SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

Актуальні інтерв'ю

Княжицький Микола Леонідович

  • 12.12.2016

… Я був би щасливий бачити свій народ, свою державу у розквіті та добробуті і через 1000 років на карті світу…

МИКОЛА ЛЕОНІДОВИЧ КНЯЖИЦЬКИЙ – голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.

Мико́ла Леоні́дович Княжи́цький народився 2 червня 1968 в місті Львові у сім’ї вчителів  — український журналіст, голова редакційної ради телеканалу ТВІ, народний депутат України 7-го та 8-го скликання. В минулому керівник медійних компаній та телеканалів Тоніс та СТБ, УТ-1, Газети 24. Був членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, президентом Національної телекомпанії України, член австрійського Міжнародного інституту преси (нім. International Press Institute). Одружений, має 2 синів та доньку.  Продюсер низки документальних фільмів. У 2013 році відкриває свій телеканал - "Еспресо TV". Є його власником, генеральним директором. Ведучий програми "Вечір з Миколою Княжицьким". Телеканал стає популярним під час Євромайдану  і донині є одним із провідних інформаційних телеканалів України.

Кожен із людей має своє призначення на цій землі і свою місію. Для Миколи Леонідовича призначенням є – бути журналістом, місією – формувати громадську думку народу в контексті розбудови держави. Інструменти і способи підказує саме життя, а життєві дороги до істини ми вибираємо самі. Це завжди не  просто, але ми є такими якими нас виховали батьки. Ми вважаємо цінностями те, що вважали цінностями наші батьки. Ми любимо своїх дітей так, як любили нас батьки. І чим більше людей я зустрічаю на своєму шляху, я все більше і більше переконуюсь, що ми не просто родом із дитинства. Ми є дорослими дітьми допоки живі наші батьки і одночасно ми – батьки для наших дітей. Колізія… ні плинність і спадкоємність життя, які дають нам силу, віру і любов до Вітчизни. Така синівська любов прослідковується у кожному слові і у кожній дії мого співрозмовника, молодого сильного чоловіка із зрілими думками і достойними ділами. Знайомтесь – Микола Княжицький.

Творці республіки України… З 2012 року Ви є депутатом Верховної Ради України і ініціатор багатьох законотворчих проектів. Що є визначальним у Вашій діяльності і які проекти і законопроекти стали найбільш вагомими у Вашій діяльності?

К.М.  Для мене депутатство не єдина і не головна форма творення держави. Бути депутатом – це одна із форм діяльності людини, яка, будучи патріотично зорієнтованою, віддає данину своєму народові, беручи участь у підготовці необхідних для країни законопроектів і прийнятті законів. Хоча з практики політичного і громадянського життя у різних країнах світу способів вплинути на розвиток суспільства, окрім політичної влади, є багато інших. Якщо говорити про мою діяльність, то ми прийняли закон, який обмежує пропагандистські фільми і серіали виробництва країни-агресора, принаймі з того часу, коли ця країна стала агресором. Ми прийняли цілу низку важливих гуманітарних актів, таких як «Акт визнання переселення кримсько-татарського народу у 1944 році – геноцидом», «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації, а також реалізації принципів державної політики в сфері телебачення і радіомовлення», «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості власності засобів масової інформації, а також реалізації принципів державної політики в сфері телебачення і радіомовлення». Можна перераховувати дуже багато тих законодавчих актів, які ми прийняли, які, з моєї точки зору, змінять свідомість українців і розвиток української культури. Але сказати, що ми зробили достатньо, буде невірно, як і сказати, що прийняті якісь один чи два закони – є найважливішими. Це постійна праця, яку треба продовжувати і не зупинятись, бо необхідно оперативно реагувати на зміни в суспільстві, які відбуваються і реагувати на потреби суспільства.

Ви є журналіст за фахом і доклали багато зусиль, щоб професія журналіста була не тільки популярною, але й безпечною. Про це свідчить і Ваша робота у депутатському корпусі і ті законопроекти, які Ви подавали у Верховній Раді. Скажіть, будь ласка, чи є якийсь поступ у цьому питанні за ці останні десять років… Чи стало безпечно в Україні говорити правду?

К.М. Безперечно, свобода слова в Україні є і, особливо, великий поступ в цьому питанні ми спостерігаємо після революції Гідності. Це була одна з вимог, одна з цінностей, заради яких виходили люди на Майдан. Не можна без свободи слова побудувати демократію, а Україна буде незалежною тільки тоді, коли вона буде демократичною. Є такі країни у яких природа демократії, свободи слова та незалежності тісно пов’язані у своїй історії і Україна – одна з них. Безумовно, свободи слова зараз є набагато більше, ніж у часи Януковича, Кучми чи в будь-які попередні часи. Професія журналіста не може бути абсолютно безпечною, особливо в країні, на території якої іде війна. Тому десятки журналістів, які висвітлюють події на фронті чи прифронтової території, розуміють, що вони ризикують своїм життям. Зрештою, усі люди, які знаходяться там, незалежно чи ти лікар, чи солдат, чи журналіст, виконуючи свій професійний обов’язок на першій лінії вогню,  ти ризикуєш життям. Одні знаходяться там, щоб захистити країну, інші, щоб розказати усім про те, що там відбувається. Таким чином професія журналіста стає в один ряд з іншими небезпечними професіями. Законами це не визначиш. Хотілось би, щоб ті жертви, які журналісти приносять в ім’я майбутнього України не були марними. Це залежить від кожного громадянина, який живе і будує Україну.

Ви, як публічна людина, постійно знаходитесь під прицілом камер. Не було бажання все кинути і просто зайнятись своїм фахом?

К.М. Знаєте, ми живемо у такому світі, де ми всі постійно під прицілом камер. Камери спостереження встановлені в магазинах, супермаркетах, стоянках, світлофорах, театрах, ресторанах, готелях, на вулицях… Ви живете собі своїм життям, але за вами хтось слідкує… У вашому смартфоні стоїть карта google, яка фіксує ваше пересування… Ми повинні звикнути, що наше життя стало іншим, воно стало прозорішим. Тим більше воно прозоріше для публічних людей, життям яких цікавиться суспільство і які несуть відповідальність за розвиток цього суспільства. Це данність… Чи це приємно і чи приносить це задоволення? Ні, з цим просто треба вчитися жити. Чи хотілося, щоб цього не було? Звичайно, інколи хочеться побути наодинці з собою, з родиною, з друзями. Це природнє бажання кожної людини. Але у кожного успіху, тобто публічності, є своя ціна. Це треба усвідомлювати.

Як правило, суспільство знає успішних публічних людей, знає їх діяння і вчинки, знає їх діяльність на благо свого народу. Але широкому загалу абсолютно не відоме ваше особисте життя. Хто Ваші батько і мати, дружина, діти?

К.М. Мої батьки були вчителями. Мама і досі працює в Львівській середній школі №7. Дружина моя, журналіст, вчилися ми з нею разом в університеті. Але більшість свого життя вона присвячує родині і вихованню трьох наших дітей. Старший син Леонід закінчив університет, за фахом теж журналіст. Зараз пробує себе у цій спеціальності, веде авторську програму на каналі «Еспресо». Але у нього є мрія випробувати себе в кінематографії і працювати в складі знімальної групи. Донька Анастасія, ще школярка. Їй 11 років. Найменшому синові Антону є два з половиною роки. Усі діти народилися в часи революцій: старший син в 1992 році народився після «революції на граніті», коли Україна стала незалежною, донька народилася у 2005 році після «Помаранчевої революції», а найменший – після «революції Гідності» у 2014 році. Ми жартуємо, що нам поки досить дітей, бо їх народженню передують революції. Хоча є певна закономірність цих соціальних вибухів, але маю надію, що ми налагодимо життя в нашій країні без таких радикальних виступів. Хоча кожен час диктує свої способи і вишукує свої інструменти вирішення тих чи інших проблем.

Ваші батьки сприяли Вам у виборі Вашої професії? Ваші найяскравіші дитячі спогади…

К.М. Для моїх батьків усе життя було важливим зберегти власну внутрішню незалежність і  гідність, особливо у ті непрості радянські часи. Батько у мене народився в Чигирині, виріс у Харкові, а мама – корінна галичанка, народилася у Львові. А мій прадід працював у Львові на вулиці Вірменській у палітурній майстерні, там де тепер знаходиться галерея «Дзиґа». Я ніколи не любив ділити Україну на схід і захід, бо для мене рідною є і Наддніпрянщина і Галичина. І збереження внутрішньої гармонії у сім’ї стало для мене тим еталоном, тим уроком, який я засвоїв на все життя. Мої батьки були відкриті до світу, любили літературу, у нас було дуже багато книжок, вдома збиралося  товариство вчителів, письменників, цікавих людей. Пам’ятаю, малим ходив на гостини до друзів моїх батьків родини Богдана Сильвестровича Ступки, уже покійного, і професора Бобиляка, відомого львівського кардіолога. Це було таке львівське середовище – терпиме, глибоке, і все це накладало відбиток на майбутнє, на погляди, на життя молодої людини.

Щодо таких яскравих спогадів, то я пам’ятаю, як моїх батьків-вчителів на Різдво і Великдень заставляли чергувати біля церков. Їх завдання було слідкувати, щоб учні не йшли на службу Божу, щоб не несли святити пасок. Звичайно, морально це було надзвичайно важко і принизливо для них, але мусили йти, хоча вони завжди шукали причини уникнути цього. Іноді мали проблеми з адміністрацією школи з цього приводу. Я пам’ятаю, як нас, учнів теж примушували іти в школу, вигадуючи якісь суботники, дивитись фільми про Леніна. Мій дід був фотографом ще за Польщі в Сокальському районі Львівської області. І на горищі у хаті у нього стояв старовинний фотозбільшувач «Крокус» і він там робив ікони. До нього приїжджали підпільні греко-католицькі священники, які брали у нього ці ікони. Мене малого закривали в кімнаті, щоб я нічого не бачив, але я все одно щось таки бачив і дуже добре пам’ятаю обличчя тих людей. Мені доводилося жити у двох світах: традиції радянського світу і традицій народних, які зберігалися у підпіллі у селах. Моє дитинство і мої спогади є дуже контрастними.

 Ви по кар’єрній драбині пройшли шлях від журналіста новин до президента Національної телерадіокомпанії України. Чому  Ви не створили авторську пізнавальну програму?

Просвітницькі пізнавальні програми повинні робитися не на комерційних каналах, а на суспільному мовленні. У нас канал суспільного мовлення лише створюється. Я таких пропозицій не отримував, хоча для мене це цікавий формат. В майбутньому я б хотів попрацювати в такому проекті. Зараз я займаюся політикою і хоч ця діяльність не приносить мені задоволення, але я усвідомлюю велику відповідальність, яку на мене накладає  обов’язок депутата Верховної Ради. Роботи є дуже багато, планів – ще більше. А що з того вдасться реалізувати – одному Богу відомо.

Політична діяльність нівелює роль особистості в контексті політичних партій, фракцій, груп. У Вас не виникало відчуття, що Ви марнуєте час і не використовуєте можливості для написання книжок, створення фільмів, тобто чогось реального і конкретного, що можна по собі залишити?

К.М. Слід ми залишаємо хорошими думками, помислами і, звичайно, тим, що ми робимо. І не завжди бажання побачити своє прізвище на обкладинці книжки є чимось хорошим. Часом це буває простим марнославством. І той, хто у фракції може бути непомітним і не натиснути кнопку при голосуванні за якийсь закон, власне його голосу може не вистачити, щоб прийняти важливе рішення від якого залежить розвиток твоєї держави. Все дуже відносно. Політика – це дуже відповідальна робота. Без політики не можна побудувати країну. Коли ми дивимося і аналізуємо чого ж українцям бракувало найбільше, то українцям бракувало не книжок, бо маємо велику кількість талановитих і знаних літераторів. Але українцям впродовж 100 років державності бракувало ефективної політики. Ми зараз спокутуємо помилки українських політиків 18-20–х років минулого століття. Попри те, що Грушевський, Винниченко, Огієнко, Петлюра залишили велику літературну і наукову спадщину, вони, на жаль, не створили держави, яка б вистояла і перемогла. Вони не були ефективними політичними топ-менеджерами. Хочу сказати, що все у цьому світі є відносним. Всевишній веде нас такими стежками, що передбачити все у світі не можливо. Я б хотів щось написати, навіть маю уяву, щоб хотів писати. Але часу катастрофічно не вистачає. Хоча, якщо замислитись, то моя діяльність не є марнуванням часу, а я роблю багато корисного і потрібного для моєї держави.

Якби Вам було дано шанс зробити щасливими усіх людей, що живуть в Україні. Ваші дії…

К.М.  Це дуже складне питання, бо у кожного українця є своє розуміння щастя. Для одного – це шматок хліба, для іншого – дорогий автомобіль, для когось – це кохання рідної людини чи здоров’я дітей і внуків. Але усім разом українцям потрібно мати країну в якій вони були би впевнені, де вони б почували себе захищеними і могли б себе реалізувати.

Ми часто чуємо, що депутати Верховної Ради, державні чиновники різного рангу неефективно витрачають бюджетні кошти, довготривалий час перебуваючи за кордоном України. Ви теж доволі часто буваєте у відрядженнях і поїздках за кордоном. Яка мета цих відряджень і наскільки вони відповідають інтересам України?

К.М.  Я вважаю, що все що я роблю відповідає інтересам України, не лише у відрядженнях. Навіть коли я приватним чином їду дізнатися щось нове у інших країнах, я все прогресивне і інноваційне намагаюся потім реалізувати вдома. Щодо службових відряджень, то я очолюю міжпарламентську групу «Україна-Європейський Союз», очолюю групу дружби між Україною і Польською Республікою, є заступником керівника групи дружби між Україною і Францією. У нас непрості стосунки з нашими міжнародними партнерами, особливо зараз, коли Європа знаходиться під величезним тиском і впливом

Росії. Тому мета кожного українського депутата зробити все, щоб нас почули і зрозуміли. Ми не можемо зробити так, щоб нас підтримував весь світ. Та й не завжди ми це вміємо зробити, бо бракує ресурсів і коштів. І вплив наших недругів дуже сильний. А робота кожного депутата за кордоном, це битви на полі інформаційної війни за позитивний імідж України. Це є надзвичайно важливо для нашої країни.

Як голова Комітету Верховної ради України з питань культури і духовності Ви можете сказати, що нам треба зробити, щоб Європа і світ нас сприймали, як надійних партнерів і добрих сусідів?

К.М. Щоб це відбулося, треба щоб нас знали. Нас просто не знають і тому не завжди розуміють чи можна нам довіряти і будувати партнерські стосунки. Єдиний шлях до налагоджування добросусідських стосунків – це культура. Тому ми підтримуємо українське кіно, усі види українського мистецтва і здійснюємо його презентацію на міжнародних площадках у різних країнах світу. Це найпростіший і найефективніший шлях. Через мистецтво можна зрозуміти і полюбити іншого.

Який шлях чекає Україну у найближчі роки – Ваш прогноз?

К.М.  Україна і українці, як народ, пережили такі скрутні часи в усі віки, що немає сумніву у силі духу цієї землі. Тільки у ХХ столітті у страшних війнах загинуло більше 11 мільйонів людей, в часи голодомору від 3 до 7 мільйонів. Кожен з нас є нащадком тих сімей, які постраждали від воєн, геноциду чи репресій. Тому наше завдання – зберегти незалежність і цілісність України і забезпечити мирне існування для її народу. Це наша мета і наші найщиріші прагнення. Буваючи у інших країнах, я бачу наскільки ми внутрішньо і духовно сильніші від інших народів. Я вірю, що цей потенціал дозволить   нам побудувати сильну і ефективну країну.

Комітет Верховної Ради з питань культури і духовності. Ваші можливості впливу на реалії розвитку культури в Україні?

К.М. Система реалізації законодавчих актів в Україні є дуже проста і має працювати, як і в любій європейській країні. Коаліція більшості обирає уряд, а в уряді працює міністр культури який несе політичну відповідальність перед українським народом за все, що відбувається. Для того, щоб здійснити якісь зміни в культурі, Міністерство готує законопроекти, щоб подати їх на розгляд Верховної Ради, а Комітет їх розглядає (підтримує або не підтримує) і тоді вони реалізовуються. За Комітетом закріплена функція контролю за виконанням прийнятих законопроектів. Звичайно, депутати мають право писати звернення, запити, пропонувати власні законопроекти, але все це йде як додаток до основної діяльності уряду. Тому дуже важливо розуміти, що ми маємо наш уряд робити відповідальним за все, що відбувається в країні і тісно з ним співпрацювати заради реформування тієї галузі в якій працює те чи інше міністерство.

В своєму блозі на сторінках інтернет видання «Українська правда» в статті «Про парламент абсурдистану. Три спостереження» від 22.04.2013 року Ви зробили аналіз депутатських запитів і дійшли висновку, що вони «вмирають» на другому етапі процедури цього подання у Верховній Раді. Який тоді сенс у таких запитах?

К.М. Робота депутата це підтримувати своїх виборців, спілкуватися з ними, допомагати їм комунікувати з іншими органами державної влади і відстоювати їх інтереси. То не обов’язково можуть бути звернення, є ще депутатські запити на які влада зараз реагує. Цей механізм є ефективним у співпраці з органами державної влади, хоча є певні колізії. Гадаю, що кожен випадок треба розглядати власне у прив’язці до конкретної ситуації. Щодо функцій і можливостей Комітету, то це сприяти підготовці і готувати закони, які змінять життя наших громадян. А також Комітет контролює діяльність міністерств і відомств, які відносяться до сфери його відповідальності, тобто Міністерства культури.

Скажіть, Ви особисто усвідомлюєте, що децентралізація, це медаль з двома сторонами: з одного боку органам місцевого самоврядування надано права вирішувати долю усієї територіальної громади (фінансові, культурні, освітні, інфраструктурні та ін. аспекти життя), а з другого боку ці питання вирішують люди, яким бракує освіти, фахової підготовки, компетентних знань і умінь. З цієї причини ми стикаємося іноді з відкритим самодурством окремих керівників, коли закриваються і ліквідовуються бібліотеки, будинки культури (а це широка сітка гурткової роботи для дітей та молоді) – єдині осередки культурного дозвілля у сільській місцевості, школи та дитячі садочки. Чому відсутня ефективна державна політика на території України?

К.М. Частина функцій і в тому числі контрольних функцій все таки залишається за центральною владою. Ми не повинні недооцінювати важливу роль децентралізації і кожна людина має право вирішувати для себе, яким чином організовувати своє життя і яким чином витрачати свої податки на облаштування території на якій вона живе. Це право кожного українця. Не обов’язково має сидіти «хороший цар» у Києві, який має усе розподіляти. Очевидно контроль міністерств при процесах децентралізації повинен бути і він існує, і законом є певні обмеження на закриття певних культурних закладів, шкіл, садочків. Навіть при великому бажанні такі дії неможливо здійснити органами місцевої влади. А Міністерство культури має контролювати, коли ми говоримо про бібліотеки і будинки культури, так само, як Міністерство освіти має контролювати ситуацію із школами і дитячими садочками. Звичайно, це не простий процес. Ми лише розпочали його, але я абсолютно переконаний, що профільним міністрам вистачить розуму ефективно побудувати цю систему децентралізації.

Якими Ви бачите Україну і українців через 25 років?

К.М. Найголовніше, щоб українці були різними, але їх тісно об’єднувала мова, культура, традиції, те чого нас намагалися позбавити впродовж багатьох років. Без сильної країни, яку об’єднує сильна культура на основі єдиної сильної мови – будувати сучасну націю в умовах сучасної конкуренції надзвичайно складно.

Ваші побажання читачам порталу…

К.М. Мені б хотілось, щоб наше суспільство і наші органи влади зрозуміли наскільки важливу функцію виконують вихователі, вчителі, педагоги і наскільки це відповідальна робота. Я дякую за усю цю роботу в царині  освіти і культури, справжнім подвижникам, які формують дух і звитягу української нації. Вашим родинам я бажаю тепла, любові і щоб ваші діти завжди радували вас своїми успіхами і досягненнями.

В що Ви вірите?

К.М. В Бога…

Що для Вас є найбільшою цінністю?

К.М. Щастя моїх близьких…

Як би у Вас був вибір чи не було вибору, що Ви готові віддати в ім’я України?

К.М. Україна для мене – це і є щастя близьких. Близькі – це не тільки родинне коло, це кожен українець, який посміхається, як ти, плаче від того, від чого плачеш ти, співає ту пісню, яку співаєш ти і тому немає ніяких обмежень щодо тієї жертви, яку я готовий принести в ім’я України.

Ви – щаслива людина?

К.М. Не буду Бога гнівити, нарікати мені немає на що…

Ваша найбільш заповітна мрія?

К.М. Я маю не одну заповітну мрію. Та найголовнішою є – бачити Україну розвиненою демократичною європейською державою, яка є комфортною для проживання і її громадяни відчували захист держави на всій земній кулі. Я був би щасливий бачити свій народ, свою державу у розквіті та добробуті і через 1000 років на карті світу…

Стримані дипломатичні відповіді на складні і незручні запитання. Спочатку подумалось, що Микола Леонідович, як справжній журналіст, жорстко відфільтровує, можливі для себе і свого статусу, відповіді. Але потім зрозуміла, що це вироблений роками стиль спілкування із своїми і чужими, що для нього не існує двох правд для різних співрозмовників. Правда, як і істина для нього є одна – отака, дипломатично-витримана, раціональна до нудоти і єдино можлива в цих реаліях, у цьому часі і просторі. Інтерв’ю відбувалося у робочому кабінеті пана Княжицького в приміщенні Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності. А під вікнами, вірніше в двох десятках метрів, біля будови Національного банку України, тривали протести громадян проти здирницької політики цього державного інституту. Розкіш депутатських декларацій і злидні українських пенсіонерів, раціоналізм влади і патріотизм українського народу на передовій антитерористичної операції на сході України – все це реалії сьогодення. І хотілося б ці реалії змінити так, як про це говорив мій співрозмовник про Україну – «… бачити Україну розвиненою демократичною європейською державою, яка є комфортною для проживання і її громадяни відчували захист держави на всій земній кулі. Я був би щасливий бачити свій народ, свою державу у розквіті та добробуті і через 1000 років на карті світу…». Я теж цього хочу, тільки не завтра, а сьогодні і вже…

Розмову вела
Ірина Квасниця
Президент Асоціації «Спадщина України»
Член Національної спілки журналістів України

 

 

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER