SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Жовтень 2022

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

 Усі події

Українці

Подібна ієрархічність самоназв та назв українців склалась і в багатьох інших етноконтактних зонах України, відтворюючи тим самим розмаїтість етнічної історії та етнічної самосвідомості українців. Основні етнонімічні фрагменти такі: батюки, бойки, буковинці, верховинці, волиняни, галичани, гуцули, запорожці, карпаторуси, козаки, лемки, малороси, малоросіяни, ополяни, підгорці, пінчуки, подоляни, поліщуки, польовики, поляни, райки, Роксолани, русини, руснаки, севрюки, слобожани, степняки, тавричани, угроруси, хохли, червоноруси, черкаси, чорноморці. Проте все це разом є однією нацією – українці, котрі увібрали все розмаїття її історично – етнографічних барв, бо вона об’єднала їх спільністю національної свідомості, єдністю історії та культури.

Розуміння системи етнонімічної картини та етнічної самосвідомості українців дає можливість впритул підійти і до загальніших наукових проблем, зокрема проблеми Етно- та націогенезу українців. Її актуальність наразі набуває особливої значущості нерідко через втягнення цієї проблеми у вир політичних та публіцистичних пристрастей, породжуючи фантастичні теорії походження українців. Їхні витоки пов’язують то зі скіфами, то з гунами чи болгарами, то з етрусками або й китайськими племенами, намагаючись таким чином «подовжити» етнічну історію українців. Насправді ж наукових підстав для подібних теорій і гіпотез немає. Дані археологічних, антропологічних, лінгвістичних та етнографічних досліджень підтверджують східнослов’янську основу українців. Їхніми далекими предками були анти й склавіни, котрі, починаючи з другої чверті І тисячоліття нашої ери, заселяли межиріччя Дніпра і Прип’яті. Коріння пам’яток дулібів – волинян, що входять у коло слов’янських старожитностей типу Луки – Райковецької, сягає празької та деяких більш ранніх культур. Дулібо – волинянське об’єднання не досягло своєї державної завершеності. Східнослов’янську державу Русь, що сформувалася у ІХ столітті на ширшій етноплеменні основі, по суті, можна вважати початком української державності та поштовхом до націогенезу. Щоправда, він не був завершений: через нетривалий час існування держави так і не сформувалася, на жаль, саме українська самосвідомість її населення.

Націогенез українців пов'язаний з їхнім загальним національним піднесенням, що виявилося у формі національно – визвольної боротьби XVI – XVII столітті. Саме тоді оформилися національні інтереси, визначилися національна ідея, національні гасла та атрибути, Запорозька Січ – тож недаремно тоді українців називали «нацією козаків». Однак процес націогенезу українців «дозрівав», проходячи ряд етапів, відомих як «національно – культурне відродження». Розпочавшись у XIV столітті як військово – політичне відродження, воно тривало до кінця XVIII століття у сфері культури й духовності, у 20-х роках ХХ століття – як державно – політична розбудова, нарешті у наші дні – у формі загального національного піднесення, охоплюючи всі важливі сфери життя українського народу – державотворення, культуру, науку, побут.

Опосередкованим свідченням Етно- та націогенезу українців є лінгвістичні дослідження. Мова українців, сягаючи проукраїнських (слов’янських) діалектів, засвідчує свій безперервний розвиток. Найдавніші пам’ятки Київської Русі виявляють риси, що згодом стали визначальними для формування структури саме української мови (близько ХІ століття) і вказують на багато в чому відмінний розвиток порівняно з розвитком близькоспоріднених мов, зокрема російської та білоруської. Водночас вони свідчать про щедру палітру говорів і говірок, притаманних колись окремим етноплемінних об’єднанням, землям, регіонам. Сучасна українська мова зберігає розмаїття регіональних варіантів говорів: поліських, подільських, середньо наддніпрянських, гуцульських, бойківських, лемківських, буковинських, покутських, слобожанських, степових, наддністрянських, надсянських тощо.

Генетичну картину українців розкривають й антропологічні дані, які підтверджують, що українці належать до великої європеоїдної раси, тяжіючи до її південної гілки. Характерні ознаки: високий зріст, брахіцефалія, відносно темний колір очей та волосся, середня ширина обличчя, пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву. Відхилення від цього «усередненого типу», до якого належить переважна більшість сільських жителів, трапляються на півночі України, в зоні Карпат, нижньому Подніпров’ї та Буковині, що дає підстави виділити тут окремі морфологічні варіанти.

Взагалі за антропологічними характеристиками українці поділяються на декілька типів: карпатський, волинський, деснянський, нижньодніпровський та центрально український. Найдавніші, архаїчні риси фізичної будови збереглися на Правобережному Поліссі та Волині, де зафіксовано також сліди перебування балтських племен. На Лівобережжі та Нижньому Подніпров’ї відчутний вплив давнього іранського, а в Карпатській зоні та на Буковині – фракійського компонентів. Окрім того, в окремих південних районах Середньої Наддніпрянщини спостерігається незначна монголоїдна домішка – наслідок слов’яно – тюркських контактів часів Давньої Русі.

Загалом українці – доволі антропологічно однорідна людність, основні ознаки якої формувалися на теренах України впродовж останніх тисячоліть.

Достатньою розмаїтою є етнічна культура українців. Її традиційною основою було хліборобство з потужним виявленням землеробської сутності, культом землі та землеробської праці. Згодом, з формуванням козацтва, на цю традиційну основу нашарувалася козацька культура, що обстоювала протилежні цінності. Якщо землеробський тип культури ґрунтувався на ідеї прив’язаності до землі й рідної оселі, віншуючи як життєдайний початок жінку, насамперед матір, то для козаків основоположними були ідея шляху, неспокою, чужини, простору та суто чоловічі чесноти.

Взаємодія двох типів етнічної культури і, власне, двох типів ментальності, що відбувалася тим не менше на спільній міфологічній основі, значною мірою привнесла в систему ментальності елементи фантастичного й водночас трагічного. Ця своєрідність менталітету згодом набула національних рис і національного характеру українців – народу з надзвичайно високим чуттям трагічного. Певна врівноваженість цих майже протилежних етнокультурних систем досягалася за рахунок творення національної еліти – носія не лише національної свідомості, а й нового типу культури європейського рівня. Початок її формування припав на порубіжжя XVI – XVII століття. Спрямований національною елітою український менталітет позначився на своєрідності українського суспільства, орієнтованого передовсім на внутрішні механізми самоорганізації. Саме тому у ньому досягли закінченого розвитку системи родинної спорідненості, свояцтва, кумівства, побратимства, посестринства, громади, цехових організацій тощо. Така спрямованість системи із відповідною комунікацією етнічних стереотипів характеризує українство як стабільне суспільство, здатне протистояти зовнішнім діям. Разом з ти його не можна віднести і до архаїчного типу суспільства, оскільки воно тяжіє до лабільної суспільної системи, яка толерантно ставиться до різних суперечностей.

  • Сторінки:
  • <
  • 1
  • 2
  • 3
  • >
ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER