Болгари
БОЛГАРИ (самоназва).
Болгари — основне населення Болгарії. Загальна чисельність — понад 9,4 млн. осіб, у т.ч. у Болгарії — понад 8,8 млн. осіб. Живуть також в Україні, Молдавії (88,4 тис.), Російській Федерації (32,8 тис.), Казахстані (10,4 тис.). Розмовляють болгарською мовою, південної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї. Болгари належать до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси. В окремих регіонах переважають риси балкано-кавказької раси. Писемність на основі кирилиці. Розрізняють дві групи діалектів — східну та західну. Віруючі — переважно православні, є невеликі групи католиків і протестантів; значна група мусульман.
В Україні, за даними перепису 2001 р., проживають 204 574 болгар (у 1989р.— 233,8 тис.), що становить 0,42 % (1989 р.— 0,45 %) населення України. З них в Одеській обл.— 150 683 особи (73 %), Запорізькій — 27 764 (13 %), Миколаївській — 5 614, Донецькій — 4 833. Вважають рідною болгарську мову 131 237 (64 %) осіб, українську — 10 277 (5 %), російську —62 067 (30 %), молдавську — 205. У місцях компактного розселення: болгарську — 78 %, російську — 19 %, українську — 2 %. Простежується тенденція до збільшення мовців російською, кількість мовців українською залишається стабільною.
Етнічна історія. Перші писемні відомості про населення земель, які нині населяють болгари, знаходимо в поемах Гомера, у Гекатея (VІ ст. до н.е.) і Геродота (V ст. до н.е.). Це — фракійці. Античні автори розповідають про них як про численний народ, розділений на окремі племена. У V ст. до н.е. найрозвинутіші з них утворили союз племен з рисами рабовласницької держави під проводом племені одрисів.
Жителі Фракії вели інтенсивну торгівлю з грецькими колоніями, розташованими на узбережжі Чорного та Егейського морів: Месембрією (нині Несебр), Одесосом (нині Варна), Аполлонією (нині Созопол). Звідси поширювався еллінський вплив, що залишив помітний слід у культурі фракійців. Деякі елементи фракійської культури, були, у свою чергу, сприйняті греками (наприклад, міф про Орфея, культ Діоніса).
У ІV — II ст. до н.е. Фракія перебувала під владою Македонського царства. У цей час на місці фракійського селища Пулпудева було засноване місто Філіппополь (майбутній Пловдив).
Помітний слід в історії Балканського пів-острова залишило римське панування (І — ІV ст. н.е.). До цього часу належить поява багатьох міст (у їх числі Сердіка — майбутня Софія). Римляни у військових цілях проклали на Балканах мережу доріг. Деякі з них були важливими торговими шляхами, що зберігали своє значення аж до Нового часу.
Міста й фортеці стали центрами романізації фракійського населення. Сильніше вона відчувалася в Мезії, де було більше римських легіонерів і колоністів, тоді як на півдні та на сході країни, як і раніше, відчутним був вплив грецької культури. Основна маса фракійського народу зберігала свою мову та звичаї. Фрако-греко-римська антична культура була багатою позитивною спадщиною, яку отримали від місцевого населення слов’яни, що тут оселилися. Її вплив помітний і дотепер у деяких сторонах матеріальної та духовної культури і у мові болгарського народу.
У перші століття нашої ери етнічний склад Фракії ускладнився. Цією територією пройшли і частково осіли, змішавшись з місцевим населенням, бастарни (ІІ ст.), готи (ІV ст.), гуни (V ст.). Вторгнень зазнала переважно північна половина нинішньої Болгарії. Варвари сильно спустошили країну, винищили або відтіснили в гори багато місцевих жителів.
У V—VI ст. на Балкани рушили слов’яни, які до другої пол. VI ст. заселили весь пів-острів. Основну їх масу на болгарських землях склали племена склавинів, які до того перебували у межах теперішньої Валахії та Угорщини; з українських степів прийшла частина антів. Фракійське населення, що збереглося після епохи варварських навал, частково було зрушене слов’янськими вторгненнями, значна ж його частина залишилася на місці і поступово злилася з прибулими. Частина романізованих фракійців, переважно скотарі, пішли в гори південно-західних районів пів-острова (це були предки влахів).
