SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Вересень 2017

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 

 Усі події

Гриневич Ліля Михайлівна

ТВОРЦІ РЕСПУБЛІКИ УКРАЇНА.
Проектуємо майбутнє України – простір амбітних можливостей вільних людей…

 

Освіта – чинник економічного зростання,
джерело національної єдності,
засіб соціального просування кожного громадянина…
 Л.Гриневич «Проект Нової школи»

Літопис України – це щоденна праця сорока мільйонів людей у містах і селах нашої країни. Кожна людина має право вибору між добром і злом, дане їй Богом при народженні. Одні – творці і реформатори, інші – воїни, духовні лідери чи хлібороби і робітники. Яку б дорогу людина не обрала, вона є гідною в очах Бога і суспільства. Хоча є й такі, які змарнували свій шанс на достойне життя в гонитві за примарними цінностями і потребами…

Я хочу познайомити вас, дорогі читачі, не просто з цікавою людиною з точки зору колористики її життя. Впродовж дванадцяти років співпраці і спілкування я щоразу відкривала нові грані її унікальної особистості: прекрасна дружина, самовіддана мати, гарна господиня у своїй оселі, творчий і сумлінний учитель, новатор-педагог, вимогливий керівник, висококваліфікований державний діяч, сміливий і вдумливий реформатор. Так виглядає сучасна українська жінка – вірна своєму призначенню на землі і вірна донька Українського Народу.

Знайомтесь, Гриневич Ліля Михайлівна – міністр освіти і науки України.

Народилася 13 травня 1965 року у Львові в сім'ї вчителів.

Має дві  вищі освіти: біохімік-викладач (ЛДУ ім.Франка, 1989) та економіст-менеджер (Міжгалузевий інститут підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів при ЛПІ, 1993).

Кандидат педагогічних наук. Тема дисертації: "Тенденції децентралізації управління освітою в сучасній Польщі (2005)."

У системі освіти працювала на посадах учителя, заступника директора, директора школи, викладача вишів, директора Українського центру оцінювання якості освіти, начальника управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації. Стажувалася у Варшавському і Колумбійському університетах.

Створювала систему зовнішнього незалежного оцінювання в Україні (ЗНО) і була першим директором Українського центру оцінювання якості освіти (2006).

Очолювала Головне управління освіти і науки КМДА (2006-2009).

Обиралася народним депутатом України VII та VIII скликань. У Верховній Раді очолювала Комітет з питань науки та освіти (2012-2016).  Під її керівництвом були розроблені й ухвалені парламентом Закони України «Про вищу освіту», «Про наукову та науково-технічну діяльність», розроблений і підготовлений до розгляду Верховною Радою проект закону «Про освіту», інші законопроекти у сфері освіти і науки.

14 квітня 2016 - обрана Міністром освіти і науки України.

Заміжня, має доньку, сина та двох маленьких онучок.

Впродовж 25 років існування України, поняття освіти було і є декларативним для політичної еліти: ніде не відображена проблематика у партійних програмах; фінансується за «залишковим принципом»; жодна «реформа» не доведена до логічного завершення…

В чому причина такого стану і чому Вам, голові Комітету з питань науки та освіти Верховної Ради України (2012-2016 рр.), не вдалося переламати цю тенденцію?

Л.Г.  Ми не «переламували тенденції», ми спробували творити нові реалії в дуже непростих умовах. Це дуже важливо, і якщо ви подивитесь на відсоток інвестицій і відсоток ВВП та його динаміку росту, то останній раз ми мали 7,9 % ВВП у 2009 році і потім пішло спадання, спадання, спадання і зараз уже до 5,2 %. Я категорично не погоджуюся із твердженням того, що ми не довели до логічного завершення жодної реформи, це не так. За роки Незалежності нам довелося будувати національну освіту в контексті зміни і впровадження нового змісту освіти, приведення до європейських стандартів, прийняття стандартів початкової, загальної середньої освіти. Можливо, недостатньо було зроблено, але ми це тепер доопрацьовуємо. Так само, зважаючи на ту жахливу корупційну ситуацію в освіті на початку 2000 років, запровадження Зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) дало можливість дітям із сільської місцевості, з малозабезпечених сімей, талановитим дітям із сімей різного соціального достатку, поступати в омріяні ВНЗ і здобувати вищу освіту. Ця реформа була завершена і стала повно масштабно працювати в країні. Є питання про вдосконалення цієї системи, над цим ми теж продовжуємо працювати, але ця реформа була зроблена. (Гриневич Л.М. – перший директор Центру зовнішнього незалежного оцінювання в Україні, ред.)

За час, коли я працювала в парламенті, ми прийняли новий Закон «Про вищу освіту» і зараз відбувається імплементація цього Закону. Ми підготували до розгляду у першому читанні Закон «Про освіту», це абсолютно новий закон. Цей закон фактично описує освітній простір країни від дошкілля до освіти дорослих, оновлення системи української освіти і описує нову українську школу, яка має бути запроваджена з 2018 року.

Справа в тому, що освіта – це система, яка рухається повільно. Перші результати можна побачити, коли дитина пройде цілий цикл навчання і тоді видно плоди тих чи інших змін (це 15 років, ред.). І тому в освіті дуже важлива наступність продовження освітньої стратегії, яка визначена. Ще однією проблемою українського політикуму є те, що при зміні влади не зберігаються прогресивні наробки попереднього періоду, а ламаються і починають будувати щось своє.

Для нас є дуже важливим ті освітні позиції і стратегії, які ми відобразили в Законі «Про вищу освіту», Законі «Про освіту», сподіваюсь, що вже цієї осені вони будуть проголосовані парламентом у другому читанні, щоб була тривалість і наступність цих процесів в наступних періодах. До слова, в деяких європейських та американських прогресивних країнах політичні партії домовляються між собою, що певні стратегії розвитку країни, які приймаються вони зберігаються і в наступні періоди, не зважаючи на політичні рокіровки правлячих партій і політичних сил. В Україні такі домовленості не дотримуються і тому реформи, розпочаті одним урядом, практично повністю нівелюються їх наступниками.

Міністр освіти Гриневич Л.М. декларує масштабні реформи, які є продовженням потуг минулого міністра: наприклад, створення опорних шкіл… Що таке опорні школи, яка мета їх створення, які завдання стоять перед ними? Це благо для України, чи це спроба уряду зекономити бюджетні кошти за рахунок скорочення видатків на утримання шкіл у сільській місцевості?

Л.Г.  Яка ж мета створення опорних шкіл? Це не є український велосипед, який ми винайшли. Ми послуговуємося досвідом розвинених європейських країн. Якщо є сільські території на яких розсипано багато маленьких шкіл, дуже важко забезпечити якість середньої освіти, особливо в старших класах. Бо якісна освіта потребує і системи кабінетів, і висококваліфікованих вчителів-предметників, відповідного обладнання... А коли один учитель навчає одразу декільком предметам – високої якості освіти досягнути неможливо. Така ситуація призвела до того, що за результатами ЗНО дітей сільської і міської місцевості, діти, які проживають у сільській місцевості майже не мають шансів скласти ЗНО із іноземної мови, математики, фізики і т.д. і поступити до ВНЗ на бюджет. Виходить так, що дитина за місцем свого народження одразу не має доступу до якісної освіти. У нас ця вся ситуація ще поглиблюється демографічною кризою (зменшення народжуваності), економічною кризою (відтік працездатного населення до міст, бо в селі не має роботи), і в результаті ми отримали явище малокомплектних шкіл, в яких навчаються від 5 до 15 учнів.  Тому доводиться знаходити шлях, як старшим дітям відкрити доступ до якісної освіти.

Підхід у нас такий: початкова школа має бути в кожному населеному пункті, де є маленькі діти. А починаючи з середньої школи і особливо старшої школи, ми маємо зробити все, щоб ці діти мали можливість навчатися у нормальних умовах і отримувати освіту належної якості. Тому ідея опорних шкіл полягає у тому, щоб обрати школи в їх зручній територіальній дислокації (зручно було доїжджати, не більше 45 хвилин), школи які мають кваліфікований склад вчителів, сучасну навчально-методичну базу, доступ до інтернету, устатковані навчальні кабінети і лабораторії, шкільні бібліотеки, умови для організації гурткової роботи, з метою розвитку дитячих талантів та ін. З малих шкіл забираємо дітей старшої школи до опорних шкіл, залишаючи дітей початкової школи в селах, які стають філіями опорної школи.

Що це нам дає: по-перше, вчителі шкіл-філій беруть участь у семінарах, нарадах опорної школи і не є відірваними від методичної роботи, від заходів підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. По-друге, чи, найголовніше, це діти, які мають можливість отримати кращу освіту.

Чому ця реформа супроводжується певним опором і вчителів, і батьків і місцевих громад? Незважаючи на те, що уряд в 2016 році дав 600 млн. гривень на місця для закупівлі шкільних автобусів, а органи місцевої влади мають додати свої 30 %, цей процес гальмується якраз органами місцевого самоврядування. На сьогоднішній день закуплено 200 шкільних автобусів. Ще уряд виділив 200 млн. гривень для укріплення матеріально-технічної бази опорних шкіл, але процес іде дуже складно. Ми до першого вересня змогли відкрити 144 опорні школи в Україні. Та не всі школи виконали умову міністерства, що сільські початкові школи мають бути філіями опорних шкіл, бо тут ми спостерігаємо спротив уже педагогічних колективів. У філії немає посади директора, заступники директора, розширеного складу технічного персоналу. Без сумніву проблему працевлаштування цих людей має здійснювати місцева влада, але педагоги не хочуть їздити на роботу в інше село і працювати простими вчителями. Побутують і живляться невдоволеними міфи про те, якщо забрати школу, то село загине. Але це неправда. Частину вивільнених будівель шкіл ми пропонуємо перетворити в освітньо-культурні центри, в яких розмістити бібліотеки, клуби за інтересами (вокальні ансамблі, хори, танцювальні гуртки, розвивати народні ремесла), в актових залах – сільські кінотеатри. Адже  соціально-культурні центри, побудовані в радянський час, в багатьох селах розвалюються. То чому б не використати будівлі шкіл для створення культурних осередків на селі? Є приклади діяльності об’єднаних територіальних громад, які ідуть цим шляхом і власне таким чином реалізовують цю реформу.

Наріжним каменем цієї реформи були і є інтереси дитини. Батьки мають право вимагати інформацію про цю чи інші зміни у житті їх дитини. Місцева влада має посадити в автобус батьків з дітьми, довезти їх до опорної школи, показати школи з оновленою матеріальною базою, комфортні умови навчання і тоді батьки переконаються, що влада пропонує не просто нові можливості для їх дітей, але й комфортні умови навчання. Але це є основний виклик для органів місцевого самоврядування. Бо йдеться не тільки про сучасну комплектацію матеріальної та навчально-методичної бази опорних шкіл, але й ремонт доріг внутрішнього районного користування. Бо шкільний автобус має безпечно і швидко довезти дітей! Отже, оптимізація видатків на шкільну освіту – не є основним завданням реформи. Ця територіальна реорганізація освітніх навчальних закладів – є системою урядових заходів і завдання для органів місцевого самоврядування, які синхронізовані не тільки у фінансовому еквіваленті, але й передбачають виконання ряду робіт і заходів на певних територіях з метою покращення якості життя і освіти наших громадян.

Як бути із знаннєвою базою педагогів, їх кваліфікацією. Не секрет, що атестація педагогів, яка практикується міністерством – часто, це профанація діяльності. Чому не вводиться ліцензування педагогічної діяльності, як це є у Європі, Японії і США?

Л.Г.   Я згідна, що назрів час піднімати і соціальний, і кваліфікаційний рівень педагогів. Ці процеси мають іти в парі. Звичайно, педагоги в Україні проходять і курси підвищення кваліфікації, і проходять обов’язкову атестацію, яка в багатьох випадках є формальною процедурою. Багато директорів шкіл вважає, що вчитель мало заробляє, тому давайте дамо йому вищу категорію. Парадокс, але саме в сільських школах зосереджена найбільша кількість вчителів з вищою кваліфікаційною категорією. Бо директорами атестація розглядається, як соціальна допомога. Ми знаємо цю проблему, тому в Законі «Про освіту» ми заклали вимоги до кваліфікації учителя, і піднесення соціального статусу, і свобода вибору форм кваліфікації (коли ми можемо залучати не тільки традиційні курси закладів післядипломної педагогічної освіти, але й зараховувати модулі авторських курсів). Але нам треба зрозуміти, хто буде носіями реформи? Як виділити і стимулювати творчих вчителів, які пропонують інноваційні методики навчання? В Законі «Про освіту» передбачено добровільну сертифікацію педагогічної діяльності, що передбачає суттєву надбавку до заробітної плати. З часом ми прийдемо до ліцензування педагогічної діяльності. Але це буде не скоро: якщо ви підвищуєте планку, то ви повинні і вкласти щось у вчителя. Поки що це неможливо.

Повертаючись до створення опорних шкіл, хочу сказати, що це не є освітньою реформою. Це технічне завдання з метою якого є підняття якості освіти і доступності громадян до освітніх послуг. Реформа школи полягає, насамперед, в оновленні змісту і методів викладання та виходу на нові результати навчання. Ми запропонували концепцію реформування «Нова школа», яка орієнтована на знання дитини у ХХІ столітті. Нам потрібна школа, яка буде виховувати розвинену особистість, громадянина-патріота і людину з інноваційним мисленням, яка може давати собі раду із життєвими і професійними проблемами. Нова школа орієнтована на компетентісний підхід, включає не тільки  знання і репродукцію цих знань, вміння їх застосовувати в різних життєвих ситуаціях, а також цінності, тобто ставлення до того, як критично аналізувати інформацію через призму твоїх цінностей. Звичайно, на це потрібно більше навчального часу, тому що одна справа передати знання і вимагати від учня їх відтворити, і зовсім інша справа, коли педагог організовує пошуково-навчальну діяльність учня, коли цей дослідницький процес він пропускає через себе і вийти на результати пізнання, які мають зовсім інший рівень, усвідомлення та відтворення інформації, а не просте її заучування.

Матеріальна база шкіл – це насамперед інформаційна база. Уже 5 років, як Кабміном похована державна програма «Шкільна бібліотека». Що далі? Чи є хоч якась надія повернутись до цієї програми?

Л.Г. Ми вперше за багато років, це ми робимо для початкової школи, на зекономлені кошти для друку підручників (оскільки зникла корупційна складова відкатів), запланували видати Хрестоматію з читання для молодшої школи з творами сучасних українських письменників. Ми вдячні  видавництвам і письменникам, до яких ми звернулися, які безкоштовно надали твори і ілюстрації для публікації.  Поступово ми будемо сприяти оновленню фондів шкільних бібліотек. Але за поняттям «інформаційна база» стоїть значно більше в новому інформаційному суспільстві. Уряд України, окрім тих 200 млн., виділених на зміцнення матеріально-технічної бази опорних шкіл, про що ми вже говорили, в рамках співпраці з урядом Китаю ми отримали від них 23,5 тисячі комп’ютерів і тепер маємо провести тендер на ліцензійне програмне забезпечення, встановити на ці комп’ютери і роздати їх на опорні школи України, початкові школи у сільській місцевості, школи, які брали участь у програмі «Go Global» по вивченню англійської мови. Ми робимо певні кроки, незважаючи на те, що у нас «оборонний бюджет», який потребує значних видатків. Зрозуміло, що освіта, як бюджетоємкий сектор фінансування, змушена заощаджуватися…

Якість освіти і затребуваність спеціалістів українським суспільством – причинно наслідковий зв'язок  чи алгоритм Освіти, як соціального інституту. Показовим є той факт, що діти чиновників вчаться за кордоном і залишаються працювати за кордоном. Особисте запитання: яку освіту здобули Ваші діти і де вони живуть і працюють? 

Л.Г. Мої діти навчалися, працюють і живуть в Україні. Донька закінчила Києво-Могилянську академію, правознавець, працювала в Україні. Вийшла заміж, народила одну за одною двох прекрасних донечок, моїх онучок, і зараз знаходиться у декретній відпустці по догляду за дітьми. Син навчається в українському університеті, вивчає китайську мову… Моє завдання зробити освіту не просто якіснішою, а й сприяти створенню українського ринку праці, де молоді спеціалісти будуть затребувані. Я знаю, що є проблема між відповідністю якості потреб на ринку праці і якістю української вищої освіти. Можу сказати одне, що різниця між нашими вищими навчальними закладами в контексті якості освіти – драматична. Ми прийняли Закон «Про вищу освіту», але його імплементація іде доволі повільно, на тлі скорочення бюджетних видатків. Матеріально-технічна і навчально-методична база ВНЗ не обновлюється зовсім або обновлюється дуже повільно, бо здійснюється практично за кошти спеціальних фондів, які поповнюються тільки заробленими власними коштами університетів. Щоб заробити ці кошти, університети часто на платні курси беруть студентів з дуже низькими знаннями, тобто усіх, хто склав ЗНО. Це призводить до падіння якості їхніх випускників. Безумовно, що міністерство має реагувати на ці процеси і закриття університетів з низькою якістю освіти, укрупнення і створення з кількох університетів регіональних центрів не уникненний, якщо вони хочуть вижити, якщо вони розуміють своє завдання по підготовці фахівців високого рівня.

У нас є ще проблема формування державного замовлення відповідно до прогнозування на ринку праці. На жаль, українські інститути прогнозування дуже слабо працюють. Ми, безумовно, якось реагуємо. Так цього року під державне замовлення була збільшена кількість місць для програмістів. Але в нас є інша проблема, при великій потребі спеціалістів інженерно-технічних спеціальностей, педагогів фізики і математики, природничих спеціальностей – а туди не йдуть абітурієнти, бо там складно навчатися. Ми думаємо яким чином мотивувати абітурієнтів, щоб вони ішли вчитися на ці спеціальності? Зараз ми обговорюємо Бюджет на 2017 рік і питання із розміром стипендій, МОНУ пропонує встановити високі стипендії для студентів природничо-математичних і інженерно-технічних спеціальностей.

Якою Ви бачите Україну через 15 років (освітній цикл). Якщо все задумане вдасться реалізувати?

Л.Г.  Освіта не є острів на якому можна збудувати окреме життя. Освіта, з одного боку є дзеркалом сучасного суспільства і тих процесів, які в ньому відбуваються. З другого боку, освіта проектує майбутнє. Таким чином, освіта буде реагувати на ситуацію в країні. Сьогодні у нас амбітні плани і нова школа виростає з нашої євро інтеграційного вектору, наших амбіцій бути європейцями не тільки у своїй ментальності, але й європейцями за рівнем життя,за своїми правами, бажаннями побудувати державу, яка здатна обслуговувати своїх громадян. Все буде залежати від того чи будемо ми жити у мирі чи і стані війни, чи готові самовіддано працювати тут, а не шукати щастя за кордоном, в будь-якому випадку, я сподіваюсь на оптимістичний варіант розвитку подій. І я дуже сподіваюся, коли наша нова українська 12-річна школа з новим змістом, з компетентістним підходом, з новими методиками викладання та підвищенням фахового і соціального статусу наших учителів – запрацює (це 2029–2030 р.), ми будемо набагато ближче до успіху, ніж тепер.

Ваші побажання освітянам, читачам нашого порталу...

У цій ситуації, в якій ми перебуваємо зараз, треба мати великий запас міцності, міцності фізичної і духовної, якою треба ділитися з дітьми. І ти не можеш бути для інших джерелом натхнення, якщо в тобі самому немає того натхнення. Дуже непросто бути опорою іншим в непростих економічних умовах, в країні яка перебуває під постійним воєнним тиском агресора, в країні, де гинуть люди і немає впевненості у завтрашньому дні. Я бажаю вистояти освітянам, знайти і стати духовним джерелом для своїх учнів і разом з ними будувати Незалежну освічену європейську демократичну Україну.

Інтерв’ю завершено і до кабінету зайшло декілька людей. Ліля Михайлівна підписувала якісь папери, відповідала по телефону, давала розпорядження і… побігла на міжнародну зустріч.

На столі залишилась чашка з недопитим трав’яним чаєм, обгортка від цукерки і ціла купа документів, які потребують вдумливого прочитання, розгляду і прийняття рішень. Це не просто папери – це долі живих людей, які обрали жертовну працю учителя. Це долі цілих населених пунктів і десятків, сотень тисяч сімей, їх дітей і онуків – жити в умираючих селах чи мати надію і перспективу розвитку територій… До цієї роботи Ліля Михайлівна повернеться увечері, коли за вікном робочого кабінету на гілку старезного каштана присяде осінній вечір…

Розмову вела

 Ірина Квасниця 
Член Національної спілки журналістів України

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER