SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Червень 2017

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

 Усі події

Наталія Колесніченко-Братунь

Омріяна Україна якої ми усі прагнемо і віримо в її майбутнє!

Інтерв’ю з Наталею Колесніченко-Братунь довго відлежувалося у шухляді мого робочого стола. Я його прослуховувала разів з десять, але не знала з чого почати коментар. Писати про пані Наталю, як про унікальну жінку: жінку – викладача, жінку – дипломата, жінку – письменницю, жінку – державного діяча, матір двох талановитих дітей – це справа складна, але можлива. Але писати про пані Наталю, як представницю давньої галицької родини,           дідусь якої Андрій Лукич Братунь був послом до галицького сейму від хліборобської партії, батько Ростислав Братунь, за висловом Ігоря Калинця був «останнім романтиком», видатним українським поетом, громадським діячем, а мати Неоніла Братунь (Шпак) – заслуженим журналістом України – писати надзвичайно важко. Якби реалізувати в Україні усі добрі починання цієї родини, вивчивши досвід здійснених справ, вчинків і помноживши на результати їх різнопланової діяльності, то отримали б сучасну європейську розвинену Україну – взірець і еталон державного будівництва у ХХІ столітті.

Про Ростислава Братуня буде окрема розповідь і в проекті «Творці Республіки Україна.100 років державності» йому належить почесне місце Творця. Але заради історичної справедливості хочу нагади читачеві такі важливі моменти з творення літопису і формування національного духу нашої держави.  1990 рік… зі сцени палацу «Україна» в прямій трансляції Ростислав Братунь заявив: «Різдво іде, і нехай дорогами нашої країни йдуть вертепи, лунає коляда та щедрівка!». А дівчата і хлопці з «Товариства Лева» вперше за 70 років з української сцени на весь Радянський Союз заспівали «Радуйся, Земле, Син Божий народився». Я пам’ятаю, як плакали люди у Львові, в малих і великих селах, коли слухали цю коляду. Вперше, після репресій 1946-1957 років, коли за коляду «Тяжкий був той святий вечір в 46-ім році» можна було отримати від 5 до 15 років позбавлення волі і відбування покарання в колоніях строго режиму, вперше звучала коляда. І пам’ятаю те Різдво 1990 року, коли десятки сотні різдвяних вертепів ішло Україною і міліція та влада не переслідували носіїв народної традиції.

Перший «народний депутат», як називали його люди, Ростислав Братунь передав письмове звернення тисяч українців із Західної України про легалізацію Греко-Католицької Церкви на її батьківських теренах. Завдяки йому і тисячам вірних Греко-Католицька Церква була легалізована в Україні.

Саме про Ростислава Братуня на Другому з’їзді народних депутатів СРСР Андрій Сахаров скаже: «Вперше ми почули голос незалежної України». Бо Ростислав Братунь, прорвавшись до мікрофону з’їзду, відстояв теперішню символіку Республіки України (жовто-блакитний прапор), виголосивши такі слова:«Це прапор моїх дідів і прадідів, це прапор славетної історії моєї України». Після хвилини тиші зала Палацу З’їздів вибухнула оплесками…

Наталія Колесніченко-Братунь, дочка своїх батьків, спадкоємиця національних і демократичних традицій галицької родини європейського простору.

Доцент, кандидат філологічних наук

Викладає дисципліни «Культура міжнародних відносин», «Диппредставництва України і діаспора» в Дипломатичній академії України при Міністерстві закордонних справ України.

Дипломат, працювала культурним аташе Українського посольства в Чехії (Празі).

Державний службовець 3-го ранґу.  Завідувач Секретаріату Комітету ВР України з питань культури і духовності.

Стажувалась в національних архівах Австрії та Франції, Українському Вільному університеті (м. Мюнхен), Українському Греко-католицькому університеті ім. Св. Володи-мира (м. Лондон), Польському сеймі (м. Варшава). Візітінг-професор Карлового університету (м. Прага).

Авторка книг  «Відверта книга. Життя і творчість Ольги Колесниченко», «Мобілка».

Автор та співавтор близько 70 наукових праць, серед них розділів монографій та навчального посібника, автор художніх перекладів з чеської мови.

Ви, пані Наталю, походите із галицької родини, знаменитої  іінтеліґентної. Але основна знаменитість цієї родини полягає в тому, що у ній завжди поціновували СЛОВО. Як виховували дітей у такій родині і які події сімейного буття Вам запам’яталися?

Н.К-Б. Наші спогади – то спалахи якихось миттєвостей, які можна скласти у певну мозаїку. Мені найбільше запам’ятався отой хвилюючий настрій, який панував у нашій родині перед Різдвом. У батька 7 січня був день народження, і я пам’ятаю, як відповідально готувалися до цих двох свят, що в нашій родині так вдало переплелися. У мене в пам’яті назавжди залишилися ті запахи різдвяного печива, страв, що насичували стіни, коридори, усю нашу оселю… Я пам’ятаю цю керовану, а часом і не керовану метушню моїх бабусі і мами при підготовці свята. Неповторна урочистість Святої вечері, коли за столом збиралась уся родина, а потім 7 січня різдвяний обід об’єднувався із днем народження батька і за святковим столом збиралась уже чимала компанія друзів і знайомих. А ще, зранку до нас приходив вертеп із консерваторії (а вертепи в ті часи жорстоко переслідувалися радянською владою, тому ходили тільки до надійних людейред.) і віншували нас із Різдвом Христовим. Я прокидалась малою під спів цих колядок, які виконувались дуже красивими голосами, і мені здавалося, що то ангели вітають нас з Різдвом…І ще мені запам’ятався на все життя наш літній відпочинок в Будинку Творчості в Коктебелі (Крим), батько був членом Національної спілки письменників України і влітку брав путівку на відпочинок разом з родиною. Батько сидів в номері і писав, ми з мамою – відпочивали, купалися в морі. І цей період дуже багатий на знайомство та зустрічі з відомими людьми і з Радянського Союзу, і з Радянських Республік, і з України. Батьки були щасливі, зустрічалися з друзями, вели неспішні розмови, а ми, малі, бігали, веселилися, вигадували якісь дуже смішні забави… То був дуже щасливий час і, безумовно, залишись спогади тихого сімейного щастя…Ще мені пригадується такий момент. Коли мама отримувала зарплату, вона завжди мені купувала цукерки. В ті часи – це була неабияка подія. В кришталеву вазочку насипались цукерки, які ставились на фортепіано і ми ласували цими цукерками. Таких спогадів є багато, бо я росла в любові і гармонії. Можу сказати, що моє дитинство було щасливим…Усі Ваші спогади є щирими і теплими. Коли Ви мені розповідаєте, Ваше обличчя осяяне милою усмішкою, а очі іскряться добром… Людину формує і виховує родина. Як Ваша родина вплинула на Ваші доленосні вибори життєвого шляху, професії, чоловіка…

Н.К-Б. Звичайно, кожна родина формує стереотипи поведінки, образи і норми буття. Навіть, якщо іти за Фройдом, то це залишається на підсвідомому рівні, а пізніше відображається на твоїх життєвих рішеннях. В мої теплі щасливі спогади вривається іноді і страх: коли у нас в квартирі були люди у строгих костюмах, коли вони проводили обшук. Причиною обшуку стали арешти обох братів Горинів, а моя мати була подругою однієї людини, близької до цієї сім’ї.

На прикладі сімейних стосунків моїх батьків сформувалися принципи формування моєї сім’ї. Щось прийняла, щось відкинула, щось вдосконалила, але основа, безумовно, з родини.В духовному плані для мене більш близьким був батько, а життєвому аспекті, вміння вижити, побороти будь-яку ситуацію – це мама. Мене називали «татовою доцею» і я малою була більше схожа на батька. Але з роками все більше нагадую маму…(сміється –ред..)

Щодо вибору фаху, то я хотіла поступати на режисуру чи журналістику. Батьки ж бачили мене більше в науковому просторі і вирішили, щоб я вивчала слов’янські мови. Я дослухалася до їх поради і поступила до Львівського університету на філологічний факультет. Я стала вивчати чеську і польську мови і літературознавство.

Про Вас мало інформації, очевидно, причиною такої ситуації є Ваша багаторічна державна служба. Розкажіть докладніше про «празький» період Вашого життя…

Н.К-Б. Якраз про цей період мого життя, коли я працювала культурним аташе в Чешській республіці, написано доволі багато і в ті часи я була публічною людиною. Мій чоловік Юрій одержав призначення на роботу в наше посольство. Він очолив торговельно-економічну місію. У мене з Чехією давні стосунки, як богеміста. Я проходила стажування в Карловому університеті в Празі, тому мала час ознайомитися з особливостями культурного життя цієї європейської республіки. А робота культурним аташе давала мені можливість представляти Україну європейській спільноті.

Трохи історії… На початку 20-х років ХХ століття Прага, столиця Богемії, а вірніше в часи існування Першої Чехословацької республіки, стала центром української інтелектуальної еміграції. А наприкінці ХХ століття склалась ситуація, коли чехам не була знайома інтелектуальна, культурна та мистецька спадщина України. Відкриваючи українську культуру і мистецтво через конкретні заходи, ми відкривали Україну для Європи і працювали на позитивний імідж нашої держави. Це була така інтелектуально-мистецька атака на громадську думку Чехії. Це був дуже насичений період мого життєвого шляху.

Після повернення в Україну Ви зайняли відповідальний державний пост. Що було для Вас важливим в цей період?

Н.К.-Б. Я була призначена керівником головної інформаційної служби президента України  Ющенка В. А. З етичних міркувань, як державний службовець, я не можу розповідати про цей період діяльності. Той час, після Помаранчевої революції, по напруженню, по романтичному піднесенню і самопожертві усіх тих, хто працював, впишеться в історію України також через призму історії державної служби. Це був період дуже великих надій і сподівань, ми працювали по 16 годин на добу і через декілька годин сну знову бігли на роботу. Після Помаранчевої революції Україна уже стала на невідворотній шлях демократизації і створення громадянського суспільства, свідченням чого стали останні події Майдану.

Мені згадується період перед другим туром виборів. Я опублікувала статтю під назвою «Епідемія добра» в газеті «Вести». Газету роздавали безкоштовно і її читали сотні людей. Власне у цій статті я описала свої відчуття і емоції тих людей, які вийшли на вулиці Києва. Це був перший громадянський виступ українців, яких охоплювала епідемія добра і великої віри у це добро.

І ще один спогад із того часу. В штаб, який розміщувався в Українському домі пізно ввечері прийшла група з шести жінок з Донбасу. Я назавжди запам’ятала цю зустріч, бо вони розповідали, як складно добирались до Києва. Вони ішли якимось полями, потім їхали машинами по одній, у поїзд сідали у різні вагони. Жінки нам розповідали, що Донбас заблокований і нікого не випускають на Київ. Вони нам сказали тоді наступне: «Якщо Україна стане Донбасом, то це буде кінець усьому життю. Ви не повинні цього допустити і мусите стояти до кінця..» Ми ж до кінця не усвідомлювали цієї загрози, не могли навіть у страшному сні уявити собі війни чи ще чогось подібного. А тоді, після розмови з цими жінками ми написали великий плакат, який повісили на центральній сцені «ДОНБАС – МИ ЛЮБИМО ВАС». Це була реакція людей, які були заражені епідемією добра. Ми хотіли, хоч якось підтримати людей з Донбасу, які прагнули іншого життя. Тепер я розумію, що ми не виправдали їх очікувань, ми, напевно, зрадили тих які чекали змін і нового життя в своєму регіоні.

Впродовж дев’яти років Ви займаєте посаду секретаря Комісії Верховної Ради України з питань культури і духовності. Чи є якісь прогресивні тенденції  у питаннях формування державного бюджету, національної політики в даній сфері?

Н.К.-Б.  Цього року, я вважаю, ми спостерігаємо певний прорив  у державному бюджетуванні національного кіно. Зберігається складна ситуація з фінансуванням  бібліотек, театрів, музеїв у зв’язку з процесом децентралізації виконавчої влади. Багато питань фінансування передано до повноважень місцевих рад. Дуже турбує низький рівень заробітної плати вчителів музичних навчальних закладів, шкіл естетичного виховання, бібліотекарів, працівників будинків культури, керівників гуртків і т.д. Усі ми чекаємо прийняття бюджету на 2017 рік і Комітет підготував пропозиції. Українська культура потребує дуже серйозних реформ, і Комітет підготували з профільним міністерством, громадськими організаціями свої пропозиції. Але кожен крок потребує державного фінансування. Поки у нас оборонний бюджет, складно щось планувати.

Розумієте, за ці роки змінились покоління політиків. Коли я прийшла сюди працювати, то у політиці були наші батьки. Вони за своєю природою були романтиками і прекрасно знали, що таке не мати своєї держави. Вони своє життя поклали, щоб Україна відбулась, як незалежна держава із своєю історичною символікою, національними цінностями і святинями. У Комітеті з питань духовності і культури працювали:  Л.Кравчук, В.Чорновіл, М. Косів, В. Мовчан, В. Яворівський, В.Горбаль, Я.Кендзьор, М.Жулинський, Л. Танюк. Сьогодні Комітет очолює неординарна і яскрава особистість - М.Княжицький. До складу Комітету входить також відома українська письменниця, громадський діяч М.Матіос.

Ви зробили прекрасну кар’єру і залишилися доброю дружиною, мамою, бабусею. В чому секрет Вашого універсалізму?

Н.К.-Б.  Звичайно це все складно. Двоє дітей, чоловік і, безумовно, уся хатня робота. Але я щаслива жінка, бо вдалося виховати гарних дітей, дожити до внуків, зберегти родину. Єдиний смуток і біль в моєму серці – це передчасний відхід моєї доні Олюні до іншого світу… (пауза, пані Наталя боролась із непроханими сльозами… але це була мить, і ця вольова жінка далі продовжила інтерв’ю – ред..) Життя продовжується, до нас в сім’ю прийшла ще одна донечка, моя невістка, яка подарувала нам прекрасного онука. Щодо суміщення кар’єри та збереження і піклування родинною – це, мабуть, наша галицька риса. Насамперед родина, а якщо виходить і тобі сприяє чоловік, то маєш можливість і кар’єру зробити. Мабуть, якось так. Ми залишили квартиру у Львові, де наша сім’я прожила біля ста років. Це не просто житло – це частина нашого родинного світу.

Я дійсно пишаюся історією своєї родини. Один мій дідусь, Андрій Лукич Братунь, був послом до польського сейму від хліборобської партії. Дідусь закінчив духовну семінарію, де отримав добру філологічну освіту. Працював учителем, потім директором школи в Горохові і Львові. Він навчив мене вчитися. Завдяки його старанням я полюбила філологію.

Другий дідусь, батько матері, відомий поет Микола Шпак, очолював партизанський рух на Житомирщині. Загинув у розвідці у віці 31 рік. Бабуся Зіна залишилася з трьома донечками на руках. Сама підняла їх на ноги, дала усім вищу освіту. Моя мама, Неоніла Миколаївна, довгі роки була головним редактором літературно-драматичних передач на Львівському обласному телебаченні, заслужений журналіст України. Бабуся Зіна – це приклад повної посвяти дітям. Завжди була молода духом і в життєвому плані, і сприйнятті нового. Як вона відчувала ритм життя!

Друга бабуся Оксана  з родини Ужвій. Мала двох сестер, Наталю та Тетяну і братів, один з яких загинув під час сталінських репресій. Наталя стала хресною мамою мого батька і не раз допомагала йоиу. Він її дуже любив і слухав порад. Завдяки їй батько став поетом. Щодо бабусі, то це була людина з великою душею і золотими руками. Вона вміла усе, займалася родиною, виховала мене і допомагала з вихованням моєї доньки. Якби не вона, я б не написала кандидатську дисертацію. Померла у 68 років у мене на руках. Хтось у нас жив, хтось зупинявся, кимось опікувалася, переживала за всіх.

Я дуже пишаюся своєю родиною і дуже важливо, що мій онук у цій львівській квартирі проводить декілька місяців у році. Виховують не слова, а отой добрий дух родового гнізда, який так турботливо творили мої рідні. Ми завжди Різдво, Великдень зустрічаємо у Львові в нашій квартирі.

Ваші побажання читачам порталу…

Я мрію, щоб наша держава виконувала основну функцію по відношенню до людей:  давала відчуття захищеності та впевненості в майбутньому кожному з нас.

Знаю, що Ваші читачі, це освітяни. Я сама викладач із стажем і скажу, що хотіла б бачити педагогів соціально захищеними і щоб держава створила усі умови їм для професійного вдосконалення. А наші діти і внуки виростали б у державі, де шанують гідність людини.

                                                                                                                     Розмову вела
Ірина Квасниця
Член Національної спілки журналістів України

 

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER