Азербайджанці

АЗЕРБАЙДЖАНЦІ (самоназва — Азербайджан - лилар).

Азербайджанці — основне населення Азербайджану (5 млн. 805 тис. осіб). Загальна кількість — близько 17 млн. осіб. Живуть також в Ірані — 7 млн., Російській Федерації — 336 тис., Грузії — 307,6 тис., Узбекистані — 44,4 тис., Туркменії — 33,4 тис., Казахстані — 90,1 тис., Киргизії — 15,8 тис., до нещодавна у Вірменії — 84,9 тис., незначна кількість — в Афганістані, Іраку, Туреччині. Належать переважно до південної раси великої європеоїдної раси. Мова азербайджанська офіційно називається «тюркська» і входить до південно-західної (огузької) підгрупи тюркської групи алтайської сім’ї; діалекти: північні, західні, східні, південні. Писемність з 1991 р. на основі латинської графіки. Віруючі азербайджанці — мусульмани, здебільшого шиїти.

В Україні, за даними перепису 2001 р., проживає 45 176 осіб (1989 р.—36,9 тис.). Найбільше — у Донецькій (8 075), Харківській (5 684), Дніпропетровській (5 683), Луганській (3 121) обл., АР Крим (3 748), Одеській обл. (2 777), в м. Києві (2 567), Запорізькій обл. (2 490).

Рідною мовою вважають азербайджанську 23 958 (52 %) осіб, українську— 3 224 (7 %) осіб, російську — 16 968 (37 %), кримськотатарську — 102 особи (0,2 %).

Етнічна історія. В етногенезі азербайджанців брало участь населення давніх держав Мани (перша пол. І тис. до н.е.), Албанії Кавказької (друга пол. І тис. до н.е.— Х ст. н.е.), Мідії, Антропатени (ІV ст. до н.е. — VІІ ст. н.е.), албани, гаргари, утії, каспії, леги, які розмовляли кавказькими мовами,— на півночі та іраномовні куртії, манеї, мідяни — на півдні. Антропатена після арабського завоювання VІІ ст. стала називатися Адербайджан (арабською), Адербадаган (перською). Під владою Арабського халіфату було об’єднано Північний та Південний Азербайджан; почалося поширення ісламу. З місцевим населенням змішувалися, особливо з початку

І тис. н.е., прийшлі, переважно тюркомовні народи (гуни, хазари). Процес тюркізації відбувався в основному ХІ — ХІV ст., що було пов’язане із вторгненням тюрків-огузів (сельджуків) і монголо-татар. У ХІ — ХІІІ ст. переважно завершилося формування азербайджанського етносу. У цей час відбувається заміна корінних мов — іранської азери (на півдні, терен Антропатени) і кавказької аранської (на півночі, терен Албанії) тюркською. До сер. ХVІІІ ст. на території Азербайджану існувало понад 15 держав-ханств (найбільші — Шекінське, Ширванське, Бакинське, Карабаське), які підкорялися Ірану. Приєднання Північного Азербайджану до Росії відбулося у першій третині ХІХ ст. (за Гюлістанським 1813 р. і Туркманчайським

1828 р. договорами Росії з Іраном).

У сер. ХІХ ст. оформилася сучасна літературна мова на базі бакинсько-шемахінського діалекту і староазербайджанської мови; писемні пам’ятки на староазербайджанскій мові належать до ХІІІ — ХІХ ст. До 30-х років ХХ ст. в офіційних російських документах азербайджанці називалися закавказькими (азербайджанськими) тюрками, татарами. Після проголошення Азербайджанської РСР (квітень 1920 р.; з 1990 р.— Азербайджанська Республіка) відбувалася подальша консолідація. У 1929 р. азербайджанська писемність була переведена з арабської на латинську графіку, у 1939 р.— на російську, з 1991 р.— знову на латинську.