SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Жовтень 2022

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

 Усі події

Українці

Перші спроби з'єднати цю «урізану» історію з попередніми віками історичного розвою українського народу сприймалися з недовірою, як прояв якихось утаємничених тенденцій, вплив політиканства в науці, свідчення українського сепаратизму.

Отже, заідеологізовані підходи до осмислення етнічної історії українців, що культивувалися тривалий час, а деякою мірою даються взнаки і нині, відволікали від основної проблеми – походження та формування українського етносу та української нації. Викривляючи ранню історію українців, цілком природно, відсували у пізніші періоди і час їх Етно- та націогенезу, що давало підстави для деформації всієї етнічної історії та, певна річ, заперечення оригінальності українців як нації. Спростовувалася її окремішність: вона поставала «провінційною народністю», а її мова – великоруською «під - говіркою».

Сьогодні в етнологічній науці ми підходимо до тієї межі, яку можна назвати «етапом очищення» - звільнення її від ідеологічних і політичних догм і, власне, повернення на наукові позиції об’єктивності. Остання передбачає розгляд будь-якого етносу, в тому числі й українського, як самобутнього утворення, що має притаманні лише йому риси, своєрідний механізм зародження, формування й відтворення, оригінальну історію, тобто все те, що становить внутрішню сутність етносу. Це добре відоме нині положення, особливо фундаментально обґрунтоване Л. Гумільовим, набуває надзвичайної гостроти та полемічності, тільки-но починає проекціюватися на український ґрунт. І не зрозуміло, адже воно суперечить усталеній теорії про генетичну єдність і навіть одночасність зародження всіх споріднених східнослов’янських народів – росіян, українців і білорусів.

Не відкидаючи положення про їх етнокультурну спорідненість (але в жодному разі не поділяючи ідею про «єдину етногенетичну колиску»), підкреслимо своєрідність кожного з названих народів, яка виявляється не тільки в несхожості їх історичного розвитку, але, головне, у самій природі походження. На відміну від багатьох інших народів українці зароджувалися у дуже незвичній етнічній та історичній ситуації, а саме на перетині різних систем – етнокультурних, соціальних, економічних, політичних, релігійних, а нерідко і на зламі несумісних культур.

На історично – культурні зони нашаровувалися також етнічні, мовні, адміністративні та політичні системи, створюючи передумови для формування ієрархічності української національної культури, що проявляється, зокрема, у розмаїтті її регіональних та зональних варіантів. Регіональність української культури – одна з найхарактерніших її особливостей, що водночас дає ключ до розуміння глибинної сутності культури, її осмислення як соціальної системи. За своєю структурою етнічна культура українців надзвичайно різнопланова, етнографічно багатобарвна, а в історичному плані – багатошарова, тобто вона самобутня й неповторна навіть у системі споріднених народів, хоч і ґрунтується на спільній для них слов’янській основі.

Багатоваріантність закладена у самій природі ґенези українців. Адже її етнічна основа – давньоруська етнічна спільнота – не була монолітною, а складалася з різних субетносів. В їх ролі виступали тоді етноплеменні об’єднання, відомі з «Повісті врем’янних літ» як племена полян, древлян, сіверян, волинян, тиверців, білих хорватів, уличів.

Етнічна мозаїчність надалі посилювалася через утворення етнотериторіальних та етнополітичних одиниць – земель, а відтак і «княжих столів» (князівств), відомих за назвами Галицька, Холмська, Перемишлянська, Сяноцька землі, Поділля, Покуття, Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Стародубщина, а у пізніші часи – Вкраїна, Мала Русь, Запорожжя…

До речі, етнографічна мозаїчність українського етносу не означає його послаблення, розпорошення або руйнацію. Навпаки, розмаїття субетнічних утворень і, зокрема, етнографічна мозаїчність забезпечують життєздатність етносу, підтримуючи етнічну єдність через внутрішнє неантагоністичне суперництво між ними. Йдеться, власне, про головний стабілізуючий етнос механізм: якщо він спрощується, відбувається деградація, а то й руйнація етносу.

У цьому плані український етнос – надзвичайно стійка система завдяки її складній субетнічні структурі, що формувалася біля витоків його зародження. Упродовж століть вона підтримувалась, набуваючи нових забарвлень: починаючи з XV століття до її складу включалися нові етнотериторіальні одиниці – історично – етнографічні регіони. Їх виникнення пов’язане зі специфічністю історичної долі України й українців, зокрема, з колонізацією окремих земель України агресивними сусідніми державами, які надавали їм власні специфічні етнокультурні риси.

Історично – етнографічна карта України надзвичайно різноманітна, включаючи такі регіони (а отже, й регіональні типи культури), як Середня Наддніпрянщина (Гетьманщина), Полісся, Сіверщина, Поділля, Волинь, Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Донщина, Слобожанщина, до складу яких, у свою чергу, входять відомі історичні зони – свого роду символи етнічної історії українців: Надпорожжя, Надбужжя, Наддністрянщина тощо, а також етнографічні райони – Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, регіон розселення поліщуків.

Ще колоритніша етнонімічні картина українців: вона містить у собі як нові, так і стародавні самоназви. До наших днів збереглися крайові самоназви, що траплялися ще у давньоруських літописах і позначали причетність людей до «батющини» - землі свого роду, своїх предків: кияни, чернігівці, смоляни, полотчани.

Пізніше з утворенням нових країв та земляцьких об’єднань виникли самоназви за походженням. Вони й нині доволі усталені в крайовій самосвідомості українців: подоляни, волиняни, поліщуки, буковинці, слобожани, запорожці, донеччани. Картина крайових самоназв, що віддзеркалює регіональну самосвідомість українців, не завжди, однак, вписується у структуру історично – етнографічного районування країни. Палітра етнонімічних назв складніша, оскільки пов’язана з надзвичайно тонким механізмом – самосвідомістю людей, котрі не завжди адекватно визначають свою належність до певного регіону.

Етнічна самосвідомість українців завжди була і є нині багатошаровою, пов’язаною з усвідомленням своєї причетності до держави, до нації, до краю. Сучасний її шар виявляється в основному на трьох рівнях: крайової, етнічної та національно – державної самосвідомості. Остання як найвищий щабель розвитку етнічної самосвідомості складається з двох фаз – «спокійної», для якої характерним є усвідомлення цілісності української нації, і «лавиноподібної», пов’язаної з пробудженням українства як державної нації.

Ієрархічність етнічної самосвідомості особливо рельєфно проявляється в регіонах зі складною етнічною структурою населення. Так, у Західному Поліссі, де проживають в основному українці та білоруси, етнонімна картина така: українці, усвідомлюючи себе українцями, називають себе поліщуками, а сусідніх українців, які мешкають південніше, - польовиками або полянами; білорусів вони називають литвинами, хоча ті самі себе називають поліщуками, вважаючи, що литвини («ліцвіни») – це білоруси, які проживають у Білорусі. Українці західних районів Полісся переважно усвідомлюють себе русинами в пам'ять своїх пращурів часів Давньої Русі.

Ще розмаїтішою є система етнічної та етнорегіональної самосвідомості українців Карпатської України. Там у середовищі українського населення виявляється декілька її рівнів: усвідомлюючи себе українцями (і, відповідно, називаючись українцями), вони постійно зберігають генетичний зв'язок із давньою Руссю через додаткову самоназву «русини» («руснаки», «русичі», «руські»); усвідомлюючи приналежність до рідного краю – Карпат, іменується «карпаторусами»; залежно від приналежності до етнографічних груп – «гуцулами», «бойками» або «лемками», а залежно від району проживання – «підгорянами», «верховинцями» чи «долинянами». Сусідів – українців, які колись мешкали на землях, що знаходились у складі Австро – Угорщини, вони іменують «агрорусами», а ті їх – «рутенами» (латинська назва русинів) або «крайниками» (власне українцями).

  • Сторінки:
  • <
  • 1
  • 2
  • 3
  • >
ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER