SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Жовтень 2018

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

 Усі події

ПАВЛО ПЕТРОВИЧ СКОРОПАДСЬКИЙ

 

Павла Скоропадського можна назвати однією з найбільш суперечливих постатей в історії України – досі не стихають дискусії щодо оцінок його як політичного й державного діяча. Найбільш палкі суперечки точаться довкола грамоти П. Скоропадського про федерацію України з Росією.

Був цей акт виявом його особистих переконань чи став результатом політичних розрахунків і зовнішніх обставин? Зрештою, ким вважав гетьман себе в 1918-му: будівничим української держави чи прибічником "єдиної й неподільної" Росії? 

Відповідь на це питання дозволяють дати свідчення сучасників, а передусім спогади самого П. Скоропадського. Відзначимо, що мемуари П. Скоропадського є надзвичайно цінним історичним джерелом.

 Обкладинка спогадів. Кінець 1917 – грудень 1918, що були написані 1919 р.

 

 

Написані у 1919 р., практично "по гарячих слідах" подій 1917 – 1918 рр., спогади колишнього гетьмана яскраво відображають його тогочасний світогляд. Хоча на еміграції політичні переконання П. Скоропадського зазнали помітної еволюції, він не скористався можливістю відповідним чином відредагувати свої спогади, які в 1995 р. були вперше опубліковані в повному вигляді.

Аби краще передати світогляд П. Скоропадського, ми пише історик Михайло Ковальчук, подаємо російськомовні цитати мовою оригіналу.

До Лютневої революції 1917 р. Павло Петрович Скоропадський практично не брав участі в політичному житті України чи Росії. Уродженець відомої шляхетської родини, генерал-лейтенант російської армії і колишній флігель-ад'ютант останнього російського царя Николая II, він був передусім військовою людиною.

У 1917 р. П. Скоропадський командував 34-м російським корпусом на Південно-Західному фронті, який було українізовано. Оборона Правобережної України від наступу збільшовичених російських частин наприкінці 1917 р. стала можливою саме завдяки військам П. Скоропадського.

Це принесло йому певну популярність в українському суспільстві. Після вигнання з України більшовиків Скоропадський не брав активної участі у політиці, хоча уважно стежив за суспільно-політичним життям України.

Наприкінці квітня 1918 р. за сприяння німецьких військ відбувся державний переворот, внаслідок якого П. Скоропадський і прийшов до влади в країні.

 

Скоропадський Павло Петрович (1873 – 1945) – визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України (1918 р.).

Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Народився Скоропадський у м. Вісбаден (Німеччина). Дитячі роки провів у родинному маєтку у Тростянці, що на Полтавщині. Десятирічний майбутній генерал пройшов домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступив до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу, але й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою.

Військова кар'єра П. Скоропадського складалася вдало – молодий гвардієць отримував чергові звання. Але настав 1904 рік, а з ним і російсько-японська війна на Далекому Сході. Під час війни П. Скоропадський вирушив на фронт на чолі сотні Читинського козачого полку, а повернувся полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість (1905 р.). На початку Першої світової війни він був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня (1914 р.). Невдовзі отримав чин генерал-лейтенанта і був призначений командиром гвардійської кінної бригади, а згодом 8-го армійського корпусу.

Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої П. Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад армії. Однак, на вимогу уряду та командування, українізував свій корпус і домігся виведення його в тил на переформування. Так 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримувала наступ більшовицьких військ на Україну.

Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 року.

Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради з боку її союзників — німців та австрійців, котрі сподівалися, що цей уряд забезпечуватиме їх продовольством, а тому й підтримували його. Зростало незадоволення і селянських мас. За обставин, що склалися, громадськість почала схилятися до встановлення сильної влади.

29 квітня 1918 року П. Скоропадський взяв владу в Україні. Україна була проголошена Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Більшість партій та верств населення відмовили у підтримці Центральній Раді та її Раді Міністрів, тому переворот пройшов без пострілів та крові. Того самого дня в Софіївському соборі архієпископ Никодим благословив нову владу, а на Софіївському майдані було проведено молебень.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами світу. На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

З ініціативи української громадськості та за підтримки гетьмана протягом 1918 р. були створені Українська Академія наук (що існує й донині, першим її президентом став В. Вернадський), засновані два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

Потребувало вирішення земельне питання. Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їх викупу та розподілу між селянами так і не вдалося виконати. Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю за допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, куди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру, відбувалося посилення невдоволення українського населення, представників різних політичних партій діями П. Скоропадського. Врешті-решт, невирішеність аграрного питання, присутність в Україні іноземних військових частин, відсутність власної боєздатної армії, разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Цим скористалися більшовики і за допомогою політичних демаршів та відкритих воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили П. Скоропадського зректися гетьманства.

Після вступу військ Директорії до Києва Скоропадський деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Німеччини. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Зусиллями П. Скоропадського у 1926 р. створено Український науковий інститут при Берлінському університеті.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у містечку Меттені, похований у м. Оберстдорфі (Баварія)в сімейному склепі Скоропадських.

ЗДОБУТКИ І ПОМИЛКИ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО

За твердженням  історика Павла Гай-Нижника, П.П.Скоропадський очолив Україну в дуже складний період її історії (29 квітня - 14 січень 1918 р.). В умовах австро-німецької військової присутності в Україні уряд УНР і Центральна Рада демонстрували повну нездатність до ефективного управління. Нескінченні дискусії та внутрішньопартійні суперечки Центральної Ради приводили до безупинної втрати авторитету української влади, коли Україна та її столиця жили "абсолютно різними життями".

У таких умовах виникла небезпека ліквідації німцями України як суб'єкта і перетворення її в банальну колонію. Скоропадський тоді очолив опозиційну до Центральної Ради організацію "Українська Громада" і 29 квітня 1918 року - державний переворот, який був підтриманий німцями і дозволив зберегти українську державність.

В цілому це був мудрий крок Скоропадського, який в умовах, коли Німеччина і Австро-Угорщина програвали Першу світову війну, дав можливість отримати перепочинок від військового вторгнення більшовицької Росії, щоб створити незалежну українську державу і боєздатну армію.

За часів правління гетьмана Скоропадського був здійснений цілий ряд кардинальних реформ у багатьох сферах, покликаних закріпити незалежність молодої Української держави:

  було прийнято більше 400 державних актів, що закріплювали незалежність України;

  відновлено право приватної власності. Дозволялося вільне підприємництво. Розвивалася торгівля. Голодні місяці кінця 1917 року, і особливо часів більшовиків, пішли в минуле. Магазини були заповнені товарами, Україна перетворилася на острів добробуту в морі злиденної постреволюційної Росії;

  встановлено державне регулювання промисловості, транспорту, торгівлі з метою боротьби з анархією на місцях. Нарешті в країні з'явився господар, і стало ясно, хто і за що відповідає;

  удосконалено грошову системи, сформовано державний бюджет, почали виплачувати пенсії;

  прийнятий закон про загальний військовий обов'язок, формувалися українські збройні сили (повинні складатися з 8 армійських корпусів) , розпочато розвиток українського морського флоту, національної авіації;

  створена українська поліція - гетьманська варта;

  налагоджена робота пошти і залізниці;

  прийняті закони про українську державну символіку і українське громадянство;

  створювалися українські початкові школи, відкрито 50 нових українських середніх шкіл, 150 українських гімназій, відкривалися курси української мови для педагогів, видавалися величезним тиражем українські підручники;

  відкрито два українські університети - в Києві та в Кам'янець-Подільському. При цьому російські університети продовжували свою роботу;

  заснована Українська академія наук і Національний архів;

  збільшилася кількість українських театральних закладів, музичних і культурних установ;

  покладено початок Української Автокефальної Православної Церкви;

  Українську державу офіційно визнали майже тридцять країн світу;

  підписаний мирний договір з Радянською Росією, що забезпечило мир на сході країни;

  визначені і, що головне, визнані державні кордони України.

Дізнавшись, що Центральна Рада на переговорах у Бресті відмовилася від Криму, Скоропадський сказав: "Україна не може існувати без Криму - це буде якийсь тулуб без ніг".

Однак у політиці гетьмана важко не помітити і численні помилки, наприклад:

1. Повернення поміщиків у свої маєтки і репресії по відношенню до селян. У результаті на селі почався потужний повстанський рух. Цим відразу ж скористалися більшовики для своєї антиурядової агітації.

2. Зосередження в своїх руках майже диктаторських повноважень. Заборона діяльності партій та фактична ліквідація українського парламентаризму.

3. Аграрне питання на практиці залишився невирішеним. Селяни, які складали переважну більшість населення України, так нічого і не отримали.

4. Збільшення тривалості робочого дня до 12 годин в умовах, коли більшовики в Росії обіцяли лише 8. Відповідно, росло соціальне невдоволення. Заборона страйків викликала опір робітників.

5. Зайняття чиновницьких посад переважно російськими фахівцями, які ставилися до української справи досить нещиро.

6. Орієнтація тільки на заможні верстви населення, нехтування інтересами бідноти і середнього класу. В умовах постреволюційної дійсності така політика призводила до невдоволення.

7. Повна залежність від німецько-австрійської військової адміністрації. Передача їй багатьох урядових функцій, наприклад, дозвіл на здійснення військово-польових судів над українськими громадянами. В результаті, втративши німецьку підтримку, гетьманський уряд не зміг втримати владу і дуже швидко пав.

8. Ухвалення П. Скоропадським Акту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією в останні дні свого правління. Тим самим перекреслені головні досягнення на шляху державного будівництва.

Спробуємо розібратися у найбільш ключових політичних діях і стремліннях П.Скоропадського. В матеріалах власного дослідження історик Михайло Ковальчук зазначає, що у спогадах П. Скоропадський зізнався, що був вихований на російській культурі й тому зовсім не відчував ворожості до Росії: "Разница между мной и украинскими кругами та, что последние, любя Украину, ненавидят Россию; у меня этой ненависти нет...Я хотел Украину, не враждебную Великороссии, а братскую, где все украинские стремления находили бы себе выход. Тогда фактически эта искусственно разжигаемая галичанами ненависть к России не имела бы почвы и в конце концов исчезла бы вовсе".

Усвідомлюючи свій зв'язок з Україною, П. Скоропадський все ж мислив категоріями російської державності й поділяв ідею федерації України з Росією. Він вважав, що лише союз між цими державами забезпечить їх державне існування: "Я не скрываю, что я хочу лишь широко децентрализированную Россию, я хочу, чтобы жила Украина и украинская национальность, я хочу, чтобы в этом теснейшем союзе отдельных областей и государств Украина занимала достойное место и чтобы все эти области и государства сливались бы в одном могучем организме, названном Великая Россия, как равные с равным".

Фактично, в 1918 р. П. Скоропадський був федералістом і вважав, що українська держава може існувати лише як складова частина майбутньої російської федерації.

Переконаний ворог більшовизму, П. Скоропадський прагнув використати національний рух для подолання соціальної анархії. "Я всегда считал, - писав він у спогадах, - что украинское движение уже хорошо тем, что оно проникнуто сильным национальным чувством, что, играя на этих струнах, можно легче всего спасти народ от большевизма".

Але ставлення гетьмана до незалежності України було доволі скептичним: "Конечно, самостоятельность, которой тогда приходилось строго придерживаться из-за немцев, твердо на этом стоявших, для меня никогда не была жизненна..."

 Молебень на київському Софійському майдані після проголошення Павла Скоропадського гетьманом України, 1918 рік

 

 

Справді, П. Скоропадський не міг не рахуватися з позицією Берліну, завдяки підтримці якого він фактично і опинився при владі. Німецькі правлячі кола вважали, що наразі Україна має існувати як незалежна держава, тож гетьман та його уряд назовні демонстрували саме таку позицію.

Вже 30 квітня 1918 р. П. Скоропадський звернувся з листом до Української демократично-хліборобської партії, в якому наголосив:

"Коли в такий момент я взяв владу в свої руки, то це для того, щоб збудувати Україну і до кінця днів своїх бути вірним сином дорогої нашої Неньки і всіма силами боронити державні і національні права українського народу. Прошу і наказ даю вам, брати, вірно і щиро служити незалежній Українській Державі нашій..."

Але національно-демократичні сили сприйняли гетьманський переворот як спрямований проти самої української державності. Не в останню чергу цьому сприяв той факт, що серед учасників перевороту переважали російські офіцери.

Скепсис викликав і склад гетьманського уряду, серед членів якого майже не було представників українських національних партій. "Русофільським монархічним переворотом" назвали гетьманський виступ у своїй спільній заяві українські соціалістичні партії.

На думку національно-демократичної опозиції, "в новий кабінет міністрів ввійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих не-українських груп, які завжди вороже ставились до українського руху і до української державності, поборювали її з усіх сил в ім'я "єдиної, неділимої Росії".

Аби підкреслити неукраїнськість правлячого режиму, опозиційні партії обрали для свого об`єднання назву Українського Національно-Державного Союзу.

 

 Гетьман Павло Скоропадський у супроводі командувача власного конвою Миколи Устимовича, генерального писаря Івана Полтавця й німецьких офіцерів біля дверей будинку на вул. Катерининській (нині - Липська, 16) 2 /16

 

 

Гетьманському урядові довелося навіть переконувати українське суспільство в тому, що "не може бути мови про прагнення нового Правительства до подавления української національности, її мови, культури й державності".

Відомий український громадсько-політичний діяч Д. Дорошенко згадував, як під час особистої зустрічі гетьман запевняв, що його метою є побудова в Україні міцної самостійної національної держави.

Утім, чимало сучасників (в тому числі й вищих посадовців гетьманського режиму – М.К.) сприймали подібні заяви лише як данину П. Скоропадського "офіційному українству".

Близькому оточенню гетьмана або ж тим, кого він вважав вартим своєї довіри, доводилося чути з вуст П. Скоропадського заяви зовсім іншого змісту.

Так, під час приватної бесіди з російським генералом А. Лукомським у середині травня 1918 р. гетьман заявив, що він зовсім не є "щирим українцем" і всі його зусилля спрямовані на встановлення в Україні ладу і створення міцної армії.

Коли ж Росія позбудеться більшовизму, пояснив Скоропадський, він перший підніме голос за об’єднання з Росією, оскільки чудово розуміє, що Україна не може бути самостійною державою. За словами гетьмана, лише тиск Німеччини в цьому питанні змушує його вдавати з себе "щирого українця".

Ще цікавіша розмова у П. Скоропадського відбулася з міністром народної освіти М. Василенком – відомим російським громадським діячем і членом партії кадетів. Останній відверто заявив гетьманові, що не вірить у самостійність України, вважає звязки між Україною та Росією нерозривними й лише вдає з себе українського державника.

Про цю розмову М. Василенко розповів В. Вернадському, який і занотував її зміст до свого щоденника. П. Скоропадський у спогадах лише вказав, що за національними переконаннями М. Василенко був "вполне подходящим человеком".

 Авто з гетьманом Павлом Скоропадським біля ґанку гетьманського палацу на вул. Інститутській, 40 у Києві. Будівля не збереглася – підірвана польськими військами при відступі з міста в травні 1920-го

 

 

У "неворожій" до росіян державі П. Скоропадського не було місця для Галичини. На сторінках своїх спогадів колишній гетьман не приховував скептичного ставлення до уродженців Західної України, яких вважав культурно чужими "російським українцям".

Особливо негативне ставлення у нього викликала "фанатична ненависть" галичан до Росії. Це знайшло свій вияв у липні 1918 р., під час анулювання таємного протоколу до Брестської мирної угоди.

Підписаний в лютому 1918 р. дипломатами УНР та Австро-Угорщини, цей документ став справжнім тріумфом української дипломатії й гарантував Галичині й Буковині автономію в складі Австро-Угорщини. Укладення протоколу стало важливим кроком до національного визволення західноукраїнських земель.

Але австрійський уряд на початку липня 1918 р. прийняв рішення анулювати протокол. Посол Австро-Угорщини в Києві граф Й. Форгач отримав доручення довести це рішення до відома гетьмана П. Скоропадського.

Під час зустрічей з Форгачем гетьман висловив думку, що українці ніколи йому не пробачать, якщо він дозволить зруйнувати велике національне досягнення таємного протоколу до Брестської угоди.

Але при цьому Скоропадський запевнив Форгача, що особисто він не лише проти національного відродження Галичини, але й вітає все, що перешкоджає цьому, оскільки галичани являють собою "дуже незручний елемент".

П. Скоропадський заявив Й. Форгачу, що офіційно "з сумом" приймає до відома заяву про анулювання таємного протоколу, але особисто цим дуже задоволений. Та коли в середині липня 1918 р. протокол було анульовано, інформація про це все ж потрапила до часописів і набула розголосу. Українські політичні партії, в тому числі й у Галичині, рішуче засудили цей акт, звинувативши П. Скоропадського у зраді національних інтересів.

Аби відвести від себе шквал критики, гетьман дав дозвіл на відновлення в українській армії славнозвісного військового формування Січових стрільців, що складалося переважно з галичан.

 Січові Стрільці. Вправи з гарматою.

 

 

Незабаром ще один інцидент викликав обурення українського суспільства. 19 серпня у німецьких часописах з'явилось інтерв'ю прем'єр-міністра Української Держави Ф. Лизогуба, у якому той начебто заявив про наміри гетьманського уряду вступити у федерацію з Росією.

Це сталося під час візиту Ф. Лизогуба до Берліна. Одразу вибухнув скандал. Ф. Лизогуб зробив спростування, пославшись на неточність перекладу. Гетьман пояснив все це непорозумінням, але пропозицію національної опозиції звільнити Ф. Лизогуба з посади прем'єр-міністра відхилив.

Ці події лише посилили негативне ставлення українських партій до гетьманського режиму взагалі та до особи П. Скоропадського зокрема. Деякі українські діячі сприймали П. Скоропадського як прихованого російського шовініста і ворога українства, інші – як політичного авантюриста.

Подібні суб'єктивні оцінки часто робилися людьми, що не були особисто знайомі з гетьманом. Більш влучною, на нашу думку, є характеристика, яку дав йому один із найуславленіших українських воєначальників доби визвольних змагань Є. Коновалець:

"На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що П. Скоропадський – це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що Гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої розмови з ним до наступної зробив великі поступи;

майже в кожній розмові зі мною підкреслював, що кермується він лише добром України й нарікав, що українці не хотять його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад і вказівок".

 Візит українських урядовців до Берліна. Зліва направо: голова Ради Міністрів Федір Лизогуб, посол Української Держави в Берліні барон Теодор фон Штейнґель, товариш міністра закордонних справ Олександр Палтов. Вересень 1918 р.

 

 

Коли восени 1918 р. стало очевидним наближення поразки Центральних держав у Першій Світовій війні, в Україні надзвичайно зросла активність російських політичних партій.

Українські політики навіть почали побоюватися, що гетьман тепер відкрито перейде до політики об'єднання з Росією. Це змусило національно-демократичну опозицію замислитись над можливістю співпраці з гетьманським режимом, аби запобігти подібному розвитку подій.

Судячи з усього, П. Скоропадський розглядав переговори з національно-демократичними силами як тактичний хід, що давав йому змогу уникнути відкритої конфронтації з українськими партіями і водночас продовжувати реалізацію власного політичного курсу.

14 жовтня він прийняв делегатів російського Союзу хліборобів, які закликали гетьмана до об’єднання України з Росією. П. Скоропадський погодився з делегатами, в свою чергу порадивши їм набратися терпіння. У приватній розмові з представником російської Добровольчої армії гетьман так висловив свій погляд на ситуацію:

"Я русский человек и русский офицер. Силою обстановки мне приходится говорить и делать совершенно не то, что чувствую и хочу - это надо понимать... Я определенно смотрел и смотрю – и это знают мои близкие, настоящие русские люди, - что будущее Украины в России.

Но Украина должна войти как равная с равной на условиях федерации. Прошло время командования из Петербурга – это мое глубокое убеждение. Самостийность была необходима как единственная оппозиция большевизму: надо было поднять национальное чувство..."

 Гетьман Павло Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту до Берліна у вересні 1918 р.

 

 

Політична криза призвела наприкінці жовтня 1918 р. до формування нового уряду, до складу якого увійшли представники опозиційного Українського Національного Союзу.

Проте останні отримали в складі уряду далеко не ключові міністерські портфелі й були позбавлені можливості впливати на питання "великої політики". 30 жовтня преса опублікувала заяву прем`єр-міністра Ф. Лизогуба про те, що новий уряд всіма силами відстоюватиме самостійність та суверенність України.

Чи були ці слова щирими? Цікавий запис у своєму щоденнику зробив російський вчений і громадський діяч В. Вернадський, який перебував у ці дні в Києві й підтримував контакти з правлячими колами: "Нынешнее министерство подставное. Палтов (товариш міністра закордонних справ. – М. К.говорил, что они будут его занимать мелочами. Политика сейчас у гетмана".

Справді, П. Скоропадський в цей час приступив до активного проведення власного політичного курсу. 3 листопада відбулась його зустріч на ст. Скороходово на Полтавщині з отаманом Всевеликого Війська Донського генералом П. Красновим.

У приватній бесіді вони обговорили сучасну політичну ситуацію і шляхи боротьби з більшовиками. У спогадах П. Краснов так передав слова П. Скоропадського:

"Вы, конечно, понимаете, что я, флигель-адъютант и генерал свиты Его Величества, не могу быть щирым украинцем и говорить о свободной Украине... Не может быть и речи о возвращении к империи и восстановлению императорской власти.

Здесь, на Украине, мне пришлось выбирать – или самостийность, или большевизм, и я выбрал самостийность. И право, в этой самостийности ничего худого нет. Предоставьте народу жить так, как он хочет..."

Очевидно, під ’’самостійністю" гетьман мав на увазі лише децентралізацію й перебудову Росії на засадах федерації. Адже головним завданням, яке поставили перед собою П. Скоропадський і донський отаман під час зустрічі, було ’’установление более дружеских отношений, слияние отдельных частей разбившейся России, объединение для общей борьбы с большевизмом, борьбы для освобождения России".

 Гетьман Павло Скоропадський та прем'єр-міністр уряду Української Держави Федір Лизогуб із соратниками. 1918 р.

 

 

Зміст розмов П. Скоропадського з П. Красновим не вдалося зберегти у таємниці. У пресі з'явилися повідомлення про хід, цілі й завдання цієї зустрічі, що викликало неабияке занепокоєння серед українських партій.

Змушений знову заспокоювати своїх опонентів, П. Скоропадський 5 листопада офіційно заявив, що у відносинах з найближчими сусідами України та іншими світовими державами стоятиме несхитно на грунті самостійної й незалежної Української Держави.

Але подібні заяви вже не могли заспокоїти українських політиків. Більшість з них вирішили, що П. Скоропадський прагне лише використати український національний рух як противагу більшовизму, аби забезпечити підгрунтя для відновлення російської держави.

11 листопада Німеччина підписала перемир`я в Комп`єні й Перша світова війна скінчилася. Перемога держав Антанти додала впевненості усім прихильникам відродження "єдиної й неподільної" Росії. Коаліційний уряд у Києві було розпущено.

Реакція опозиції була миттєвою – представники Українського Національного Союзу на таємному засіданні обрали п'ятичленну Директорію для керівництва збройним повстанням проти гетьманської влади.

14 листопада 1918 р. з'явилася грамота гетьмана про федерацію України з майбутньою, небільшовицькою Росією:

"Нині перед нами нове державне завдання. Держави Згоди здавна були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися.

На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць... їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії.

В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності".

Таким чином, гетьман П. Скоропадський відмовився від державної незалежності України й остаточно обрав курс на побудову всеросійської федерації. Новий уряд було сформовано з представників проросійських партій та організацій.

Сьогодні можна сперечатися про виправданість чи невиправданість підписання гетьманом грамоти про федерацію. Та поза всяким сумнівом, цей крок відображав політичні переконання самого П. Скоропадського у 1918 р.

У всеросійській федерації, до складу якої мала увійти й Україна, гетьман вбачав не лише порятунок Росії й України від більшовизму, але й запоруку їхнього державного буття.

"Россия может возродиться только на федеративных началах, а Украина может существовать, только будучи равноправным членом федеративного государства," – писав П. Скоропадський у спогадах.

"В грамоте я ясно высказал то, что давно хотел, но не мог раньше", - сказав гетьман у розмові 16 листопада з російським білогвардійцем В. Маркозовим.

Протигетьманське повстання за кілька днів охопило практично всі терени України. Директорія проголосила відновлення Української Народної Республіки. В переважній більшості повітових і губернських центрів було цілковито знищено гетьманську адміністрацію.

Уже наприкінці листопада 1918 р. військо Директорії, основу якого складали Січові стрільці, оточило Київ. В цих умовах виявилося, що федеративний курс гетьмана так і не отримав підтримки з боку російських політичних сил, які прагнули лише до відновлення "єдиної й неподільної" Росії.

Хоча російські офіцерські загони в Києві підпорядковувалися установам гетьманського уряду, члени цих військових формувань не приховували презирства до "опереткового" гетьманського режиму. Призначені П. Скоропадським воєначальники також дистанціювалися від федералістського курсу гетьмана взагалі та від його особи зокрема.

 

 Почесна Варта Січових Стрільців. Листопад 1918 року

 

 

Такий стан речей справляв гнітюче враження на П. Скоропадського. Особливе занепокоєння у нього викликало відкрите цькування українства російськими партіями, яке розпочалося після появи федеративної грамоти.

"Я неоднократно некоторым влиятельным лицам указывал на всю ошибочность такого поведения, просил прекратить эти нападки. Но ничего не помогало, - згадував Скоропадський. - Все они считали, что украинство вообще не существует, что это кучка лишь подкупленных немцами людей. Раз немцы ослабели, больше незачем считаться и с украинцами".

Сплеск великодержавного шовінізму серед тих політичних сил, на підтримку яких гетьман найбільше розраховував, засвідчив примарність сподівань на поміркованість російських партій в національному питанні.

Облога Києва завершилася перемогою республіканських військ. Зламавши опір нечисленних офіцерських дружин, війська Директорії увійшли 14 грудня 1918 р. до Києва.

Супротивники УНР потрапили до полону або ж були змушені переховуватися.

 

Після виходу австро-німецьких військ з України та захоплення повстанцями Директорії Києва Скоропадський був змушений зректися влади і спішно емігрувати до Німеччини.

За кордоном колишній гетьман активно включився в політичне життя української діаспори. Скоропадський всіляко підтримував ідею встановлення монархістської влади в Україні, навіть створював політичну партію. Він організував у Берліні Український науковий інститут, Українське товариство, допомагав матеріально українським студентам. 16 квітня 1945 р. отримав смертельне поранення під час американського авіанальоту на баварське містечко Платтлінг. Помер колишній український гетьман через десять днів, 26 квітня 1945 р., в містечку Меттен. Похований у місті Оберстдорфі в сімейному склепі Скоропадських.

 

Статтю створено за матеріалами українських інтернет ресурсів

 

 

 

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER