SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

Актуальні інтерв'ю

 Грушевський Михайло Сергійович

  • 06.04.2017

“Він писав нам нашу історію і творив нам нашу історію”

Іван Крипякевич

 

 Грушевський Михайло Сергійович

(1866–1934) 

Видатний учений-історик,
громадський і  політичний діяч, письменник,
ідеолог руху за незалежність України,
організатор національної освіти і науки

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. в містечку Холм (тепер місто Хелм на території Польщі) в родині викладача греко-уніатської гімназії. Батько, Сергій Федорович Грушевський, за сімейною традицією здобув духовну освіту, але присвятив себе педагогічній роботі: викладав у переяславській і київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі. Він був автором широко відомого в дореволюційній Росії підручника з церковнослов’янської мови, який витримав багато перевидань. Сергій Федорович Грушевський прищепив синові глибокий інтерес до книгарської і видавничої справи. Мати, Глафіра Захарівна Опокова, теж походила із сім’ї священнослужителів. Із автобіографічних споминів Михайла Сергійовича Грушевського, його батьки постають справжніми патріотами України, які і в далеких краях зуміли виховати «тепле прив’язання до всього українського — мови, пісні, традиції», пробудити в своїх дітях національне почуття.

В 1869 р. родина переїздить на південь Російської імперії : спочатку до Ставрополя (1870–1878 рр.), згодом — до Владикавказа (1878–1880 рр.), де батько практично на пустці створює добре організовану шкільну дирекцію, яка об’єднала більш як 100 народних шкіл з кваліфікованими вчителями і пристойним обладнанням.

В 1880 р. Михайла віддали до тифліської гімназії. «Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав серед мрій і фантазій… А у гімназії запалом читав все, що міг дістати з історії: історії літератури й етнографії України»,— писав він пізніше в «Автобіографії». У гімназійні роки Михайло Грушевський зачитується книжками М. І. Костомарова, П. О. Куліша, М. О. Максимовича, які йому діставав батько. Закладене родиною знання рідної мови юнак використовує для перших літературних спроб, які надсилає в Україну відомому письменникові І. С. Нечую-Левицькому і, заохочений ним, «працює над виробленням своєї мови й белетристичного хисту». Вже в 1885 р. публікує оповідання «Бех-аль-Джугур», написане під впливом повстанських подій у Судані, та оповідання з життя сільського вчительства «Бідна дівчина». Саме тоді, зазначав згодом сам Михайло Сергійович, його мрією стало «зробитися  з часом українським літератором,  видавцем і ученим». Він впевнено обрав своєю спеціальністю історію України.  І знову в цьому виборі відчувається поміч батька, який усіляко сприяв розвиткові нахилів сина, зокрема передплачував для нього часопис «Киевская старина».

Грушевський-гімназист мріє здобути вищу освіту в Україні. В липні 1886 р. він письмово звертається до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету. Роки навчання (1886–1890 рр.) згадує з прикрістю, бо то були сумні часи викладання обмежених загальних курсів, слабких семінарських занять і розвитку системи всіляких «нагінок» на студентів та викладачів від керівництва університету. Та все ж і в цій задушливій атмосфері допитливий студент зумів знайти застосування своїм дослідницьким нахилам і задовольнити свій потяг до вивчення історії України. Такий великий інтерес був помічений видатним істориком, професором В. Б. Антоновичем. Під його керівництвом Михайло Сергійович Грушевський написав чимало невеликих історичних есе, серед яких стаття «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887 р.), що не раз передруковувалася різними газетами й журналами.

Уже на третьому курсі університету студент Грушевський почав роботу над дослідженням «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XІV века», яка принесла йому не лише золоту дипломну медаль, а й пропозицію стати професорським стипендіатом по кафедрі руської історії. Виконана за консультування професора В. Б. Антоновича, ця розвідка була опублікована в 1891 р. й дістала позитивні відгуки в наукових колах. Завдяки їй Михайлу Сергійовичу Грушевському запропонували очолити кафедру української історії у Львівському університеті. З великим піднесенням молодий викладач прийняв запрошення, бо, по-перше, наприкінці ХІХ ст. на теренах Росії царським урядом була розгорнута кампанія жорстокого переслідування всього українського, по-друге, Галичина привертала вченого розгортанням національного руху, можливістю не лише вільно працювати над українською тематикою, а й долучатися до створення в краї всеукраїнського культурного і наукового центру. На цих землях, що входили до Австро-Угорської імперії, відчувалося тоді послаблення національних утисків, зокрема стосовно українців, завдяки чому Галичина стає осередком розвитку й поширення ідей української самобутності.

Очоливши кафедру Львівського університету (1894 р.) (назва її через певні українофобські тенденції була змінена і звучала як «Кафедра всесвітньої історії») та сконцентрувавши науково-педагогічні пошуки на дослідження етноісторичних питань, пов’язаних зі Східною Європою, Михайло Сергійович Грушевський не менш активно поринає в суспільно-політичну діяльність. Він береться за організацію наукової роботи в створеному у Львові Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 р., укладаючи й редагуючи «Записки Наукового товариства імені Шевченка». В цих збірках друкувалися також і його статті.

Молодий учений блискуче захистив у Київському університеті магістерську дисертацію на тему «Барское старовство. Исторические очерки» (1894 р.), виконану на основі величезного архівного матеріалу. Згодом ця праця і 2 томи актових матеріалів до неї були надруковані окремим виданням (1904 р.).

Галицький період життя Михайла Сергійовича Грушевського був часом становлення його не лише як видатного дослідника історії свого народу, талановитого викладача, а й як громадського діяча, авторитетного лідера студентської молоді. Він вміло залучає до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш як 100 томів «Записок Наукового товариства імені Шевченка», дати дорогу в науку цілій плеяді молодих дослідників, які в майбутньому стали відомими представниками української культури і науки.

На ниві активізації діяльності Товариства стало можливим знайомство й подальше співробітництво ученого з І. Я. Франком. Їхня спільна громадська діяльність дала надзвичайно плідні результати, а дослідження з україністики набули міжнародного розголосу.

В 1897 р. Михайло Сергійович Грушевський стає головою Товариства, а в 1898 р. виходить перший том його славнозвісної «Історії України-Руси», незабаром ще 2 томи. Ця фундаментальна праця, щиро прийнята в Галичині, була заборонена російським урядом на українських землях. І тільки після прочитаного Михайлом Сергійовичем Грушевським у Парижі у Вільній російській школі циклу лекцій з історії України, цю працю було надруковано в Росії під назвою «Очерк истории украинского народа» (1904 р.); тривалий час вона залишалась одним із найкращих підручників для вузів. Проте, як зазначає у споминах сам Михайло Сергійович, тогочасні вороги українства розцінили цю книжку та низку його статей з національного питання як історичне виправдання боротьби українців за незалежність і як програму української автономії, через що друзі-росіяни застерігали вченого приїздити на терени царської Росії.

У своїх підручниках з історії усіх рівнів Михайло Сергійович Грушевський розвивав концепцію, в основу якої покладено не династичну (державницьку) формулу, сповідувану тогочасною історичною наукою, а соціокультурний (народницький) підхід. Він вивчав і висвітлював не життєдіяльність та царювання можновладних князів, панів і гетьманів, наслідки їхнього правління, а суспільно-правові умови життя народу, його етнографічні й культурні особливості. Такий науковий підхід дав можливість ученому обґрунтувати поряд із загальними рисами глибокі відмінності у правовому та етнокультурному полі трьох слов’янських народів — росіян, українців, білорусів. Щоб правильно усвідомити історію сусідніх етносів, він відмовляється від практики підмінювання «руської історії», яка складається з історії цих трьох народів, великоруською. А найраціональнішим, на його думку, було б висвітлення історії кожного з них окремо, або за синхронним методом викладу всесвітньої історії.

Вважаючи своїм нагальним завданням сприяння організації в Галичині розгалуженої системи національної освіти, Михайло Сергійович Грушевський виступає на сторінках українських видань із обґрунтуванням необхідності заснування українських приватних гімназій і закликає не очікувати для цього дозволу галицького сейму. Він обстоює думку про те, що серед низки національних проблем, ця — є найневідкладнішою. Для її практичної реалізації пропонує використовувати кошти, зібрані українською громадою для будівництва театру. Заклик ученого не дістав підтримки у лідерів національно-демократичної партії. Крім того, посилилися гоніння на нього польських українофобних чиновників і полонізованих представників українського вчительства. Такі обставини, а також певні послаблення в політиці царату щодо національного розвитку українців після подій 1905 р. і бажання самого вченого повернутися на Наддніпрянщину, сприяли його переїзду в 1906 р. до Києва.

 У другий київський період Михайло Сергійович Грушевський продовжує працювати над головним твором свого життя, паралельно створюючи популярну книжку-підручник з історії України «Про старі часи на Україні. Для першого початку» (1907 р.), яка згодом багато разів перекладалася іншими мовами. Захопившись українським мистецтвом, він підготував працю «Ілюстрована історія України» (1911 р.), яка мала великий успіх. Популяризаторська складова його наукової діяльності була плідно продовжена в численних статтях, що друкувалися в російських та українських виданнях. Особливого значення набули статті-розмірковування про необхідність заснування в Україні національних кафедр при університетах і про нагальні потреби української науки.

Учений справедливо зазначав, що доки якась мова не має поширення у вищій школі, доки вона не є «органом викладів університетських чи інших вищих шкіл», доки вона не стала знаряддям наукової роботи, доти народ, що говорить цією мовою, буде відчувати себе у становищі «нижчої» народності.   

Михайло Сергійович Грушевський, як історик, наголошував, що вимога відкриття українських кафедр була висунута спочатку студентами, згодом знайшла підтримку в прошарку свідомої інтелігенції, серед молоді середніх навчальних закладів, у робітничих, селянських і міщанських масах. Тісно пов’язана з цією проблематикою книжечка «Про українську мову і українську школу» (1912 р.), в якій учений зібрав свої статті, що друкувалися в 1909–1910 рр. у газеті для селян «Село».

У цій добірці Михайло Сергійович Грушевський палко закликає українців здобувати й відстоювати право навчання в народних школах українською мовою, агітує за поширення рідномовної видавничої продукції. Так, у статті «Шкільна мова» він пише, що «…вчити добре можна тільки такою мовою, котру ученики добре знають і розуміють». Закиди про начебто небажання самих селян навчати своїх дітей українською мовою відкидає і переконує : «…передовсім наші люди повинні казати при кожній нагоді всю правду, всякому панові чи начальству, що наука руською мовою йде туго, що діти її розуміють слабо і що селяни хочуть, щоб дітей їх учили рідною мовою».

Аналізуючи імперську політику в галузі народної освіти стосовно українців та освітню діяльність Державної думи, Михайло Сергійович Грушевський роз’яснював простим людям їх русифікаторське спрямування. У полеміці з думськими депутатами, які визнавали, що «…по сільських школах треба вчити рідною мовою, але українську мову до того не допускати… бо мовляв, українська мова не мова, а тільки “нарєчіє” руської мови», Михайло Сергійович Грушевський на прикладі Галичини показує, як, живучи під польською владою, її жителі «піднялися і просвітились», бо мали «освіту на рідній мові — і школу і книжки ; а холмські українці і під руською державою підупали без сього».

Глибоко розуміючись на освітніх проблемах, професор Грушевський у своїх працях заторкував злободенні питання діяльності і вищої школи, і середньої і нижчої ланки — народної школи, а також ті, що стосувалися заснування широкої мережі позашкільної освіти, бо всі ці складники вважав однаково важливими. Саме він одним із перших порушив питання про необхідність утворення національної Академії наук, адже започатковане у Львові Наукове товариство імені Шевченка заклало для цього підвалини. Ця ідея була втілена в життя лише в період діяльності Центральної Ради.

Серед визначних здобутків видатного вченого, які припадають на дореволюційний час,— організація в 1907 р. в Києві Українського наукового товариства (УНТ), подібного до львівського НТШ, і плідне керівництво цим громадським об’єднанням, у якому співпрацювали талановиті вчені (не лише Києва), прихильники національного руху та ідеї створення української науки і освіти. Більшість з них згодом стали основою утвореної в 1918 р. Всеукраїнської Академії наук (ВУАН).

Під головуванням Михайла Сергійовича Грушевського УНТ розгорнуло широку видавничу діяльність. З 1907 по 1915 рр. вийшли в світ 15 томів «Записок УНТ», збірки окремих наукових секцій Товариства, часопис «Україна».

Важливим для розуміння постаті вченого є той факт, що він на власні кошти заснував у Києві школу імені свого батька. Цей штрих доповнює його характеристику національного ідейного лідера високими особистісними чеснотами: повага до батька, уміння не розділяти слово і діло.

Початок Першої світової війни зруйнував розпочату Михайлом Сергійовичем Грушевським справу освітнього самовизначення на українських землях. Через поширення в самодержавній Росії шовіністичних настроїв і відповідної політики в лютому 1915 р. його було звинувачено в симпатіях до Австрії, заарештовано й вислано до Симбірська під відкритий нагляд поліції. Згодом перевели із сім’єю до Казані без права на політичну діяльність. Після дозволу перебратися до Москви (теж під нагляд поліції і без права відвідування України) Михайло Сергійович Грушевський з головою поринає в наукову діяльність, продовжує дослідницьку роботу з написання своєї «Історії України-Руси» (на цей момент опублікував уже 7 томів, а три частини 8-го тому вийшли в Відні в 1922 р.). Він друкує в 1916 р. в Петербурзі першу частину «Всесвітньої історії». Не полишає і видавничо-редакторської діяльності: працює в часописі «Украинская жизнь» і тижневику «Промінь», займається організацією української видавничої спілки і наукового товариства.

Після Лютневої революції Михайло Сергійович Грушевський, заочно обраний головою Української Центральної Ради, в березні повертається до Києва. По дорозі додому під час пожежі, що виникла у вагоні потягу, загинула значна кількість його рукописів і книжок. А через рік під час обстрілу Києва згорить родинний будинок Грушевський, де загинуть усі його рукописи, бібліотека, колекції творів українського мистецтва.

Чотирнадцятимісячну політичну роботу на чолі Центральної Ради  Михайло Сергійович Грушевський поєднував із написанням статей на злободенні теми, присвячені головним чином національному державотворенню. Основним прагненням діячів Ради було досягти згуртування, єдності українського народу і консолідації сил представників різних політичних угруповань. Важко переоцінити роль, яку відіграли в цьому процесі Михайло Сергійович Грушевський, його незаперечний авторитет серед свідомої частини української інтелігенції та одночасно його критичне ставлення до націоналістичного екстремізму.

Після розгону німцями наприкінці квітня 1918 р. Центральної Ради і встановлення Гетьманату Михайло Сергійович Грушевський деякий час перебував на напівлегальному становищі, але не полишав наукових розвідок. У цей непевний час, не зламавшись під ударами долі, він написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи». На початку лютого 1919 р. з приходом радянської влади до Києва, виїхав до Кам’янця-Подільського, де завершив підручник під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», який було надруковано в 1919 р. У цій навчальній книжці Михайло Сергійович Грушевський застосував свій соціокультурний підхід до висвітлення походження, побуту, розселення праукраїнських племен, культури та освіти Київської держави.

Уже наприкінці березня 1919 р., коли в Києві остаточно встановилася радянська влада, Михайло Сергійович Грушевський скористався запрошенням на конференцію ІІ Інтернаціоналу і виїхав за кордон, де протягом 5-ти років перебував в еміграції : спочатку з родиною жив у Празі, наприкінці 1919 р. оселився в Женеві, а згодом переїхав до м. Бадена поблизу столиці Австрії Відня. Попри всі негаразди, руйнацію надій, втрату близьких, він знаходить розраду в науковій роботі. Знову гуртує навколо себе прихильників своїх поглядів, редагує періодичні видання (зокрема, «Борітеся, поборете», «Наш стяг»), виступає зі статтями в багатьох європейських часописах. Перебуваючи якийсь час у Відні, організовує на базі курсів для українців-емігрантів Український вільний університет (згодом цей заклад перебрався до Праги, а після Другої світової війни — до Мюнхена). Як зазначає Михайло Сергійович Грушевський в автобіографії, з 1922 р. через принципові розходження зі своїми політичними соратниками він залишає політичну діяльність і займається лише педагогічною роботою в Українському   інституті   та  наукою:  створює  4  томи  «Історії  української літератури»,  монографії «Початки Громадянства (Генетична соціологія)», «Зісторії релігійної думки на Україні».

В еміграції Михайло Сергійович Грушевський не полишає думки про повернення на батьківщину. Він неодноразово звертається з таким проханням до уряду радянської України. Наприкінці 1923 р. його заочно було обрано членом ВУАН по кафедрі української історії, й оскільки офіційна влада не заперечувала проти його повернення, то в березні 1924 р. він разом з родиною приїхав до Києва.

Цей останній київський період діяльності видатного вченого характеризується його відходом від політики, повною зосередженістю на науково-дослідній роботі, створенні наукової школи істориків України, встановленні широких контактів із західним науковим світом, що було конче необхідно радянській Україні, яка перебувала в той час у політичній ізоляції.

В січні 1929 р. Михайла Сергійовича Грушевського обрали дійсним членом АН СРСР, що не завадило активізації проти нього кампанії публічного шельмування за ідейні погляди, що почалася зі згортанням процесу українізації, розвитком авторитаризму й пошуком ідейних ворогів усередині країни. Зі сторінок журналів і газет Михайла Сергійовича Грушевського звинувачували у дрібнобуржуазному націоналізмі, у наукових «злочинах», котрі полягали нібито в його націонал-фашистській історичній концепції, якою він керувався у висвітленні визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького. За такий «ворожий» підхід у викладі матеріалу був нищівно розкритикований 9-ий том «Історії України-Руси», що вийшов у 1929 р. А партійний осередок ВУАН ухвалив посилити ідеологічну боротьбу з академіком Михайлом Сергійовичем Грушевським та його історичною школою.

Від словесного цькування влада перейшла до фізичної розправи : у 1931 р. Михайла Сергійовича Грушевського було заарештовано нібито за створення Українського національного центру (УНЦ). Тяжко хворого вченого допитували у Харкові та Москві, змусили підписати наклепи на себе і своїх однодумців. Та несподівано він відмовляється від своїх вирваних силоміць показань і робить заяву про те, що всі його попередні свідчення не відповідають дійсності. Михайла Сергійовича викреслили зі списку лідерів УНЦ, але справу не закрили. В 1932–1934 рр. він зазнає нищівної критики й від партійно-владних структур, що характеризують його вождем української контрреволюції, і від учених-марксистів, які називають його «теоретиком буржуазного націоналізму». Михайла Сергійовича Грушевського відсилають до Москви під нагляд ДПУ, хоча дозволяють працювати в архівах. Напівосліплий, хворий на діабет, академік Грушевський за цих жахливих умов продовжує творити. Він закінчує оформлення 10-го тому «Історії України-Руси» та працює над рукописом 11-го. Одночасно завершує 9-й том «Історії української літератури», пише статті з історії громадської думки XVIII ст. в Україні.

Помер Михайло Сергійович Грушевський від сепсису 24 листопада 1934 р. у Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Наукова спадщина великого вченого вражає своїми масштабами: вона налічує 2000 праць, серед яких — 180 монографії. Надзвичайна працездатність і наукове завзяття, енциклопедичні знання з різних галузей суспільних наук дали йому змогу зробити вагомий внесок і в історичну науку, і в літературознавство, і у фольклористику, і в соціологію, і в педагогіку. Окрім створених підручників для вузів і шкіл, популярних книжок для самоосвіти, Михайло Сергійович Грушевський залишив у спадок нащадкам свою етико-гуманістичну систему поглядів на людину та її виховання. Розмірковуючи над проблемами морального виховання, вбачав його мету у формуванні в молоді почуття первинності «моральних вартостей — не чисто інтелектуальних, тим менш виключно матеріальних, а моральних, чи морально-соціяльних». *(1)

*(1) Грушевський М. С.   Велика Україна // Михайло Грушевський. К., 1998. С. 87.

У його творах звучить заклик до плекання в українцях громадянських чеснот, до яких учений-патріот відносить переважання «в житті людини інтересів колективу, громади, держави над інстинктами грубої особистої насолоди». Він часто акцентує увагу на важливому значенні для становлення молодої людини навичок самопізнання і самоосвіти, на необхідності прищеплення їй патріотичних почуттів, розвитку інтелекту і працелюбства.

В обґрунтуванні засад для створення самостійної української держави Михайло Сергійович Грушевський одними з найвагоміших умов для досягнення успіху вважав організацію національної системи освіти і розвиток духовності. Аналізуючи початковий період здобуття Україною державності (1917 р.), він у статті «Культура краси і культура життя» з прикрістю пише про занепад на Батьківщині «вищих шкіл всякого роду, а особливо технічних».

Гуманітарій за фахом, Михайло Сергійович Грушевський як прозорливий державотворень усвідомлював нагальну необхідність для молодої країни людей «діла реального, практичного»: техніків різних категорій, фінансистів, спеціалістів-адміністраторов, знавців військової справи, тому наполягав на першочерговому розвиткові спеціальних вищих шкіл, на широкому впровадженні в практику вузів закордонних стажувань студентів та викладачі  і радив не шкодувати для цього великих асигнувань. Пропонував значно розширити мережу спеціальних вищих шкіл, щоб мати в кожній окрузі хоча б одну, а «школи теоретичного характеру, які потроху вчать усього і нічого спеціяльно, повинні дати місце школам, які готують спеціялістів з різних спеціяльностей; їх має бути якнайбільше».

«Взагалі було б бажано,— продовжував писати Михайло Сергійович Грушевський у статті «Культура краси і культура життя»,— щоб типом інтелігента став у нас спеціяліст, який, одначе, крім свого спеціяльного стажу, пройшов і загальний курс наук, а не нинішній інтелігент, який має тільки загальну освіту і ніякої спеціяльної, або ніби спеціяльну, але таку поверхову, яка сама пособі немає ніякого практичного значення». У зв’язку з такою переорієнтацією освітніх пріоритетів радив провести реформу усієї освітньої галузі: «Середня школа мусить бути не довше шести літ (після добре організованої чотирилітньої нижчої школи), щоб почавши в шість літ навчання, в 16 років можна було б перейти до вищої освіти — спеціяльної і загальної. Вищу школу загальну… треба б відділити від спеціяльної, організувати її нормальний круг у два роки, поділивши на кілька груп : з перевагою наук політичних або реальних, і дати змогу віддати найкращі роки спеціяльній підготовці в школі й практиці».

Прагнучи підвищення загального матеріального рівня життя українського народу, вважаючи пристойний, забезпечений спосіб існування «надзвичайно важливим і цінним елементом культури», Михайло Сергійович Грушевський, однак, застерігав від того,  Михайло Сергійович Грушевський мріяв, щоб кожний українець перейнявся переконанням у тому, що держава-громада існує для його щастя, і він повинен служити їй, віддаючи усі сили, все життя, бо немає в світі благороднішої мети, ніж служіння своїй громаді-державі.

Доля творчої спадщини Михайла Сергійовича Грушевського така ж складна, як і його власна доля. Тривалий час, фактично впродовж усього періоду існування радянської влади, можна було згадувати цього історика і культуролога лише в контексті критики, як «буржуазного націоналіста», а його історичну  концепцію вважали позанауковою. На цю тему писалися монографії, захищалися дисертації. Про Грушевського-педагога питання взагалі ніколи не порушувалось.

І лише після оголошення М. С. Горбачовим наприкінці 80-х років ХХ ст. «перестройки», коли почалися відносна демократизація і лібералізація ідеологічного й наукового життя, ім’я цього вченого починає повертатися з небуття: спочатку згадками й посиланнями на нього, потім публікаціями, перевиданням його творів.

Особливої популярності постать і творчість Михайла Сергійовича Грушевського набули після проголошення незалежності України в 1991 р. Він стає символом боротьби за національну незалежність, його цитують, перевидають, за його підручниками навчаються в школах. Про нього заговорили і як про педагога. Так, у 1999 р. була захищена дисертація А. П. Веремчук «Теоретичні основи виховання у працях М. С. Грушевського».

Педагоги впевнені, що повернення імені Михайла Сергійовича Грушевського Україні відбулося назавжди.

 

Праці : 

1.  Грушевський М. С.   Історія України-Руси : В 11 т., 12 кн. (1892–1932). [ Передрук]. К., 1994–2000 ;

2.  Грушевський М.   Справа українських катедр і наші наукові потреби // Літ.-наук. вістн. К.; Л., 1907. Т. 37. Кн. 1–3 ;

3.  Грушевський М. За рідну школу // Діло (Львів). 1910. 28 травня ;

4.  Грушевський М.  Ілюстрована історія України. К.; Л., 1911 ;

5.  Грушевський М.   Про українську мову і українську школу. К., 1912. [ Передрук]. К., 1991 ;

6.  Грушевський М. С.   Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1917. [ Передрук]. К., 1991 ;

7.  Грушевський М. С.   Історія України : Приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх. Кам’янець на Поділлю, 1919;  

8.  Грушевський М. С.   Всесвітня історія : Приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх : У 2 ч. Київ ; Відень, 1920. Ч. 1— 2 ;          

9.  Грушевський М. С.   Історія України : Підручник для середніх і вищих початкових шкіл. Київ ; Відень, 1920.

Українська педагогіка в персоналіях. ХХ століття
 / За редакцією О. В. Сухомлинської /
навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах.
 -  К . : «Либідь», 2005, кн. 2., С. 6–14.

 

 

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER