Грузини
ГРУЗИНИ (самоназва — картвелі).
Грузини— основне населення Грузії (3 787,4 тис. осіб, у т.ч. в Абхазії — 239,9 тис., Аджарії — 324,8 тис., Південній Осетії — 28,5 тис.). Чисельність у Російській Федерації — 130,7 тис. осіб, в Азербайджані — 14,2 тис., в Україні та Казахстані — 9,5 тис., на півночі Туреччини та в Ірані — близько 120 тис. осіб. Мова — грузинська, картвельської сім’ї, на території Грузії представлена 17 діалектами, що відповідають субетнічним групам грузин: на заході — аджарці, гурійці, імеретини, лечхумці, рачинці; на сході —картлійці, кахетинці, мохевці, мтіули, пшави, тушини, хевсури; на півдні —джавахи, месхи; в Азербайджані — інгілойці; в Ірані — ферейданці; в Туреччині — імерхевці, свани. Віруючі грузини — православні, частина —мусульмани-суніти.
Перші, доволі численні поселення грузин були засновані в Україні у
40-х роках ХVIII ст. на базі військових та поміщицьких осередків, типових для південної України того часу.
За переписом 2001 р., грузинів в Україні налічувалося 34 199 осіб (1989 р.—23 540 осіб); від 1970 р. їхня кількість зросла в три рази. Переважна більшість проживає у поденно-східних регіонах та в м. Києві. Мову своєї національності вважають рідною 12 447 осіб (52,9 %), російську — 10 035 (29 %), українську — 967 (4,1 %), іншу — 91 (0,4 %) особа. В Україні створено чотири національно-культурних товариства: в Криму, Львівській та Одеській обл., в м. Києві. Головна мета цих товариств — сприяти всебічному співробітництву між народами України та Грузії.
Етнічна історія. У давніх східних та античних джерелах відомі давньогрузинські племена мушків, тубалів, халібів, колхів. Етнічне ядро грузин складалося з трьох великих близькоспоріднених племінних об’єднань — картів, мегрелів, сванів, що займали у давнину велику територію поміж Великим Кавказом на півночі, Малим Кавказом на південному сході, у басейні ріки Чорохи на південному заході. У ІV—VI ст. грузини прийняли християнство. У V ст. з’явилися перші писемні літературні пам’ятки грузинською мовою. Утворення на рубежі Х—ХІ ст. централізованої держави, яка досягла апогею у ХІІ — поч. ХІІІ ст., в основному завершило процес формування грузинського етносу, сприяло зростанню економіки та культури, розвитку міст, встановленню політичних та економічних, культурних зв’язків із Західною Європою, Руссю, Сходом. Після монгольського завоювання (ХІІІ ст.), навали Тимура (друга пол. ХІV ст.) з кін. ХV ст. почався період децентралізації, що посилилася в ХVI—XVII ст. у результаті агресії османської Туреччини і сефевидського Ірану. Землі на південному заході Грузії — Лазика, Аджарія, Месхет-Джавахеті — були захоплені Туреччиною. Почався процес насильницького потуречення та ісламізації грузинського населення. У стані політичного та соціально-економічного застою Грузія залишалася майже до кін. ХVІІІ ст. У 1783 р. Росія і Східна Грузія (картлійсько-Кахетинське царство) уклали «Дружній договір» (Георгіївський трактат), що передбачав протекторат Росії над Грузією. Однак у 1801 р. маніфестом Олександра І грузинське царство було ліквідоване, Східна Грузія включена до складу Російської імперії. У 1811 р. до Росії було приєднано Західну Грузію. До кін. 70-х років ХІХ ст. у результаті російсько-турецьких воєн до Грузії були приєднані деякі її історичні області — частина Месхет-Джавхеті та Аджарія. У 1918 р. було створено Грузинську Демократичну Республіку, яка проіснувала до лютого 1921 р., коли частини Червоної Армії встановили тут радянську владу. Було створено Грузинську РСР (до 1936 р. перебувала у складі Закавказької Федерації, потім безпосередньо в складі СРСР). У 1991 р. Грузія прийняла Акт про незалежність.
