SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Грудень 2017

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

 Усі події

Райцин Аркадій Емільович

 

«… Цих два простих слова «Людина року»

втілили для мене і правду, і смисл життя, і долю… »

З книги «Дорога к мечте» Аркадий Райцын

 

 

Голова Правління громадського об'єднання «Обличчя майбутнього», генеральний директор загальнонаціональної програми «Людина року», Президент громадської організації "Клуб «Людина року».

 

Дорога до великої мрії… Подолати її не кожному до снаги. Пройти крізь терни незгод і нерозуміння оточуючих, подолати барикади фінансових, моральних та політичних проблем і не заблукати у вихорі сьогоденної байдужості і дурості – це шлях сильної і мудрої людини. Аркадій Райцин подолав усі труднощі з великою гідністю, неймовірною витримкою і зберіг людяність та любов до людей. Своєю позитивною енергією він зумів об’єднати сотні людей для утвердження національної гідності, утвердження гордості за рідну землю та її людей, укріплення позитивного іміджу України на теренах європейського і світового простору.

 

Коротко біографічні дані:

 

Освіта: Дніпродзержинський індустріальний інститут (1971–1976 рр.), інженер-механік;

Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут (1976–1980 рр.), інженер, хімік-технолог.

Професійна і громадська діяльність:

  • 1976–1986 рр. — дніпродзержинське виробниче об'єднання «Азот» — інженер, майстер, заступник начальника цеху, начальник цеху.

  • 1988 рр. — виробниче об'єднання «Дніпродзержинськзалізобетон» — заступник головного інженера з розвитку.

  • 1988–1991 рр. — кооператив «Натхнення» — голова кооперативу.

  • 1991–1995 рр. — рекламне агентство «Ексклюзив» — директор.

  • З 1995 р. — соціально-громадський фонд «Дзвони майбутнього» — голова Правління.

  • З 2003 р. — громадське об'єднання «Обличчя Майбутнього» — голова Правління.

  • За період з 1988 р. по 1992 р. організував і провів наступні заходи:

  • Конкурс краси «Фантазії краси» — грудень 1988 р. м. Дніпродзержинськ (за участі Володимира Балкашинова — режисер-постановник, Леоніда Якубовича, Тетяни Веденеєвої, Юрія Гримова, Олександра Каневського, Павла Дементьєва);

  • «Фестиваль моди» — квітень 1989 р., м. Дніпродзержинськ (за участю Московского, Ленінградського та Київського будинків моди);

  • Конкурс краси «Міс ідеал» — грудень 1989 р., м. Дніпродзержинськ (за участю Юрія Гримова — режисер-постановник, Тетяни Судець, Григорія Баскіна, сестер Базикіних, Маргарити Чернової, Володимира Ленського);

  • Всесоюзний благодійний фестиваль «Мистецтво — милосердю» — травень 1990 р., м. Дніпродзержинськ;

  • Універсальна виставка «Арт-Бизнес-контакт» — травень 1991 р., м. Дніпродзержинськ (перша універсальна виставка вітчизняних товаровиробників у Дніпропетровському регіоні);

  • Міжнародна виставка «Січуань — Україна» — жовтень 1992 р., м. Дніпродзержинськ;

  • З 1980 р. по 1990 р. — позаштатний кореспондент Дніпродзержинської місцевої газети «Дзержинець».

  • Автор ідеї і співавтор концепції реалізації загальнонаціональної програми «Людина року». Співавтор и генеральний продюсер телевізійного циклу «Людина року. Історія успіху» (ефір — телеканалу «СТБ»).

Нагороди:

  • Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України та пам'ятним знаком за вагомий особистий внесок у розвиток культури і мистецтва, високий професіоналізм  (Постанова Кабінету Міністрів України від 17.11.2001 р. № 1507).

  • У 2004 р. нагороджений Почесною грамотою Міністерства культури і мистецтв України за вагомий особистий внесок у створення духовних цінностей та високу професійну майстерність.

Батько двох доньок: Юліанни (1981 р.н., випускниця Інституту журналістики Київського державного університету ім. Т.Шевченка, спеціалізація «Телевізійна журналістика». Працює в телевізійній продакшн компанії «Friends Production») та  Єлізавети (1994 р.н., студентки Київського національного торговельно-економічного університету за спеціальністю «Міжнародна економіка»).

 

Отже, Ви – інженер- механік, інженер хімік-технолог технічних вузів (яка конкретно спеціалізація?) вирішили стати архітектором людських душ. Розкажіть про еволюцію цього шляху…

 

Р.А. В першому випадку – це інженер-технолог машинобудування, а в другому – це технологія неорганічних добрив. Щодо еволюції, то скажу, що в кожній молодій людині є баланс гуманітарного і технічного контенту, який визначає свій подальший професійний фах. Я вибрав фах інженера, бо батько мій був технологом, керівником великого підприємства і, зрештою, він вплинув на мій вибір. Мати моя була медиком, тобто гуманітарієм, і дуже хотіла, щоб я пішов по її стопах. Але подальше життя і життєві обставини відкоректували моє майбутнє в сторону гуманітарного профілю і, як Ви зазначили, заставили мене еволюціонувати до архітектури людських душ.

 

Моєю першою alma mater став Дніпродзержинський індустріальний інститут ім. Арсеничева, який готував спеціалістів для підприємств металургійної і хімічної галузі нашого міста. Стати інженером не було моєю мрією, але я учився легко і дуже примарно уявляв себе інженером по металорізальним станкам і інструментам. Зате я знайшов себе в громадському житті інституту: брав участь в КВНах, різноманітних капусниках, молодіжних суботниках. Життя було дуже насичене на зустрічі, розваги і спортивні змагання.

 

Для батька стало очевидним, що спеціаліста в обраній галузі з мене не вийде, він запропонував мені попрацювати на Дніпродзержинському виробничому об’єднанні «Азот», де був одним із керівників цього підприємства (заступник генерального директора з капітального будівництва – ред.). Більш того, він переконав мене пройти курс навчання на  вечірній формі в індустріальному інституті, але по спеціальності хімік-технолог. Робота була цікавою, але я розумів, що це теж не моє. Але ДВО «Азот» сформував мене як особистість і розкрив мої організаційні і комунікативні здібності. Завдяки їм я створив і свій перший кооператив з випуску товарів народного споживання, і перші конкурси, розважальні та іміджеві програми, які стали національними.

 

Що стало поштовхом до створення і проведення різноманітних конкурсів краси? Адже в ті часи модними були професійні конкурси, патріотичні «Коли співають солдати…» чи розважальні на кшалт «А нумо, дівчата».

 

Р.А. Кінець вісімдесятих років я згадую з великим теплом. В країні почались реформи не тільки в економічному житті, але й в культурному і суспільному житті. Насамперед, це постанова уряду десь у 1987-1988 роках про можливість створення приватних кооперативів для надання послуг населенню і створенню товарів народного споживання. Це був справжній ковток свободи для молодих, ініціативних і талановитих молодих людей, які прагнули себе реалізувати в цій державі в нових економічних умовах. І я вирішив спробувати себе в іншій ролі. Крок цей був надзвичайно сміливий, на межі фолу, я б сказав тепер, здорової авантюри.  Я на той час займав високу посаду заступник головного інженера з розвитку на державному підприємстві – виробниче об'єднання «Дніпро-дзержинськзалізобетон». Я звільнився і став засновником молодіжного кооперативу «Натхнення» з виробництва пластмасових виробів для населення. Пригадую, як на засіданні Дніпродзержинського виконкому виникло запитання, чому кооператив я вирішив назвати «Натхнення» - «Вдохновение» (рос.) Мене в місті знали і поважали за мої журналістські дописи в місцеву газету «Дніпродзержинець», активну громадянську позицію, а тут кооператив??? Я ж їм відповів, що це шанс реалізувати нові можливості для молоді і хіба можна щось створити нове без натхнення?  І мені дали усі дозволи і погодження…

 

А як Ваш батько зреагував на цей крок?

 

Р.А. Батька на цей час не було з нами уже чотири роки. Він відійшов у інший світ у 1984 році. А мати, звичайно,  хоча і сприйняла все негативно, але завжди підтримувала мене. Та й батько, якби був живий, то, мабуть теж був би проти. Але це був крок до моєї мети і мій перший стартовий капітал. І коли через декілька років я провів свій перший конкурс краси в Дніпродзержинську, мати сказала: «Якщо б батько був би живий, то він би тобою пишався».

 

Повертаючись до ідеї конкурсів краси – це була нестандартна ідея, нова і цікава для соціуму. Це був конкурс краси проведений в четвертому місті Радянського Союзу (1988 рік): спочатку була Москва, де головою журі був Муслім Магомаєв, потім – Вільнюс, де конкурс лобіював видатний баскетболіст Арвідас Сабоніс заради своєї жінки-красуні, третій –  в Пермі, а четвертий  у Дніпродзержинську (Україна). Ведучим цих конкурсів був незмінний Леонід Якубович.

 

Громадське об’єднання «Обличчя майбутнього» – мета, заходи…

 

Р.А. До цього був створений і успішно працював соціально-громадський фонд «Дзвони майбутнього», де я був головою Правління, а у  2003 р. — громадське об'єднання «Обличчя Майбутнього». Фактично це було базовою організацією найголовнішого проекту мого життя – національної програми «Людина року». Цей проект став для мене змістом життя та особистою долею впродовж останніх 22 років. Коли ми почали працювати над проектом, то державне законодавство не мало чітко означених рамок для подібної діяльності. Проекти можна було реалізовувати в рамках статутної діяльності громадських об’єднань, що ми і зробили. Оскільки ідея народилась в Дніпродзержинську, то ми узяли символіку нашого міста – вогонь Прометея, яка стала символом і загальнонаціональної програми в майбутньому. Особливо це важливо стало для молодої незалежної України. Я прагнув створити нову іміджеву програму, яка б відзначала найбільш видатних людей нашої держави і сприяла їх суспільному визнанню. Дуже хотілося підтримати і сказати «дякую» від імені усього українського суспільства найкращим його представникам.

 

Ви – оптиміст, адже коли Ви починали працювати над цією ідеєю, дозвольте я нагадаю нашим читачам про початок 90-х років, це був час страшенної інфляції, розгул рекету, закривались заводи, фабрики, безробіття серед осіб працездатного віку сягало біля 65%, держава перестала фінансувати наукові інститути і професори продавали на ринках білизну  і продукти… Ми не мали своєї валюти, своєї національної ідеї, своєї Конституції… Цей ряд можна продовжити. Як в таких складних умовах могла у Вашій голові, у Вашому серці народитись така світла і життєстверджувальна ідея???

 

Р.А. Щодо зразка чи лекала такого проекту на той час не було ні в Європі, ні в пострадянських країнах. Були монопремії: «Оскар» – в галузі кіномистецтва, «Гремі» – в галузі музики, «Ніка» – в галузі кіновиробництва в Росії і т.д. В мене виникла ідея зробити поліпремію, яка б відзначала особистості, які внесли свій вклад в розвиток України на етапі свого становлення і розвитку. Номінації мали відображати місцеве самоврядування, промислове становлення, банківсько-фінансову справу – обов’язково, виробництво товарів народного споживання і послуг населенню, а потім медійний і гуманітарний блок, які були представлені широкою журналістикою, культурою, меценатством, мистецтвом і спортом. Щодо спорту, то нас ідентифікували в Європі і світі за успіхами спортивних перемог Сергія Бубки, братів Кличко, Яни Клочкової та Андрія Шевченка. З часом ці люди стали номінантами нашої програми. Таким чином виник «скелет» програми «Людина року».

        

Щодо того, як я додумався до цього, то можу сказати, що сама ідея народжувалась поступово, завдяки моєму стремлінню зробити Україну іміджево привабливою для Європи і світу. Я є людиною начитаною і завжди прагнув до створення красивих видовищних заходів. У той час не було інтернету, соціальних мереж, але до нас потрапляла велика кількість глянцевих журналів з Чехії, Польщі, Демократичної Республіки Німеччини, Угорщини і я їх читав і, звичайно, «приміряв» багато ідей до України. Все це відбувалося інтуїтивно і я творив Проект, а Проект творив мене і об’єднував дуже різних людей навколо себе. За двадцять з лишнім років пройшла грандіозна еволюція і самої ідеї, і шляхів, способів та інструментів її реалізації. «Людина року» стала впливати на громадську думку українського суспільства, стала лакмусовим папірцем суспільних подій в Україні і іміджевим маркером успішності окремих її громадян. Елітарний проект, який далекий від загравання з публікою, став успішним серед різних верств населення, викликаючи повагу українців за свою країну та її громадян. Успішну історію успіху програми «Людина року» можна назвати фатумом, створену однією людиною завдяки інтуїції, але це однозначно попадання в «десятку».

        

Чи вірив я тоді, в розпал «буремних» дев’яностих, в світле майбутнє цього проекту? Впевненості не було, але було неймовірне бажання зробити щось велике і світле для моєї землі, щоб підтримати людей морально. Ви праві щодо складної, я би сказав патової ситуації в державі, коли були зруйновані не тільки гіганти промислові, а з економічної карти України зникали цілі галузі. Я вже не кажу про особисті і сімейні драми, трагедії талановитих людей, багато з яких розгортались на моїх очах, а їх дійовими особами були мої сусіди, знайомі та друзі. Найважче для мене у той час було відчуття безпорадності, коли ти не можеш допомогти дорогим для тебе людям. Тепер я розумію, що ідея «Людини року» виникла саме як реакція на цей стан. Я колись писав, що хтось міг би сприйняти це за донкіхотство, але мої батьки виховали мене так, що я мав хоча б спробувати змінити цей світ на краще, змінити мій світ на краще. Це може звучати нахабно, але змінити не просто навколо себе для своїх рідних і близьких, але на глобальному рівні. Але як це зробити, не маючи ні влади, ні великих грошей, ні інших важелів впливу?

        

Відповідь очевидна: тільки за допомогою ідеї, яка об’єднала б людей. Можете назвати мене ідеалістом, але я завжди вірив і вірю у неймовірну животворчу силу ідеї, якщо вона правильна… і праведна, як би пафосно це не звучало. Звичайно, були сумніви, пошуки шляхів, пошуки однодумців.  Але й була впевненість в правильності обраного шляху.

        

Сьогодні важко повірити, що цієї впевненості виявилось достатньо, щоб переконати багато людей в правильності і надзвичайній важливості цього почину. І серед тих людей опинилися відомі політики і учені, бізнесмени і мислителі, легенди мистецтва і спорту, державні і громадські діячі. Перша церемонія «Людини року» проходила в моєму рідному Дніпродзержинську  22 березня 1996 року і була організована на дуже високому рівні. Це фактично була апробація цієї ідеї. Але на церемонію з Києва до Дніпродзержинська приїхали Юрій Рибчинський, Павло Зібров, Таїсія Повалій, Тарас Петриненко, Наталка Могилевська, Володимир Бистряков, голова національного банку України Сергій Тигипко ведучі: Олена Роміна та Лесь Задніпровський. Не оминули своєю увагою і ЗМІ: «Киевские ведомости», «Зеркало тижня», журналісти і камера Першого національного телеканалу, Алла Мазур і канал ІСТV. Я зрозумів, що такий серйозний київський десант – це успіх проекту. І тоді місцеве скептичне, що я пропоную «пир во время чумы» було подолане важливістю і необхідністю позитивного іміджевого заходу. І коли я влітку 1996 року приїхав до Києва, Юрій Рибчинський мені запропонував перенести цей конкурс в столицю і зробити цей проект загальнонаціональним. До слова, з тих пір ми стали друзями, а Юрій відіграв дуже важливе значення і в моєму житті, і в моїй кар’єрі. Власне у Києві було багато державних мужів і впливових політиків, які підтримали мою ідею «Людини року». Серед них був Вадим Гетьман, Дмитро Марков – тодіщній прес- Президента України Кучми Л.Д., Валерій Пустовойтенко, Сергій Терехін, Василь Костицький.  Вони мені надвичайно допомогли і 8 березня 1997 року церемонія «Людини року», в присутності усього державного і політичного бомонду України, уже проходила на сцені палацу Україна як загальнонаціональна.

       

 

  … І ще, просто так в нашому житті нічого не відбувається. Поставити знак рівності між справою свого життя і власним життям (а без цього мети не досягти) означає покласти на вівтар життя багату жертву своїх захоплень, певних інтересів, відкласти «на потім» багато справ. І справа не у відсутності духовних устремлінь чи відмови від своїх принципів, сформованих у молодості. Йдеться про трансформацію певних понять, потреб і розуміння найвищої цінності кожної миті життя, розуміння того, що саме час, а не гроші і матеріальні блага є найбільш ціннісними. Особливо гостро це відчуваєш під час проведення фінальних урочистих церемоній «Людини року» – це щастя і гордість за мою країну.

 

Як виникла ідея номінувати закордонних діячів культури і як вони на це відреагували?

 

Р.А. Пройшло п’ять років. Шлях проекту був дуже різним, але однаково цікавим і насиченим. Еволюція проекту складалася із розширення кола експертів, розширення кола Вищої Академічної Ради, і з часом виникла внутрішня потреба подолати чи піднятися ще на одну сходинку. На одному із засідань Вищої Академічної Ради я запропонував створити міжнародний статус нашого проекту. Йдеться про популяризацію тих особистостей, які підтримують Україну за кордоном, сприяють її позитивному іміджу та розвитку. Ця ідея була підтримана усіма учасниками засідання. Це був початок 2001 року. Ми визначилися, що міжнародні премії  будуть присуджуватися за такими напрямками: суспільно-політична діяльність, тобто це можуть бути глави іноземних держав чи урядів; дипломатична діяльність; меценатство і благодійництво; культура і мистецтво.  Щодо інших номінацій, то ми залишили цей список відкритим, оскільки життя в майбутньому саме мало підказати ці напрямки розвитку. Перші роки ми вручали премії в галузі дипломатії та культури і мистецтва.

 

 

Першими номінантами були діячі культури та мистецтва, що проживали в Росії (а Росія на той час була нашим стратегічним партнером), але народжені були в Україні. Ми побачили позитивні відгуки у вітчизняній, російській і європейській пресі. Тому прийняли рішення розширювати коло номінантів, запросивши до проекту представників європейсь- ких держав. Важливим стратегічним партнером для України стала Польща. ЇЇ президент Олександр Кваснєвський відстоював інтереси України перед Євросоюзом та сприяв просуванню нашої держави до Асоціації з Євросоюзом протягом своєї каденції. Тому ми номінували пана Олександра Кваснєвського на премію в номінації суспільно-політична діяльність, яку він отримав у Києві на церемонії. Окрім того міжнародну премію у цій же ж номінації була присуджена Генеральному секретарю ОБСЄ Франк-Вальтеру Штайнмайеру. Він не зміг приїхати на церемонію та член Вищої Академічної Ради Василь Костицький вручив йому цю премію у Страсбурзі і цей крок України був дуже високо оцінений усією Європою.  Особисто премії отримали у 2016 році Президент Болгарії Росен Плевнелієв, у 2015 р. Даля Грібаускайте,    у 2006 р. – Валдас Абамкус, у 2005 р. – Президент Грузії Михаель Саакашвілі. Глави європейських держав дуже позитивно відносяться до програми «Людина року» і підтримують її своєю участю у церемоніях.

 

Що стосується зірок шоу-бізнесу: Патрісія Каас, Тото Кутуньйо, Дідьє Маруані, Алессандро Сафіна, полька Мариля Родовіч, яка не була в Києві з 1987 року через шістнадцять років вона прилетіла в  сніжну холодну суботу, щоб взяти участь в офіційній церемонії «Людини року». А Вахтанг Кікабідзе, а білоруський ансамбль «Вераси», Олександр Тихонович і Ядвіга Поплавська, легендарний узбецький композитор і продюсер, співак Фарух Закіров – усі вони дуже тепло і приязно сприйняли відзнаки української програми «Людина року». Програма виконала і виконує дуже важливу іміджеву роль України у світі – це така своєрідна соціальна дипломатія. Коли чуєш, як про нашу країну зі сцени головної церемонії з повагою говорять представники Китаю, Узбекистану, Франції, Італії, Швеції, Литви, Польщі, Болгарії, Америки, то розумієш, що ми прийняли правильне рішення, щодо міжнародної складової цього проекту.

 

Ми бачимо еволюцію проекту від чисто іміджевого, покликаного підняти силу духу на внутрішньому

 

 

просторі України у важких дев’яностих до іміджевого міжнародного контенту країни. Особливо цей поступ став важливим у 2014-2017 роках в часи збройного протистояння на сході держави. Чи не звучали знову звинувачення на кшалт «пира во время чумы»?    

 

Р.А. Програма дала впевненість у незламність України в очах наших партнерів. Програма дала відчути гордість народу за своїх кращих представників в різних галузях економіки та культури. Країна гордиться своїми синами і дочками, які захищають, розвивають і творять нову Україну.

 

Які плани на майбутнє?

 

Р.А. Травень – серпень кожного року – це дуже важлива технічна робота. Це період серйозної аналітичної роботи, підписання десятків договорів, меморандумів та інших документів з нашими партнерами. Це серйозна робота з нашими інформаційними партнерами та медіаресурсами. В першу чергу ми обговорюємо претендентів на номінації в Україні, аналізуємо пропозиції щодо іноземних номінантів 2017 року. Можу привідкрити завісу переговорного процесу. Буквально на днях завершились перемовини з Надзвичайним і Повноважним послом Казахстану… щодо номінування легендарної казахської співачки Рози Римбаєвої. Зараз уже є 7-8 претендентів на міжнарожні премії, з представниками яких ми починаємо спілкуватися що їх участі в проекті. Можу гарантувати багато сюрпризів і одним з номінантів буде глава дружньої нам країни.

 

Ставлячи високоморальні завдання і працюючи над позитивним іміджем України Ви послуговуєтесь морально-етичною шкалою і моральними засадами, які Вам прищепили в родині. Що для Вас є найбільш ціннісним в родинних стосунках, що Ви пронесли через своє життя і передали своїм дітям?

 

 Р.А.  Батьки навчили мене чесності, порядності, уміння знаходити компроміси, любові до близьких і співчуттю та співучасті у житті людей. Людей не тільки близьких та рідних, а часто малознайомих чи зовсім незнайомих людей. Я завжди знайду час, щоб порадити та допомогти тим людям, які дійсно потребують моєї допомоги у важких обставинах життя.

 

Ви були слухняною дитиною?

 

Р.А.  Як у кожної дитини у мене були якісь непослухи. Але батьки мої були дуже толерантними людьми, терплячими і дуже мене любили. Тому не карали мене фізично, а вели довгі педагогічні бесіди і роз’яснювали мені, де і що я зробив неналежним чином. Особливо гостро я відстоював свою точку зору на життя у 12-13 років. А потім, коли став старший, зрозумів, що добре, що послухав батьків. Бо за їх плечима був життєвий досвід і батьки завжди мудріші від своїх дітей.

 

Найбільший Ваш проступок у шкільному віці?

 

Р.А. Дайте подумаю… А.., згадав. Перший стався у восьмому класі. Батьки деяких однокласників дозволяли запрошувати до себе додому друзів і святкувати день народження. Жив я в Дніпродзержинську на мікрорайоні, який називався «Соцгород». Частина району була забудована багатоповерхівками, а частина – приватними будинками. І от на одній такій вечірці я «присмоктався» до самогону, настояного на лимонних шкірочках. До цього випадку, я навіть пива не пробував. Додому мене привели однокласники, поставили під дверима і натиснули на дзвінок. Мама відкрила двері і я упав до неї в обійми. Ясно, що мені було дуже погано, мама сиділа біля мене усю ніч, міряла пульс і відпоювала трав’яними чаями. До сьогоднішнього дня самогону не вживаю і мене перетріпує від одного спогаду про цей напій (сміється…– ред.) А ще, це було в дев’ятому класі. Наш клас збунтувався і ми вирішили прогуляти урок. Пішли в кіно, гуляли у парку – прогуляли увесь день. На горіхи перепало усім…

 

Чи пам’ятаєте Ви ім’я своєї першої учительки?

 

Р.А. (замислився… – ред.) Пам’ятаю… Ірина Григорівна.

 

Ким для Вас були Ваші вчителі?

 

Р.А. Вчителі для мене були маяки. Мені подобалося учитися. Усі предмети мені давались легко, окрім математики і геометрії. Моєю улюбленою вчителькою була Алла Костянтинівна Шершньова. Вона викладала у нас російську мову і літературу. Цю учительку любили усі учні мого класу. Раз на п’ять років після закінчення школи ми збираємось на зустрічі і завжди запрошуємо своїх вчителів і, обов’язково, Аллу Костянтинівну. А ще, я дуже полюбив історію, дякуючи прекрасному педагогу Валентині Борисівні Кєсовій – етнічній гречанці, красуні і порядній людині.

 

Що для Вас щастя для рідної землі?

 

Р.А. Моє персональне щастя я розумію так, що я б хотів щоб навколо мене було багато щасливих і усміхнених людей з сяючими очима.

 

Якби Вам було дано Богом можливість вдосконалити світ, Ваші три найперші кроки…

 

Р.А. По-перше, роззброїв би весь світ. Світ має бути без воєн. Тоді людство скерувало б свої знання, інтелект на розвиток, на подолання хвороб, голоду і охорону планети.

 

По-друге, зробив би так, щоб люди поважали один одного. У світі не має бути жодних етнографічних, релігійних, національних конфліктів.

 

По-третє, сприяв би вільному пересуванню людей між країнами, обміну культурними цінностями і технічними досягненнями.

 

Бути самодостатнім… – це

 

Р.А. … бути затребуваним, потрібним людям.

 

Ваш рецепт успішної людини.

 

Р.А. Треба мати… я так назвав свій перший кооператив… НАТХНЕННЯ… І ще, треба мати внутрішній драйв і кураж. Якщо в людини є ці три складові, то успіх гарантований.

 

Ваші побажання читачам нашого порталу.

 

Р.А. Бажаю, насамперед, вірити, що цей складний період в житті нашої країни ми подолаємо разом. Кожної години, кожного дня ставити перед собою маленькі і великі цілі й обов’язково їх досягати. Шлях до цілі – це важлива складова життя кожної людини. Бажаю, щоб цей шлях був осмислений і тоді життя складеться щасливо.

 

Ми спілкувалися близько двох годин. А ще, цій зустрічі передувало знайомство на ювілеї нашого спільного друга Олександра Бобровського. Мене вражає у Аркадії Райцині його врівноваженість, здатність щиро захоплюватися новим фільмом, колоритною шоу-програмою, цікавою книгою. Це людина, яка любить життя у всій його розмаїтості, а життя – любить п. Аркадія за його оптимізм і іронію до своїх невдач. Надзвичайно ерудована людина, яка побувала в багатьох країнах світу, знайома з найкращими представниками української нації та закордонних  симпатиків України залишається відкритим для спілкування, співпраці і нових ідей. Адже він впевнений, що тільки нові ідеї є рушійною силою процвітання нашої славної України!

 

Світла і добра Вам, Аркадію Емільовичу, на многії літа!

З нами Бог і Україна!

 

Розмову вела

Ірина Квасниця

Член Національної спілки журналістів України

Президент Асоціації «Спадщина України»

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER