SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Травень 2018

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

 Усі події

СИМОН ПЕТЛЮРА

«В українську державність ми віруємо,
Українську державність ми ісповідуємо,
 в її неминучості ми переконані.

Для нас вона є до певної міри живою реальністю,
бо ідею її ми носимо в серці,
боїї духом, потребами овіяне все життя».
СИМОН ПЕТЛЮРА

Си́мон Васи́льович Петлю́ра (10 [22] травня 1879ПолтаваРосійська імперія — 25 травня 1926ПарижФранція) —український державний, військовий та політичний діячпубліцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня 1917[2]).Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Дядько по матері патріарха Мстислава (Скрипника).

Життєпис

Народився в передмісті Полтави, нині Україна (тоді Російська імперія). Був третім сином у родині, мав трьох братів, п'ятьох сестер, ще троє померли в дитинстві. Батько — Василь Павлович Петлюра (? — 1909), міщанин; маючи три екіпажі та двох найманих робітників, займався візницькою справою. Мати — Ольга Олексіївна (? — 19.01.1919), з давнього полтавського роду Марченків, мешкали поблизу полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Її батько, овдовівши, постригся в ченці, прийнявши ім'я Аркадій. Він став одним із співзасновників Київського Іонівського скиту, помер у сані ієромонаха. Родина Петлюр мешкала в старому трикімнатному будинку № 20 по Завгородній вулиці (тепер — вулиця Зигіна). Усі діти в сім'ї виховувалися в українській релігійній духовно-побутовій атмосфері.

Навчання. Початок націоналістичної діяльності.

У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковно-парафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895—1901). У 1900 під враженням виступу Миколи Міхновського на організованому Петлюрою в Полтаві відзначенні річниці Шевченка вступає до лав Революційної української партії (РУП). У 1901 брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляючи громаду духовної семінарії, хоча на той час за свою політичну діяльність вже був виключений з навчального закладу.

Навесні 1902 став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Їх домагання були сформульовані в спеціальній петиції, під котрою було зібрано близько 200 підписів. За цей протест із закладу спершу було звільнено головних призвідців, а коли вся семінарія збунтувалася проти такого вчинку властей і учні почали чинну обструкцію викладів, то додатково ще коло пів сотні семінаристів були також виключені та закрито середні класи. Незабаром ці ж активісти взяли участь у селянських виступах у 1902. Петлюра на чолі групи семінаристів, виключених із семінарії за заворушення, 17 квітня 1902 прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників». Рятуючись від неминучого арешту, Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем Прокопом Понятенком восени 1902 виїхав на Кубань.

На Кубані.

На новому місці взяв участь в організації в Катеринодарі осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Того ж року розпочав журналістську діяльність, дописував до періодичних видань. Перша його стаття була опублікована в 1902 році у львівському «Літературно-науковому віснику», котрий редагував Михайло Грушевський. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 влаштувався в археографічну експедицію член-кореспондента РАН Федіра Щербини, котрий за дорученням наказного отамана  Кубані  Якова Малами  впорядковував архіви Кубанського козацтва. Невдовзі царська охранка вийшла на слід «полтавських біженців». Симона Петлюру було ув'язнено в Катеринодарській в'язниці. Друзі добилися звільнення заарештованого під грошову заставу, котру за сина вніс батько.

Повернення в Україну.

Звільнившись, Петлюра вирішив не випробовувати долю, а тікати за кордон. Восени 1904, змінивши ім'я та прізвище на Святослав Таґон[9], разом з Понятенком перебували в районі Крем'янця, потім були нелегально переправлені через кордон[9]. Згодом виїхав до Львова, де на той час розміщувався Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках НТШ»«Волі». У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном ФранкомВолодимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

Після оголошення в жовтні 1905 політичної амністії в Російській імперії повернувся додому. Працював у «Громадській думці», після її заборони — у газеті «Рада». На II з'їзді РУП, на якому партія отримала нову назву —Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії Володимиром Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через «нестійкість»,«богемність» і «політичні хитання». Зрештою Винниченко не був обраний делегатами. Від цього моменту між ними починається тривала боротьба.

У січні 1906 разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії щомісячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва. З липня 1906 року  — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 до 1908 року  — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

Російський період.

У 1908—1910 проживав у Санкт-Петербурзі. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі. Був присутній на похованні товариша, авіатора Лева Мацієвича, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці.

На початку 1911 переїхав до Москви, де його чекала Ольга Більська — полтавка, студентка Московського університету. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 року і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним з 1910 і зареєстрованим 1915 року). 1911 року в подружжя народилась донька — Леся Петлюра (1911—1941). Петлюра влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Россия». Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал «Украинская Жизнь» (1912—1914). Поступово з пересічного бухгалтера і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Федір Корш передрікав йому світову славу:

«Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля»

Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.

На початку 1916 добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З'їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Того ж року з сім'єю поселився в Мінську, де перебував штаб Західного фронту. Після повалення самодержавства Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду фронту (квітень 1917), на якому він був обраний головою української фронтової ради, а та, у свою чергу, делегувала його на I Всеукраїнський військовий з'їзд (5–8 травня 1917) в Києві.

1917—1918 рр.

На з'їзді Петлюра був обраний до складу Українського генерального військового комітету (ГВК), з 21 травня обраний головою цієї організації. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. 28 червня обраний до складу Генерального секретаріату на посаду Генерального секретаря з військових справ. Головним завданням Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів Центральної Ради, зокрема, вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Втім, рішенням Тимчасового уряду посада генсека з військових справ не була затверджена. Офіційно поновлений на посаді 13 листопада, в той же час віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об'єкти Києва. 15 листопада було розіслано відозву Петлюри до війська:

«Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.»

Зорганізував сердюцькі дивізії, очолив роззброєння українськими військами прихильних до більшовиків підрозділів та червоної гвардії у столиці. Під час революційних подій кінця 1917 — початку 1918 року, безжально припинивши спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді, грудні 1917 та січні 1918 року, довів, що з усього керівництва республіки один лише він був здатен на рішучі дії. Натомість Володимир Винниченко назвав Симона Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою Народних Комісарів у Росії і добився його відставки за «перевищення повноважень». На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подає у відставку.

Полишивши ГВК, на початку січня, очолив Гайдамацький кіш Слобідської України (ГКСУ). В Києві гайдамаки стали широковідомі ще після вбивства «головного більшовика міста» Леоніда Пятакова. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ взяв активну участь у придушенні січневого повстання проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Соціалісти, які домінували в уряді, зважили на вплив і популярність отамана в армії та знову приписали Симонові Петлюрі «військову змову з метою встановлення правої диктатури». Як наслідок, 12 березня 1918 року його було усунуто від командування Гайдамацьким кошем.

Кіш став однією з найбоєздатніших українських частин, а вояки та організатори частини, з котрими Симон пліч-о-пліч у баталіях відстоював Україну — Олександр УдовиченкоМикола ЧеботарівСергій Дельвіг та Омелян Волох надалі залишались сподвижниками та довіреними особами Петлюри, хоч, як засвідчив приклад останнього, не всі вони виправдали його довір'я.

Наприкінці березня 1918 очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив та очолив Всеукраїнський союз земств.

За часів правління Скоропадського.

Не позбавлений особистих амбіцій Петлюра після квітневого перевороту в період Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 року) посідав скромну, на перший погляд, посаду голови Всеукраїнського союзу земств, ставши не лише політичним суперником Павла Скоропадського, а і його ідеологічним та соціальним антагоністом. Відразу по зміні режиму почав працю задля повалення гетьманства, встиг створити й налагодити чітку діяльність широкої мережі радикального підпілля, виявив самовідданість та організаторський хист. Займався культурно-просвітницькими справами  — організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори в Каневі. Саме через земські установи Петлюра поширював свої ідеї на дрібне та середнє селянство, користуючись своєю посадою забезпечив матеріальні та фінансові ресурси посередництвом спілок «Централ»«Українбанк» та «Дніпросоюз», дії яких він координував через Союз земств. В цей час Скоропадський, попри гучні заяви, залишався в колі здебільшого русофільськи налаштованих великих землевласників та космополітичного «ПРОТОФІСу».

27 липня, за антигетьманський маніфест з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам, заарештований, разом з Миколою ПоршемЮрієм Капканом та іншими. Останніх незабаром випустили, Винниченка тримали на допиті лише добу, Петлюру утримували в Лук'янівській в'язниці майже чотири місяці (27 липня — 12 листопада 1918 року). Зрештою, за допомоги Микити Шаповала, було встановлено контакти з німецькими соціалістичними колами в Рейхстазі, котрих вдалося переконати посприяти звільненню політв'язня. Відтак із Берліна було вчинено сильний тиск на німецьке військове командування в Україні. Колишній держсекретар Гетьманату Микола Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від Скоропадського, у котрому той писав, що

«… змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, які загрожували в іншому разі звільнити його силою».   

Цей факт погрози німців підтверджував і колишній міністр закордонних справДмитро Дорошенко. 12 листопада 1918 року, напередодні  антигетьманського виступу Директорії до складу котрої, через тиск на нараді представників війська, був обраний заочно, Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції Української Держави Андрієм В'язловим. Відразу по тому виїхав до Білої Церкви — місця дислокації загону Січових Стрільців Євгена Коновальця.

Остаточним ідеологічним приводом до повстання стало підписання 14 листопада Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією». 15 листопада Петлюра, за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ Олександра Осецького, видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України. За добу в складі Директорії переїхав із Білої Церкви до Фастова, де наступного дня приймав звіт Андрія Мельника про результати Мотовилівського бою. 11 грудня — на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію кайзерівських військ з території УНР. 14 грудня 1918 року Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. 19 числа Директорія тріумфально прибула до столиці.

1919—1920 роки. Союз із ЗУНР.

У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров'я. З 28 січня, після проголошення Акту Злуки, п'ятірка членів Директорату доповнилась представником від Наддністрянської України — Євгеном Петрушевичем. Від 11 лютого Головний отаман вийшов з лав УСДРП. Наприкінці лютого відвідав  Бережани та Стрий. 27 лютого в Ходорові зустрівся з представниками дипломатичної місії, котра прибула на переговори про лінію розмежування Української Галицької Армії й польської армії. Під час зустрічі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків.

Рішуче вимагав оголошення війни РСФСР. Через протидію Винниченка, котрий прагнув порозумітися з російськими більшовиками, війну було оголошено лише 16 січня — коли радянські війська вже взяли Харків, Чернігів та підійшли до Полтави. Отримавши одноособову владу над військом, поділив армію на три угруповування: Правобережне (під орудою Олександра Шаповала), Східне (Євген Коновалець) та Південне (Андрій Гулий-Гуленко), 9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 року здобув Київ, однак вже наступного дня під тиском Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) був змушений полишити місто.

Щодо стосунків Симона Петлюри з Євгеном Петрушевичем, то вони визначались, зокрема, відмінностями світоглядів (перший за своїми переконаннями був націонал-соціалістом, другий націонал-демократом). Обидва діячі мали частково різні тактичні бачення шляхів виходу зі складної ситуації, в якій опинилась УНР та ЗУНР (зокрема, Петрушевич вважав необхідним негайно створити правий уряд, з яким би мав вести перемовини Денікін). Існував дуалізм армій та урядів.

Головний отаман перебував у містах ЧортківБорщів, де 8 липня 1919 року проводив переговори з Президентом ЗУНР.  Історик Василь Іванис вказує на те, що Петлюра був відомим у Галичині серед мас, існував «1-й Тернопільський полк імени С. Петлюри». На зустрічі, враховуючи безвихідність ситуації, було прийнято рішення про відхід УГА та уряду ЗУНР за річку Збруч.

Восени ситуація погіршилась — тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. Зрештою командування УГА — Мирон ТарнавськийАльфред Шаманек та Альфонс Ерле — не ставши питати згоди чи радитися з Євгеном Петрушевичем, «через катастрофічний стан війська» самочинно підписали сепаратний Зятьківський договір з командуванням ЗСПР. Це саме в той час коли, згідно з передбаченням Петлюри, біла армія перебувала напередодні своєї остаточної ліквідації армією більшовиків. Ситуація погіршувалась тим, що відразу після його підписання війська генерала Антона Денікіна, користуючись нагодою, розпочали наступ на позиції військ УНР, змусивши їх відступити, адже раптово полишені галицькими вояками ділянки фронту залишились без прикриття. 9 листопада в Кам'янці-Подільському Петлюра скликав спільне засідання Директорії і уряду для обговорення питання про «зраду» частини галичан. 15 листопада тріумвірат розпався — Швець і Макаренко виїхали за кордон, Директорію одноосібно очолив Петлюра. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Договір з білогвардійцями після перегляду умов у Одесі 17 листопада був офіційно підписаний — УГА віднині було підпорядковано ЗСПР, вирішення політичної долі ЗУНР за договором не розглядалося, оскільки на той час то була «держава без території». Текст договору потрапив до штабу Петлюри 26 листопада, під впливом чуток про «галицьку зраду» та ще не знаючи, що група Січових Стрільців лишилась у складі Збройних сил УНР, гайдамаки Омеляна Волоха роззброїли стрілецький полк Івана Андруха, але ситуацію вдалося владнати.

2 грудня 1919 року за погодженням з Петлюрою дипломатичною місією УНР у Варшаві на чолі з Андрієм Лівицьким була підписана декларація щодо західних кордонів країни з польським урядом. Андрій Жук, на початок політичної діяльності котрого великий вплив мав Симон Петлюра, але згодом, зважаючи на власні кооператорські інтереси, перейшов на бік захисту позицій уряду ЗУНР, вважав її помилкою. 4 грудня 1919 року делегація ЗУНР, на чолі з Степаном Витвицьким, оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку посольству УНР у Варшаві. 5 грудня Головний отаман віддає наказ про перехід армії в Зимовий похід.

6 грудня виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали в квітні 1920 року Варшавський договір, який однак не був ратифікований УНР та РП.

Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський.

У серпні 1919 року в Польщі перебувала дипломатична місія на чолі з Пилипом Пилипчуком, що було негативно розцінено частиною галицьких політиків. Власне їх обурили не так самі перемовини, як організована польськими урядовцями фальсифікація їх перебігу, котру уряд ЗУНР сприйняв за правду. До цього особливих зусиль приклав Ян Падеревський з використанням псевдодипломата «від УНР», полковника Б. Курдиновського, котрий, не маючи на те жодних прав та повноважень підписав ряд документів. Петлюра, дізнавшись про існування та діяльність останнього, наказав Андрієві Лівицькому негайно викликати його до Кам'янця, аби зупинити злочинну діяльність та вимагати пояснень. Курдиновський, дізнавшись про це, отримавши гроші від Падеревського, наступного дня втік до Парижа. Договір, підписаний ним, а також заяви Пилипчука були визнані недійсними на спільному засіданні Директорії УНР та уряду ЗУНР 26 вересня 1919 року в Кам'янці-Подільському. Головний отаман у цей час переважно перебував безпосередньо на фронті, Андрій Макаренко та Федір Швець займалися кабінетними розбірками з Євгеном Петрушевичем. Зрештою було вирішено послати до Варшави спільну дипломатичну місію з представників Директорії та Диктатури задля встановлення перемир'я та протибільшовицького фронту. Місія за згодою Петрушевича, на чолі з Лівицьким, відбула до Варшави 3 жовтня.

Наприкінці 1919 року Україна опинилась у вкрай тяжкому становищі — поразки на фронтах, окупація майже всієї її території та договір галичан з денікінцями — котре вимагало негайних рішень. 4 грудня 1919 року через свого ад'ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу.

Було підписано Варшавський договір — міждержавну угоду Польщі і УНР, за яким в обмін на визнання незалежності УНР і військову допомогу Петлюра погоджувався визнати українсько-польський кордон по річці Збруч і далі по Прип'яті до її гирла. За договором польський уряд Юзефа Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року та визнав УНР.

Втім зрештою цей союз призвів до чергової зради з боку Польщі, котра під час заключення Ризького миру порузумілася з більшовицькою Москвою, зігнорувавши уряд УНР та його вимоги, і віддавши колишнього союзника на потал мілітарійно сильнішому ворогові.

В еміграції.

З листопада 1920 року керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (ТарнувЧенстоховаВаршава).

31 грудня 1923 року виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Після еміграції Симона Петлюри, у Полтаві залишилися дві його рідні сестри й племінник. Особливим рішенням Полтавської міської ради в 1927 році їм надали в пожиттєву власність будинок брата. Навесні 1937 року їх усіх заарештували ніби-то за активну контрреволюційну діяльність і засудили по 1-й категорії — до розстрілу.

Вбивство.

Керівництво Радянської Росії на чолі з В. Леніним особливо непокоїла діяльність провідника українського визвольного руху Симона Петлюри, змушеного перебувати в еміграції. За свідченням Султан-Галієва на засіданні ЦК РКП(б) у 1922 році Ленін, зокрема, сказав:

«Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання…»

Симон Петлюра був убитий  25 травня   1926  року  Самуїлом Шварцбардом. Вважають, що той нібито був агентом ОДПУ, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограда до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль. Перехожі, які стали свідками вбивства, заходилися бити вбивцю, доки не втрутився поліцейський та не відвів нападника до дільниці. Петлюру ж якнайшвидше переправили до найближчої лікарні «Шаріте», але врятувати не змогли. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він розповів про це під час виступу в Конгресі США[44].

Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі. 40 польських генералів, в день похорону Симона Петлюри стали на коліна в костьолі у Варшаві.

Політична діяльність та уроки історії.

Політичні кола Антанти залишалися прихильниками ідеї неподільності Росії, а у протистоянні більшовизму ставку робили на Польщу. Поляки вели війну за володіння Східною Галичиною. Денікінці і чути не хотіли про незалежну Україну, заявляли, що переговори можливі лише на грунті визнання гасла "єдиної неділімої Росії". Петлюра був непримиренним і не мав жодних ілюзій також щодо більшовицької Росії. 2 грудня 1919 р. у відозві до українського народу він, зокрема, писав: "Народ України та наше республіканське військо знає, що в більшовизмі порятунку нема. Більшовизм і комунізм на українському грунті не прийметься. Він може посіяти тільки нову міжгромадянську війну і втретє знищити Україну матеріально". Сьогодні нам відомо, яку ціну заплатив український народ, не прислухавшись до перестороги С. Петлюри.

Але армія УНР не була здолана. За наказом Петлюри вона виступила у героїчний Зимовий похід по тилах ворога, що дало можливість продовжити збройну боротьбу за державність і водночас фізично зберегти ядро армії.

Петлюра ж 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави, щоб зосередитися на справі полагодження зовнішньополітичних проблем. За умов, які склалися в кінці 1919 - на початку 1920 р., Петлюра намагався віднайти союзників для подальшої боротьби. Збройна боротьба за державність проти всіх зовнішніх ворогів вимагала подолання блокади держав Антанти для отримання політичної, військової, дипломатичної і медичної допомоги. Ні уряди, що визнали УНР, ні міжнародний Червоний Хрест, ні інші благодійні європейські організації не вважали за потрібне допомогти українцям, які продовжували вести виснажливу, смертельну боротьбу з більшовизмом, що готувався до походу на Захід. Було зрозумілим, що вихід для України - лише у компромісі з польським урядом. Польща залишалася чи не єдиною країною, зацікавленою у продовженні визвольної боротьби України. Вона могла надати їй реальну військову допомогу.

В результаті тривалих і важких переговорів 21 квітня 1920 р. було підписано українсько-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею, що увійшла в історію як Варшавський договір.

Слід визнати, що Варшавський договір був і дотепер залишається предметом найсуперечливіших оцінок, а також найбільш вразливим аргументом в оцінках діяльності Петлюри.

На той час іншого виходу для УНР просто не було. Для продовження боротьби проти більшовицької Москви нічого іншого не залишалося, як піти на підписання такого нерівноправного договору. Петлюра прийняв цей диктат з надією нормалізувати ситуацію, а з приходом миру, зі зміною ситуації, повернути всі українські землі, включно і Східну Галичину, до України.

Петлюра керувався прагматичним розрахунком, розуміючи, що московський імперіалізм був і надалі є найбільшою небезпекою для фізичного буття українського народу, а в той же час зруйнована війною Польща не несла такої небезпеки. Він пропонував розглядати союз з Польщею "як тактичний хід для встановлення зв'язку з Європою, незалежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого провадження нашої боротьби"1.

Сам Петлюра високо оцінював значення Варшавського договору. "Я певен, що досягнені нашою місією в Польщі здобутки будуть вписані в історію як сторінка нової ери нашого справді реального державного життя", - писав він 21 травня 1920 р. у листі-подяці голові Дипломатичної місії УНР у Польщі А. Лівицькому.2

Для Петлюри важливим був не стільки текст самого договору, як текст військової конвенції, підписаної 24 квітня 1920 р., що була додатком до самого договору і являла собою таємну угоду про надання військової та економічної допомоги УНР у спільній війні з Радянською Росією.

25 квітня 1920 р., згідно з військовою конвенцією, розпочався спільний похід українських та польських військ на схід проти більшовиків. Наступ розвивався блискавично і вже 7 травня союзницькі війська здобули Київ. Однак 10 червня Київ знову опинився в руках більшовиків. Українські частини мужньо боронилися по лінії Збруча і Дністра. Особливої уваги заслуговує оборона Замостя, яка стала фатальною для більшовиків і дозволила полякам відкинути Червону армію з-під Варшави і здійснити новий наступ.

Петлюра залишався вірним угодам з Польщею і спільній справі боротьби з більшовизмом, плекав надію на з'єднання всіх українських земель в одній державі.

Однак у ситуації сприятливій для продовження збройної боротьби під тиском Антанти 12 жовтня 1920 р. між Польщею і Радянською Росією у Ризі було підписано прелімінарний мир, згідно з яким 18 жовтня на всьому фронті припинялися бойові дії.

Проте національна честь вимагала від української армії продовження збройної боротьби і за найнесприятливіших умов армія УНР вела безперервні бої. Останній свій бій Армія УНР дала 21 листопада 1920 р.

До кінця з військом перебував і Симон Петлюра зі штабом. Армія УНР не була переможеною. Вона повністю відступила за Збруч. Зброю і військове майно під контролем українсько-польської комісії з роззброєння передано польській владі, а особовий склад, відповідно до міжнародних норм, мав бути інтернований.

Відступивши за кордон, армія УНР, а разом з нею уряд УНР і десятки тисяч свідомого українського громадянства в умовах інтернування продовжували боротьбу. Ця боротьба стала свідченням потенціалу нації, проявом її прагнення до незалежності, до розбудови свого власного державного життя.

У Польщі почав діяти Державний Центр УНР в екзилі, який став "державно-політичним центром, оборонцем і речником українського народу в його боротьбі за самостійну і незалежну Українську Державу"3. Він включав еміграційний уряд УНР з відповідними міністерствами та відомствами, в тому числі - військовим, внутрішніх та зовнішніх справ. Його очолював С. Петлюра, залишаючись Головою Директорії і Головним Отаманом військ УНР.

Біля Державного Центру УНР почали гуртуватися найактивніші, найсвідоміші сили української еміграції. Завдяки С. Петлюрі центр ні на мить не припиняв свого існування, залишаючись на той час чи не єдиним символом і легітимним представником української державності. Національно-визвольна боротьба продовжувалась.

Надихала цю боротьбу державницька позиція С. Петлюри, що залишалася непохитною - Україна має бути суверенною соборною державою. Поєднуючи політичну діяльність з публіцистикою, він залишався на чолі визвольного руху. Його погляди на тодішню ситуацію, бачення перспективи України мали визначальний вплив на процеси в тогочасних політичних колах. Авторитет і вплив Петлюри залишалися високими. На відміну від інших політичних діячів, які або відійшли від політичної діяльності, або стали на шлях співпраці з більшовицьким режимом, він продовжував боротьбу.

Заходами С. Петлюри та уряду УНР був створений Партизансько-Повстанський Штаб при Головній Команді Військ УНР, покликаний надати організаційно-оперативну і кадрову допомогу народному рухові опору більшовицькій владі. У 1921 р. за складних і несприятливих обставин було здійснено Другий Зимовий похід на Україну, що мав на меті підняти загальноукраїнське збройне повстання. Однак через цілу низки причин похід закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів.

Петлюра перебував на напівлегальному становищі, під чужим ім'ям спочатку у Тарнові, де протягом 1920-1922 рр. працював Уряд УНР і представницький орган - Рада Республіки, а у листопаді 1921 р. - переїхав до Варшави. Проте невдовзі, з огляду на більшовицькі вимоги до Польщі заборонити діяльність уряду УНР на її території і видати Петлюру, подальше його перебування там стало небезпечним. Тому 31 грудня 1923 р. він змушений був покинути Польщу. Однак через труднощі влаштування переїзду, лише 16 жовтня 1924 р., отримавши дозвіл на в'їзд до Франції, йому вдалося прибути до Парижа.

Невдовзі Петлюра зумів стати визнаним лідером паризького українського центру, зібравши навколо себе відданих людей. Він виношує ідею створення координуючого органу - загальноеміграційного Українського Громадського центру, веде роботу щодо створення тижневика "Тризуб", перше число якого вийшло 15 жовтня 1925 р. У передовій статті С. Петлюра декларував: "Ми свідомо виступаємо під знаком Тризуба, як символа української державності... В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, - в її неминучості ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею її ми носимо в серці, бо її духом, потребами овіяне все життя... Наша ідеологічна праця полягатиме в розгорненню й обгрунтуванню ідеї української державності"4.

На сторінках "Тризуба" Петлюра багато уваги приділяв справам еміграції, її консолідації, "лікуванню" від фракційності. Він дав теоретичне обгрунтування визвольної боротьби, першим проаналізував соціальні та національні причини збройної поразки, довів повну утопічність поглядів своїх опонентів щодо можливого реально рівноправного існування української нації у складі федерації, що підтвердилось історичним досвідом перебування України у складі Радянського Союзу.

Петлюра ні на день не випускав керування діяльністю екзильного уряду УНР, мав широку інформацію про всі події, активно втручався в них. За участю Петлюри та Ю. Пілсудського, у січні 1926 р. була створена організація "Прометей", в основу діяльності якої була покладена ідея об'єднання всіх поневолених більшовиками народів для боротьби з радянською Росією.

У складних еміграційних умовах дезорієнтації, деморалізації, групівщини, ідеологічного протистояння Петлюра виявив політичну далекоглядність, ясність мети і конкретність завдань, які відповідали потребам часу.

Більшовики побачили небезпеку в самому існуванні Петлюри. Радянське керівництво закономірно сприймало С. Петлюру як свого першочергового ворога. Особливо їх непокоїла активність українського центру в Парижі, який дедалі більше консолідував еміграційні державницькі сили навколо журналу "Тризуб".

Більшовики не могли допустити, щоб навіть з чужини лунало слово провідника до свого народу. 25 травня 1926 р., о 14.12, на розі вулиці Расіна і бульвару Сен Мішель, у Латинському кварталі Парижа, перед виставкою книг магазину-книгарні Жільбер більшовицький агент Самуїл Шварцбард сімома револьверними пострілами, обірвав життя Симона Петлюри, якому йшов 47-й рік.

Мета вбивства Петлюри була двовекторною: знищити небезпечного ворога і викликати антиукраїнські настрої серед єврейства.

З нинішньої історичної перспективи, можна з певністю стверджувати, що вбивство С. Петлюри було організоване і здійснене більшовицькою агентурою, пов'язавши його з відповідальністю за єврейські погроми в Україні під час національно-визвольних змагань. І саме вбивство, а згодом і паризький судовий процес було вдало використано для дискредитації українського національного руху загалом на багато десятиліть уперед.

Відомий історик, академік А. Жуковський так оцінив діяльність Петлюри: "Сьогодні, з перспективи майже трьох чвертей століття бачимо, якими малими, неправдивими і облудними були оцінки, програми і директиви колись визначних державних діячів! Лише шлях Петлюри був виправданий. За ним пішла більшість сучасників, а згодом - пізніші генерації. На нього взорувалися українські дисиденти, промоутори Руху Опору. Його перебрали творці відновленої незалежности України. План Петлюри починає знаходити свою реалізацію і в добрих починах сучасної української державности"5.

Здійснилася мрія С. Петлюри в українську державність, в яку він безмежно вірив і висловлював цю віру такими словами: "Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері - України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні"6.

С. Петлюра, ставши символом української державності, виявився, з-поміж сучасників, найбільш послідовним, самовідданим її творцем і оборонцем, а у 20-ті роки став провідною постаттю національно-визвольної боротьби. В його особі найбільш вдало поєдналися риси державного мужа і військового вождя, сполучалися якості політика і військовика. Недарма найбільші недруги української самостійної державності назвали визвольний процес України ХХ століття "петлюрівщиною".

Йому належить концепція державної структури України - самостійної, соборної, демократичної, правової республіки. Ця політична концепція, програма та ідеологія відповідали потребам державотворчої парадигми українства.

Під проводом С. Петлюри український народ мав у означений період свою державність, і це стало важливим здобутком національно-визвольної боротьби. І хоч через багато причин боротьба зазнала поразки, набутий досвід став джерелом, з якого наступні покоління черпали віру в державність. Боротьба за її здобуття, хоч і в інших формах, після падіння УНР практично не припинялась. При тому ім'я С. Петлюри стало загальнонаціональним символом.

С. Петлюру слід розглядати як першого українського політика, що найбільш послідовно відстоював європейський вектор розвитку України. Сучасна політика самостійності і європейської орієнтації України є продовженням політики С. Петлюри.

Є очевидною певна політична недалекоглядність, яка полягає в тому, що новітня українська держава мляво і невиразно ідентифікує себе з Українською Народною Республікою, не використовує її досвіду та досвіду таких діячів як С. Петлюра. С. Петлюра ще не знайшов в Україні того пошанування, на яке заслуговує. Доводиться констатувати не просто байдужість до імені С. Петлюри, а й те, що явище петлюрівщини вищі посадові особи держави все ще сприймають на рівні однолінійних тлумачень доби комуністичного тоталітаризму, а недруги української державності продовжують сповідувати стосовно нього руйнівний негативізм. Сучасним політичним і державним діячам для розуміння націотворчих проблем корисним було б знання ідей С. Петлюри, які були рушійною силою у відродженні українського народу та в його визвольній боротьбі.

Зважаючи на сьогочасну повноту свідчень і нових документів, громадськість та Уряд України, мають підстави виступити з пропозицією перегляду вироку Паризького процесу 1927 р. і повної реабілітації С. Петлюри. Доцільно також дати моральну оцінку подіям, пов'язаним із вбивством С. Петлюри. Він упав жертвою під виглядом помсти за єврейські погроми, які чинилися і більшовиками, і денікінцями, і окремими українськими частинами та всілякими анархічними бандами, але через певні обставини були приписані виключно петлюрівцям.

Ще належить назвати імена дійсних винуватців та ініціаторів його вбивства, засудити ті сили, які провокували розбрат і насильство між єврейським і українським народами. Початком цієї справи могло б стати заснування міждержавної українсько-французько-єврейської комісії в складі вчених, правників, представників МЗС, зацікавлених громадських організацій.

Сподіваємось, що владні структури України нарешті зрозуміють їхній обов'язок у цій справі, бо йдеться про відновлення історичної правди і справедливості щодо співтворця Української Народної республіки, будівничого українського війська і глави держави, спадкоємицею і правонаступницею якої є сучасна Україна.

Його ім'я є найкращим взірцем вірності Українському народові і Українській державі.

Вшанування пам'яті

Державні почесті

16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників у місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені.

Вулиці

Див. також: Вулиця Симона Петлюри

На честь Симона Петлюри названі вулиці  БроварахДніпріЛьвовіКиєвіПолтаві, Вінниці, Рівному, Тернополі, Млиновому, СтриюІвано-ФранківськуШепетівці та інших населених пунктах України.

Пам'ятники

Рівне

2001 року в Рівному на майдані поряд з Народним домом встановлено пам'ятник-погруддя Симону Петлюрі.

Полтава

Меморіальна дошка Симону Петлюрі у Полтаві

23 травня 2007 року в Полтаві пройшла церемонія відкриття пам'ятного знака Симона Петлюри, також планувалося перейменувати на його честь Жовтневу вулицю (в 2016 році її перейменували на вулицю Соборності, а на честь Петлюри назвали колишню вулицю Артема). Захід супроводжувався бійкою представників «помаранчевих» і правих проти комуністів, «регіоналів» та Союзу радянських офіцерів. У церемонії закладення пам'ятного знаку взяли участь голова Полтавської ОДА Валерій Асадчев, народний депутат Микола Кульчинський, перший заступник голови ОДА Іван Близнюк, заступник голови Полтавської облради Петро Ворона та заступник голови УНП Іван Заєць. У своєму виступі Валерій Асадчев заявив: «Коли на місці каменю буде споруджено перший в Україні пам'ятник Петлюрі, то його відкриття буде подією всеукраїнського масштабу». В опозиції до встановлення пам'ятки виступили тодішній мер Андрій Матковський і Олександр Удовіченко. У ніч на 4 жовтня, у наслідок діяльності спілки депутата міськради Олексія Гаврікова, пам'ятний знак було демонтовано комунальниками. 23 травня 2007 року ухвалою Господарського суду Полтавської області за позовом Полтавської міської ради заборонено ОДА вчиняти будь-які дії, спрямовані на зведення пам'ятника Петлюрі, а також пам'ятних каменів, знаків, меморіальних дошок, монументів та інших елементів об'єктів, що стосуються увічнення пам'яті Симона Петлюри на території Полтав

Вінниця

14 жовтня 2017 року у Вінниці відкрили пам'ятник Симону Петлюрі роботи скульптора Володимира Овраха та його синів Романа і Андрія]. Пам'ятник встановлено на подвір'ї обласного радіо (вулиця Симона Петлюри 15), де за часів УНР містилось Міністерство пошт і телеграфів, а пізніше перебувала Військово-похідна Канцелярія Головного Отамана УНР. У майбутньому пам'ятник стане частиною історичного комплексу — «Музею тимчасової столиці». Пам'ятник Симону Петлюрі виготовлено з бронзи у натуральну величину. Симон Петлюра сидить на лавці, тримаючи у руках карту України. Основою для пам'ятника стала відома світлина, зроблена у 1919 році вКам'янці-Подільському.

Плани у Києві

У центрі Києва на перетині Володимирської вулиці та бульвару Тараса Шевченка планувалося 2006 року, відповідно до указу Президента Віктора Ющенка «Про увіковічнення пам'яті видатних діячів Української народної республіки і Західноукраїнської народної республіки» встановити пам'ятник Симону Петлюрі. У 2017 році в центрі Києва на перетині вулиці Симона Петлюри та бульвару Тараса Шевченка планується встановити пам'ятник Симону Петлюрі, повідомив директор Українського інституту Національної пам'яті Володимир В'ятрович. Остаточне місце розташування пам'ятника буде визначено на громадських слуханнях.

У культурі

Симону Петлюрі присвячено ряд музичних та кінематографічних творів, зокрема дума «На смерть Симона Петлюри» обробки Григіра Китастого, пісня «Розмова» Ігора Жука, однойменний військовий марш Сергія Войтюка тощо.

Інші об'єкти вшанування пам'яті за кордоном.

У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.

Твор

Петлюра С. В. Вибрані твори та документи / уклад. Л. В. Голота. — К. : Довіра, 1994. — 271 с. —ISBN 5-85154-100-8.

Петлюра С. Московська воша. — Париж: Націоналістичне вид-во в Європі: Б-ка ім. С. Петлюри, 1966.

Петлюра С. Народе український: вибрані статті, листи, документи. — Х : Лівий берег, 1992. — 152 с. 

Петлюра С. В. Статті / упоряд. та авт. передм. О. Климчук. — К.: Дніпро, 1993. — 341 с. 

Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью Йорк, 1956. — 480 с.

Симон Петлюра. Статті, листи, документи. — Нью-Йорк; 1979. — Т. ІІ. — 627 с.

 

Посилання на використану літературу:

1. Сальський В. Головний Отаман Симон Петлюра і Армія УНР // "Табор". - Каліш, 1927. - С. 5-11.

2. Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи... - Т. 3. - С. 209. Див.: Симон Петлюра. Статті, листи, документи... - Т. 3. - С. 209.

3. Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали. - Філадельфія-Київ-Вашінгтон, 1993. - С. 68. Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали. - Філадельфія-Київ-Вашінгтон, 1993. - С. 68.

4. Ткачук А. Симон Петлюра. Політичний портрет // Київська старовина. - 1992. - Ч. 6. - С. 68. Ткачук А. Симон Петлюра. Політичний портрет // Київська старовина. - 1992. - Ч. 6. - С. 68.

5. Кульчицький С. Російська тінь на незалежності України // Політика і час. - К., 1993. - № 10. - С. 9. Кульчицький С. Російська тінь на незалежності України // Політика і час. - К., 1993. - № 10. - С. 9.

6. Симон Петлюра. Статті, листи документи... - Т. 1. - С. 292. Симон Петлюра. Статті, листи документи... - Т. 1. - С. 292.

В. І. Головченко. Петлюра Симон Васильович //Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.: Знання України, 2004 — Т.2 — 812с.

В. Сергійчук. Симон Петлюра // ПП Сергійчук М.І. – К.: 2009. – 568 с.

Ю. Шаповал. Петлюра Симон Васильович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.553

 

Нарис створено за матеріалами інтернет-видань

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER