі хохли. Я любив читати художню літературу насамперед про Запорізьку Січ, про козаків, гайдамаків, про їхню нескореність. Я горджуся тим, що перша держава на теренах України була ”Валінана”, так арабський хроніст називав Волинь, а її столиця була десь в околицях села Амбукова, звідки родом моя мама. На своєму обійсті в Черникові я знаходив ознаки прадавнього поселення: поховання в глеках, кам’яні знаряддя. Волинь надихала могутню Лесю Українку. Волинський полк вийшов із жовто-блакитними прапорами в Петрограді 1917 року. На Волині сформувалася Українська повстанська армія.

У мене часом боролися два почуття: мати певне, матеріально забезпечене становище в державі (тобто стати пристосуванцем) і обстоювати справедливість, незважаючи ні на що. Перемагало завжди друге. Через те я не записався в комуністичну партію, хоч мені двічі пропонували, а в своєму “Практикумі з правопису української мови” дав на початку вправ лише десять речень зі словом “партія” — без цього книжка не пройшла б (з проголошенням незалежності я їх легко зняв).

Що глибше людина знає рідну мову, тим тонше й чіткіше вона мислить, тим краще відчуває інших людей коло себе. Для цього не обов’язково потрібна університетська освіта, для цього потрібна повага до рідної мови. Мова — це надбання всіх членів спільноти, яке передали нам наші далекі й найвіддаленіші предки і ми зобов’язані берегти її й передати нашим нащадкам. Рідна мова (і тільки рідна) підсилює інтелект людини. Приклади — Тарас Шевченко, Панас Мирний, Борис Грінченко, Олександр Олесь, Володимир Сосюра, всесвітньовідомий математик-волинянин Михайло Кравчук (якого й знищили за те, що не хотів перейти на чужу мову). Вони, заглибившись у рідну мову, досягли небачених висот у царині духу. Створюючи ГО «За українськомовний Київ», я вбачаю лише як інструмент для утвердження мови в практичне життя столиці. Київ має стати не тільки адміністративною, а й духовною столицею України.

Ви – людина слова і справи. Ви – ідете з відкритим забралом на недругів нашої державності, нашої сутності і нашого національного майбутнього. За своїми політичними поглядами Ви – радикал: публічно підтримали на виборах до Верховної Ради ВС «Свобода», тепер підтримуєте члена Радикальної партії Вовченка О.Л. і інші прогресивні національні сили. Чому радикалізм?

І.Ю. Бо радикали – люди дії. Люди з якими я працюю, це порядні люди і висококласні фахівці, справжні патріоти своєї землі. Може, жорсткі, можете сміятися з їх прямоти, можете боятися їх дії – але мусите рахуватися з з їх думкою і захоплюватися гідністю цих незалежних людей.

Побажання нашим читачам, які живуть на нашій землі чи поза її межами? Як утвердити в них гордість за свою Вітчизну?

І.Ю. Я б сказав наступне українцям, що треба розуміти, що українці не є останнім народом у  світі. Ми є дуже талановитим, незалежним, працьовитим і гідним  народом. Довгі століття ми були колонією інших держав. Отже, ми повинні докласти максимум зусиль, щоб зміцнити свою державність. А стержнем державності – є утвердження української державної мови в усі сфери суспільного життя. Через утвердження мови до утвердження незалежності і цілісності України.

… Був тихий жовтневий вечір… Зала Національного музею літератури України, що розташований на вулиці Б. Хмельницького, 11 –  був вщент заповнений людьми. Саме тут українська літературна громадськість зібралася, щоб вшанувати 85-літній ювілей видатного українського філолога, громадського діяча, відданого сина України – Івана Пилиповича Ющука. За поданням Асоціації «Спадщина України» «За велику просвітницьку роботу, утвердження добра і світла на землі, велику подвижницьку роботу на благо України і її народу та з нагоди 85-річчя з дня народження» було представлено до нагороди УПЦ КП. Представник Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Української Православної Церкви Київського Патріархату ієромонах Свято-Михайлівського монастиря Михаїл поблагословив усіх присутніх і шановного ювіляра та зачитав Указ Святійшого і вручив орден «Святих Кирила і Мефодія».

Ювіляра прийшли привітати Дмитро Павличко – Герой України, поет, громадський діяч, Павло́ Миха́йлович Мо́вчан – голова Всеукраїнського товариства «Просвіта»,  Нестерчук Микола Трохимович — відповідальнй секретар Всеукраїнського товариства «Просвіта», Жулинський Микола Григорович - Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України,  Кушерець Василь Іванович – голова товариства «Знання», професор, Василашко Василь Федорович – відповідальний секретар товариства «Знання», поет; Вовченко Олександр Леонідович – голова ГО «За українськомовний Київ», громадський діяч; Яблонська Галина Гілярівна, народна артистка України, громадський діяч; хорові народні колективи, школярі, представники міністерства освіти та департаменту освіти КМДА. Багато щирих побажань, спогадів…

 

З роси та води Вам, великий учителю! Не зміліє криниця української мови, якщо її живлять джерела такої сили, як Іван Ющук!

З нами Бог і Україна!

 

 

Розмову вела
Президент Асоціації «Спадщина України»
Член Національної спілки журналістів України
Ірина Квасниця

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER