«Учительські зорі» оповідання

• 05.10.2013 2011
• Коментарі: (0)

скачати оповідання «Учительські зорі» автор Ірина Квасниця

         Прийшла весна і після довгої холодної зими подарувала усьому живому надію. Землю заквітчали первоцвіти, на кущах з’явились стужавілі бруньки, а гілки вільхи прикрасили жовтогарячі сережки. У височіні синього неба співав жайворонок,  будив землю і сповіщав людей про весну…

         За усім цим дивом, крізь розчинене навстіж вікно, спостерігала старенька жінка. Вона тільки повернулася з парку. У грудях стояв п’янкий запах паруючої землі, перепрілого листя і ніжний запах фіалок…До кімнати влетів весняний вітер, ледь-ледь хитнувши фіранкою на вікні. Жінка повернулась і побачила дивного гостя, що в схилився у поклоні перед нею. Він стояв у осяйному ореолі дивного світла. За плечима виднілося два складених крила, а на плечі спадало гарне золоте волосся…

- Мені час, чи не так? – не то спитала, не то ствердно відповіла на своє запитання жінка.

- Так, я прийшов за вами…бо вже час…- відповів Ангел Смерті.

- День сьогодні гарний, теплий…і на душі сонячно…- сказала жінка і, відійшовши від вікна, сіла на стілець біля столу.

- Можу я вам задати питання ? – звернулась вона до незвичайного гостя.

- У нас є ще трохи часу, тож питайте, - відповів він.

- Кажуть люди, що коли душа потрапляє на небо, то вона забуває своє земне існування. На землі я залишаю дітей, онуків, своїх учнів…І, чи маю я надію зустріти Там.. - вона показала рукою на небо, - мого чоловіка..? Я прожила з ним у шлюбі 52 роки…

- Немає забуття…Душі звільняються від земних турбот і непотрібної інформації, бо з часом вони знову повертаються на землю з новонародженими дітьми. Туди на небеса можна узяти з собою якусь річ, яка буде нагадувати про минуле життя. Але спогади будуть з душею лише до тих пір, поки на землі нащадки пам’ятатимуть Вас. Якщо впродовж одного земного року Вас ніхто не згадає, то згасає полум’я свічки пам’яті і  душа стає вільною. А ще через певний час, з благословення Господа, продовжує свій шлях у різних світах.

- То що ж мені узяти з собою? – заметушилась старенька учителька…

- Фото своєї родини?

- Матеріальне – не можна…- сумно похитав головою Ангел.

- Може, вінчальний перстень, щоб мій чоловік упізнав мене..?

- Матеріальне - не можна, та й чоловіків перстень залишився у Вас…

- А…фото моїх учнів…- вона квапливо стала перебирати старі фото випускних класів. І незабаром перед нею лежала уже ціла купа старих фотографій з яких дивилися і усміхалися близько чотирьох тисяч дітей…

- Низько вклоняюсь Вам, - усміхнувся печальний Ангел, - за Вашу працю і за ту святу місію, що Ви сповнили за Божим благословенням на землі…Ви – ВЧИТЕЛЬКА. Візьміть з собою УЧНІВСЬКУ ВДЯЧНІСТЬ…

- Як це...?

- Тільки скажіть мені…І все буде, як має бути…

- Тоді я беру з собою учнівську вдячність, - впевнено сказала учителька. Вона поправила гладко зачесане і укладене в косу сиве волосся, лагідно усміхнулася погожій днині, і …відлетіла з Ангелом Смерті на небеса…

У небесній височині співав жайворонок, цвіли квіти, зі школи поверталися діти і сонце поволі червоною діжею  скотилося за дерева старого парку.

- А, пам’ятаєш, як Ірина Михайлівна казала, що ….

І у вечірньому небі десь далеко – далеко на межі інших світів запалала зірка. То ангели запалили свічу пам’яті – полум’я учнівської вдячності. І ще 100 років учні Ірини Михайлівни згадували свою учительку і її науку.

         Минуло 100 літ і хтось сказав: «Мені дідусь розповідав, що його учителька казала…» І знову яскравіше розгорілася небесна свіча учнівської вдячності.

         Ще 500 років пройшло і в науковій дискусії молодих людей прозвучало: «Колись мудрі люди учили…» І небесна свіча знову обдарувала світ своїм живим світлом…

         Над світом знову і знову опускається ніч: взимку, навесні, влітку чи восени. В ясні погожі дні ми піднімаємо очі до неба і бачимо мільйони зірок, що мерехтять загадковим світлом. То горять небесні свічки учнівської вдячності. Бо кожна жива істота має маму, тата і учителя…І усі вони живуть доти, доки ми їх згадуємо, дякуючи за науку, за щастя бути людьми, за життєву мудрість. …То ж нехай довіку над нами миготять зорі, не просто зорі, а незгасимий вогонь учнівської вдячності…Бо ми ЛЮДИ, яким УЧИТЕЛІ передали знання…Вірніше, завдяки цьому… ми – ЛЮДИ…