SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

Актуальні інтерв'ю

Левко Григорович Лук’яненко

  • 11.10.2016

Левко Григорович Лук’яненко – яскрава особистість живої історії сучасної України. Герой України, правозахисник, політик-радикал, народний депутат чотирьох скликань, просвітник, письменник-публіцист, філософ, володіє іноземними мовами: англійською, польською, російською.

Левко Лук’яненко – є втіленням народного устремління до творення самостійної незалежної України. Нащадок славного козацького роду (батько Григорій Максимович Лук’яненко та мати Наталка Олександрівна Скойбидо походять з давніх козацьких родів, що належали до славного Чернігівського полку) своїм життям творить сьогодення рідної землі.

Двадцять вісім років ув’язнення, неволі і заслання стали платою Левка Лук’яненка  за вірну синівську любов до України, боротьбу за свободу українського народу. Можливо не випадково цей легендарний незламний чоловік свій день народження святкує 24 серпня – у день Незалежності України. Саме за його участі 16 липня 1990 року було створено Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України, автором якого був Левко Лук’яненко.

Діяльність Лук’яненка за демократизацію та самостійність України є  послідовною боротьбою за права людини та самовизначення націй, пошуком ключів до генетичного коду української нації заради розквіту і розвитку великої європейської держави Україна.

У своїй книзі «Де ти, доле України?» Левко Лук’яненко пише: «…коли ця земля не байдужа тобі, тоді сторінки цієї книжки поведуть тебе не від однієї істини до іншої, а по довгій дорозі лихої долі України з гострим камінням та колючим терням. Я спотикався об нього і ранив тіло колючками. Проте ніколи не збивався з шляху, бо дивився не під ноги, а вперед, за обрій, на зорю, яка все була попереду й манила себе… А родився таким, що кривда викликала не сльози, а злість, в очах спалахували блискавки, і рука свербіла пошвидше вхопити меч, аби трощити загарбників і очищати рідний край від непрошених зайд…»

Сьогодні моїм співрозмовником є цей гордий чоловік, з яким маємо честь поговорити про звичайні людські устремління, почуття та осягнути велику науку одвічної боротьби і безмірної гордості за свою рідну Богом дану землю – Україну.

Живий літопис держави і країни своїми життями, своїми долями пишуть люди, які живуть в Україні. Кожна країна є такою, якою творять її громадяни. Ви є однією із тих знакових постатей в історії України, до кінця не пізнаних, до кінця не зрозумілих сучасним українцям, які в умовах тоталітарного радянського режиму творили незалежну Україну. Точка відліку боротьби... подія... вислів.. Що стало точкою відліку?

Л.Л. Я думаю, що поштовхом було декілька речей. По-перше, сама радянська влада. Вона була настільки анти людська, настільки несправедлива, настільки людожерська, настільки анти українська, що її всі люди ненавиділи. Мій батько, моя мати, сусід один, сусід другий, сусід третій, усі навколо і в хуторі, і в селі, усі мої односельці її ненавиділи. Це була влада, яка прийшла покорити Україну, що боролася за незалежність. Це була влада, яка нацьковувала людей один на одного, заохочувала донощиків і зрадників власного народу. За два кілометри від села Городнє була тюрма, яку побудувала ще російська цариця Катерина і куди за найменшу провину кидали людей. Тому ненависть до радянської влади для мене була природною, бо я виріс серед людей, які усі ненавиділи цю владу.

Моя ненависть ще збільшувалася тим, що я ходив до школи, де вчителі час від часу нам казали наступне. «Відкрийте діти підручник з історії на такій-то сторінці, де розповідається про Постишева (Постишев Павло Петрович, радянський партійний діяч. Виступав за застосування репресивних методів при проведенні колективізації і виконання плану хлібозаготівель в Україні, за боротьбу зі «шкідниками» і «націоналістичною контреволюцією». Постишев був одним з найголовніших організаторів голодомору 1932—1933 років в Україні. Натхненник знесення пам'яток церковної архітектури в Україні. У 1939 році звинувачений у шпигунській діяльності і розстріляний – ред..), то ви його закресліть і замажте про нього чорнилом, бо виявилось, що він ворог Радянського Союзу, ворог народу». Ну, ми і замазали ці сторінки чорнилом. Проходить там півроку, чи скільки часу, нам учителька каже: «Партія виявила, що Косіор (Косіор Станіслав Вікентійович,  радянський партійний діяч польського походження, генеральний секретар та перший секретар ЦК КП(б)У у 1928—1938 роках. Депутат ВР СРСР з 1937 року. Косіор — безпосередній організатор політики фізичного і духовного геноциду українського народу, що виявився в ліквідації «українізації» і проведенні політики русифікації, організації штучного голодомору 19321933 років в Україні, розгортанні антиукраїнського терору, фабрикуванні численних політичних процесів та масовому винищенні національної інтелігенції. Саме за часів Косіора було піддано репресіям або доведено до самогубства цілу плеяду націонал-комуністичних діячів — Миколи ХвильовогоМиколи Скрипника. У 1939 році Станіслава Косіора заарештували, звинуватили у приналежності до т. зв. «Польської військової організації» і розстріляли.- ред.) страшний ворог радянського народу. Тому відкрийте підручники на такій-то сторінці і замажте чорнилом те, що там написано про Косіора». Спочатку нам учителі говорили одне, а потім інше. У мене не було жодної поваги до тих учителів, які не мали своєї думки, які нам брехали. Це не тільки я так думав. Наш клас, в якому було 32 учні, не вступив у ніякі піонери. Ми були вовченятами, вільними і справедливими.

 Ще один випадок. Піднімається вранці село, а вночі узяли Бондаренка. А перед тим уже НКВД арештувало усіх, хто був в комуністичній партії і вивезли в Городню, через два тижні їх розстріляли. Закопали розстріляних у лісі біля Горошківки і виставили охорону, щоб люди туди не ходили. Отож арештували Бондаренка, а люди дивуються за що ж його арештували? Він не був ні у петлюрівській армії, бо то уже було давно, ні в партіях буржуазних, бо їх уже давно ліквідували, ні в отамана Зеленого, бо тих, що були у нього вже давно арештували і більшість порозстрілювали... Забрали цього чоловіка у Городню і теж розстріляли під тим лісом. Ніхто нічого пояснити не міг і люди, лягаючи спати, не знали, доживуть вони до ранку чи ні, арештують їх з якоїсь причини чи без причини і як жити завтра?  Ці події були в кінці тридцятих роках перед війною. Люди жили у постійному страху. Радянська влада зняла з церкви дзвін, заборонила скликати збори, не зважала на думку сільської громади. Хоча люди боялися дихати, не те, що висловлювати свої думки. Жах, а не життя. Тому, як прийшли німці у 1941 році, їх усі чекали з радістю і надією на визволення від тої людожерської радянської влади. І от через наше село (Хрипівка Городнянського району Чернігівської області, колишнього Чернігівського полку в часи Гетьманщини) німці їхали на мотоциклах, а на це було цікаво нам, хлопчакам, дивитися. Сусіднє село Півнівщина зустрічало німців з хлібом-сіллю на вишиваному рушнику.

Я міг би багато Вам розповідати різних деталей, але Вас цікавить, як саме формувався мій світогляд, то  я розкажу Вам наступне. Великий вплив на мене мав мій батько, Григорій Максимович. Сам він був мужнім, порядним чоловіком і у мені виховував змалечку сміливість і терплячість. Як я порізав пальця і приходив до нього з плачем, він мені казав: «Затисни палець, аби кров не текла і не плач. Ти не баба, щоб сльози лити. Терпи і нікому не показуй, що тебе болить». Ось така річ, поступово він в мені виховав і сміливість, і мужність, і терпеливість. А, окрім того, як став старший, я задавав батькові багато запитань. «за що арештували вояків Української народної Республіки? А за що розстріляли вояків отамана Зеленого?» Батько пояснював, що вони хотіли самостійної України. «А що таке самостійна Україна?» І батько із своєю селянською мудрістю і розумінням пояснював мені все, про що питав. Пам’ятаю, як він мені казав: «Дивись, як у нас гарно поле вродило і гречку, і пшеницю, а мати не має борошна з чого нам хліба спекти. Додає до того ячменю чи жита ще й картоплю, щоб хоч щось дати дітям поїсти. Бачив, як більшовики усе зерно до Москви забрали. А якби була самостійна Україна, то у нас би ніхто нічого не відбирав. Ми собі залишили скільки треба для їжі, худоби і щоб весною посіяти, а решту продали б державі. Мали б і хліб і гроші, щоб якогось краму у місті купити...» Поступово формувалося розуміння життя і ненависть до радянської влади і усіх її фальшивих цінностей. Я був не виняток, так думали і відчували усі хлопці і дівчата з нашого села.

Далі моя доля склалася так, як склалася. Головним чинником було те, що я нічого не боявся і хотів свободи.  Націоналістом мене виховала ота дійсність у рідному краї, у рідному селі. Я ще згадую, як мати, Наталка Олександрівна Скойбидо, одного разу каже батькові, що до далеких родичів у село треба завезти українські книжки. Бо тримати у себе українські книжки Бориса Грінченка «Під тихими вербами» чи Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка  та інших було край небезпечно. Якби хтось доніс, то одразу заарештували і тата і маму, а дітей віддали у дитячий будинок чи інтернат. Тож зібрали ці книжки у скриню, на воза і відвезли у далеке село у лісі, де можна було їх сховати до кращих часів. Ховалися від тої влади, бо вона була для нас чужа.

Потім після війни у 1944 році мене узяли до армії (сталінський призов, хлопці служили 8,5 років - ред). Я 1928 року народження, але був рослим, то мене узяли з хлопцями 1927 року народження. Я не зміг надати документ виданий радянським ЗАГСом, бо він був розбитий і усі реєстрові книги згоріли. Спочатку я служив у Чернігові, потім у Житомирі, де познайомився з хлопцями із Західної України. З нами працював полковник, фронтовик, який привчав нас говорити тільки російською мовою, обзивав «хохлами» і дуже над нами знущався. Одного вечора по дорозі додому його убили. Відверто скажу, жодного жалю за ним у нас було. За час служби у Житомирі було ще декілька випадків загибелі офіцерів, але ми, молоді бранці, сприймали це, як справедливий суд. Бо знущалися над нами дуже сильно і принижували лише за те, що ми «хохли». Я служив із хлопцями із Рівненської, Волинської областей і вони багато розповідали про боротьбу за незалежність України на їх землях в часи війни. То було природне взаємозбагачення і обмін знаннями про визвольну боротьбу за самостійність України уже на різних її теренах. Це було поступове гартування свідомості в напрямку необхідності створення незалежності і самостійності нашої держави, звільнення від будь-яких впливів і протекторатів. Але це все відбувалося дуже і дуже поступово...

У 1948 році нас передислокували в Австрію  і я цілий рік вчився на автомеханіка. До того я вивчився на водія машини, а тепер ще й отримав спеціальність автомеханіка. Навчальний заклад знаходився 17 км від Відня. Там була велика бібліотека на горищі. Я мав добру пам’ять і, що стосувалося автомобілів, я запам’ятовував на ходу, тому я мав час для читання літератури. Не знаю хто затягнув на горище ці книжки, але там була російська класика, російською мовою французькі романи, англійські... Власне там я прочитав «Овод» Ліліани Войніч, який мені дуже сподобався. Там я прочитав твори Кіндрата Рилєєва «Войнаровський» та «Наливайко», які в семидесятих роках були перекладені українською мовою. На мене твір «Наливайко» справив надзвичайне враження і став тою відправною точкою, з якої починається моя свідома підготовка до боротьби. У Наливайка є такі слова: «Я знаю, что погибель ждет всякого, кто восстает против утеснителей народа, я сознательно свой жребий принимаю...» Це приблизний текст, бо я рядочок пропустив, але основний зміст в тому, що Наливайко знав, що він згине, але він повстає і іде воювати проти загарбників за Україну. Значить, є щось дорожче за життя?.. Це дорожче за життя – є Батьківщина. І я собі подумав, а чого я маю триматися за життя, як вош кожуха і не можу піти його шляхом? Я ж теж козацького роду і по лінії матері, і по лінії батька. Невже я буду гіршим плодом на дереві мого роду? І я склав присягу перед небом, що піду шляхом Наливайка. І я цьому не зрадив до сьогоднішнього дня. Коли я присягнув, моє життя пішло зовсім по другому, набуло  смислу. Я перестав боятися якоїсь там кари, я присвятив себе боротьбі за самостійність своєї Батьківщини-України. Я зрозумів, щоб боротьба була ефективною, треба вчитися. А мене до армії забрали в той час, коли я у сьомому класі відучився тільки два місяці. Я, як усі солдати, займався спортом, добре вивчився на механіка і така туга мене узяла за Україною, що та Австрія стала мені немила. Кожної ночі мені снився Київ, Дніпро, лани, засіяні пшеницею біля нашого хутора на Чернігівщині. І тоді я схитрував, сказав, що хочу учитися далі і мене відправили вчитися в автомобільне училище, але не в Україну, а в Закавказзя (Тбілісі). Хоча спочатку казали, що набирають учнів в училище, яке знаходиться у Києві. Але слава Богові, вирвався я з тої Австрії. Але я не збирався ставати офіцером-автомобілістом і через деякий час про це сказав, хоча і була певна пересторога, що не хочу тут учитися, бо то не моє. І тоді мене направили у військову частину у Джульфу, це на кордоні з Іраном.?

Ви юрист за освітою і прекрасно розуміли чим закінчиться Ваш «плюралізм думок»? Чому вирішили ризикнути своїм життям і життям своїх рідних?
Коли Ви у 1958 році створювали Українську Робітничо-Селянську Спілку у Вас була уже сім’я?

Л.Л. Так, дайте згадаю, це дійсно був 1958 рік, я закінчив Московський державний університет і був уже жонатий. Я вам скажу зараз те, про що я нікому не розповідав. В університеті я познайомився з дуже гарною дівчиною. Вона була українкою, родом із Сумської області, звали її Оксана. Ішла справа до одруження, але я їй сказав: «Якщо би мене посадили, ти б чекала мене?» Вона відповіла: «Ні». Ну, тоді до побачення. В час канікул я приїхав в рідне село і познайомився із Надею і незабаром одружився. Знаєте, то одне село, одні поняття, одні цінності, одне розуміння і вона була зі мною значну кількість років мого непростого життя. Вона не боялася труднощів, бо я потроху їй розповідав і про свої погляди, і про свої наміри, і ми одружилися.

Чи мені шкода чи шкода своїх рідних? Мені це питання задавали слідчі не один раз, пробуючи знайти моє слабке місце, щоб потім шантажувати мене. Такі спроби були не один раз, спроби зламати мене, знищити морально. Ви ж розумієте, що я унікальний екземпляр: із Східної України, відслужив у армії, закінчив Московський державний університет юридичний факультет і... раптом став на шлях боротьби за самостійну Україну, став націоналістом. Мені не раз слідчі казали: « Ви бездушний чоловік. Ви не любите свою жінку, не жалієте ні свого батька, ні свою матір, ні братів, ні сестру...» Я ж їм відповідав: «Знаєте що, я ваші хитрощі бачу наскрізь. Я люблю Україну більше ніж батька, ніж матір, братів, сестру і дружину». Більше мені таких питань не задавали.

Одного разу свідомо обраний шлях боротьби, визначив Вашу життєву дорогу. І хоч не раз душа боліла, Ви з цієї дороги не звернули... Після  15 років тюрми Ви повернулися додому і у 1976 році увійшли до Української Гельсинської Групи. Що Вас привабило у цій організації. Яку мету Ви ставили перед собою, вступаючи до УГС?

Л.Л. По-перше, я повернувся додому з тюрми через п’ятнадцять років. Мої ж побратими отримали по 25 років і знаходились у радянському концтаборі.  То чи я слабший за них і дістав страх? Я готовий був повернутися у тюрму, але заслуживши покарання. По-друге, у 1975 році Радянський Союз змушений був піти на Гельсинські угоди. Політична ситуація складалася так, що СРСР опинився між двома ворогами: з одного боку Китай, з другого НАТО. Воювати на дві сторони проти таких потужних сил – не реально. Керівництво радянської імперії зрозуміло, що з ліберальною і гуманною Європою легше буде порозумітися, ніж Китаєм. Тому по кордону з Китаєм зміцнювали оборону, будували БАМ (комунікації)... тобто серйозно готувалися до війни. А з Європою пішли на примирення. Радянський Союз виторгував у Європи пункт, що Європа визнає кордони держав, які склалися після другої світової війни. Фактично Захід визнав за Москвою завоювання Центральної Європи у вигляді країн Варшавського Договору. А Захід виторгував у Московії можливість публікації і ратифікації гуманітарної частини Гельсинського Акту, яка називалася «Загальна декларація прав людини ООН». І от 2 серпня 1975 року в газеті «Известия», яка виходила тиражем 9 000 000 примірників, було надруковано «Загальну декларацію прав людини». Цей документ було ратифіковано Верховною Радою Радянського Союзу і змусило керівництво, в крайньому випадку, показати міжнародній спільноті, що гуманітарна політика держави стала більш гуманною. Знайшовся такий чоловік, як Юрій Орлов (Юрій Федорович Орлов, професор Корнельського університету, фізик, дисидент, засновник Московської Гельсинської групи у 1976 році – ред.), великий розумник і грамотний чоловік, в 1976 році у місті Москві вирішив створити Гельсинську Спілку. У січні 1976 року я вийшов на волю і до мене приїжджає Микола Руденко (Руденко Микола Данилович – український письменникфілософгромадський діяч, засновник Української Гельсінської ГрупиГерой України – ред.) і Олесь Бердник,які запропонували створити в Україні Гельсинську Спілку. А я подумав і кажу: «Це ж геніально! Ця думка Орлова, ну просто геніальна! Давайте творити нашу Українську Гельсинську Спілку». Наша боротьба дістала можливість іти в руслі політики західних європейських країн. Вони слідкуватимуть за процесами демократизації в Радянському Союзі, а ми будемо домагатися цієї демократизації тут, в Україні. Ми почали працювати. Перша група була п’ять чоловік: Руденко Микола, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Петро Григоренко... Я запропонував доєднати ще знайомих хлопців із інших областей України, але Микола (Руденко – ред.) запропонував поки що обмежитись київською групою. У Львівській області жив Іван Кандиба (я з ним відсидів 15 років) з яким у мене була домовленість, що якщо я чи хтось із хлопців створює якийсь документ (відозву, статут, протест), то я можу ставити прізвище його, а якщо він щось затіяв, то може ставити моє прізвище. Ми абсолютно довіряли один одному і, фактично, могли знову посадити один одного, бо робили спільну справу. Таким чином я долучив до цієї справи і його. Потім долучилися ще люди і нас стало десятеро (Іван Кандиба, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Ніна Строката і Олексій Тихий). 9 листопада 1976 року ми оприлюднили два документи: Декларацію про українську групу сприяння виконанню Гельсинських угод і Меморандум №1. Таким чином я став одним із організаторів Української Гельсинської Групи. Я був ініціатором того, що запропонував під Декларацією поставити свої прізвища, адреси і телефони. Метою було показати тоталітарному режимові, що ми творимо легальну демократичну громадську організацію.

Ваш шлях творця Незалежної України, відправна законотворча точка, розпочався із роботи над документами Української Гельсинської Групи і завершився дуже знаковими документами – це Декларацією про державний суверінітет України (1990 р.  )і ухваленого Верховною Радою Республіки Україна 24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України. Адже Ви, уже депутат Верховної Ради в 1991 році, є автором цих документів...

Л.Л. Акт проголошення Україною незалежності – є величезним знаком оклику на шляху 700 літньої боротьби українського народу за відновлення своєї державності. Щодо моєї участі в цьому процесі, я хотів би звернути Вашу увагу, що боротьба за незалежність супроводжувалася творенням багатьох значимих документів. У 1989 році мене перевели в Сибір на поселення і я вперше за роки ув’язнення дістав можливість писати (до цього часу був позбавлений права писати і будь-якої переписки). Я писав багато листів рідним, друзям, знайомим, а потім статті у журнали і газети. Працюючи над документами Української Гельсинської Групи, потім законодавчими актами в стінах Верховної Ради, я намагався викласти  ідеї творення та розбудови самостійної і незалежної країни, гуманітарної і розвиненої держави в якій будуть жити вільні і щасливі люди.

В своїй статті «Цивілізаційний вибір України» (Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик № 24 (276) від 24-30 червня 2008 року) Ви пишете: «Не в особі (президента – Л.Л.)  ми шукаємо гаранта сталого справедливого ладу, а в Законі. У цьому суть нашої політичної традиції...»

Чому ж в Україні Закон «як дишло...» нехтується в першу чергу політичною елітою, яка позиціонує себе, як нова національно-свідома еліта?

Л.Л.  По-перше, у нас в Україні реально української політичної еліти немає, вона тільки формується. Ось доказ, у 1993 році поляки почали звинувачувати українців у геноциді польського населення в часи другої світової війни на Волині. Не знайшлося у той час людей, щоб широко виступили на захист України. Моя стаття, з позиції української гордості, позиції української правди і української сили та стаття Максима Стріхи, з позиції примирення, на захист українців у цій ситуації майже не знайшло відображення ні у пресі, ні на телебаченні. У 2016 році  польський сейм таки визнав Волинську трагедію – геноцидом, але знайшлася ціла група людей, які встали на захист української честі і створили документи, які прийняла Верховна Рада України. Це вже позиція української політичної еліти.

По-друге, чому ж політична еліта не діє так як треба? Ця існуюча еліта є частиною народу. А народ ще не вийшов з під впливу радянської ідеології. Він ще не зовсім звільнився від рабства і фізичного (бо донині їздять на заробітки в Росію, не дивлячись, що Україна в стані війни з агресором) і ментального (участь у виборах за проплаченого кандидата і знають, що від їх волі нічого не залежать). Народ є раб, який іще не відчув своєї відповідальності за долю нації. Він ще не усвідомив, що живе не в авторитарній деспотії, а в демократичній країні, де один голос на виборах може вирішити долю цілого регіону і країни. Таким чином – еліта, то найкращі представники народу, які служать Україні. А ті злодії, які проникли у владу і називають себе елітою, які використовують свої службові посади для свого збагачення, нехтують Законом – то є злочинці. Еліта, то шляхетні освічені люди, які розуміють інтереси нації і служать інтересам нації та свою посаду використовують для блага нації і країни. Еліта, висококультурні люди, знають традиції та звичаї рідного народу, історію і культуру, сприяють розвитку і розквіту України.

Хто винен, що Україна втратила Крим, що Донбас потонув у крові?

Л.Л. Крим утратили тому, що Турчинов, виконуючи обов’язки  Президента, не був готовий до рішучих кроків. Суб’єктивно, я хотів би зрозуміти його: образно чоловік два дні, як Президент, не встиг відчути силу свою, не встиг усвідомити свої повноваження і тому він не зумів зорієнтуватися. Але, безперечно, з нього ніхто не знімав усю повноту відповідальності за долю нації. Як головнокомандуючий України він зобов’язаний був вжити заходи. Його вина в тому, що він цього не зробив. Можна навести приклад, як у свій час діяв Президент Леонід Кучма, хоч я не є його прихильником. Але в історії із островом Тузла Кучма не чекав чим завершиться усі ці маніпуляції Москви. Він сів у літак і полетів в Москву. З ним полетіла група депутатів, були складні переговори і Кучма пообіцяв захищати  усіма можливими способами, включаючи і зброю. Москва тоді відступила.

Щодо Донбасу, то я не вважаю, що Донбас потонув у крові. Та на вулицях від автомобільних катастроф гине вдесятеро більше людей.   

Добре, перефразуємо запитання, хто винен, що ми маємо збройний конфлікт на Донбасі?

Л.Л. Як то хто винен? Відповідь одна – Московська імперія. Це її законний, нормальний, логічний крок. А з українського боку є геніальний і благородний вихід – армії немає, але як тільки попер Путін і його поплічники, сепаратисти, то спадкоємці національно-визвольного руху «Правий сектор» і формування ОУН пішли їх зустрічати спочатку з мисливськими рушницями і вилами, а потім народ озброїв добровольців сучасною зброєю і ворог був зупинений. А український народ сам почав одягати, годувати і лікувати тих вояків із добровольчих формувань. Це унікальний розподіл обов’язків: частина нації узяла зброю до рук, друга частина забезпечила міцний тил оборони. Це зразок стійкості і незламності українського народу.

Станом на 1 січня 2013 року армії не було. Завданням держави було створити армію і за два роки боєздатна, оснащена новою зброєю армія була створена. Цей процес триває й досі.  Путін і його влада недооцінила українців. Він сприймав нас, як московитів, і в цьому його найбільша стратегічна помилка.  Московити, це покірний народ, який ніколи свободи не знав, який живе впродовж віків, змінюючи царів на правителів, але не розуміє, як то жити вільними у демократичній державі. Воля царя – це закон. Щодо українців, то ми є суб’єктом політичної діяльності, а не об’єктом. Українці здатні на організований опір за морально-етичні цінності, за свободу і здатні відстояти територіальну цілісність і незалежність своєї держави.

В багатьох своїх статтях ще у 2006-20009 роках Ви писали, що ми програли московській імперії інформаційну війну. Наслідки цього провалу ми відчуваємо і у 2016 році. Як нам вибудувати інформаційну політику, щоб народ повірив у себе і став довіряти своїй державі?

Л.Л. Мойсей сорок років виводив євреїв із Єгипту… Вони нарікали по дорозі на різні труднощі: бо не було що їсти, не було даху над головою, треба було іти поміж чужими народами і були такі, які хотіли повернутися назад… Ми двадцять п’ять років виходимо із московського полону. Це надзвичайно ще короткий час і, як показали події, нам потрібно ще певний час. Все пояснюється дуже просто: наш народ ще не став до кінця суб’єктом політичної діяльності. На зовнішню небезпеку і зовнішнього ворога люди зреагували миттєво і дали відсіч. А от на внутрішні загрози народ ще не знає як реагувати та й не завжди бачить їх. До 1991 року Україна не мала свого інформаційного простору. У 1992 році Верховна Рада України ухвалила Закон «Про малу і велику приватизацію», яка дала змогу приватизувати і телеканали, і радіо, і газети, і взагалі усі ЗМІ. Все одразу стало товаром, який розкупили ті хто мав гроші. Українці грошей не мали, тому Україна як не мала так і не має свого інформаційного простору. Інформаційний простір опинився в руках «заробітчан» неукраїнського походження, які мають громадянство інших держав і використовують цей товар для власних інтересів та власного збагачення. Після Революції Гідності трошки послабилася централізація, є спроба створити суспільне телебачення, є нові інформаційні канали. Але дотепер ми не вилізли з-під чужого впливу. Якщо б Україна була нормальною державою, то ще в 1991 році треба було створити програму витіснення совєтської ідеології з голів людей і заміщення її українським змістом: культурою, мовою, традиціями і українським духом. Оскільки держава цим не займається, то цей рух українізації є природним, тобто поступовим і повільним. Від Вас і таких як Ви просвітників залежить повернення до своїх джерел, культури, мови. Адже зараз це дуже важливо. Бо бігали за московським возом, а тепер – за брюссельськими саньми. Завжди чуже миліше за своє рідне… Сумно… Ми маємо перехідний період і якби не було війни на сході, то я би з трибуни закликав людей до продовження Революції Гідності або шукав однодумців, щоб організувати нову революцію. Бо ситуація така, що замість банди Януковича на хвилях Революції Гідності прийшли олігархи, які керують Україною.

Яким Ви бачите цивілізаційний шлях України ХХІ століття?

Л.Л. Я абсолютно впевнений, що ми живемо з Вами у добу, яка передрікає знищення Московської імперії. Всі події в економічному, політичному, соціальному, культурному житті Росії свідчать про неминучий крах цієї імперії. У 1991 році була перша фаза дезінтеграції, коли розпався Радянський Союз і союзні республіки оголосили незалежність. Через двадцять п’ять років наступила друга фаза і я впевнений, що із складу РСФСР вийдуть інші народи, які століттями знаходяться у московському ярмі. Рано чи пізно Московія залишиться у своїх межах, які існували до завоювань Івана Грозного. Московити будуть творити свою національну державу, розвивати її і будуть жити краще ніж живуть тепер. Як от англійці, імперія розвалилася, а їм жити не стало гірше.

А Україна пройде ще період очищення від олігархів, від злодіїв, від криміналу і стане на справжній шлях відродження. Це складний буде процес, але головне, він буде поступальним. Україна стане країною, державою української нації, яка перейде ще через дві-три революції, і стане країною прогресу, розбудови і духовного ренесансу. Процес цей буде складним і протяжним у часі, бо все буде відбуватися у боротьбі, можливо кривавій, але нещадній і принциповій до кінця. 

Тож скажіть, в чому полягає наша національна українська мрія?

Л.Л. Національна мрія полягає у тому, щоб звільнитися від окупації, від домінування над Україною інших держав, щоб дістати можливість розвивати економіку, культуру і наш національний дух на нашій національній землі. Ця земля пов’язує нас із нашими предками, що дає нам величезне джерело натхнення для розвитку України. Від природи українці мають дуже високе ІQ, є дуже розумними людьми, а держава створить умови, щоб в Україні було вигідно, комфортно і почесно жити, і тоді в Україну почнуть повертатися ті, хто виїхав в пошуках щастя у інші держави. Високий інтелект на найкращій землі у світі гарантуватимуть і найвищі темпи розвитку економіки, добробуту, культури і всього того, що може собі людина побажати.

Ваші побажання читачам порталу…

Л.Л. Я б Вам побажав наступне… Франко сказав: «Якщо у час війни ти кличеш до миру, то ти зрадник..» Будьмо пильними і бажаю вам виховувати у дітей і молоді мужність, патріотизм, готовність стати в будь-яку хвилину на захист Батьківщини, завжди бути готовими до боротьби за територіальну цілісність нашої землі і за самостійність і незалежність України.

З нами Бог і Україна!

Розмову вела
Ірина Квасниця
Член Національної спілки журналістів України

                  

        

 

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER