SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Жовтень 2017

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

 Усі події

Струтинський Богдан Дмитрович

(народився 19 липня 1970 року в с. Старий Лисець Тисменицького району на Івано-Франківської області)  – український театральний режисер, директор і художній керівник Київського національного академічного театру оперети

Заслужений діяч мистецтв УкраїниНародний артист України (2015).

Богдан Дмитрович Струтинський належить до плеяди молодих талановитих театральних режисерів, які визначають сьогодні театральну славу України. Його постійний творчий пошук, прагнення нового слова у мистецтві та мистецька невситимість проявились ще на перших кроках режисерської діяльності, коли після закінчення у 1996 р. Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (майстерня Л. Танюка), вступив до аспірантури на кафедру майстерності актора та режисури драми, і неодноразово стажувався в майстернях провідних митців театрального мистецтва: В. Станєвського (Гардженіце, Польща, 1991 р.), Б. Голубовського (ГІТІС, Москва, 1992 р.), в Центрі театрально-культурних пошуків ім. Є. Гротовського (Вроцлав, Польща, 1995-1996р.), З. Моліка (Вроцлав, Польща, 1996 р.), Ришарда Неочима (ACTOR”S LAB THEATRE, Торонто, Канада), WILDFLECKEN THEATRE (Берлін, Німеччина), де опанував спеціалізації «Режисура», «Менеджмент та продюсерство».

Творчий доробок Струтинського Б. Д. як режисера на той час демонструє широчінь його мистецьких уподобань. Поряд з постановками творів української класики ( «Камінний господар» Лесі Українки, «Весна і світле воскресіння» Ліни Костенко, «Мина Мазайло» Миколи Куліша, «Зачарована Десна» Олександра Довженка, «Поворот» за О. Телігою) здійснено оригінальні трактовки філософського твору Фрідріха Ніцше «Так казав Заратустра», «Анатоль» («Щастя від Шніцлера») за А. Шніцлером. Розуміння такої глибокої драматургії допомогло режисеру опанувати «легкий» жанр – оперету. Свій творчий досвід Богдан Струтинський охоче передавав і молоді — у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого та в Державному культурному центрі ім. Леся Курбаса, де він працював викладачем.

З лютого 2004 року Богдана Струтинського призначено художнім керівником театрально-видовищного закладу культури «Київський національний академічний театр оперети».

У жовтні 2004 р. напередодні 70-річного ювілею театру за ініціативи Богдана Дмитровича Струтинського відбулось відкриття камерної сцени — «Театр у фойє», де він успіхом протягом наступних років поставив три вистави — «Звана вечеря з італійцями» (2004р.) та «Ключ на бруківці або пригоди весільної ночі» (2009 р.) Ж. Оффенбаха і «Кавову кантату» Й. С. Баха (2006 р.).

У 2005 р. відбулася прем’єра мюзиклу «Моя чарівна леді» Ф. Лоу, яка засвідчила, що режисер має потужний потенціал як режисер музичного театру, якому підвладна і оперета, і мюзикл, і експериментальні пошуки у будь-якому напрямку.

2007 р. вперше на території пострадянського простору герої знаменитої оперети «Містер Ікс» у постановці Богдана Струтинського заговорили та заспівали українською мовою. А вже у 2008р. Б. Струтинський разом хореографом Максимом Булгаковим з успіхом представили на суд публіки експериментальну постановку — танцювально-пластичне шоу «Танго життя».

Визначною подією в житті театру стала прем’єра української оперети «Сорочинський ярмарок» О. Рябова, (режисер-постановник — Б. Струтинський), яка отримала театральну премію «Київська Пектораль» 27.03.2010р. у номінації «За кращу музичну виставу».

У грудні 2009 р. Київський академічний театр оперети відсвяткував свій 75-річний ювілей і з цієї нагоди за вагомий внесок у справу національного духовного відродження та високий творчий рівень отримав статус Національного. І в цьому є величезна заслуга і його художнього керівника — Богдана Струтинського.

Неодноразово театр був учасником театральних фестивалів не тільки в Україні, а й у Румунії, Сербії та Литві.

У жовтні 2010 року на VI регіональному фестивалі комедії “Золоті оплески Буковини” у Чернівцях Київський національний академічний театр оперети отримав одразу дві головні почесні нагороди — «За кращу музичну виставу» та «За краще виконання жіночої партії (Г.Грегорчак)» за одноактну оперету Жака Оффенбаха «Звана вечеря з італійцями».

Напередодні Нового року, 29 грудня 2012 року, Національна оперета запросила на унікальний проект — «Штраус-концерт», в якому прозвучала музика короля вальсів Йоганна Штрауса та його родини, яка до сьогодні не звучала в Україні.

Фестивалі, гала-концерти, нові прем’єри, нові стилі і величне свято музики впродовж багатьох років – це Київський національний академічний театр оперети, це його директор і художній керівник Богдан Струтинський.

Знайомтесь, новий учасник проекту «Творці республіки Україна.100 років Державності» – Богдан Дмитрович Струтинський.

Як і чому хлопець із села Старий Лисець Тисьменицького району, що на Франківщині обрав мистецьку стежину?

Б.С. Цікаве запитання (сміється – ред.). Я Вам скажу… Якось ще в 9 класі, я відкрив довідник вступника до ВНЗ України на сторінці Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого… і кажу мамі: «Я буду тут викладати» Мої домашні (нас було четверо і я найменший з дітей) з мене посміялися і… забули про цей випадок. А я вважаю, що це був Божий знак. По закінченню школи я все-таки хотів поступати на акторський факультет, але в мене був дефект мови і це стало неможливим. Залишалась режисура. Але в ті часи була така умова, що на режисуру брали уже з вищою мистецькою освітою, або мав бути інститут культури за якоюсь спеціалізацією. На режисуру драматургії брали свідомих людей, з певними сформованими життєвими принципами, світоглядом і т.д. Таким закладом, який давав спеціалізовану освіту в 30 км від мого села був Калуський технікум культури. Я поступив на спеціальність – режисура культурно-масових заходів. Провчився я там рік, дуже успішно і за порадою директора поїхав влітку поступати до Рівненського інституту культури. Моя мама думала, що я на практиці, а поступив до інституту і телефоную мамі з пошти (пам’ятаєте, такі переговорні пункти, де треба було замовляти переговори і телефоністки з’єднували абонентів). Отож я телефоную мамі: «Мамо, я поступив у Рівненський інститут культури!» Від радості мене розпирало, в кишені – 5 карбованців… Правда був безкоштовний гуртожиток і неймовірна жага до пізнання… Там я провчився два роки, мене викликає Віктор Афанасієвич , який вчився в Марії Йосипівни Кнебель в Москві у ГІТІСІ, і сказав мені (російською) «Богдан, нам больше нечему Вас учить. Вам нужно уезжать в Киев и учиться дальше…» Я поїхав в театральний інститут Карпенка-Карого і потрапив на курс Олеся Танюка. Влітку склав академрізницю і по переводу продовжив навчання в омріяному ВУЗі за спеціальністю режисура драми. З третього курсу я мав індивідуальний графік навчання, бо їздив на індивідуальні постановки в Харків, Івано-Франківськ, Польща, потім ГІТІС стажування у Бориса Голубовського. В Києві я попав до фантастичного викладача сценічної мови Яременко Валентини Миколаївни, яка виправила мені дефект мови.      

Могла накінець здійснитися Ваша мрія стати актором, але Ви уже були режисером…

Б.С. Так, але режисер не може не бути актором. Іноді мої актори мені заздрять і кажуть: «Богдан Дмитрович, чому Ви самі те чи інше не граєте, давайте..» Мені це лестить, дуже подобається грати різні ролі, але важливіше показати акторам, як пережити ту чи іншу палітру почуттів, донести до глядача ті чи інші емоції, на очах глядацького залу прожити чуже життя, як своє за дужу короткий час (1,5-2 години).

Що стало поштовхом до освоєння власне режисерської майстерності? Довідник – це, може, і знак, але в нашому житті все  має свій початок…

Б.С.  Я в родині не маю нікого, хто б займався театром. У мене мама – художниця-вишивальниця, прищепила любов до краси, а бабуся Катерина – дала мені хорошу школу життя. Але людина сама вибирає свій життєвий шлях. Коли ще був малим, то дуже сильно перехворів, півтора року (5-6 клас) я не ходив до школи. І тоді у мене відкрився талант до малювання. Я малював квіти і настільки майстерно, що у районній газеті «Вперед» мої роботи публікували у рубриці «Веселий танець квітів». Дуже багато став читати. І можливе всі ці чинники стали першопричиною аналізувати світ, досліджувати світ і моделювати якусь свою модель. Ви розумієте, режисерська професія, це все одно само проекція. Це відображення об’єктивного світу через суб’єктивне сприйняття реальності. Це відображення навколишнього через своє «еґо», і оця схильність аналізувати, моделювати і реалізовувати свої мрії стало отою першою сходинкою до освоєння режисерської професії. Театр – це певна проекція надуявного світу, найкращого і ідеалістичного світу, світу, який через показ реалістичних подій все одно кличе до Сонця, тобто формує ідеал. Театр, в моєму розумінні, це вища субстанція ідеалістичного світу…

Чи багато митців вийшло з Вашого села?

Б.С. Є художники, вишивальниці, а режисер – поки я єдиний.

Оперета – не є модним театральним жанром в Україні… Особливо це відчувалося наприкінці 90-х років. Я завжди була прихильником театру, при переїзді до Києва у 2000 році я знайомилася з репертуаром київських театрів. З великим задоволенням відвідувала вистави драматичних театрів ім. Івана Франка, Лесі Українки, театр «Браво», «На лівому березі», оперний театр і театр оперети. Знаючи непогано історію, я дуже хотіла подивитись вистави на сцені першого українського театру… Я пам’ятаю холодну напівпорожню залу, глядачів, які дивились вистави одягнутими у пальта, вікна без штор, обдертий фасад… Це були театральні сезони 2001, 2002, 2003 років.

Раптом взимку 2004 року пройшов слух, що в театр прийшов новий директор-художній керівник. Що Вас сподвигло узятися за вмираючий в Україні театр – театр оперети?

Б.С.  Так, у мене були хороші напрацювання і вже на п’ятому курсі мене запрошували на посаду головного режисера до Полтави. Пізніше – головним режисером Івано-Франківського драматичного театру, був біля витоків створення Центру Курбаса і 7 років пропрацював там. Мені дуже до вподоби була викладацька діяльність і в театральному інституті імені Карпенка-Карого я викладав 12 років. Аспірантура, дослідницька робота і продюсування багатьох цікавих проектів, самостійні режисерські постановки – все це складало тоді моє життя і я був щасливий. Я був режисером багатьох масових заходів-шоу на Майдані Незалежності, організовував і проводив багаточисельні вечори, присвячені визначним людям України. Пам’ятаю такий вечір у 2002 році, присвячений пам’яті з нагоди 85-річчя народження Олександра Олеся, який проходив у філармонії. Вдова Валентина Данилівна Гончар дуже високо оцінила мою працю, запросила мене додому, дала доступ до щоденників Гончара. Я мав змогу попрацювати з його щоденниками, робив нотатки і лише в 2007 році ті щоденники були опубліковані.  Власне на вечорі у філармонії, де було дуже багато поважних гостей, Міністр культури України  Юрій Петрович Богуцький запропонував мені очолити театр оперети. Я думав пів року, приходив сюди на вистави і бачив виставу власне театру «Циганський барон», яка мені абсолютно не сподобалася, а також вистави-антипризи за участю Збруєва і Абдулова, а також Аліса Фрейдліх читала вірші Анни Ахматової і поетів срібного віку. Але незабаром я все таки дав згоду і, прийшовши сюди, переконався, що театр був в критичному стані. Тут не тільки «заслуги» керівництва театру. В Україні фінансування закладів культури іде за залишковим принципом, не сформовано ціннісно суспільне відношення до театру, як до соціального інституту, немає розуміння тієї значимої ролі формування суспільної свідомості, які дає театр, адже це надзвичайно рекламно-інформаційний простір в популяризації держави.

Театр 2003 року не розвивався правильно: тут проходили виставки товарів народного споживання, на портретах акторів висіли зразки спідньої чоловічої і жіночої білизни, актори не набирались, музикантів не вистачало, підвали театру здавались в оренду підприємцям, які торгували на Троїцькому ринку (вони на ніч ховали тут свої товари)… Однозначно, було докладено багато зусиль, щоб збанкротувати театр, забрати це приміщення в центрі Києва. Я і моя команда витримали великий тиск різних людей, політичних і комерційних кланів, які просто оголосили нам війну.

Найбільшою проблемою з якою я зіштовхнувся – це було мислення. Люди, які працювали в театрі не вірили, що можна щось змінити. Єдиним, хто підставив своє плече був Олександр Наумович Сегаль – головний балетмейстер. Це декілька акторів, які прийшли на перший мій проект – казку. З мене усі сміялися і казали, що на мене буде показувати пальцями увесь Київ. Але йшов Новий Рік, театр був збитковим (1 мільйон 200 тисяч збитку), треба заробляти, і я за спонсорські кошти заводу «Оболонь» зробив постановку казки «Карнавал казок в Україні» (лібрето Б.Струтинського і Н.Голенко) і зіграли прем’єру на 19 грудня – День Святого Миколая. Це була не просто нова постановка, це була революційно-інноваційна постановка, бо я використовував багато світла, багато нових режисерських прийомів і актори підтримали мене, не побоялися зіграти в такому спектаклі. Вперше за останні роки та казка дала нам великий прибуток.

Економіка театру була така: за 2003 рік театр мав чистий дохід 80 тисяч гривень, за 2004 рік ми отримали дохід 700 тисяч гривень, у 2005 році – 1млн.200 тис. грн., потім на наступний рік – 1 млн.700 тис. грн., а сьогодні у нас найбільший фінансовий план з усіх київських театрів. Паралельно ми перекривали борги, яких було дуже багато. Найбільшим боргом був борг до Пенсійного фонду – 400 тисяч, на який щомісяця нараховувалася пеня. Ці борги нам допомагали закривати і друзі, і бізнесмени, і меценати, і ми самі.

Щодо акторського складу, я розумів, що треба шукати нові обличчя і оголосив конкурс. Зі мною прийшло 15 молодих акторів, деякі з них працюють досі. Я можу назвати їх імена – це Ася Середа, Оксана Ткачова-Прасова, Аня Коваль… А в казках грали мої студенти театрального інституту.                

Як Ви формували репертуар театру? Якими принципами керувалися і на що сподівалися, випускаючи виставу «Містер Х» українською мовою?

Б.С.  Я дуже важко ішов до оперети. Я, після перших спроб з дитячими мюзиклами, створив малу сцену «Театр у фойє», де зіграли «Звану вечерю з італійцями», а найдорожчий квиток у театр був 25 гривень. Це абсолютно мізерні гроші і я поставив ціну квитка 70 гривень. На мене дивилися, як на божевільного і пророкували провал. Але, як виявилося, це був дуже добрий маркетинговий хід, і до нас почали повертатися і актори, і з’явився свій глядач. Оперети ми не могли ставити, бо не було фінансових ресурсів, зношене обладнання сцени, убогі декорації, обдерті і запрані костюми. Це були ті реалії, які диктували і форми діяльності. Я жив у театрі і єдине, що я зробив, то повіз театр на гастролі у Хмельницький, Ужгород і Рівне. Я створюю новий проект, який називаю «Міжнародний режисер» і починаю запрошувати відомих режисерів щоб вони робили постановки на сцені нашого театру. Це був Микола Яремків спектакль «Вогні рампи» за Чарлі Чапліним, чудовий спектакль… який був провальним. Не змогли продати квитків навіть на прем’єру… Потім я запрошую Ласкарі і Мілко з Санкт-Петербурзького театру на постановку «Моя чарівна леді». Вистава виходить препаршивою. Вони забрали гонорари і поїхали… Я беру цей спектакль, роблю нову постановку з новими ідеями, з новим художником Петром Григоровичем Можаровським, який був тут керівником художньо-декораційного цеху, і випускаємо прем’єру 30 жовтня 2005 року. Це була кардинально відмінна вистава, змінна вистава, яка поміняла стереотип мислення і спосіб існування акторів на сцені, дуже серйозна драматургія – це вистава зовсім іншого рівня. На цю виставу пішов глядач і вона стала давати великі збори. Уже десять років вистава «Моя чарівна леді» в репертуарі театру і іде з великими аншлагами. Пізніше була вистава на малій сцені, лише потім ми приступили до постановки «Містера Х». Я добре зрозумів специфіку і особливості жанру – це був листопад 2007 року.

Але до цього була ще нашому житті знаменна подія, яка говорить про зміну іміджу театру. У 2004 році мали відзначати ювілей театру оперети – 70 років, а ми відзначали його у лютому 2005 року. Ми стільки хорошого зробили тоді: відремонтували фасад, вхід, закупили перші меблі, пошили нову завісу, штори на вікнах, змінили килими у фойє. На ювілеї були перші особи держави, мер Києва Олександр Олександрович Омельченко – відчувалося, що змінилося ставлення до театру. Це було дуже важливо для усіх нас: керівників підрозділів, акторів, музикантів, танцюристів. Сюди почали тягнутися люди і ми почали вилазити із фінансової скрути. Та й ми запропонували киянам і гостям міста СВЯТО: столики, шампанське, свічки. Це було щось нове у театральному мистецтві, це була дозована розкіш на декілька годин…Нас сьогодні в Україні багато копіюють, але першість належить нам – Струтинському і його команді.

Щодо вистави «Містер Х», то вона ішла на сценах театрів, як «Принцеса цирку», завжди. Я переписав сценарій, змістив акценти, назвав виставу «Містер Х», Олександр Вратарьов написав вірші українською мовою, ми з Наталією Грабченко зробили переклад лібрето і така практика подачі матеріалу, оригінальна драматургія – ось складові успіху цієї оперети. Перші покази були у Львові, де глядач сприйняв постановку на «ура». А 2 грудня 2006 року ми гастролювали у Донецьку і гала-концерт ми закривали арією Містера Х українською мовою. Публіка сприйняла надзвичайно добре. Ми зрозуміли – експеримент вийшов вдалим. Вистави ішли на сцені Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру, директором якого був Марк Матвійович Бровун. Вистави там ставилися українською і російською мовами. На українських виставах зал був переповнений. От Ви мене питаєте на що я розраховував, коли ставив «Містера Х» українською мовою у російськомовному Києві? Я свідомий того, що Київ є столицею України і, мабуть, логічно, щоб відомі оперети ішли українською державною мовою. Я пам’ятаю, як на прем’єрі декілька баришень встали і з обуренням вийшли з залу.

Для мене це було дуже неприємно, я розумів, що виступив провокатором і руйнівником стереотипів. Але дороги назад уже не було.  Шлях побудови українського театру в Україні є дуже складним і тернистим, починаючи з мови, бо українське в головах людей сприймається, як «шароварне». Для мене спроба побудувати новий жанровий театр – це насамперед ігровий театр, надзвичайно інтелектуальний театр, з думкою, а не з дурнуватою мімікою на обличчі актора. Я тепер впевнений, що це можливо і необхідно рухатись далі.

Як показав час, Ви не просто на правильному шляху, Ви – успішний і креативний режисер. Камерна сцена «Театр у фойє», «Музична вітальня», Мистецько-концертний зал імені Івана Козловського – творчі лабораторії театру оперети. Плюси і мінуси такої різнопланової роботи? Хто фінансує Ваші проекти?

Б.С.  Я згоден з Вами, що це творчі лабораторії театру, де ми даємо можливість молодим режисерам, акторам розкритися і створити власні проекти. Але для того, щоб ти міг повноцінно розвивати труппу ти повинен давати різножанровість у розкритті талантів. Актор не може зростати і розвиватися, якщо ти не даєш йому серйозної драматургії і різновидності цієї драматургії. Експерименти з точки зору фінансової складової є справа невдячна. Але якщо гнатися тільки за прибутками, то ти, як керівник, як топ-менеджер втратиш поняття творчості і театр зупиниться у своєму розвитку і прогресі. Власне така різноплановість діяльності дає можливість людям десь замислитись, десь розважитись, а десь просто бути різними. У різності складається певний ансамбль і обличчя такого соковитого, живого театру, який має в себе в арсеналі різні думки.  Отже, вийшовши з цієї широко планової палітри пошуку, ми сформували нове обличчя театру. Київський театр оперети – це багатожанровий театр: оперета, мюзикл, опера-буф, зингшпіль, опера, музично-драматична вистава, модерн-балет, контемп. Такий театр представляє глядачеві продукт на любий смак, на любий соціальний статус і любий вік. Для людей середнього і поважного віку ми представляємо класичні оперети і нову постановку «Сорочинської ярмарки». Молодих глядачів захоплюють мюзикли з їх сучасною ритмікою і стилістикою, а потім вони плавно переходять до модерн-балету і оперет. Ставлячи оперету і представляючи цю столітню музику, ми включаємо і сучасні смислові та музичні ключі, досягаючи сучасної інтерпретації. Це дуже важливо для глядача і ми отримали таким чином, власне, свого глядача. Адже сам жанр оперети виник, як рефлексія «на злобу дня». Зранку відбулась якась подія, а ввечері уже в якомусь салоні розігрували сценки цієї події. От наприклад, ми завершуємо постановку оперети «Маріца» на музику Імре Кальмана. Це найбільш угорська музика Кальмана за усю його творчу діяльність, бо у ній звучить дуже багато народної етнічної музики. Ми переклали оригінальне лібрето, з’єднали його з клавіром, залишили сюжетну лінію і…написали нові тексти. І ці тексти сучасні: це уста прем’єр-міністра, це уста мера, це уста глави нацбанку і глядач сидить, слухає і розуміє, що на бідних не розбагатієш,.. але бідних багато. Таким чином оперета стає  сучасним і злободенним жанром. Для мене надзавдання – зробити театр оперети рупором надсучасних ідей.

Все що Ви робите, це дуже ґрунтовно, інноваційно і креативно. Я Вас слухаю і відчуваю, що Вам бракує своєї сучасної студії яка б займалася підготовкою акторів, режисерів нової генерації. Це мала б бути студія Струтинського – студія інноваційного мислення і культури спілкування ХХІ століття. Ви маєте рідкісний дар учитися і швидко засвоювати нові знання, відчуваєте нові тенденції і маєте снагу вести за собою інших. Тому Ви не просто створюєте нові реалії, але і є творцем нової України. У Вашому житті є місце для різнопланової громадської діяльності: Голова гільдії режисерів України, Голова Національної спілки театральних діячів України. Ви не боїтесь, що постане вибір: творчість чи адміністрування?

Б.С.  Питання надзвичайно актуальне. Хочу сказати, що поряд зі мною завжди ішли і ідуть друзі і партнери, які мене підтримують. У мене завжди було дуже багато хороших пропозицій і на високому рівні, я відмовлявся, бо на першому місці у мене стоїть творчість. На сьогоднішній день Національна спілка театральних діячів України – дуже складний і зруйнований інструмент в галузі культури. Театральна громадськість України довірила мені цю посаду і обрала мене Головою, то це викликало у мене скоріше страх, а ніж захоплення. З другого боку, я розумію, що це моя місія дана мені Господом, це шанс повернути українському театрові його славу і створити ще потужнішу основу для розвитку театрального мистецтва України. Я готовий і відкритий до співпраці, до реалізації нових ідей, до відкриття нових імен в царині театрального мистецтва. Моє завдання зібрати талановитих фахових людей, які б в галузі театрального мистецтва по різних напрямках: театральна критика, наукова театральна діяльність, дослідницька роль, сучасний розвиток театру, молодіжний театр, все, що стосується поняття інституту театру, могли б об’єднатися і спродукувати ідеї великої еволюції театру. Це один напрямок.

Другий напрямок діяльності Національної спілки театральних діячів України – це напрацювання законодавчої бази щодо популяризації і розвитку українського театру.

Третя складова – це створення основи на якій треба прописати закони в галузі театрального мистецтва, які б урегулювали діяльність і акторів, і директорів театрів. Бо сьогодні складається враження, що хтось платить гроші нашим політикам щоб вони знищили всі надбання культури, які сьогодні навіть є. Якщо – це мистецтво українське, а ще з народними елементами, традиційним змістом, то одразу навішується ярлик «шароварщини» і… забороняється, відкидається, нівелюється і нищиться. Ви подивіться, як формується відношення до старшого покоління, до акторів, які налякані, що їм не дадуть ролей, що вони не будуть затребувані, що вони – нікому не потрібні. Це ганебна тенденція свідомо поширюється на рівні свідомості і практики українського суспільства. Звідки воно в нас взялося? Якщо не буде спадковості традиції між старшими і молодими поколіннями – держави не буде. У спілці є будинок ветеранів-діячів театрального мистецтва. Держава грошей не дає і постають нагальні проблеми, які вимагають вирішення з опаленням, побутовим забезпеченням одягом, харчуванням. Я сподіваюсь на допомогу громадськості, а по-друге, я маю намір набрати команду однодумців, які допоможуть реалізувати ті завдання, які перед нами поставила дійсність.

Моя громадська діяльність, це один із видів діяльності. Моя головна діяльність – це театр, це моя душа, моя сім’я, моє дітище, мій дім…

Хто займається вихованням Ваших дітей і який Ви батько?

Б.С.  Я дуже відповідальний батько і до виховання дітей відношусь з великою відповідальністю. Жодна моя зайнятість на благо суспільства і творчість не можуть бути головнішими за моїх дітей, сім’ю і батьків. Так мене мої батьки мене виховували, що батько і мати відповідальні за виховання, навчання і добробут своїх дітей. Ти маєш дарувати своїм рідним любов і впевненість у завтрашньому дні.

Ви з багатодітної сімї. Життя у великій родині вчить і опіки над старшими членами родини, і питати поради у своїх старших братів-сестер, і рахуватися з думкою родини. Що для Вас означає синівська любов?

Б.С.  У нас настільки сильний зв'язок з батьками, що це для мене є основою мого життя. Тато уже покійний, відійшов від нас у 2008 році, мамуся жива і багато своїх успіхів та моїх ангелів-омофорів я завдячую своїй мамі. Я постійно відчуваю її опіку, силу її молитви, її благословення. І, безумовно, я готовий будь-якої хвилини підставити свої зміцнілі чоловічі руки-крила моїй матусі і моїм рідним.

Якби Вам Бог дав шанс ще раз народитися, щоб Ви змінили у своєму житті?

Б.С.  Можливо, в хвилини складних моральних випробувань, людина відчуває в собі момент сильного каяття. Або того, що ти десь не встиг, чогось не додав, чогось не зробив, не договорив. У мене були дуже тісні стосунки з татом, але коли тато захворів і після інсульту втратив здатність говорити. І я сидячи біля нього, тримаючи його за руку, дуже страждав від того, що я не можу зрозуміти, що він хоче мені сказати? Я б дуже хотів це змінити і почути його останній діалог, його слова звернені до мене. Це стало для мене величезним уроком і я намагаюся максимально спілкуватися, виговорюватися, слухати і розмовляти з мамою, братом, сестрами, племінниками. Стараюся нічого не залишати на завтра, бо того «завтра» може у когось уже не бути. Це питання глибокого усвідомлення моєї зрілості. Робота – це дуже добре, але відношення до рідних, їх любов дає мені силу творити і бути успішним. Це мова мого серця. Я так мислю. Я так живу.

Що для Вас значить: «Жити за Божими законами?»

Б.С. Боже учення, Ісусове вчення буває іноді дуже жорстке. Коли Ісус виганяв мінял з церки – Божого дому, вони кричали про його жорстокість. А Христос міняв мислення. Він давав нове призначення Божим храмам.

Я є першим керівником театру, який почав давати премії для працівників. Звичайно, ті хто мав порушення трудової дисципліни чи ще якісь претензії по роботі, визначені Законодавством – премії не отримали. Ось до мене приходить такий працівник, він грає у другій скрипічній групі, і каже: «Ви забрали гроші у моїх дітей..» Нас з диригентом просто порвало від обурення, бо такому рішенню передували постійні порушення з боку цього музиканта: він систематично запізнювався на репетиції, нехтував розпорядженнями керівництва, умудрився запізнитися на спектакль і поставив під загрозу роботу цілого колективу. Це виявляється його абсолютно не хвилювало, а от відсутність преміальної винагороди його обурила.

Для чого я це розповів? Я вважаю, що демократія – це велика самовідповідальність. Жити за Божими законами – це бути відповідальним перед собою і перед людьми. Це для мене є перше правило. Якщо ти дав слово, то мусиш його дотримати. Часом це буває надзвичайно складно. Далі – це жити в справі по любові. Якщо ти займаєшся якоюсь справою, то віддавай їй усю свою душу, живи в гармонії і тоді буде добрий результат.

Третє, знаходити час для церкви. Скільки би ти не молився вдома, ти є сам з собою. А в храмі ти говориш з Богом. Кожне відвідування храму це є певний твій поступ вперед у своєму розвитку. Якщо ти не змінюєшся – ти не живеш за Божими законами. Бог нас учить, що кожен день має приносити щось нове і треба щось додати до попереднього дня. В Старому Завіті сказано: «Кожен день твори».

Яка Ваша найзаповітніша мрія?

Б.С.  Моя мрія – це побудувати в Україні національний мюзик-хол.

Ваші побажання читачам порталу…

Б.С.   Бажаю читачам порталу при любих обставинах життя ніколи не сумніватися в собі. Бог привів нас в цей світ задля того, щоби ми щось створювали. Вірте в те, що прийде час, коли суспільство оцінить вашу жертовну працю і сторицею віддячить вам за ваш труд.

Бажаю внутрішньої гармонії і радості, здійснення мрій і реалізації неймовірних проектів.

Ми завершили інтерв’ю пізно ввечері. Але у приймальні Богдана Дмитровича було людно, бо труппа готується до здачі нової постановки «Маріца» І.Кальмана. Люди рікою полилися у кабінет директора і розпочалася робоча нарада…

За довгі роки знайомства, я вперше усвідомила отой безкомпромісний перфекціонізм Богдана Струтинського, його наполегливість, організованість, надлюдські стандарти і вимоги до себе і оточуючих. Довершеність у думках, діях, вчинках прослідковується у всьому його житті. Богдан Дмитрович переконаний, що якщо взявся за якусь справу, то треба робити її бездоганно, або не робити зовсім…Це надзвичайно складно розуміти іншим. І ти або ідеш в ногу з такою людиною, або сходиш з дистанції.       

Я ішла по килимових доріжках театру, насолоджувалась розкішними інтер’єрами фойє, зазирнула у привідкриті двері глядацької зали. Сьогодні вихідний день і сцена дрімала, закутана у величну театральну завісу. Легкий подих вітру колихнув китиці на віконних шторах гардеробу. Мабуть це добрий Дух Оперети обходив свої володіння, і вкладав спати музи театрального мистецтва Мельпомену і Талію, Евтерпу і Ерато, Терпсихору, Полігімнію і Каліоппу. Театр засинав у передчутті нового дня і нового свята, яке подарують киянам і гостям міста Богдан Струтинський та його театральна труппа.

Браво і Віват Маестро!

 

Розмову вела
Ірина Квасниця
Член Національної спілки журналістів України

 

           

           

 

           

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER