Вірмени

ВІРМЕНИ (самоназва — хай).

Народ, основне населення Вірменії (3 083,6 тис. осіб). Вірмени компактно проживають в Азербайджані, Грузії, на Північному Кавказі, а також у США, Франції, Ірані, Туреччині, Сирії, Лівані. Загальна кількість — понад 6,5 млн. осіб. Вірмени належать до арменоїдної раси великої європеоїдної раси. Вірменська мова утворює окрему групу індоєвропейської сім’ї і має два діалекти — західний і східний.

За переписом населення 2001 р. вірмен в Україні налічувалося 99 894 особи (1989 р.—54 200). Дані свідчать про зростаючу імміграцію вірмен, спричинену економічною ситуацією на їхній батьківщині. Мову своєї національності вважають рідною 50 563 (50 %) вірмен, російську — 43 105 (43 %), українську— 5 798 (5 %). За даними попереднього перепису, переважала кількість вірмен, які вважали рідною мовою російську. Найбільша кількість вірмен проживає у південно-східних регіонах України та у м. Києві.

Вірмени в Україні. На теренах України вірмени відомі з найдавніших часів. Встановлення у ІV—VII ст. контактів між слов’янами і Вірменією, природний розвиток відносин між ними, багатогранні взаємозв’язки, а також необхідність через загрозу фізичного знищення зовнішніми загарбниками, змусили шукати порятунку і притулку в інших землях, зумовили їхнє оселення в Україні-Русі. Впродовж ХІ — ХVІІ ст. у різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму, утворюються вірменські колонії (відомо 70). Найбільші колонії були у Львові, Кам’янці-Подільському, Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Бродах. Важливим стимулом переселення вірмен на українські землі, в основному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування, церкву. Умови життя і становище вірмен в Україні, територія якої в різні часи входила до складу різних держав, були неоднакові.

Вірмени відігравали певну роль в житті України, піднесенні економіки середньовічних міст. Вірменські купці брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу, Балканського піво-ва, Росією. Заможні вірмени займалися благодійницькою діяльністю, допомагали викуповувати християн з неволі. У Кам’янці-Подільському вірмени до 1790 р. мали свій магістрат. Займалися вони торгівлею, працювали на промислах. Значна частина вірмен займалася ремісництвом. У Львові, Кам’янці-Подільському, Язлівці, Києві ремісники були об’єднані в окремі цехи. Багато з них займалися землеробством, садівництвом, виноградарством. Вірмени володіли фільварками, продукцію яких продавали на місцевих ринках.

У вірменських колоніях високого рівня досягла культура: розвивалися історіографія, літописання (половецькою та вірменською мовами), народна творчість, книгодрукування (у Львові у 1616 — 1618 рр. була вірменська друкарня), освіта. У Львові діяла школа вищого типу — вірменська колегія (1664 — 1781 рр.), з 1701 р.— вірменсько-українська колегія, вірменські бібліотеки, театри (зокрема, в другій пол. ХVІІ ст. протягом п’яти років діяв вірменський шкільний театр). Збудовані вірменами культові й цивільні споруди збереглися до нашого часу, зокрема церква Саркіса в Феодосії ХІV ст.

У релігійному відношенні вірмени в Україні були підпорядковані Ечміадзінському патріархату. Церква була дійсно національною організацією. Із занепадом політичної самостійності Вірменії народ зберігав свою національну організованість в особі церкви.

Релігійна полеміка кін. ХVІ — поч. XVII ст. і зростаюча напруженість між Польщею та Україною поглибили конфронтацію між православними і католиками. Це позначилося на становищі вірмен в Україні. З боку католицької Польщі посилилися дії, що вели до обмеження самоврядування вірменських колоній. Траплялися напади на вірменські школи з метою примусового закриття їх. У ХVІІ ст. особливо погіршилися відносини між вірменським та польським патриціатом Львова, на боці якого був уряд. Права і привілеї вірмен обмежувалися й у інших містах.

Перехід частини вірмен в іншу віру суттєво вплинув на їх загальне становище. Особливо для тих, хто після приєднання України до Росії опинився на території, яка входила до складу Російської імперії. Влада дивилася на інородців як на неблагонадійних. У 1660 р. на підставі грамоти царя Олексія Михайловича вірмени лише за підозрою у стосунках з поляками назавжди мали бути виселені з Києва.

На запорозьких землях у кін. 70-х — поч. 80-х років ХVІІІ ст. за чисельністю на третьому місці після українців (64 %) і греків (13,7 %) знаходилися вірмени — 10,6 %, потім росіяни та ін. народи. У процесі заселення визвольних земель виникали нові вірменські поселення.