SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

Актуальні інтерв'ю

Верховний архієпископ Святослав Шевчук, Блаженніший Святослав

  • 29.07.2017

«Щодо особливого духовного шляху України,
 то я думаю, що Україна може бути свідком
і будівничим нової об’єднаної Європи…»
Блаженніший Святослав
 
Верхо́вний архієпи́скоп Святосла́в Шевчу́к, Блаженніший Святослав
 — єпископ Української греко-католицької церкви; з 27 березня 2011 року — Верховний архієпископ Києво-Галицький, митрополит Київський — предстоятель Української греко-католицької церкви.
Народився у християнській родині 5 травня 1970 року у м. Стрию Львівської області. У період підпільної діяльності УГКЦ греко-католицькі священики служили Божественну Літургію в родинному домі Шевчуків.
 
Після закінчення середньої школи №10. Відбув військову службу у Радянській армії. У 1991—1992 роках навчався у Центрі філософсько-богословських студій «Дон Боско» у м. Буенос-Айресі (Аргентина), а у 1992—1994 роках — у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа.
 
Піддияконські свячення отримав з рук владики ЮліянаВороновського. Дияконські свячення отримав 21 травня 1994 року (святитель — владика Филимон Курчаба), священичі — 26 червня 1994 року (святитель — Верховний архієпископ Мирослав Іван Любачівський).
 
У 1994—1999 роках навчався у Папському університеті Святого Томи Аквінського (Рим, Італія), де здобув ліценціат, а згодом і докторат з відзнакою Summacumlaude в галузі богословської антропології та основ морального богослов’я візантійської богословської традиції. Під час навчання в Римі надавав душпастирську опіку українцям греко-католикам в Афінах.
 
У 1999—2000 роках — префект Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. У 2000—2007 — віце-ректор цієї ж семінарії.
 
З 2001 — віце-декан богословського факультету Львівської Богословської Академії (відтак Українського Католицького Університету).
 
У 2002—2005 — Голова секретаріату та особистий секретар Блаженнішого Любомира Гузара, керівник Патріаршої курії у Львові.
 
З червня 2007 — ректор Львівської Духовної Семінарії Святого Духа.
 
14 січня 2009 року Папа Римський Бенедикт XVI призначив Святослава Шевчука єпископом-помічником єпархії Покрова Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі (Аргентина). Новому єпископу уділено титулярний престол CastraGalbae.
 
Архієрейська хіротонія відбулася 7 квітня 2009 року в соборі Святого Юра у Львові. Головним святителем, у присутності Блаженнішого Любомира Гузара, був Високопреосвященний Владика Ігор Возьняк, Архієпископ Львівський, а співсвятителями — Владика Михаїл Микицей, правлячий єпископ єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі, та Владика Юліан Вороновський, єпископ Самбірсько-Дрогобицький.
 
10 квітня 2010 року призначений апостольським адміністратором єпархії Покрови Пресвятої Богородиці у Буенос-Айресі, яка стала вакантною після зречення з уряду попереднього єпархіального єпископа Михаїла Микицея.
 
Владика Святослав Шевчук вільно володіє англійською, італійською, іспанською, польською та російською мовами.
 
23 березня 2011 року виборчий Синод єпископів УГКЦ обрав єпископа Святослава Шевчука Верховним архієпископом Києво-Галицьким, Главою Української греко-католицької церкви. 25 березня цей вибір затвердив Папа Римський Бенедикт XVI.
 
Інтронізація нового Глави УГКЦ відбулася 27 березня 2011 року у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві.
 
Сьогодні до національного проекту Західно-Української Асоціації «Спадщина України» та Видавничого дому «МАХІМА» за підтримки Комітету з питань культури та духовності Верховної Ради України долучився Верховний архієпископ Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук).
 
Наша розмова відбувалася в Патріаршій курії біля собору Воскресіння Христового в ясний погожий травневий день в часи святкування Світлого Воскресіння Христового.
 
Боротьба за виживання, стремління до досконалості і освоєння нового ішла в Вашому житті поруч з обов’язковими для держави правилами і законами. Ви навчалися в медичному училищі, підпільній духовній семінарії і відслужили строкову службу в Радянській армії. До слова, де Ви служили?  Що для Вас було головним? Які цінності і мотиви Вами керували?
 
Блаженніший Святослав: Я міг уникнути військової служби хоча б тому, що я закінчив медичне училище з червоним дипломом і отримав направлення для вступу до Львівського медичного інституту. У ті часи направлення – означало відтермінування у проходженні строкової служби для молодої людини. Але я планував бути священником і мої настоятелі прийняли рішення, що я маю відслужити строкову службу, виконавши обов’язковий конституційний обов’язок кожного громадянина чоловічої статі моєї країни. По поверненню я мав бути висвячений на священника (підпільно) і, якщо на те воля Божа, стати лікарем і лікувати людей. Це був особливий час в історії моєї країни. Коли я закінчив медичне училище, то ще ішли бойові дії в Афганістані і всіх військових фельдшерів в першу чергу направляли туди. Без сумніву була реальна загроза, що я можу потрапити в зону бойових дій і моя мама надзвичайно переживала з цього приводу. А я не міг їй пояснити справжніх причин моїх поступків. Але в кінцевому рахунку остаточне рішення є за Господом Богом. 15 лютого 1989 року – на Стрітення – Радянський Союз вивів війська з Афганістану. Я якраз завершував своє навчання в медучилищі.І весняним призивом 1989 року я був мобілізований на строкову службу. Проходив службу я в Луганську у Вищому авіаційному училищі штурманів (ВАУШ). Я мав змогу у 2012 році відвідати це училище, як глава УГКЦ, і зустрітися з своїми колишніми начальниками та співслуживцями. І я собі тоді не міг уявити, що це училище стане однією з ключових баз для окупаційних російських військ і сепаратиських формувань після 2014 року.
 
Вашому вибору служінню Господу і людям передували якісь особливі знаки чи події?
 
Блаженніший Святослав: Я не пам’ятаю якихось таких надприродних подій. Думаю, що шлях служіння Господу – це результат моїх юначих пошуків та природної допитливості. В певний момент я побачив, що офіційні ідеологи комуністичної партії чи комсомолу не завжди вірять в це про що говорять. Особливо це відчувалося на теренах Західної України. Оця дволикість партійної номенклатури з одного боку, а з другого – люди-страдники, які терпіли і знущання, і тюрми, і присилування за те, що вони вірили в Бога, Божий промисел і Божу волю, змусило мене по іншому дивитися на світ. Поворотним моментом в моєму житті була зустріч із підпільним священником отцем Михайлом Косилою, який відбув два тюремних ув’язнення тільки за те, що готував хлопців у підпільній духовній семінарії до священства. І коли ти бачиш справжню людину, ісповідника підпільної церкви, яка готова іти і йде на неймовірні страждання і терпіння заради Христової віри, то ця людина стає не просто авторитетом, а прикладом гідним наслідуванню.
 
В той час ми собі навіть уявити не могли, що Радянський Союз розпадеться. Вибір стати священником був надзвичайно ризикованим, бо означав піти проти атеїстичної системи дуже потужної і величезної держави. Вибір стати священником підпільної церкви – означало наражати на небезпеку не тільки себе, але й своїх рідних та близьких людей. І я дякую Господу Богу за мужність, яку він мені дав, щоб обрати власне шлях служіння в той спосіб, який я тоді зробив.
Загальнолюдські цінності – це популярний слоган, який насправді не має жодного змісту внаслідок різності людських культур, рас, вірувань, цивілізацій. Європа зїї «європейськими цінностями» фактично втратила і продовжує втрачати християнське коріння, викидаючи на поверхню ЛГБістські паради, гендерну політику, одностатеві шлюби, що є відвертою змовою проти Бога і Людини. Як Патріарх мільйонів віруючих УГКЦ окресліть наш унікальний духовний шлях розвитку України…
Блаженніший Святослав: Насамперед хотів би зазначити, що ми сьогодні живемо у світі підробок і підміни понять. Іноді ми бачимо, як деякі люди розмахують прапором патріотизму чи націоналізму, хоч а насправді у них немає нічого спільного з цими великими ідеями. Це саме стосується і маніпулювання значенням і змістом європейських цінностей. На мою думку найкраще визначення суті європейських цінностей дав Папа Бенедикт ХУІ. Він сказав так, що «…фундаментом справжньої Європи є три джерела: грецька філософія, римське право і Євангеліє.» Це є коріння Європи. Без Божого слова, без Євангельських істин, де справді Любов до Бога і до ближнього є наріжним каменем захисту гідності людини та захисту особи – немає Європи. Без Римського права, тобто без поняття Справедливості, будівництва справедливого суспільства, де гідність кожного є належним чином пошанована, де кожен отримує те, що йому належить – немає Європи в історичному вимірі. Грецька філософія – це пошук істини, об’єктивної істини, яка де-факто створила певну культуру, культуру, яка сьогодні допомагає знайти шлях до Бога, шлях до істини мільйонам людей в Європі і поза Європою. Це є той фундамент на якому постала сучасна Європа.
 
Сьогодні намагаються підмінити європейські цінності різні новітні ідеології, які, де-факто, виявляються маніпуляцією цим поняттям. Євангеліє каже, якщо хтось хоче будувати дім, то шукає твердого фундаменту. Євангеліє говорить про навчання Христове, як твердий камінь, скелю, на якій можна збудувати свій дім. Натомість нам сьогодні пропонується пісок, тобто різні ідеології, які є як мухи-одноденки. Серед них матеріалістична ідеологія, комуністична ідеологія, нацистська ідеологія, гендерна ідеологія – це ті ідеології на які в різні періоди «хворів» європейський континент. Але ці ідеології ніколи не творили Європи, не заклали жодного фундаменту. Я би сказав, навпаки, виявили себе, як людиноненависницькими та хиткими, на яких не можна нічого будувати: а ні особистого життя, а ні суспільного життя, а ні державного життя, тим більше життя цілого континенту, який ми називаємо Європою.
 
Щодо особливого духовного шляху України, то я думаю, що Україна може бути свідком і будівничим нової об’єднаної Європи. Я не боюся говорити «нової», бо Європа тільки будується і немає Європи без України. Сьогодні люди розуміють Європу, як Західну Європу. А насправді, це поняття є ширшим, бо географічний центр Європи є в Україні. Окрім того, історія України ХХ століття є надзвичайно важливою для європейської культури і є невід’ємною її складовою. Європа ХХІ століття переживає втрату свого християнського коріння, входить в еру глобалізації, де нівелюється будь-яке коріння тих чи інших народів, культур і відтворюється новий вид глобалізованої культури, де, властиво, все дуже швидко міняється, немає об’єктивної істини і, очевидно, не має поняття спільного блага. Коли ми, українці, які пережили радянський тоталітаризм чуємо про це, у нас є відчуття «дежавю»/déjàvu – фр./– ми вже колись це переживали. Пам’ятаєте ідею «радянського народу», творення «радянської людини», денаціоналізацію мільйонів, заперечення релігійного виміру людського буття… Ми це вже переживали, українське суспільство уже перехворіло на цю «хворобу» і отримало надійну «прививку» і імунітет саме від такого виду глобалізації, основаного на ґрунті матеріалістично-комуністичної ідеології, насаджуваної керівництвом Радянського Союзу. Ми змогли залишитись собою, не дати перемолоти себе в тому «вінегреті радянського народу» саме тому, що українці були християнами. «Лишитися собою» – це гасло дуже гарно сформулював Патріарх Йосип Сліпий який сказав, що це могло статися тільки тому, що ми вірили в Бога і лишилися християнами. Я думаю, що маючи такий імунітет проти різного роду фальшивок і ідеологій ми можемо надати імунітет європейській спільноті щоби справдити надії і сподівання європейця щодо об’єднаної Європи. Ми спостерігаємо реакцію європейських народів на глобалізацію, нівелювання їх національних культур, економік і т.д. – це є прояви національних егоїзмів. Ми спостерігаємо прихід до влади в деяких європейських країнах крайніх націоналістичних сил, котрі намагаються руйнувати Європу, як континент спільної культури і спільноту європейських народів. І ми спостерігаємо ще одне явище: новітні агресори фінансують такі крайні націоналістичні партії з метою руйнації  європейськогоєдиного культурного і національного простору. В цих умовах Україна має надзвичайно велику роль і вона її сповнить, допоможе Європі залишитися собою, зберегти і відбудувати свій європейський спільний дім на тих цінностях про які нам нагадав Папа Бенедикт ХУІ.
 
Шлях до Бога лежить через покаяння і прощення. Як це реально здійснити сучасній людині в умовах війни, кричущої неправди, казнокрадства і зубожіння людей?
 
Блаженніший Святослав: Ми, як відкрите суспільство, не як тоталітарне суспільство, де існує диктат чи то певної особи, чи певної системи, потрапили в глобальний інформаційний простір, де існує «ринок правди» (гірко усміхнувся – ред.).Кожен намагається продати свою, я би сказав, вузько егоїстичну істину, де об’єктивної правди не існує. Друга річ, ми сьогодні живемо в умовах війни, яка ведеться не тільки кулями і гарматами на фронті, ми живемо в контексті війни, яку назвали «гібридною», яка ведеться економічними, політичними, геополітичними, дипломатичними засобами і, зокрема, інформаційними. І коли говорити про ті всі атаки, і особливо на ідеологічному фронті, то найбільшою кулею чи бомбою для кожного громадянина є таке запитання: «Чи варте наше діло?..» У нас намагаються вбити ідею необхідності захисту рідної землі, ідею бути гордими за своїх чоловіків і синів, ідею самої людської і громадянської гідності, ідею суверенної незалежної держави, ідею Незалежної України. Наші недруги намагаються усіма доступними засобами вбити віру в себе, в свій народ і вбити віру в Бога. І кожен свідомий українець, кожен свідомий християнин повинен себе запитати: «Що я маю робити, щоб не дати моєму ворогові вбити у мене Віру?» Це основоположне запитання. Насамперед, це у ВІРІ ЖИТИ. Тобто жити, як віруючі люди в Бога. Ми віримо, що Бог є справжнім джерелом свободи. Саме Господь надихнув серце українця шукати волі. І той пошук волі, характеризує усю історію українських національно-визвольних змагань ХУІІІ і ХХ століття. Бо, насправді, шукати волі, коли тебе усі навколо пригноблюють, можна лише під опікою і натхнення Святого Духа. Саме віра в Бога допомагає людині знайти шлях до нього, живо спілкуватися з тим, в кого ти віриш. Лише коли ми віримо в Бога має сенс говорити про прощення і примирення. Коли віри немає, то по-людськи ті поняття «прощення» і «примирення» – не мають змісту, є порожніми. І марно сподіватися, як казала Леся Українка «Сontraspemspero» – без надії сподіватися. І умовах війни, в яких ми сьогодні живемо, крізь мряку непевності знайти в собі сили побачити ПЕРЕМОГУ. Навіть більше, ПОВІРИТИ В ПЕРЕМОГУ ВІЛЬНОЇ УКРАЇНИ.
 
Покаяння – це спосіб руху до перемоги, до перемоги добра над злом. Коли ми каємося в своїх гріхах, ми наближаємося до Бога. Покаяння означає, насамперед, визволення людини від зла.Плодом покаяння є здатність бачити крізь час. Плодом покаяння є просвітлення очей нашого розуму. Плодом покаяння є оптимізм. В контексті Світлої Паски, яку ми зараз переживаємо, я кажу, коли нам навіюють, що все пропало – ЦЕ НЕПРАВДА. Господь Бог, який дає нам сили і можливості рухатися до Нього, дає нам відчуття ПРАВДИ, ВІДЧУТТЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ, Він є Той, що через покаяння дарує нам СИЛУ для боротьби за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ. Ось в чому полягає справжній позитивний зміст покаяння. Покаяння не означає бути зацикленим на своєму власному злі. Покаяння – це здатність звільнитися від зла.
 
Прощення, як наслідок покаяння людини, яка вірить в Бога, це є сам механізм визволення. Коли ми прощаємо тому, хто нам заподіяв зло, ми викидаємо це зло з нашого серця. Чисто суб’єктивно, пригадайте свій власний досвід, коли Вам хтось причинив зло? Ми ж у своєму серці зберігаємо жаль до тої людини, ненависть до неї, біль… Хто є першою жертвою тієї ненависті, того вічного болю і нарікання? Ти сам. Зло запускає в людині механізм самознищення. Коли ми з Вами прощаємо, в ім’я Боже прощаємо, ми викидаємо зло із свого серця і тоді ворог не має над нами сили, немає чим нас поневолити. В Євангелії ми знаходимо такий приклад: коли Ісус Христос зближається до своїх страстей, він каже своїм учням: «…бо надходить князь світу цього, та в Мені він нічого не має»,…(Євангеліє від Івана, 19).Це означає, що зло приходить і Христа будуть розпинати, але той Христос, якого розпинають не має в своєму серці ненависті до тих, хто його убиває. Навіть на хресті Він молиться за своїх мучителів: «Прости їм Отче, бо не знають, що вони роблять…» Простити – це не означає здатися. Простити –це стати на голову вище від свого ворога, стати здатним ПЕРЕМОГТИ. Тому я б закликав усіх по-християнськи переживати ті труднощі сучасного історичного моменту. Бо тільки ВІРА в Бога зробить нас здатними перемагати. Тільки сила ЛЮБОВІ, яка теж є плодом ВІРИ в Бога, може породити ГЕРОЇВ. Ненависть ніколи героїв не породить, ненависть породжує злочинців. ГЕРОЇВ породжує ЛЮБОВ до БОГА, до своєї рідної землі, до своєї держави, до своєї вільної і Незалежної України.
 
Що для Вас значить «людська гідність» і чи не суперечить це канонам, постулатам чи конституціям Церкви? УГКЦ ХХІ століття підтримала Революцію Гідності в Україні і є з українським народом «в щасті і горі, в мирі і на полях війни». Це є приклад для усього світу справжнього душепастирського служіння , коли священники і монахи УГКЦ не просто виконують свої обов’язки в церквах і монастирях, а стали волонтерами, військовими капеланами, просвітниками на окупованих територіях України, в діючій армії і добровольчих батальйонах на лінії розмежування. Чому?
 
Блаженніший Святослав: Мабуть я відповім Вам на це питання, як колишній викладач богословської антропології, богословської науки, яка говорить про те, що ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ – це не є продукт розвитку людського суспільства. Гідність ми отримуємо не як визнання з боку людської влади, сили чи якогось суспільного інституту. Люди собі думають (а це з особистого досвіду, мої спостереження при перетині кордонів), що людина з американським паспортом має більшу повагу прикордонників чи митників, ніж людина з українським паспортом. Тобто гідність американця є вищою від гідності українця. А сучасна культура споживання говорить наступне, що ти вартуєш стільки, скільки споживаєш. Або, ти маєш стільки цінності, скільки маєш грошей. Тому у світі є велика кількість трактувань поняття «гідність людини». Християни вірять, що «гідність людини» не походить від неї самої, від її статків, від людських інституцій. ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ походить від Бога. Господь, наш Творець створив нас за своїм образом і подобою. Він дав нам найвищу ГІДНІСТЬ в усьому сотвореному світі. Він поставив нас вище ангелів і усього іншого сотворіння. Таким чином ЛЮДСЬКА ГІДНІСТЬ – це є БОЖИЙ ДАР. Ніхто не має права в нас її забрати. І коли ми відчули, що у вільній незалежній Україні в брутальний спосіб була зневажена гідність людини, на майдани України вийшли мільйони людей. І тут віруючі люди різних конфесій зрозуміли, що відбувається Революція Гідності. Люди усвідомили, що намагаються відібрати Божий дар даний Творцем. Так не має бути. Адже ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ є джерелом усілякої іншої влади на Землі. Тому наша Церква підтримала Революцію Гідності в Україні і вказала, що ніхто не має права зневажати Людину. Усвідомити власну гідність – це вже є революцією, яка заставляє людину переоцінити весь порядок речей в тому світі, в тій країні в якій ти живеш і поставити все на справжню основу, на справжній фундамент. Тому наша Церква де-факто включилася в ту переоцінку цінностей і є дуже активною в громадянському суспільстві як її невід’ємна інтегральна частина. І сьогодні ми намагаємося бути свідками гідності людської особи, шанувати її. Ми навчаємо пошани до гідності людського життя від її зачаття до її природної смерті. Можливо, в контексті атеїстичної глобалізованої культури заперечують право на життя людини в період її внутріутробного розвитку, але Церква говорить про вбивство ще ненароджених дітей. Чи, можливо, захисту гідності кінця людського життя, коли йдеться про евтаназію чи інші нападки на гідність людини, яка наближається до природного завершення свого земного життя. Тому християни України проголошують ЄВАНГЕЛІЄ ЖИТТЯ. Це те, до чого закликав Святий Папа Іоан ІІ.
 
Що для Вас є МАТИ і Батько і що вони найбільше навчили Вас у житті?
 
Блаженніший Святослав: Для мене батько – Шевчук Юрій і мати – Крокіс Віра, були найпершими вчителями життя, а відтак тими найдорожчими людьми, що допомогли мені повірити в Бога. Саме в родині, в сім’ї своїй я став християнином. Через призму моїх батьків я навчився дивитися на світ навколо мене. Моя мама є вчителькою музики. З дитячих літ я чув вдома класичну музику, коли учні моєї мами готувалися до академконцертів і вона проводила з ними додаткові заняття. Для мене музика і музична гармонія є одним з елементів світосприйняття, це один із способів спілкування з Богом. Мама завжди була тим Божим обличчям, який чуває наді мною і вона завжди була готова віддати своє життя за добро і щастя своїх дітей. Це я дуже живо пам’ятаю у багатьох обставинах свого життя, коли мама перша кидалася захищати своїх дітей. Коли пізніше мені говорили про Матір-Церкву, то я це розумів через призму любові моєї МАТЕРІ. Про це дуже цікаво говорить Ісус Христос, плачучи на Єрусалимом: «Я хотів вас зібрати під свої крила, як квочка збирає своїх курчат». Так і мама-Церква хоче обігріти своїх дітей, плекати і захищати від спокус і зла, щоб діти росли розумними і здоровими, могли досягнути повноти життя.
 
         А мій батько для мене завжди був образом доброго Бога. Він був дуже добрий до мене, ніколи на мене руку не підняв, хоча я іноді й був неслухняним (щиро сміється – ред.). Тато був завжди дуже працьовитим, тяжко працював, щоб заробити на хліб насущний своїй родині. Саме батько навчив мене цінності того хліба, що ми їмо. Кожна річ, яку ми вживаємо, кожна річ, з якої ми користаємо – вона скроплена потом того, хто мусив її заробити. Коли ми молимося і дякуємо Богові за їжу і пиття, які ми споживаємо, я згадую свого БАТЬКА і розумію, що хтось мусив це заробити. А також ми пам’ятаємо і молимось за тих, хто не має того хліба в силу тих чи інших обставин. Мій батько, то є той приклад звичайної людини, яка живе з праці своїх рук, учить тебе це цінувати і також піклуватися про тих людей, які потребують твоєї допомоги. Я дуже вдячний своїм батькам за добре християнське виховання. Мої батьки були милосердними, але й дуже вимогливими до нас, своїх дітей. Вони мене спонукали до праці, до навчання, до роботи над собою і виховали в мені відповідальність. Потім я не потребував, аби наді мною стояли, а сам ставив собі мету і йшов до цієї мети, контролюючи свій поступ. І я надзвичайно вдячний за це своїм батькам.
 
Ще хочу відзначити, що наша родина не була би повною і самодостатньою без постаті дідуся Василя і бабусі Катерини Дрімайло. Вони для мене були живою енциклопедією історичного досвіду, який передали мені цей досвід поколінь. Це були батьки моєї матері. Мій дідусь уродженець села Підлисся (Золочівського району Львівської області), батьківщини Маркіяна Шашкевича. Через нього я перейняв історичний досвід мого роду, своєї національної тотожності. А бабуся Катерина була моєю учителькою ВІРИ. Вона мене навчила молитися, від неї я вперше почув ім’я Ісуса Христа. Сім’я – це мережа первинних людських стосунків, які вчать тебе спілкуватися з зовнішнім світом. Тому сучасним українцям треба відкрити цінність батька і матері, а також дідуся і бабусі. Для того, щоб інтегрально розвиватися ми дуже потребуємо досвіду минулих поколінь, їх мудрості. А сім’я стає тим осердям, де той досвід передається: і досвід віри, і досвід власної історії, і історії власного народу. Власне за таких обставин в молодої людини формується національна і християнська тотожність. Без такого оазису, де плекається життя, важко говорити про інші середовища людського суспільства, де можливо було це передавати. Здорова християнська сім’я, як плідна нерозривна єдність між чоловіком і жінкою, є надійним фундаментом людського суспільства. Те суспільство, яке руйнує сімейні цінності – немає майбутнього.
 
Владико, а чи маєте братів чи сестер? Як склалося їх життя?
 
Блаженніший Святослав: Я маю молодшого брата Всеволода. Між нами є одинадцять років різниці. Був такий час, що я виховував і опікувався ним, допоки тато і мама були на роботі. Були моменти, коли я з ним ходив до школи здавати екзамени, бо не мав на кого його залишити. Всеволод став священником, але одруженим священником. Має гарну дружину, двоє чудесних дітей, які тішать моїх батьків. Його життя було зорієнтоване прикладом старшого брата і він обрав шлях служіння Богові.
 
Ви постійно тримаєте в полі зору питання допомоги дітям України, що є постраждалими від війни: діти, що проживають в «сірій зоні», з зони воєнних дій, переселенці, діти-сироти, батьки яких загинули в зоні АТО. Чи не вважаєте Ви, що окрім фізичного виживання Церква мала б піклуватися і про психолого-духовне становлення цих дітей? Чи готові Ви підтримати такі громадські організації, як Західно-Українська Асоціація «Спадщина України» щодо поширення освітніх програм, забезпечення літературою національного контенту?
 
Блаженніший Святослав:Якщо говорити про дітей, то вони є найвразливішою категорією тих громадян України, які постраждали від війни. Діти, з одного боку – це наше майбутнє, а з другого – потребують, аби про них хтось подбав. Діти наших переселенців, з якими я намагаюся доволі часто спілкуватися, є тими дітьми, які дуже швидко подорослішали в ході цієї війни. Це бачиш по їх очах і усвідомлюєш, що їх першим життєвим суспільним досвідом стала жорстокість. Це є дуже небезпечно для нашого майбуття. Більше  того, більшість з них ростуть у неповних сім’ях (без батька чи матері) ів майбутньому вони можуть мати проблемиу створенні своєї власної повноцінної сім’ї. Тому вони потребують когось, хто міг би їх безкорисно любити. Психологи і педагоги сьогодні стверджують, що ті діти яких не любили, виростають нещасливими, не вміють самі любити і давати, щоб їх інші любили. Адже любити і бути любленим – це найперша базова потреба кожної людської істоти. З тих причин в умовах війни на території України уся увага суспільства, громадських інститутів і Церкви має бути зосереджена на дітях. Вражаючими є цифри дітей, які постраждали від війни в Україні (дані ЮНІСЕФ) – це більше 1 000 000 осіб. Церква, в своєму соціальному служінні, не може оминути цих дітей. Є різні види служінь, які пропонує Церква. З дня свого заснування Київська Церква завжди була матір’ю і учителькою свого народу. Завжди де була церква – там була школа. Духовне виховання і освіта завжди ішли разом. Тільки в епоху іллюмінізму церкву відділили від освіти. В Радянському Союзі в Конституції СРСР було закладено норму, де церква відділялася від держави, а школа відділялася від церкви. (Ця конституційна норма, ст. 35 Конституції України, збережена і в Незалежній Україні – ред.). Тобто була спроба знищити сам інститут Церкви, знівелювати вплив Церкви на виховання дітей. Навіть в незалежній Україні Церква дуже тяжко пробиває собі дорогу до освіти дітей. Те, що Церква залишилась відокремленою від держави – це є добре, бо не може Церква бути інструментом державної машини чи політичних уподобань. Але батьки повинні мати право вибору щодо виховання своїх дітей згідно релігійних уподобань. Держава має шанувати право батьків виховувати своїх дітей. Держава не може бути монополістом на виховання і освіту дітей, виривати їх з контексту сім’ї і замінювати їм родину. Сьогодні ми завдячуємо Міністерству освіти України, що воно, врешті-решт, наважилося на реформу освіти,а церкви, релігійні і громадські організації можуть бути присутніми в освітній сфері, засновувати свої освітні заклади. Відтак освіта і виховання, в тому числі і духовне виховання бачаться як єдиний нерозривний процес. Сучасні інформаційні технології змінюють сам процес навчання і ролі вчителя в ньому. Тепер вчитель не є єдиним джерелом інформації, а радше провідником у світі знань, в першу чергу – вихователем і наставником. Тут ми бачимо широке поле співпраці держави і церкви. Наша Церква вибудувала чітку стратегію нашої присутності в освітній сфері, яку озвучив мій попередник Блаженніший Любомир. Це освіта і виховання вибудувана на християнських засадах від католицького садочка, школи, гімназії, ліцею до католицького університету. Ми розуміємо, що інвестиції в виховання і освіту є тим внеском Церкви в розбудову нового українського суспільства. Християнські цінності любові, добра, толерантності, високого професіоналізму – є міцним фундаментом для України і об’єднаної Європи. Молоді люди, виховані на цих засадах,зможуть об’єднати українське суспільство, відродити міцні основи сім’ї і створити свої родини. Я сподіваюся, що наша присутність в освітній сфері ще буде належно оцінена суспільством і держава візьме на себе обов’язок фінансово підтримувати такі установи. Мені дуже до вподоби ідея реформи освіти, коли «кошти ідуть за учнем». Учень є найбільшою цінністю освітнього процесу і все мусить служити його добру. І, очевидно,що та школа, той університет, якому довіряють батьки і учні, повинен підтримуватися з боку держави. Католицька освіта – це не є конфесійною освітою тільки для католиків. Це є європейські стандарти гуманітарної освіти, певний рівень освіти, який відповідає і світовим стандартам та може бути запропонований, без виключення, усім дітям України. Це є одним із способів служіння нашої Церкви інтересам України, незалежно від національної, конфесійної та расової приналежності наших учнів і студентів. Прикладом такої освіти є численні католицькі дитячі садочки, школи, ліцей та Католицький університет у Львові.
 
Чи правда, що світом керує ЛЮБОВ?  В чому цінність її животворної сили?
 
Блаженніший Святослав: Сьогодні поняття «любов» має десятки трактувань. Мабуть, це є поняття яким найбільше маніпулюють і підміняють його зміст. Тому, я хотів би дати визначення «Любові», про яку ми будемо говорити. Християни вірять, що Бог є Любов. І коли ми кажемо, що «Бог є Творець і Спаситель, є Той, що веде історію розвитку людства, згідно Свого провидіння, то, очевидно, що Любов керує світом. Але я тут би вжив інше поняття, яке сформулював сучасний грецький православний філософ Христос Яннарас: «Любов – то є спосіб існування життя». Тобто, якщо ми не любимо, то ми вмираємо. Якщо ми хочемо створити суспільство, державу, де реально можна вижити, достойно жити – це має бути суспільство і держава засновані на ЛЮБОВІ, на ПОВАЗІ до кожної людини, маленької і великої, бідної і багатої, розумної і, можливо, не дуже, і пам’ятаймо, що Господь нас любить не за те, що ми можемо Йому дати, а за те, що ми Його діти. Тому, якщо ми візьмемо суспільний вимір поняття «любові», не сентиментальний чи особистий, і будемо розуміти «любов» теж як повагу і служіння іншій людині, а суспільство – це комфортне середовище, де можна жити в гармонії, то ми можемо стверджувати, що без любові неможливо жити, без любові неможливо будувати, без любові немає майбутнього. Ми, християни, віримо, що Бог, то є Любовв найвищому її вимірі. Господь нам каже: «Я є Альфа і Омега» (фраза, яка пов'язана у Новому Завіті з Богом (Об. 1:8), (Об. 21:6) та Ісусом Христом (Об. 22:13).,що нагадує читачу-християнину, що під владою Бога перебуває як створення Всесвіту, так і завершення людської історії – ред. ))
 
В якого Бога Ви вірите і якого Бога Ви б хотіли відкрити людям?
 
Блаженніший Святослав :Ми віримо в Бога, який нас любить. Якщо б ми по іншому розуміли нашого Бога, то ми б не були християнами. Якщо Бог любить мене, то я маю відповісти взаємністю. По-друге, я маю поділитися тією Любов’ю з іншими. Це головна думка, головна Благовість Христового Євангелія. Я би дуже хотів, щоб усі люди відчули себе любленими, любленими Богом. Тоді все їх життя стане іншим, гармонійним і спокійним. Кожній дитині, кожній людині християни мають благовістити Бога, який їх любить.
 
Вкажіть людям шлях до Бога-Істини…
 
Блаженніший Святослав: Моя відповідь буде з одного боку дуже проста, а з другого – дуже складна, бо такою є дорога до Бога-Істини. Шляхом до Істини є ніщо інше, як БОЖІ ЗАПОВІДІ. Хочете знайти Істину – виконуйте Заповіді Божі. Сам Христос казав своїм учням: «Хто любить мене, той Заповіді мої зберігає» Найпершою заповіддю є «Люби Господа Бога і люби ближнього свого». Ці заповіді є головними – в них є і Закон і Пророки, так відповідав Ісус Христос на подібне запитання. А решту усі кроки до пошуку Істини Вам відкриються. Я звернуся до фрази Святого Августина: «Христос про себе сказав: Я є дорога, істина і життя». Лінивцю, ти кажеш, що ти не знаєш дороги? Але та дорога сама до тебе прийшла, бо Христос до тебе сам прийшов. Лінивцю, ти кажеш, що ти не знаєш істини? Але та істина сама тобі об’явилася і почала говорити до тебе твоєю рідною мовою, бо тою істиною є Христос, є Господь Бог і Боже слово, звернене до тебе. Лінивцю, ти шукаєш життя в усій його повноті? Ми в цих днях святкуємо Світле Воскресіння. Ісус Христос Сам прийшов до своїх учнів крізь закриті двері і сказав: «Я є Воскресіння і Життя, хто вірує в мене, хоч помре, але житиме вічно»…
 
Ваші побажання нашим читачам…
 
Блаженніший Святослав: Слово «традиція» походить від латинського слова «traderе», що означає «передавати». Якщо наші звичаї ми не зуміємо передати наступним поколінням, то культура наших батьків перестане бути традицією для їх онуків, молодої генерації українців. Моїм побажанням для всіх педагогів, для всіх батьків, які виховують своїх дітей є наступне: передайте їм той скарб культури і віри українського народу, яким ви володієте. Передавайте, не затримуйте, не губіть, передавайте – не вбивайте, не марнуйте, а збережіть. Відкиньте нав’язування думки, що народна традиція, то є норми вчорашнього дня. Такі думки гублять не тільки традиційну культуру, а й український народ. Традиційне привітання християн «Христос Воскрес!» є першою вісткою, яку передавали з уст в уста.Це привітання є змістом проповіді святих апостолів, змістом першої християнської церкви. Це є осердям Об’явлення нашого Бога в Новому Завіті. Тому усім педагогам, усім Вашим читачам я кажу: «Христос Воскрес!», вітаючи з цим святом, і закликаю передати цю Благу вість вічного життя іншим, передайте оту життєдайну традицію українського народу новим поколінням!
 
Розмова велась спокійно і виважено. Лише інколи Блаженніший Святослав замислювався над тим, як краще вибудувати ту чи іншу відповідь, підсилюючи сказане прикладами з Святого Письма. Хороше християнське родинне виховання, глибока богословська освіта, викладацька робота та душепастирська діяльність за багато літ сумлінної праці створили унікальну людину, яка своєю діяльністю творить нову Україну і нову Європу. Мільйони віруючих УГКЦ дослухаються до думки цієї сучасної молодої людини, яка здобула глибоку повагу і пошану не тільки в Україні, але й поза її межами. Творити добро в ім’я Господа і допомагати людям знаходити в собі сили прощати, каятись у неправедних ділах і жити за правилами Євангелія Життя – це життя одного із видатних синів українського народу владики Святослава. Маємо честь бути його сучасниками, його учнями і християнами. Україна має достойних Творців, то ж будьмо гідними їх устремлінь.

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER