Білоруси
Статистичні дані свідчать, що в 1926 р. на будівництві нових промислових гігантів Донбасу та Придніпров’я за оргнабором працювало понад 10 тис. робітників-білорусів, а в 1930 — 1931 рр. їх кількість зросла до 34 тис. осіб. Аналогічна ситуація повторилася в 1943 — 1950 рр., у період післявоєнної відбудови промисловості Донбасу та півдня України. Тоді у цих регіонах кількість Б. дещо зросла, але згодом почалося неухильне і дедалі швидше їх зменшення.
Етнічна історія. Основну участь в етногенезі білорусів взяли східнослов’янські племена дреговичів, західних кривичів і радимичів на основі балтського субстрату. Територія сучасної Білорусі була колонізована слов’янами, а місцеве населення асимільоване впродовж VІІ — VІІІ ст. Ці племена у ІХ — ХІ ст. увійшли до складу Київської держави, яка формувалася, підкорюючи басейн Дніпра. Існування єдиної давньоруської народності залишається дискусійним питанням, оскільки Давня Русь була передовим політичним об’єднанням, а за етнічним складом, хоч і за переважанням слов’ян, строкатим. Стверджувати можна лише наявність спільної книжної мови та елітарної культури, з’ясування ж форм лояльності та структури ідентичності загалу східнослов’янської людності є вельми проблематичним. Ще на момент написання «Повісті врем’яних літ» (поч. ХІІ ст.) значну роль відігравала ідентичність племінного характеру. Очевидною є рання схильність локальних князівств на білоруських теренах до сепаратизму від київського столу.
У сер. ХІІІ — поч. ХІV ст. землі Білорусі увійшли до складу Великого князівства Литовського, де протягом ХІV—ХVІ ст. на території Турово-Пінської, Берестейської, Гродненської, Полоцької, Мінської, Вітебської і частини Смоленської та Чернігівської земель склалася давньобілоруська (або «руська») мова, яка у ХІV — ХVІ ст. використовувалася у державному діловодстві, літописанні, правових пам’ятках. Політична окремішність і процеси структурування еліти русько-литовського походження на ґрунті потужної місцевої локальної ідентичності відіграли визначальну роль у формуванні специфічних рис білоруської культури та мови. Білоруська етнічна спільнота сформувалася у ХІV—XVI ст. У цей час стосовно частини білоруських земель почала уживатися назва Біла Русь. Щодо походження цієї назви у науковій літературі немає спільної думки. Найчастіше трапляється тлумачення найменування Біла Русь шляхом зіставлення його з назвою Чорна Русь, якою позначалася частина західної давньоруської території з містами Новгородом, Слонімом, Здитовим, Волковиськом і Гродно, захоплена литовськими князями раніше інших частин Західної Русі. Припускається, що Білою Руссю в ХІІІ ст. стали називати іншу частину Західної Русі, ще вільну в той час від влади литовських князів-завойовників і не скорену татарами. У цьому сенсі «Біла Русь» могла означати Вільну Русь. За іншим тлумаченням, походження розглянутих топонімів ставиться в залежність від поширення християнства в західній частині Русі: Білою Руссю нібито стали називати ті білоруські землі, в яких раніше затвердилася нова, християнська релігія, а Чорною Руссю — землі, де довше зберігалося язичництво.
У першій чверті ХVІ в. у Білорусі з’являється друкарство, виникнення якого пов’язане з ім’ям білоруського першодрукаря і просвітителя Георгія Скарини. Його видання широко розповсюджувалися в Російській державі та інших слов’янських країнах. Видатну роль у розвитку білоруської культури відіграли Василь Тяпинський, Симон Будний, брати Мамоничі, Симеон Полоцький, діяльність якого залишила помітний слід також у культурному житті росіян та українців. Їхні книги білоруською мовою були важливим засобом розвитку освіти і боротьби за свою самобутність.