SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Вересень 2017

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

 Усі події

Угрин Мирон Миронович

Угрин Мирон Миронович –  народився 12 лютого 1956 року у місті Львові, Заслужений лікар України, практикуючий стоматолог-імплантолог. Лікар-стоматолог-ортопед і хірург вищої категорії. Засновник та керівник Центру стоматологічної імплантації та протезування ТзОВ «ММ», лікування в якому проводиться за новими методиками та технологіями. Доцент кафедри ортопедичної стоматології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького. Ліцензований викладач IFZI (Міжнародного центру удосконалення з стоматологічної імплантації, Нюрнберг, Німеччина). Співавтор винаходу імплантологічної системи «У-імпл», однієї з кращих вітчизняних систем.

Працює у координаційній раді з питань стоматології МОЗ України з розробки нової нормативно-правової бази в стоматології, зокрема критеріями (умовами) акредитації стоматологічних закладів, співавтор нових Державних санітарних правил «Гігієнічні вимоги до умов розміщення та експлуатації дентальних рентгенівських апаратів у стоматологічних закладах».

Засновник та видавець першого українського стоматологічного журналу «Новини стоматології», спеціалізованих фахових журналів «Імплантологія Пародонтологія Остеологія», «Світ ортодонтії», «Профілактична та дитяча стоматологія», заступник головного редактора журналу «Новини стоматології», член редакційної ради журналів «Вісник стоматології», «Стоматологический журнал» (Білорусь), «Implantoprotetyka», «Dental Forum» (Польща). У 1992 році заснував видавництво медичної літератури «ГалДент» – перше спільне українсько-польське видавництво, пріоритетним напрямком якого є книги та журнали зі стоматології.

Член Європейської Асоціації остеоінтеграції, член Американської Академії остеоінтеграції, член Міжнародного конгресу оральної імплантології, почесний член Асоціації імплантологів Польщі.

Коротка біографічна довідка:

1984 – закінчив з відзнакою Львівський медичний інститут
1984 – 1985 – інтернатура в Миколаївській ЦРП Львівської обл.
1984 – почав займатися стоматологічною імплантацією
1986 – асистент кафедри ортопедичної стоматології Львівського медичного інституту
1991 – директор Центру стоматологічної імплантації та протезування «ММ»
1999 – президент Асоціації імплантологів України
2008 – захист дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата медичних наук «Експериментальна та клінічна оцінка застосування дентальних імплантатів власної конструкції»
2008 – доцент кафедри ортопедичної стоматології Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького
2008 – ліцензований викладач IFZI (Міжнародного центру удосконалення з стоматологічної імплантації, Нюрнберг, Німеччина)
2009 – присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України»
2010 – почесний президент Асоціації імплантологів України
2010 – президент Асоціації приватно практикуючих лікарів-стоматологів України

Мрія стати лікарем, коли вона зародилася? І чому, власне, Ви обрали фах стоматолога?

У.М. Мрії такої не було. Про вступ до медичного інституту я навіть не думав. Я був професійним поваром-кондитером, керував кондитерським цехом знаного львівського ресторану. Першою моєю освітою був Львівський харчовий технікум. При чому, кар’єра моя складалася дуже добре. Була стабільна робота, зустрів свою половинку і  одружився. Серед моїх друзів і знайомих було багато медиків. А то був час, коли на слуху були комедійні сценки Хазанова про кулінарний технікум, що принижувало наш фах. Постійно жартували, що той хто нікуди не попав, то йшов учитися у кулінарний технікум. А мої приятелі належали до «білої кості» престижної професії – лікарів. От я і послухав їх та поступив до медичного інституту. Начався дев’ять років – це разом із інтернатурою. Закінчив навчання у двадцять дев’ять років. Мої друзі позакінчували навчання у двадцять чотири-двадцять п’ять років, уже по п’ять років працювали лікарями, а я ще вчився. Ще раз кажу, що це не було моєю мрією, а я хотів, мабуть, сам собі довести, що зможу освоїти цей фах. На той час уже народились у нас двоє діток, сім’я, забезпечення хлібом насущним було на моїх плечах. Я мав підвищену стипендію, а в нічні зміни працював санітаром, медбратом, по-вечорах працював хореографом, учив дітей танцювати народних танців. За місяць набігало триста рублів, що абсолютно покривало сімейні потреби.

Дозвольте Вас запитати, по скільки годин на добу Ви спали?  

У.М. Бувало так, що в понеділок ішов з дому, а повертався у середу-четвер… Але мої родичі мене підтримували у моїх життєвих експериментах. Насамперед дружина завжди були моєю порадницею. А мамі про медінститут я сказав тоді, як я поступив. Вона не розуміла для чого я це зробив і як я буду викручуватися. Але вона мене підтримувала і допомагала, якщо це було потрібно.

Розкажіть хто Ваші батьки, брати, сестри… Яка була Ваша базова сім’я в якій Ви зростали?

У.М. Я зростав у звичайній українській сім’ї. Батька звали Мирон Іванович, мати Анна Федорівна. Батько відійшов у інший світ у 1984 році. Історія звичайна для повоєнної України. Двох молодих людей правдами і неправдами випхали з села, щоб вони не були кріпаками і здобували освіту. Батько народився в селі Новосілки Пустомитівського районі Львівської області, мати – в селі Демня Миколаївського району. Батько працював на конвеєро-будівному заводі у Львові, був класним слюсарем інструментальником. Мати була домогосподаркою, виховувала п’ятеро дітей. Одна сестра померла ще малою, а нас четверо виростали доглянутими і любленими дітьми. Один з братів Юрій, хімік-технолог, керує цехом  гутного скла в Львівській Академії прикладного мистецтва. Сестра Галина пішла по моїх слідах, закінчила Інститут харчової промисловості і працює в Києві головним спеціалістом компанії Nestle. Друга сестра Ольга – працює в торгівлі.

Як склалося їх сімейне життя?

У.М. Ми як приїжджаємо до мами на Різдво, то люду стільки, як на невеликому весіллі. У мене дві заміжні дочки і п’ятеро внуків. А ще сестри з братом із своїми родинами: дітьми і внуками. У всіх гарно склалося життя. Ми є дуже дружніми, завжди підтримуємо одні одних, допомагаємо у різних життєвих ситуаціях. Мама з татом виховали нас такими і, дякувати Богу, ми своїх дітей та внуків теж так виховуємо – жити у любові і злагоді.

 Найбільше, що нас навчили батьки, це бути моральними в різних обставинах життя. У нас на Галичині є поняття «рівний хлоп». Це означає, що за жодних обставин – бідний ти чи багатий, при владі ти чи просто працюєш на заводі, ти завжди маєш дотримуватися моральних принципів, не вивищуватися над іншим, не зневажати іншого, не принижувати. Тому батькам я надзвичайно вдячний, що вони сформували у нас, дітей, правильний погляд на життя. Вони ніколи не ставали на перешкоді наших бажань, завжди нас підтримували, але завжди учили нас реально оцінювати життєву ситуацію, залишаючись чесними, відданими, людяними і порядними людьми. Ні мої бабусі з дідусями, ні тато з мамою не мали вищої освіти, але по своїй вродженій інтелігентності, вихованості і людяності вони перевищували багатьох сучасних можновладців. В силу життєвих обставин вони не могли нам допомагати матеріально, але вони нам дали набагато більше – дуже стійку морально-етичну базу, яка є основою нас сьогоднішніх і наших дітей. Ми усі здобули освіту, дали освіту  своїм дітям, є хорошими спеціалістами у своїх професіях і, найголовніше, хорошими порядними людьми.

Імплантація, як галузь стоматології у 1984 році – це було щось із галузі фантастики. Як склалося, що Ви почали стільки уваги приділяти імплантації і вже 32 роки займаєтесь цією справою?  

У.М. Я щасливий, що Бог дав мені розуму звернути свій погляд на цей напрям. Я шукав кращих способів стоматологічної допомоги, ніж вона існувала у 80-х роках минулого століття в Радянському Союзі. Для нас імплантація була фантастикою, бо з 1956 до 1980 року існувала офіційна заборона постановою ЦК КПРС використання цієї методики. Зумовлено це було серією невдач і наукових експериментів деякими вченими у1956 році. Звичайно, це не мало бути такою жорсткою забороною. В цьому напрямку розвивався увесь світ, звичайно і через невдалі експерименти. Але це нормальний шлях будь-якого напрямку науки і медицини. Але вкінці кінців – це стало найкращою методикою заміщення одного чи декількох зубів, без пошкодження під коронки сусідніх здорових зубів. Ми це бачили ще тоді, створивши таку ініціативну групу. До неї входив я та Лось Валерій з Києва, Володя Параскевич з Білорусії, професор Суров з Литви. У 2016 році нас відзначали, як лікарів-учених, які перевернули уяву про імплантацію у Радянському Союзі і стали ініціаторами впровадження цієї методики. Я єдиний в Україні, а нас взагалі є небагато у світі спеціалістів, які оперують дітей, що мали нещастя народитися без зубів з діагнозом гіпогідротична екодермальна дисплазія. Це єдина можливість дати дитині нормальний розвиток, відновити жувальні функції, сприяти соціальній реабілітації та психічній стабільності. Найстаршій моїй пацієнтці, яку я оперував було 95 років, зараз 100. Ми встановили їй зубні протези у 2012 році під час акції «Якість життя для наших батьків».  Наймолодші пацієнти – це діти 6-7 років, які нормально ростуть, розвиваються, а ми відповідно до росту черепа, змінюємо їм протези і робимо інші маніпуляції по нарощуванню щелепної кістки для нормального функціонування їх  організму.

Останні два роки я займаюся проблемами організації стоматологічної допомоги військовим на всіх етапах проведення АТО. Ми зіткнулися з тим, що держава гарантує своїм захисникам, лише два знімних протези, які на ніч знімаєш у скляночку. Уявіть собі чоловіка під два метри зростом, який рік відвоював у самих пекельних точках, пораненим потрапив у полон, де його, допитуючи вибили усі зуби, тепер даємо ті протези. Може він нормально жити? А як йому адаптуватися до цивільного життя? Методика імплантації до сьогоднішнього дня не може увійти в гарантовану стоматологічну допомогу військовослужбовцям. Ми звернулися за підтримкою нашої ініціативи до Ради Національної Безпеки України. Невже не можна забезпечити тими декількома імплантами тих, хто служить державі, захищаючи її територіальну цілісність і свободу, тих людей, які 25-30 років чесно працювали на свою країну, а тепер є людьми похилого віку?  

Знову і знову постає питання у громадянського суспільства щодо моральності влади нашої держави. Адже йдеться про якість життя наших громадян похилого віку, тривалість їх життя. Ці питання піднімають не тільки лікарі, а й ті люди, що відповідають за соціальний захист населення. Зрештою, ми старіюча нація, і необхідно знаходити механізми самодостатнього функціонування людського контенту, щоб наблизитись до Конституційних стандартів, виписаних в головному законі України ст.1 «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава.» Є держави-банкрути фінансові, а у нас держава – моральний банкрут по відношенню до своїх громадян.

У.М. Бачите, показник якості життя придумали не українські лікарі. Це є показник Всесвітньої організації охорони здоров’я і він є основним показником стабільності держави. Відносно цього показника формуються і програми розвитку держави, бюджетування і стратегія основних галузей економіки, освіти, науки та медицини. Якщо говорити вужче, то розмовляючи з послом Ізраїлю п. Білоцерківським, оскільки ми беремо за приклад Військову доктрину цієї країни, щодо гарантованої допомоги військовослужбовцям, особливо в період проведення воєнних дій я почув від нього таку фразу: «Здоров’я нації – це обороноздатність країни. Гарантія здоров’я військовослужбовцям – це є основа боєздатності армії.» Це аксіома, все решту – це стратегія розвитку держави і її інститутів. Здоров’я і озброєння є рівноцінними партнерами у важливості обороноздатності країни.

Ми зрозуміли, що боротьба з бюрократичним апаратом, це шлях в нікуди. Тому створили Благодійний фонд Мирона Угрина і займаємося практичною стоматологічною допомогою військовослужбовцям. Звичайно, принагідно займаючись і аналітикою ситуації, яка склалася в нашій армії. Разом з військовими медиками ми обстежили 1,5 тисячі військовослужбовців (це офіційна статистика) на двох полігонах. Більше 95% мобілізованих осіб потребували лікування.  8% з них – були із знімними протезами. Це суперечить Закону про військову службу і виникає питання до кваліфікації медичних комісій? Як сталося, що люди-інваліди (люди без зубів, за міжнародними стандартами є інвалідами) були мобілізовані до лав діючої армії?  Усі імена тих горе-лікарів відомі і можна притягнути їх до відповідальності. Та хто це зробить? Проблема кваліфікації лікарів і медичних закладів є основною проблемою галузі охорони здоров’я України. До сьогодні державні кошти розподіляються на медичні заклади, а не на пацієнта. Офіційна заробітна плата стоматолога складає 3 200 грн., а до пацієнта на один прийом доходить 63 – 81 копійка. А державна статистика стверджує, що гроші держава виділяє доволі значні. Якби ці кошти  перерозподілити за пацієнтом, а не на медичні заклади, то більшість існуючих клінік просто збанкротували і перестали існувати. Йдеться про ефективне використання величезних бюджетних коштів. От цікавим є приклад Канади. Держава гарантує стоматологічну допомогу дітям до 18 років. Але це не означає, що держава за все платить. Держава визначає об’єм такої допомоги і лікування. Потім аналізує чи сім’я може заплатити? Якщо сім’я є фінансово спроможною, то держава заставляє пролікувати цю дитину. Друга категорія населення, держава частково оплачує лікування і третя категорія, сім’ї з низькими доходами, лікування повністю оплачує держава. Таким чином, усі діти до 18 років отримують гарантовану стоматологічну допомогу. А далі вступає механізм страхової допомоги.

Ви не просто надаєте стоматологічну допомогу, але й займаєте дуже активну громадянську позицію щодо надання такої допомоги різним верствам населення в нашій державі, успішно втілюєте закордонний досвід більш благополучних держав у наше українське сьогодення. Аспірантура, захист кандидатської дисертації – розкажіть про тих педагогів які дали Вам не тільки основи фаху, але й сформували Вашу філософію етики духу.

У.М.  Ще у студентські роки на мене вплинув мій учителі Орест Володимирович  Герета, практичний лікар, який працював у студентській поліклініці. Ця поліклініка є базовою для кафедри імплантації, яку очолює Валентин Федорович Макеєв. Валентин Федорович був науковим керівником моєї дисертаційної роботи. Вони вплинули на моє становлення, на мій вибір і я дуже їм вдячний за це. Мені по життю дуже повезло, бо життєві дороги мене привели до лідерів світової імплантації. З ними я познайомився на наукових конференціях, брав участь у стажуванні та міжнародних проектах. Я знайомий із швейцарським професором Пер Інгвар Бронемарком, надзвичайно високим спеціалістом в галузі імплантології. Працював у групі з професором Леонардо Лінкоф (США), професором Карелом Міш (США) і я доклав немалих зусиль, щоб ці корифеї науки і практики приїхали в Україну і взяли участь у «Східно-Європейській конференції з дентальної стоматології», яку ми проводимо уже 20 років поспіль. Учасниками конференції стали лікарі і науковці із 40 країн світу. В рамках конференції були проведені наукові дебати, практикуми, семінари і майстер-класи. Моя мета була ї є надати нашій молоді контактувати із світилами імплантології та розвивати цю галузь у нас в Україні.

Асоціація імплантологів України  є ініціатором соціальних програм для населення. Ви уже згадували про них, а можна докладніше?

У.М. Ми з моїм колегою і однокурсником професором Ярославом Заблоцьким започаткували соціальну програму для людей похилого віку. Спочатку це була акція у 2010 році для ветеранів  воєн і військових конфліктів на базі військового госпіталю у місті Сімферополі. Чому в Криму? Здається, що це усім потрібно. Але потім з’ясовується, що треба докласти сил до організації цієї справи, надати приміщення, по соціальних службах зробити аналіз і запросити найбільш потребуючих і т. д. Першим відгукнувся Крим і зумів все організувати. Медичний персонал, обладнання, матеріали – ми везли свої.  Якщо в першій акції взяло участь до десятка осіб, то уже в Києві така акція була набагато масштабнішою. Тільки медичного персоналу було більше ста осіб (лікарі, асистенти, хірурги). Ми прооперували близько ста осіб. Потім ми прийшли до формули, що стоматологічної допомоги потребують усі люди похилого віку, наші батьки, особливо соціально незахищені. Народилася акція «Якість життя для наших батьків», і ми розширили кількість учасників. Потім був створений міжнародний альянс імплантологів і професор Бронемарк прийняв нас з Ярославом в Гьотеборгу. Наша діяльність дістала міжнародного розголосу, професор Бронемарк став почесним президентом альянсу, ми з Ярославом – віце президентами і тепер такі акції стали проводитися по усьому світу.

Останні два роки ми зорієнтовані на допомогу учасникам АТО і  тісно співпрацюємо з Міністерством оборони України. АСУ звернулась до Міністра оборони України генерал-полковника  Полторака С.Т. щодо готовності підтримати військових медиків - стоматологів у питаннях стоматологічної реабілітації учасників АТО. Відбулась робоча зустріч представників АСУ і військових  стоматологів МО України. 25.05.2015 р.  підписано Меморандум про співробітництво  з  Військово-медичним департаментом Міністерства оборони України, в особі полковника медичної служби Верби А. В., директора Військово-медичного департаменту МО України та  мною, Президентом АСУ. В березні за ініціативою лікарів-стоматологів в Україні стартував проект «Санація» (координатор Марта Дацко). У цей важкий для всієї країни час, Асоціація стоматологів України та небайдужі стоматологи мобілізували усі сили для надання гуманітарної, волонтерської, стоматологічної допомоги учасникам АТО. Що таке проект «Санація»? Ідея проекту «Санація» полягає в проведенні заходів, необхідних для санації ротової порожнини, усім мобілізованим воїнам у період їхньої підготовки до відправки в зону АТО на полігонах та навчальних центрах Збройних Сил та Національної Гвардії України, а також налагодили логістику стоматологічної допомоги безпосередньо в зоні проведення бойових дій. Ми ініціювали створення стоматологічних кабінетів на полігонах України для підготовки осіб, які відправлятимуться в зону АТО та безпосередньо в прифронтовій ділянці, де лікарі-волонтери опікуються, допомагають, а подекуди і самі проводять санацію ротової порожнини для запобігання ускладнень збоку щелепно-лицевої ділянки під час виконання бойових завдань нашими військовослужбовцями. Цей проект має вагоме значення для покращення здоров’я та морального духу людей, які, внаслідок трагічних для України подій, не можуть отримати своєчасну стоматологічну допомогу. Відкрито 11 кабінетів (на різних полігонах країни),  встановлено 17 установок,  сановано близько 10 000 військових, на черзі  відкриття 3 стоматологічних кабінетів. У зв'язку з бойовими діями надання стоматологічної допомоги в зоні АТО стало гострим питанням – створення пересувних стоматологічних кабінетів. Вирішення цього питання знову лягло на плечі волонтерів за наші кошти та кошти доброчинців. Нами було закуплено і обладнано пересувний стоматологічний кабінет  ст. лейтенанта ВДВ Прохорова Святослава Леонідовича;   мобільний пересувний стомат кабінет ТРИЗУБ (координатор Ігор Ященко) Громадської спілки «УКРОП ДЕНТАЛ»; автомобіль ТАТРА, придбаний для створення мобільного стоматологічного кабінету для Першого Добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова та  ще одна високопрохідна "Татра" – стоматкабінет, відправлена для 66 госпіталю від фонду "Санація".

Нам вдалося систематизувати стоматологічну допомогу, сформувати  списки потребуючих і ми здійснюємо акційні планові операції тим, хто не може сам оплатити таке лікування. Тут є дуже важливий момент розуміння суспільства, що безкоштовна акційна допомога надається тільки тим, хто є фінансово неспроможним оплатити собі належне лікування.  Це є норма в усіх країнах світу, відповідно і у нашій країні. Загалом, робота проведена дуже вагома і в фінансовому еквіваленті, і в медичному.

Розкажіть докладніше про соціальну програму, яка ініційована вашим Центром стоматологічної імплантації  і протезування «ММ»,  стоматологічної допомоги дітям, що мають вроджені хвороби щелепи і потребують  ортопедичної реабілітації з застосуванням методики дентальної імплантації…

У.М. Ми єдині в Україні, які надають стоматологічну допомогу дітям, ураженим генетичним захворюванням гіпогідротичною формою екодермальної дисплазії, тобто у них відсутні зуби. Діти з ектодермальною дисплазією страждають від свого зовнішнього вигляду та поганого самопочуття, погано адаптуються в дитячому колективі, відмовляються ходити в школу, мають значні психологічні та фізичні проблеми. Тому вони потребують стоматологічної реабілітації, яка повинна проводитись вже в ранньому віці. Ми проводимо ряд оперативних маніпуляцій за допомогою яких відновлюємо жувальні функції дитини. Стабільні протези сприяють вирішенню не тільки естетичних, але й психологічних проблем таких пацієнтів. Це є діти-інваліди, але коштів які виділяє держава на лікування і соціальну адаптацію таких дітей – мізер (100 гривень на місяць). Зрештою ця ситуація спонукала створити Благодійний фонд Мирона Угрина, метою якого було зібрати кошти для допомоги таким дітям. Цей фонд працює 14 років, що дало нам змогу пролікувати десяток дітей. Це дуже важкі пацієнти: починаючи від важких, часто психологічно зламаних батьків, і самих стражденних дітей. Практикою допомоги таким дітям у світі займаються дуже мало спеціалістів. Підтвердженням цього є звернення до нашого центру Всесвітньої Кокранівської спільноти, яка займається доказовою медициною в рамках співпраці із Всесвітньою організацією охорони здоров’я, з метою надання консультацій і проведення експертиз в цьому питанні. Ми працюємо нарівні з такими центрами в Канаді, Австралії, Німеччині і Англії. Ми глибоко займаємося з вродженою патологією Синдрому Кріста-Сіменса-Турена, яким уражено 24,64% дітей, від загальної чисельності вроджених синдромів  з порушеннями розвитку та формування зубо-щелепової системи у дітей.

Щодо розвитку цих ідей, поширення методик лікування які розроблені мною, то можу сказати впевнено, що у мене є уже своя Школа, десятки спеціалістів по всьому світу, які пішли по моїх слідах. Це стоматологи-практики, стоматологи-науковці, які надають стоматологічну допомогу і оперують часом безнадійних пацієнтів, яких до них ніхто не брався оперувати. У мене є реальна школа практиків, і це я бачив на своєму шестидесятиріччі, де були 2/3 присутніх – молоді люди, які вважають себе моїми учнями. Це реальна оцінка твоєї праці і тому я дуже багато уваги приділяю підтримці молодих вчених і започаткував грошові гранти для таких талановитих лікарів. Еволюція України неможлива без еволюції молодих поколінь у зростанні своєї фахової майстерності і освоєнні нових методик лікування.

Які ж перспективи розвитку стоматології і імплантології в Україні?

У.М. Треба розуміти, що стоматологія вузькопрофільний вид медицини, який передбачає надання медичної допомоги. Ми зараз працюємо над тим, щоб виокремити з загальної медицини стоматологію в окремий напрямок. Це дасть можливість з боку держави прозоро контролювати отой гарантований мінімум стоматологічних послуг та профілактику захворювань ротової порожнини для населення на зразок Канади чи Швеції. Робота там поставлена настільки ґрунтовно, що у Швеції в людей 18 років практично немає карієсу. В Україні цей показник 90%. Все решту населення має перейти на страхову медицину. Лікар має відповідати своєю ліцензією за якість і ефективність лікування, опираючись на медичні протоколи. До слова, медичні протоколи визначають мінімум медичної допомоги, яка повинна бути надана в тому чи іншому випадку. А якщо тобі вистачає знань і ти володієш новітніми методиками, то ти маєш право лікувати більш прогресивно і ефективно.

Ваша громадянська позиція є визначальною у служінні народу України. А от чи відбувся б фахівець Мирон Миронович Угрин без підтримки родини, дружини, дітей?

У.М. Моя дружина Ірина – інженер-хімік, яка перейнялася моєю роботою і моїми ідеями до такої міри, що залишила свою роботу і керує моєю клінікою, як адміністратор. Це дорогого коштує, і 30 років спільного життя довели, що вона не тільки прекрасна мати моїх дітей, але й надійний партнер. Мої дочки – стоматологи-гігієністи: Оксана працює в моїй клініці, а Юля живе і працює в Канаді. Вони подарували мені п’ятеро внуків, то ж є для кого жити і працювати. Молодшому внукові три роки, а старшій – 26 років. Старша внучка закінчила факультет міжнародних відносин Львівського університету, внук навчається в Йоркському університеті в Торонто, решта малечі ще шкільного і дитсадкового віку. Усі вони і є моє щастя на землі.

Що для Вас Батьківщина?

У.М. Оптимізм… Я вірю в свою Вітчизну і для мене кращої землі нема. Я вірю, що все, що я роблю є правильним і сприяє розвитку України, покращенню якості життя наших людей, повернення до нормального життя наших хлопців після тяжких контузій і поранень. Дивлячись на них, розумієш велику силу духу нашого народу. А в такого народу і життя має бути світлим і щасливим. Ми живемо в достойній країні, я себе повністю реалізував на своїй рідній землі. Такі проекти, як Ваш, піднімає дух народу і утверджує віру в себе. Цю країну творять не політики і чиновники, а прості люди своїми щоденними справами, своїм життям і життям своїх родин.

Що Ви найбільше цінуєте в людях?

У.М. Щирість і вірність…

Чого б Ви ніколи не змогли пробачити?

У.М. Зради…

Ваші побажання читачам порталу…

У.М. Не втрачати віри, мати мету і шукати можливості її реалізувати…

Кожне інтерв’ю, це дотик до чийогось життя – найбільшого дару Божого на землі. Один той дар береже, плекає, розвиває, інший бездумно кидає у вихор розваг і авантюр, ще інший кладе його на вівтар політики і карколомної кар’єри, а ще хтось – бездумно нівечить, топлячи його на дні оковитої… Господь дав нам Дар і дав Право Вибору. Я з захопленням слухала відповіді Мирона Мироновича на мої запитання і дивувалася, як він бережно відноситься до Життя, як з повагою ставиться до інших людей – друзів і опонентів, як твердо відстоює своє право на істину. За такими людьми можна спостерігати вічно, як за палаючим багаттям, чи стрімкою гірською річкою, чи водоспадом. Здається, що все їм дається легко, успіх приходить само собою. А за цією легкістю – праця по 18 годин на добу, а ще постійна самоосвіта, вивчення і узагальнення чужого досвіду і експериментальна стоматологія. Скільком людям Мирон Миронович і його учні подарували «голівудівську» посмішку? Скільком людям повернули жадобу до життя і дар насолоджуватися життям? Скільком людям подарували шанс кохати і бути коханими, жити повноцінним життям у сім’ях і родинах? Статистично, напевно, можна вивести якісь цифри. Але завдання і мета Творця творити світи добра, щастя і радості на рідній землі. Бог дав нам Дар Життя, а способи його розквіту і вдосконалення, творення інших реалій – це вибір і праця кожної конкретної людини. Дай Боже таким людям многих та благих літ. Низький уклін Вам за те, що Ви є моїм земляком і, дякувати долі, сучасником. Дозвольте висловити Вам щиру вдячність від усіх українців за Вашу жертовну працю і за Ваших учнів, що сіють зерна добра і злагоди по всій Україні…

Розмову вела
Ірина Квасниця
Член Національної спілки журналістів України
Президент Асоціації «Спадщина України»

 

 

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER