SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

Актуальні інтерв'ю

Сергій Володимирович Грабар

  • 31.10.2016

Кожна зустріч з новим учасником проекту – це подія неординарна. Спілкування з такими людьми не просто змінюють твоє бачення, але й зачіпають ті струни твоєї душі, котрі ти б не хотіла показувати людям, котрі бережеш для себе і свого світу. Але той твій світ раптом виявляється безмежно інтегрованим у інші світи нових реалій, створених іншими людьми у саме їм відомий спосіб через призму їх світогляду, їх життя, виписаний долею на скрижалях нашої Батьківщини  – України.

Сьогодні моїм гостем є український письменник, перекладач і філософ Сергій Грабар.

Коротка біографічна довідка: Народився в Києві. Закінчив українське відділення філологічного факультету Київського державного педагогічного університету ім. Драгоманова. Деякий час викладав у школі. Працював у видавництві «Наукова думка», пізніше — упродовж 15 років — у Києво-Печерській лаврі1992 року перейшов на роботу до Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв. З лютого 2004 р. — заступник генерального директора Державного підприємства «Національна туристична організація». З 2005 р. — виконавчий директор Української будівельної асоціації, з 2011 року - виконавчий директор Конфедерації Будівельників України, з 2014 року - директор з комунікаційних зв'язків КБУ. Член Видавничої ради видавництва «Ярославів Вал». Член редакційної колегії часопису "Київ". Автор статей і публіцистичних матеріалів з питань історії, культури, релігії, літератури та живопису. У 2011 входить до складу журі літературного конкурсу «Юне слово"». З лютого 2011 року член Національної спілки письменників України.

Автор поетичних збірок: «Натхнення», «Пелюстки надії», «Твоє ім'я».

З під його пера вийшли десятки прозових творів: «Від першої особи», «Стан душі», «Сецесії», «Притчі», «Вибір», «Кава Меланж», «Метаморфози», «Ремінісценції», «Три кольори спокуси», «Дзеркало», «Ритуал» та ін.

Твори Сергія Грабара перекладені хорватською, азербайджанською, фарсі, російською, німецькою та грузинською мовами.

Сергій Володимирович лауреат багаточисельних літературних премій в Україні і за кордоном:

·         Лауреат 5-го Міжнародного кінофестивалю «Вітер мандрів»

·         Лауреат премії ім. Івана Огієнка (2000)

·         Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Шахлара Акперзаде (Азербайджан, 2005).

·         книжка «Ruhun Aynasi»(«Стан душі») була визнана «Книгою року» Міжнародною Академією вивчення тюркського світу (Анкара, Туреччина, 2006).

·         Лауреат Міжнародної літературної премії імені Великого князя Юрія Долгорукого (Росія, 2009).

·         Лауреат премії імені Дмитра Нитченка (2012).

·         Премія "Срібна летяча пір'їна" на VII Міжнародному фестивалі поезії "Славянска прегръдка" (Болгарія, 2013).

·         Премія "Український національний олімп" (2013).


Що сподвигло Вас, киянина з російськомовного середовища поступити на українську філологію? Звідки виникло це бажання і як у Вас могли народитися такі вірші:

Зарізали мову…

Рідна братерська рука,

Кожен знає по слову,

Скиглячи з-під каблука…

Г.С. Так, це я написав у 16 років. І мені надзвичайно повезло, що «добрі люди» не донесли на мене і не покалічили усе життя. Хоча і так були спроби тиску на мене, намагаючись на першому курсі переконати мене різними способами, що я обрав не той факультет. Для міста Києва у 60-х роках, російськомовного міста, було абсолютним абсурдом поступати на українську філологію. Учителем російської мови було працювати престижніше і фінансово вигідніше. Ну, судіть самі: класи розділялися на дві групи, як для вивчення іноземної мови, до окладу доплачували 10 рублів, особливе відношення і повага і т. д. А 10 рублів в тих умовах, коли булочка коштувала 3 копійки – це були великі гроші. Але в мене навіть думки не було поступати на російську філологію.

Цьому сприяло декілька факторів. По-перше, у мене був дуже хороший учитель української мови та літератури – Москальов Ігор Данилович. Я закінчував Київську школу № 153 імені О. Пушкіна, та що навпроти ОХМАДИТУ – це сьогодні ліцей з поглибленим вивченням російської мови. Ця школа завжди була спеціалізованою школою з вивчення власне російської мови і літератури. Так от, мій учитель Ігор Данилович, нині покійний уже, як з’ясувалося пізніше, був під постійним наглядом КДБ. До нас викладати, він щодня їздив з Фастова. Його під крило взяла наша директор школи Бодрова Віра Василівна, яка була дружиною Героя Радянського Союзу Шелухіна і, безперечно, була дуже впливовою людиною. Москальов вів уроки надзвичайно цікаво, хоча вірші читав монотонно, нудно, спеціально байдужим голосом. Але нам, своїм учням, привив надзвичайну любов до української мови і української літератури. У нього було якесь особливе внутрішнє світло і, хоч як він не намагався сховати це від сторонніх очей, ми це дуже відчували і захоплювалися ним. Саме з нашого класу троє випускників поступило на українську філологію. По закінченню школи учитель мені подарував роман О.Гончара «Собор».

Дуже мене приваблювали різні вечори-читання, які проходили у філармонії і у будинку Рильського. Я там вперше побачив і почув вірші Бориса Олійника, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Віктора Коржа, Володимира Лучука, Бориса Нечерду – одеського поета, зараз є літературна премія його імені, Романа Лубківського… Якось пару років назад на Форумі видавців у ЛЬвові я його зустрів. Він сидів у палатці і каже мені «Бачиш, сиджу і продаю свої книжки..» Я йому: «Не продаєте, а підписуєте, а продає отой хлопець…Підпишіть мені книжку..» А поки він писав, я прочитав йому вірша з тих далеких років:

Забіліла зима, забіліла...
Їй раділа хіба дітвора.
Підоспіла, нарешті наспіла
Святвечірня врочиста пора.

Дух морозяний, гострий і впертий,
Золотавий і сонячний дух!
Розкіш янгольська - розпростертий
На долівці пшеничний дідух.

Пах пилюкою сивої стріхи,
Де сніжниця зашила шпарки...
Мама прятала в ньому горіхи,
Мов у всесвіт ховала зірки…

Я прочитав до кінця, а він заплакав… і я заплакав. Це було з нашої молодості – зустріч поета і вдячного читача…

Другим чинником мого вибору була – природа, генетичний код. Вдома розмовляли російською.  А генетика… я ж народився в самому центрі Києва у Рижському провулку. Моє дитинство пройшло в дворі Софії Київської, на Старокиївській горі на Володимирській гірці. Я належу до шостого покоління мого роду, а мій син – сьоме, а внук – восьме покоління, які народились, виросли і прожили усе своє життя у Києві.

Завдання нашого проекту ламати стереотипи і утверджувати нові реалії творення України. Ви є міщанином, генетичним українцем і носієм високої духовності. В Україні ХХІ століття 52% населення проживає у місті. А у свідомості населення побутують консервативні стереотипи, що українська духовність збереглася тільки у селі і, що українською – розмовляє тільки село. Ви – живий приклад міщанина, який у восьмому коліні зберіг генетичний код свого роду, розмовляє українською мовою, є письменником, який пише філософські твори. Глибину тих творів може осягнути не кожний пересічний громадянин, бо потрібна, як мінімум, Ваша знаннєва база помножена на досвід і труд. Україна ХХІ століття – міська цивілізація…

Ваш життєвий шлях на скрижалях буття України записаний пером Вашої долі…  

Педагог, філолог, учитель…

Чи пам’ятаєте Ви свій перший урок у школі? Ваші відчуття, переживання? Чи пам’ятаєте своїх перших учнів?

Г.С. Це був 1976 рік. Я отримав фактично вільний диплом, бо виявилося, що школу в яку мене розподілили – ще не збудували. І я пішов працювати за скеруванням міськкому комсомолу звільненим секретарем в школу №184 на Воскресенці. Це була спецшкола, де були «унікальні» класи, в якому навчались діти із неблагополучних сімей. Утворені вони були штучно, шляхом вибраковки слабких учнів із паралелі і зведення в один клас. Училися ті діти дуже погано, практично не хотіли вчитися. Я пригадую, як я на диктанті одному учневі з п’ятого класу за 8 помилок поставив  п’ятірку. Бо були такі письмові роботи, де було по 50 помилок… Як мені було оцінювати ці роботи? За якими критеріями? А щодо того хлопчика, то це була перша п’ятірка в його житті. Як мені потім сказали, його родина відзначала цю подію тиждень…

Як люди, ці діти були непогані. Але безжальна система зробила їх ізгоями в своїх паралелях і вони намагалися не розчаровувати оточуючих: пили, курили, матюкалися, влаштовували бійки… Але вони мене любили за моє людяне відношення до них. І був такий випадок, коли на мене напали хулігани ввечері, з’являється один із моїх учнів і каже: «Відчепіться від нього, то наш учитель, самий справедливий...» І мене цілого і неушкодженого відпустили.

Невдовзі я перейшов у школу № 82. Навчаючись в Педагогічному інституті імені М.Драгоманова, я проходив педагогічну практику саме 82 школі. З школою я був знайомий і був добре сприйнятий педагогічним колективом. Через деякий час в середині навчального року помирає учителька української мови і її ставку розподілили між діючими учителями. Таким чином я отримав 27 годин і це для молодого учителя було дуже велике навантаження. А ще я мав класне керівництво і був завідуючим кабінетом української мови і літератури. За стіною був кабінет директора, так що я постійно перебував в полі зору адміністрації.

Зрештою, саме в 82 школі була моя правдива серйозна педагогічна діяльність. Я любив учнів, вони любили мене і єдине, що псувало цю атмосферу, це були постійні перевірки і відвідини моїх уроків то директоркою школи, то завучем. Це не враховуючи обов’язкових відкритих уроків. У мене на цей випадок було заготовлено декілька варіантів конспектів з «ура-патріотичними» творами і гаслами, я знав уже, хто з учнів і якими знаннями володіє, тому все проходило на високому методичному рівні і до мене претензій не було. Насправді я викладав в іншому ключі і наскільки дозволяла педагогічна етика, уникав ідеологічних штампів. Через пару місяців після мого приходу на весняних канікулах я поїхав з учнями на екскурсію в Москву. Це були діти з різних класів, з 7 по 10 клас, а повернулися ми єдиним колективом. Діти за мене стояли горою. Мені це згадувати надзвичайно приємно, бо учительська робота мені дуже подобалась. Ви, знаєте, в душі я так і залишився учителем…

Які уроки життя Ви засвоїли, працюючи у школі вчителем? Що з того багажу Ви забрали з собою у подальше життя?

Г.С.  Я завжди бачив у учнях насамперед людей. А кожна людина – це особистість з своїми уподобаннями, захопленнями, особливостями, з своїм внутрішнім світом. І я давав їм можливості розкрити і свої таланти і свої найкращі людські якості… От приклад з нашої екскурсії з Москви. Ми жили на турбазі, де разом з нами жили учні із Вірменії. Між собою вони спілкувалися вірменською мовою, а мої діти – російською. От вони мене і питають: «А чого ми спілкуємось російською, ми ж з України?» А я їм: «А хто вам забороняє розмовляти українською між собою?». Усі мої учні впродовж тих канікул почали розмовляти між собою українською мовою, чим дуже здивували усю школу по приїзду до Києва. Власне у Москві завдяки спілкуванню із вірменськими дітьми у них прокинулась національна самосвідомість. Це було поштовхом до того, що вони змінили своє ставлення до предмета: почали читати твори українських авторів, брати участь у Шевченківських читаннях, Франківських читаннях з великим бажанням і зацікавленістю. Я ніколи нічого спеціально не робив, я, можливо, легенько підштовхував у потрібному напрямку, а далі вони уже в силу свого розвитку і стремління розвивали самі себе. Це спілкування з дітьми було не просто школою педагогічного досвіду, я сам формувався як особистість…

Потім була робота у видавництві «Наукова думка», пізніше у Києво-Печерській Лаврі… Києво-Печерська Лавра – одна із найбільших святинь християнського світу. Як Вам працювалося у такому сакральному місці в умовах радянської атеїстичної дійсності?

Г.С. Робота у видавництві редактором дала мені інший досвід – досвід роботи з текстами, зустріч із цікавими книжками і авторами. Це було формування моєї думки, мого трепетного відношення до текстів, до вдосконалення мови. Це був великий позитивний досвід, який мені потім знадобився, коли я сам почав писати…

Але я ще раз хотів би повернутись до того початку свого свідомого вибору фаху… Я ж перший рік поступав у Київський інститут народного господарства. Бо так радили батьки і… успішно провалив іспити. На другий рік я уже поступив в педагогічний інститут імені М.Драгоманова. Батьки мене підтримували тим, що не відмовляли мене. Показовим був один випадок, коли до нас прийшов друг мого батька. Він був професійним військовим після спецшколи і спецучилища. Коли він дізнався про мій вибір, він вперше назвав мене націоналістом, багато говорив про те, що якби не «просвещенный русский народ» ми б, українцї, в лаптях ходили. Наговорив батькові багато різної гидоти і… більше його в нас не було. Я поступив у 1972 році. А це був рік масових арештів української інтелігенції, рік великих показових процесів  боротьби з українським буржуазним націоналізмом. Багато визначних письменників, поетів, словесників були репресовані. Багатьох вчених Університету імені Шевченка відправили на пенсію, зняли з високих посад, а деяких відправили викладачами до педагогічних інститутів чи інших навчальних закладів допрацьовувати до пенсії. Таким чином у мене мову викладав –Матушевський, літературу – Петро Костянтинович Волинський, зарубіжну літературу – академік Дмитро Сергійович Наливайко, Петро Панасович Хропко – теорію літератури. Це були корифеї української словесності, які дали мені колосальну базу.

Працюючи 15 років екскурсоводом в Києво-Печерській Лаврі я по два-три рази на день опускався в ближні і дальні печери. У 1980 році влада організувала ремонт у ближніх печерах. Останки святих були забрані із трун і розміщені на виставці «Історія лаврських печер». Були моменти, коли я сам залишався у залі серед святих. А  було там  33 останки. Я переконався не тільки у нетлінності останків, бо збереглися і бороди, і очні яблука, і риси обличчя, але й у тому, що існує щось понад людським розумінням. І це є Бог!

А Києво-Печерська Лавра була перетворена на атеїстичне містечко і усі заходи, виставки мали б розвінчувати існування Бога і Віри. В методичних рекомендаціях навіть було заборонено згадувати ім’я Христа, називаючи Його Він. В церкві Спаса на Берестові, яка знаходиться за територією Лаври, але була включена в туристичний маршрут, є величезна фреска 12 століття «Чудесний лов риби». На ній зображено, як Ісус показує своїм учням куди закинути невід, щоб наловити багато риби. Мені сказали, що не треба називати  Ісуса Ісусом, а казати «чоловік у плащі»… І таких безглуздих випадків було безліч. В мій маршрут №2 входила церква Христа на Берестові і обов’язково виставка «Атеїзму і християнства в Україні» плюс «Музей книги», ближні печери. І те що я удостоївся переодягати нетлінні останки і вкладати їх в гроби для виставки – це був для мене Божий знак. Бо по багатьох роках, тоді я цього не усвідомлював, я зрозумів, що я «обраний». Нас було четверо, але хтось відмовився, хтось захворів, а я змушений був виконати цю роботу. Найцікавіше, що після цього випадку моє життя абсолютно змінилося. Правду кажучи, я тоді досить сильно випивав. У мене було багато проблем, які я сам собі створював. І ось в мені, в середині щось змінилося. В один гарний сонячний день я перестав вживати алкоголь. Уже 35 років я жодного разу не взяв до рота жодної краплини алкоголю. Я став не просто іншою людиною, а став якісно іншим чоловіком, громадянином, віруючою людиною.

Вас Господь водив різними дорогами, щоб Ви самі усе побачили, прожили, відчули… Що для Вас є справжніми людськими цінностями?

Г.С.  Вірність… Вірність у всьому: у стосунках між чоловіком і жінкою. Вірність у відносинах між мною, громадянином і державою. Я міг би жити у Відні чи Мюнхені, але я не хочу цього, бо для мене Україна є найкращою землею у світі. Мені подобається подорожувати, дивитись, як живуть люди у різних країнах, знайомитись з іншими культурами, але українська культура, мистецтво, поезія, література, пісні і дух – є наймилішими для моєї душі.

З отих закордонних подорожей я привіз ідею написання роману про апостола Варнаву. Я був на Кіпрі в монастирі  Святого Варнави, я молився на його могилі, я вивчав історичні джерела пов’язані з описом життя апостола Варнави. Святійший Філарет благословив мене на цю сподвижницьку працю і я дякую Богові за надану мені таку можливість. Мене на півночі Кіпру вразило місто Фамагуста, в якому налічується більше 365 церков. Якісь з церков перебудовані під мечеті, але сама можливість кожного дня слухати Службу Божу в іншій церкві одного міста – це дуже незвично і значимо.

Цікаво, що прототипи персонажів мавра Отелло і його дружини Дездемони були взяті із життя жителів форту Фамагусти. І мої персонажі узяті із розповідей і легенд Північного Кіпру і цього прекрасного міста. А от пишу і творю в Україні.

З позиції творця нових реалій, бо Ви є таким чоловіком, скажіть, чи здатна людина змінити світ навколо себе? Чи усі наші потуги змінити життя, реалії є творенням чи намаганням адаптуватися і вижити?

Г.С. Звичайно здатна змінити світ. Люди поділяються на тих, хто змінює світ навколо себе і на тих, хто пристосовується до несприятливих умов, аби вижити. Та й не можуть бути усі творцями – це ж божевілля. У кожної людини є своє призначення на цій землі: комусь – пекти хліб, іншому – землю орати, ще іншому – залізо кувати, а ще іншому – злодіїв ловити, комусь – податки збирати. Наше багатство і унікальність в розмаїтості і усвідомленні свого призначення. Тоді є гармонія і спокій у душі.

Головне, це творити добро і сприяти процвітанню свого народу. От Ви пишете казки і твори для дітей – це добро, бо допомагаєте людям через казку зберегти свою ідентичність, відновити генетичну пам'ять. Але комусь це не подобається, і вони б з задоволенням спалили усі Ваші казки разом з Вами, аби Ви не утверджували оте сотнями років знищуване українство. Це стосується в першу чергу наших «добрих» сусідів-московитів.  Я доволі зрілий чоловік і можу собі дозволити відкрито з сарказмом сказати, що Московія, то здичавіла окраїна України. Я маю на увазі тих московітів, які є «п’ятою колоною» в Україні, живуть тут десятки років і ненавидять усе українське. Я часто чую, що в АТО воюють лише бомжі, яким немає де жити чи покидьки з кримінальним минулим. А я кажу, там у цьому пеклі мій молодший син півтора року відвоював, знаю, що і Ваш син там, і у тисяч батьків і матерів діти пішли і стоять заслоном на східних рубежах нашої держави. Стоять живим щитом, оберігаючи невдячну ситу Європу від нашестя нової орди! Ми, українці боронимо світ від страшної чуми ціною свого життя і життя наших дітей! Оце і є вірність принципам, переконанням, світогляду, добру – це і є патріотизм найвищого ґатунку! І це є люди, які міняють світ навколо себе…

Людина людині брат, чи все-таки виживає сильніший?

Г.С.   Складно…(замислився – ред.) Я думаю, що виживають ті, хто незалежно від статків, освіти, умов є пристосуванцями і заручниками ситуації. Часто в такі умови вони самі себе заганяють. Такий приклад, якось на будівельній виставці у Франкфурті я зустрівся з одним чоловіком, який є власником сітки магазинів у Санкт-Петербурзі. Напередодні ввечері я подарував йому свою книжку, яку переклали російською мовою. Ото ми п’ємо ранкову каву, а він мені каже: «Я тобі відверто заздрю. Ти по собі залишиш щось вічне і ти є щасливою людиною. А я живу за принципом купив дешевше, продав дорожче, зняв маржу… І що далі? А нічого..» Ви розумієте, цей багатий, сильний своїм статком і суспільним становищем чоловік позаздрив мені, що моя праця, моє слово є роботою для нащадків… Я думаю, що бути іншому братом – це важливіше ніж партнером, соратником чи ще щось…Це від Бога – людина людині брат…

Якби Вам Бог подарував можливість зробити усіх людей щасливими, щоб Ви зробили найперше?

Г.С.  Щастя – це ж миттєвий стан душі… Я би спробував подарувати їм якомога більше тих миттєвостей… Бо не всім щастя є читати книжки… Не всім щастя – пити горілку… Не усім щастя – любити багатьох жінок… Деяким велике щастя любити одну жінку чи одного чоловіка… У кожного крім призначення є своє розуміння щастя. Такий анекдот з минулого: «Ти сидиш вдома, п’єш «Мartell», куриш сигару, поруч гарна жінка…Стук у двері. Відчиняєш, а на порозі двоє у штатському…

              – Це Садова, 8?

– Ні, це Садова, 6…

– Даруйте…

…Пішли…Ось що таке щастя...» (сміється – ред..)

Останнім часом я зрозумів ще одну істину, що віддавати набагато цікавіше, ніж брати. І це велике щастя спостерігати, як ти комусь зробив приємність і хоч на мить зробив людину щасливою.

Життя дарувало мені зустрічі і спілкування з дивовижними людьми: П’єром Карденом, якому я показував Лавру, уже працюючи у корпорації. Я був знайомим з Солов’яненком, багато років знаю і заприязнився із Святійшим Філаретом і багатьма іншими людьми. Кожен із них – це космос і спілкування з ними – це і є справжнім щастям…

Дивовижні зустрічі мені дарує програма на радіо «Червоне і чорне», яку я веду уже чотири роки. Це теж не тільки збагачує мене особисто, а я дарую щастя спілкування десяткам сотень наших слухачів

Якою Ви бачите Україну через сто років?        

Г.С. Україною…державою…багатою…в якій живуть люди, які називають себе українцями…        

Ваші побажання читачам порталу…

Г.С. Спробуйте зберегти, творити і примножити… Творчість – це є щастя, творчість – повсякдення радість, творчість є самореалізацією і досягнення гармонії тіла і духу. Творіть і будьте щасливими…

Телефон розривався уже добрих пів-години. Сергій Володимирович підняв слухавку і спокійним голосом терпляче щось пояснював своєму співрозмовнику. Йшлося про джазовий фестиваль – ще одне дітище Сергія Грабаря. А я вдивлялася у його очі, які світилися тим неповторним вогнем, що запалює інших, що підіймає власне бажання творити і жити. Як, виявляється все просто, іди і твори…будь щасливим... тут у себе… вдома…в Україні…         

 

Розмову вела
Ірина Квасниця
Член Національної спілки журналістів України

 

 

 

 

 

 

             

 

 

 

 

 

 

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER