SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Жовтень 2018

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

 Усі події

АРХІЄПИСОП ВИШГОРОДСЬКИЙ АГАПІТ

 вікарій Київської єпархії, керуючий справами Київської патріархії УПЦ Київського Патріархату, намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря.

На київських пагорбах височіє Михайлівський Золотоверхий Собор. Велична пам’ятка архітектури ХІІІ століття, яка була знищена у 1936 році та відбудована у 1998 році. Згадана обитель належить до числа найбільш давніх київських святинь. Ще у ХІ столітті великий князь київський Ізяслав Ярославич (християнське ім’я Дмитро) понад схилом у бік Дніпра заснував Димитрівську обитель. А його син і наступник Святополк - Михаїл у липні 1108-го почав зводити в батьківському монастирі мурований соборний храм в ім’я Святого Михаїла. Будівництво тривало лічені роки. Самого засновника поховали тут 1113-го, звідки можна зрозуміти, що собор на той час уже був готовий.

Спершу ця споруда мала один центральний купол та увінчану окремою банькою прибудову-хрестильню. Особливістю Михайлівського собору була позолочена покрівля його бані. Через це храм, а згодом і весь монастир, стали називати Михайлівським Золотоверхим. У інтер’єрі собору давні майстри виконали чудові мозаїки і фрески, що знаменували важливий етап розвитку давньоруського мистецтва. В огорожі хорів було використано шиферні плити з рельєфними зображеннями.

Найбільш відомою святинею Золотоверхого собору стали мощі Великомучениці Варвари. На світанку християнства ця подвижниця не зріклася святої віри навіть під жорстокими тортурами, яким її піддавали римський намісник і власний батько. За давнім переказом, славетну реліквію нібито доставила до київського монастиря грецька царівна – дружина князя Святополка. Але більш імовірним є припущення, що русичі придбали святі мощі у візантійців після розграбування Константинополя хрестоносцями.

Упродовж багатовікової історії Михайлівського монастиря з ним пов’язано чимало славетних імен. Так у 1620-х роках ігуменом обителі був Іов Борецький, видатний православний просвітитель, згодом київський митрополит, якого 1631-го поховали в Золотоверхому соборі.

Пізніше, у 1865–1878 роках, посаду настоятеля Михайлівського монастиря обіймав єпископ Порфирій (Успенський), відомий дослідник церковних старожитностей. Щедрі пожертви на її користь вносили російські та українські можновладці. Серед них славні гетьмани війська запорожського Богдан Хмельницький та Іван Мазепа. Обитель відвідували численні прочани, тут побувало багато відомих людей, зокрема, письменники Микола Лєсков, Лев Толстой, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та інші. Головні свята, шановані у монастирі, – дні Архистратига Михаїла та Великомучениці Варвари – урочисто відзначалися усім містом.

Сьогодні Михайлівський Золотоверхий собор, головний храм чоловічого монастиря, є духовним центром Києва й України.

Михайлівський Золотоверхий монастир під час подій Євромайдану  неодноразово надавав допомогу його активістам. 30 листопада 2013 року тут знайшла притулок молодь з Майдану, переслідувана силовиками. У ніч на 19 лютого 2014 обитель перетворилася на польовий шпиталь, де лікарі надали допомогу кільком сотням поранених. У храмі Іоана Богослова оперували важкопоранених. На території монастиря також розмістилися: інформаційний пункт, пункти видачі продуктів, води, теплого одягу, склад медикаментів. Святий Михайло – покровитель киян – не залишився осторонь людських страждань.

Сьогодні нашим співрозмовником є Архієпископ Вишгородський Агапіт, вікарій Київської єпархії, керуючий справами Київської патріархії УПЦ Київського Патріархату, намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого чоловічого монастиря.

1 жовтня 2000 року з благословення Святішого Патріарха Філарета Ви, Ваше Високопреосвященство, прийняли чернечий постриг у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі міста Києва. Це надзвичайно важливий крок для молодої людини. Що сподвигло Вас на це рішення?

Архієпископ Агапіт: Завжди непросто відповідати на це питання, незважаючи на те, що в монастирі живу уже понад двадцять років, враховуючи час перед постригом. З дитинства мав любов до церковного життя, відвідував богослужіння в нашому сільському храмі, молився вдома. Коли постало питання, куди піти після закінчення школи, то відповідь для мене була очевидною: хочу бути священиком. Але власне, парафіяльне служіння мені здавалося не зовсім зосередженим на спілкуванні з Богом, бо ж парафіяльний священик повинен думати ще й про сім’ю, що передбачає значну присутність життєвої суєти. Мені ж хотілося прожити так, щоб весь час, усі зусилля та прагнення присвятити лише молитві і праці на славу Божу. Тому й обрав саме такий життєвий шлях. Взагалі, в житті людини немає неважливих рішень, адже хтось вирішує одружитися, то це не менш важливо. Прикро, що іноді люди сприймають чернецтво, як якусь драматичну життєву позицію, мовляв, щось в житті не склалося, тому й в монастир пішов. Для мене чернецтво — це свідомий позитивний вибір, бо для Бога як чернець, так і одружена людина однаково цінні, коли намагаються жити за вченням євангельським.

Чернецтво у ХХІ столітті багато молодих людей вважає анахронізмом, а люди, народжені в радянський час – примхою диваків. Тож яке воно сучасне чернецтво?

Архієпископ Агапіт:  Аж ніяк не можу  погодитися з таким твердженням. Зайдіть на богослужіння в Михайлівський Золотоверхий собор і подивіться, скільки молодих людей присутні на службі. А ще більше у нас парафіян старшого віку, тобто тих, котрі народжені в радянський час, і навряд чи приходили б вони до храму, якби вважали монастир чиєюсь примхою. Подібні питання є наслідком тяжіння колишньої тоталітарної атеїстичної ідеології. Сучасні ченці не живуть в таких умовах, як жили подвижники перших віків християнства, та принцип чернечого життя і обітниці, виконувати які обіцяє кожен, хто стає на шлях монаршого життя, не змінилися і до сьогодні. Це обітниці молитви, послуху, цнотливості, стримання в побуті. Звичайно, якщо взяти за основу те, що маса людей прагнуть в житті добитися матеріального благополуччя, то з такої позиції чернецтво дійсно виглядає дивним, незрозумілим, адже монах не прагне чи, точніше сказати, не повинен прагнути до збирання матеріальних благ. В переважній більшості своїй, якщо монастир не новий, в якому є потреба щось будувати спочатку, то головними і найважливішими заняттями ченців залишаються богослужіння, тобто молитва суспільна і особиста. Значна частина сучасних монахів залучена в науковій та освітній діяльності, бо духовні богословські навчальні заклади здавна були пов’язані з монастирями. Займаються монастирі також і соціальним служінням, як-от наш Михайлівський Золотоверхий підтримує, наскільки можливо, дитячий будинок, що займається роботою із дітьми із синдромами Дауна та аутизмом. Окремі монастирі (переважно на периферії) орендують земельні наділи і займаються господарською діяльністю, що дозволяє якоюсь мірою забезпечити обитель, принаймні, продуктами. Крім того, поряд із єпархіями міські монастирі часто стають осередками поширення церковної літератури, місцями, де можна придбати все необхідне для служіння парафіяльних священиків, а також речі, необхідні для провадження церковного життя мирянами: ікони, церковну утвар, свічки, лампади тощо.

В давні часи було багато старців, які обирали шлях служіння Господу через різні фізичні, тілесні та інші обмеження: як от Симеон Стовпник, чи обітниця мовчання, чи усамітнення в печерах. Власне чернець увійшов в нашу свідомість, як старець з білою бородою, не завжди митий і ситий, але який постійно молився… Чи є такі представники в монастирях УПЦ КП, які ведуть подібний спосіб життя?

Архієпископ Агапіт: Спочатку слід сказати, що ні преподобний Симеон Стовпник, ні подібні до нього святі, які прославилися перед Богом та людьми своїм життям, не ставали ченцями через тілесні вади. Вони приймали чернецтво із любові до Бога. Святі люди присвячували своє життя молитві за весь світ, причому старці дійсно могли тривалий час обходитися без їжі та пиття, але не для якогось рекорду витривалості, а тому що спілкування з Богом було для них справою першочергової ваги. Благодать Божа давала їм сили для подвигу навіть і без споживання їжі. Життя справжнього ченця — це своєрідний виклик залежності нашій від нашої тілесності: у віруючої людини на першому місці стоїть душа з духовними потребами. Щодо тілесної чистоти, то варто згадати, в яких умовах подвизалися ченці перших віків: вони часто жили в печерах в горах, а також обирали місцем свого перебування безлюдні пустелі, де жоден вплив суєти світу цього не міг відволікти монаха від молитви. Природно, що помитися в таких умовах не завжди була можливість. Але цей приклад сучасні ченці не повинні наслідувати буквально, бо одна справа не митися через відсутність води, а інша бути неохайним через лінощі або лукаве бажання виглядати «подвижником». Розповідають випадок, що трапився із митрополитом Антонієм Сурозьким. Якось до нього прийшли двоє парафіян (своє служіння владика звершував у Британії) і просили благословення взяти на себе подвиг «немитості». На це митрополит їм дорікнув, що починаючи із тілесного смороду неможливо прийти до духовних пахощів: «Будьте добрими християнами, — сказав владика Антоній, — в наш час це найголовніший подвиг».

Щодо віку сучасних ченців, то в монастирях нашої Церкви перебувають монахи як молоді (25-30 років), так і похилого віку — зовсім недавно відійшла до Господа ігуменя Варвара, що більшу частину свого життя провела допомагаючи Святійшому Патріарху Філарету у господарських клопотах Патріархії. Прожила матушка Варвара 92 роки.

В УПЦ КП (за даними Міністерства культури України) 63 монастирі в яких проживають (подвизаються) 219 ченців. Чим вони займаються?

Архієпископ Агапіт: Головне заняття ченця — це молитва і праця. Давній чернечий девіз закликає: «Ora et labora!» — «Молися і трудись!» За цим принципом побудоване життя у всіх монастирях. Для всіх насельників обов’язковою є спільна молитва у храмі, участь в загальних богослужіннях (кожен на своєму місці згідно сану та покладених на нього обов’язків), виконання особистого молитовного правила, яке встановлює духівник. Друга частина монастирських турбот — праця по монастирю, яка може відрізнятися з огляду на здібності та вміння кожного. Ченці в наших монастирях найперше мають обов’язок підтримання в належному стані монастирських будівель та самої території обителі. Займаються також прикладними ремеслами, як-от вишивкою чи пошиттям церковних риз, одягу, написанням ікон, випіканням просфор, працею на монастирських городах. Частина ченців буває залучена також і до інтелектуальної праці: викладання в духовних навчальних закладах, перекладацька діяльність, написання книг і т. д.

Що, у Вашому розумінні, означає служити Богу і служити Україні?

Архієпископ Агапіт: Апостол Павло в одному із своїх послань повчав свого учня Тимофія, що він не хоче, аби той був тепло-холодним, але гарячим до творення добра. Якщо людина на своєму місці з усією ревністю і гарячністю сердечною виконує покладені на неї обов’язки, то тим самим вона служить своїй країні. І якщо з таким же завзяттям намагається в особистому житті втілити ідеал євангельський, то значить, і Богу служить. Найперший прояв нашого служіння полягає в тому, щоб бути порядними людьми: назвався християнином — будь ним, прийняв чернечі обітниці — живи, як належить ченцю, не порушуй обітниць, які складав добровільно в день постригу, і якщо вважаєш себе українцем, то будь вірний цьому імені — не зганьби, а примножуй славу рідної землі особистими трудами, прикладом чесного життя, повагою до інших народів.

Побутує думка, що в монастирях ховаються чоловіки і жінки від життєвих клопотів чи ті які не хочуть брати на себе відповідальність за життя, що є навколо. Соціальний інфантилізм або інфантильність в особливій формі і є чернецтво?

Архієпископ Агапіт: Новопострижений чернець виявляє добровільне бажання зректися своєї волі на користь послуху монастирським наставникам. Але чи є цей вчинок проявом небажання приймати на себе відповідальність? Прихід в монастир — справа добровільна, та ставши ченцем, людина зобов’язується вести певний спосіб життя, за порушення якого вона несе відповідальність перед Богом та духовним начальством, перед судом власної совісті. Тобто, як в будь-якій іншій справі, у монастирському житті бути відповідальним теж потрібно. Не можна намагатися порівнювати з точки зору важливості та корисності відмінні по суті види діяльності людини (наприклад, виплавляння металів і музику чи спорт і лікування). Чернець в монастирі відповідальний за належне і щире звершення молитви в першу чергу, і не провина монастиря в тому, що залишки «совкової» свідомості спонукають сприймати монахів непотрібними в суспільстві.

Чи підтримуєте Ви зв’язки із своїми батьками, братами-сестрами? Як ваші рідні сприйняли Ваш постриг?

Архієпископ Агапіт: Мабуть, не помилюся, коли скажу, що кожна сім’я, в якій є монах, непросто сприйняла таке рішення. Батьки завжди бажають добра своїм дітям, але іноді надто захоплюються власною «моделлю щастя», яку з добрих спонукань намагаються привити своїм нащадкам. Мої рідні важко переживали моє рішення стати ченцем, бо були дуже мало обізнані в тому, що таке монастир і яка роль монахів. Та все-таки погодилися на те, щоб я приймав постриг, вбачаючи мою наполегливість у цьому і щире бажання. Зараз після проведення мною в монастирі ось уже майже двох десятків років моя родина радіє за мене, оскільки розуміє, що в цьому моє життєве покликання, вони бачать, що я щасливий і це для рідних є найбільш вагомим. Ставши ченцем, я не забув про своїх рідних, за яких завжди молюся під час богослужінь. Незважаючи на те, що можливості бачитися часто у нас немає з огляду на віддаленість місць проживання (батьки живуть на Тернопіллі), та спілкуватися ми не припиняємо, благо для цього зараз особливо засобів більш, ніж достатньо. Крім того, приблизно раз у рік прошу дозволу поїхати в рідні місця, щоб зустрічаючись з родиною, укріпити зв’язок любові, який нас поєднує.

В католицькій церкві присутні багато чернечих орденів, які мають свою «спеціалізацію»: Василіанський – просвітництво і місіонерство, Бенедиктинці – інтелектуальні заняття, релігійне мистецтво, місіонерство; Францисканці дали світу 500 святих, приділяли велику увагу розвитку теології, філософії, науки; стали засновниками університетів в Парижі, Тулузі, Оксфорді, Кембриджі, Флоренція, Рим, Кельні та ін. Чи є в УПЦ КП плани на створення орденів чи є якийсь означений інший шлях розвитку чернецтва? Чи є у планах Церкви створювати не тільки духовні, але й світські навчальні заклади, наприклад, Православний університет?

Архієпископ Агапіт: Православне чернецтво не знає такого поняття як «чернечий орден». Взагалі поділяти монахів за якимось «професійним» призначенням навряд чи відповідає змісту обітниць, які складає людина, бажаючи стати монахом. Насельники наших монастирів займаються тими видами діяльності, які є доречними та затребуваними в умовах існування того чи іншого монастиря. Наші монахи, як уже було сказано, навчають і навчаються в богословських навчальних закладах, займаються науковою діяльністю, виконують певне соціальне служіння, беруть участь у функціонуванні синодальних відділів Церкви: служіння в умовах бойових дій (капеланство), яке особливо актуальним є зараз з огляду на події в нашій країні, служіння людям в місцях позбавлення волі, служіння в молодіжних організаціях з метою духовного виховання нашої молоді. Щодо створення навчальних закладів, то Церква не може створювати світські установи, та й смислу в цьому немає. Деякі наші ВНЗ – богословські навчальні заклади, отримали ліцензії на надання освітніх послуг, тобто, фактично тісно поєдналися з міністерством освіти, але це не означає, що Церквою можуть започатковуватися, наприклад, загальноосвітні школи. При цьому присутність освічених священиків у існуючих школах бажана і доречна для викладання основ християнської етики, наприклад.

Якою Ви бачите Україну і Церкву через 25 років?

Архієпископ Агапіт: Не хочу брати на себе функції пророка, але все, що відбувається в нашій країні останнім часом само собою підводить до певних висновків на майбутнє. Українці після всього пережитого за останні п’ять з лишнім років уже не той народ, що був раніше. Майдан і, особливо, події на Сході виявили потужній потенціал наших співвітчизників до єдності в ім’я правди та загального блага. Наша Церква в цих подіях зайняла чітку позицію підтримки простого народу і служінню істині. Цієї позиції ми й надалі дотримуватимемося. Якщо говорити коротко, то вірю, що майбутнє нашої країни — незаперечно стати гідною, заможною, духовно багатою країною, з якою рахуватимуться та яку поважатимуть наші добрі й не дуже добрі сусіди. Україна має стати країною, в якій духовний «тон» задаватиме єдина Помісна Православна Церква, що ніколи не зрадить ні віри Христової, ні інтересів держави, в якій існує.

 Ваші побажання мирянам і тим молодим людям, які стоять на роздоріжжі своєї долі…

Архієпископ Агапіт:  Бажаю Божої допомоги у обранні життєвого шляху, незважаючи на те, якою б не була ця дорога. Віруюча людина завжди перед прийняттям важливого рішення молиться до Бога з проханням про дарування мудрості зробити правильний вибір. Тож бажаю щиро вірити в Бога, довіряти Йому, приймати Його святу волю. За таких умов, вірю, діяльність на будь-якому місці, у будь-якій сфері буде кожному з нас в радість, а це важлива умова досягнення успіху. Тим, хто має бажання прийти в монастир, зичу щиро усвідомити свої прагнення і сили для такого особливого способу життя. В принципі, для того, щоб рішення стати ченцем не було поспішним, в монастирях існує такий вид проведення життя як послушництво, що означає, що певний час людина може жити в монастирі за всіма монастирськими правилами, не прийнявши поки що постриг, а якщо вирішить, що цей спосіб життя їй не підходить, то може покинути обитель без будь-яких негативних для себе духовних наслідків.

Тож бажаю обирати життєву дорогу за покликом серця і з допомогою Божою, а ставши на певний шлях, усіма силами намагатися бути відповідальною та старанною людиною, яка усвідомлює, що її особисте життя є проповіддю віри, яку вона прийняла — віри в Бога і в краще майбутнє своєї держави, своєї родини, кожного зокрема. Хай Бог нам допоможе в цьому!

Розмову вела
Президент Асоціації «Спадщина України»
Член національної спілки журналістів
Ірина Квасниця

 

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER