SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Березень 2024

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

 Усі події

Українці

Українці (самоназва).

Народ, основне населення України. Українці належать до східнослов’янської підгрупи індоєвропейської етнолінгвістичної сім’ї.

За даними перепису 2001р./ дані до 1989р. подаються переважно за матеріалами А. Пономарьова: Українці // Етнічні спільноти України: Довідник. – К., 2001. – стор. 30 – 138./ чисельність українців в Україні становить 37 541 693 особи, що дорівнює 77,8% усього населення держави. У 1989р. чисельність українців (37 419 тисяч) становила 72,2% населення УРСР. Ці дпні свідчать про те, що, попри зменшення населення України майже на 7%, чисельність українців скоротилася лише на 1%, а питома вага зросла на 5,6%. Українці становлять більшість населення усіх регіонів України, окрім АР Крим. Рідною мовою вважають українську - 85%, російську – 14%, розмовляють також угорською, молдавською, румунською, білоруською, кримськотатарською. У містах проживають 59% українців, решта (41%) – сільське населення. За ступенем урбанізованості українці серед численних етносів поступаються росіянам, білорусам та полякам. Аналогічною є ситуація щодо кількості осіб з вищою освітою (28% // маються на увазі особи з повною, базовою, початковою та незакінченою вищою освітою//).

Українці – стала спільність людей, що складалася історично на території їх давнього розселення і характеризується низкою ознак: етнічною самосвідомістю, самоназвою, мовою, психічним складом, культурою, побутом, соціально – територіальною організацією. За типологічними ознаками українці неоднорідні. До складу етнонація входять такі основні компоненти: 1.) традиційний етнічний масив, окреслений етнічними кордонами; 2.) етнічні групи (діаспора), що проживають за межами основного етнічного масиву; 3.) субетнічні групи, що складаються як з етнорегіональних, так і етнографічних угрупувань.

Певне уявлення про зовнішні ознаки українців, їх місце серед інших народів, а також про стан їхнього внутрішнього розвитку дають кількісні характеристики – динаміка чисельності та характер розселення. Вони визначаються трьома основними чинниками: станом природного відтворення (рівнем народжуваності та смертності), ступенем міграцій та характером етнічних процесів (консолідаційних, інтеграційних або ж асиміляційних).

У свою чергу, значення та особливість прояву кожного із вказаних чинників коригувалася своєрідністю історії долі українців, позначеною, як відомо, особливою драматичністю. Адже територія України весь час розчленовувалася між окремими державами, кожна з яких, як правило, проводила політику денаціоналізації. Її наслідком ставала асиміляція українського населення, нині особливо відчутна на тих українських землях, що опинилися поза межами основного етнічного масиву, окресленого державними кордонами України, - Стародубщині (Росія), Мараморощині та Банату, що відійшли до Румунії, Пряшівщині, яка відійшла до Словаччини.

Відповідно до своєрідності історичної долі українців визначалися й етнічні процеси, зумовлюючи зміни їхньої чисельності як в Україні, так і поза її кордонами. Так, зменшення кількості українців протягом XVIII століття на території їх основного етнічного масиву з 85,6 до 83,3% було спричинене насамперед імміграційними процесами, а також відторгнення від материнського етнорегіону деяких українських земель. Міграцію українців за межі своєї етнічної території ілюструють такі показники: лише в Росії на початку XVIII століття налічувалося 8% усіх українців світу, на початку ХІХ століття – 14,4%, на початку ХХ століття – 22,4%.

Міграційні процеси, які переважно позначилися на зменшенні чисельності українців і в ХІХ столітті, утворювали два могутніх потоки: один ішов у внутрішні губернії Російської держави (на Алтай, Далекий Схід, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ) та щойно звільнені землі (Новоросію, Бессарабію); другий – в основному за океан (до Канади, США, Бразилії, Аргентини та інших). Якщо у 1795р. за межами України перебувало майже 2 млн українців (в Україні налічувалося 8695,3 тисячі осіб, у всьому світі – 10 440,1 тисяча осіб), то у 1897р. понад 6 млн осіб (в Україні – 20 977,9 тисяч, в усьому світі в цілому – 26 365,5 тисяч осіб).

У 20 – 30-ті роки ХХ століття відбувалося відносне зростання кількості українців в Україні (їхня питома вага щодо чисельності українців у світі досягла 83,6%) внаслідок як деякого збільшення території основного етнічного українського масиву, так і асиміляційних процесів, що охопили зарубіжне українство. Кількість українців збільшувалась і в 40-х роках минулого століття внаслідок переселення українців з Польщі та Чехословаччини під час обміну населенням між цими країнами та СРСР. В останні три десятиліття (за винятком останніх років) зростання відносної й абсолютної чисельності українців в Україні уповільнюється через посилення асиміляційних процесів, а також пожвавлення міграції в Україну іноетнічного населення з республік колишнього СРСР. Збільшилась у вказаний період імміграція українців за кордон.
 

Зазначена тенденція характеризується такими даними. У 20-х роках ХХ століття загальна чисельність українців становила 37 млн 227,8 тисяч осіб, з них проживали в Україні 27 млн 567 тисяч осіб, у різних районах СРСР – 8 млн 344,4 тисячі осіб, у країнах Західної Європи – 745,8 тисяч осіб, в Америці – 560,0 тисяч осіб. Наприкінці 30-х років відповідно: 35 млн 616 тисяч осіб – усього, 29 млн 606,8 тисяч осіб – в Україні, 4 млн 524,7 тисяч осіб – в СРСР, 876,1 тисяча осіб – в Європі, 609,0 тисяч осіб – в Америці; у 1959р.: 38 млн 624,7 тисяч – 32млн 158,4 тисячі – 5 млн 063,3 тисячі – 335,0 тисяч – 1 млн 053,0 тисяч осіб; у 1979р.: 44 млн 083,9 тисяч – 36 млн 495,6 тисяч – 5млн 858,3 тисячі – 490,0 тисяч – 1млн 220 тисяч осіб; у 1998р.: - 46 млн 136,0 тисяч – 37 млн 419,0 тисяч - 6 млн 764,0 тисяч – 500,0 тисяч – 1млн 428,0 тисяч осіб.

Лише останнім часом починає проявлятися тенденція до збільшення чисельності та питомої ваги українців в Україні, а також у державах ближнього зарубіжжя. Вона спричинена зростанням їхньої національної свідомості: чимало українців, колись записаних під іншою національністю, тепер відновлюють свою національну приналежність; кількість українців в Україні збільшується, зокрема, за рахунок повернення українців з країн ближнього зарубіжжя. Останнім часом кількість українців в Україні зросла на 930 тисяч осіб.

Отже, українці – один з найбільших народів Європи, другий за чисельністю серед слов’янських народів і основний в етнонаціональній структурі України.

Відповідно до кількісних характеристик окреслюється й великий культурний здобуток українців. Проте їх етнічну історію дослідники нерідко оцінюють неадекватно. Така позиція найрельєфніше виявилася у період «інтернаціоналізації», ідеологічною основою якої була теорія «колбочки». Обстоюючи ідею злиття всіх націй в нову й єдину історичну спільність – радянський народ, а національних культур – в загально радянську культуру, ця теорія деформувала історичне мислення. Виходило, ніби не потрібно звертатися до проблем національного розвитку, осмислення національного коріння, природи та механізму нації, уникаючи самого поняття «український народ», вживаючи натомість термін «народ України». Мовляв, перша назва має «націоналістичне» забарвлення, а друга – засвідчує «інтернаціоналізм».

До речі, вказана концепція не така вже й нова, методологічно вона пов’язана з дещо призабутою, але також хибною теорією, доволі поширеною наприкінці минулого століття як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії. Йдеться про обґрунтування пріоритетності «російської (іноді польської) історії» в історії східних слов’ян: її витоки відшукували у давньокиївському пласті, ведучи далі історичний стрижень через Велике князівство Володимирське – Московське князівство – Російську імперію, а відтак і СРСР з обов’язковим геополітичним етногенетичним центром у Москві.

Виходило, що власного національного життя український народ ніколи не мав: воно розчинялося або у всесвітній історії, або в історії Речі Посполитої та історії Росії. Раннє Середньовіччя України (XIV – XVI століття) ховалося в історії Великого князівства Литовського, Угорщини, Речі Посполитої, а час після XVII століття – в історії Російської держави. Історія України й українців зводилася тим самим до нетривалого часового відтінку – з моменту «відпадання» від Польщі до возз’єднання з Росією, тобто лише до історії Гетьманщини.

  • Сторінки:
  • <
  • 1
  • 2
  • 3
  • >
ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER