SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

БЛОГ ІРИНИ КВАСНИЦІ

Станіслав Губерначук «Петля братніх теорій»

  • 30.09.2010 2011
  • Коментарі: (0)

Петля братніх теорій

Станіслав Губерначук – Як гул століть, як шум віків – Рідна мова //УДК 811.161.2(091); ББК 81.2УКР-03; Г93// Бліц-Інформ; - К., 2002, стор.76 - 85

 

Із розглянутих вище мовних матеріалів – літописних географічних назв, язичницьких імен Богів та людей, побутових написів Х – ХІІІ століття – уже можна зробити висновок, що на нашій українській землі в добу української держави ІХ – ХІІІ століття жили такі ж самі люди, як і ми, нинішні українці, котрі й мислити, і спілкувалися такою самою, як і ми мовою  - українською. Але це легко написати, як і не важко довести, що було продемонстровано у попередніх розділах, проте ой як важко та істина пробиває собі шлях до свідомості українства.

       Справні вивчення істинної історії української мови непоправної школи завдала християнська релігія, силоміць насаджена у нас нашими колишніми історичними ворогами-греками, а разом із нею штучне, так зване церковнослов’янське письмо. Грецька імперія, а потім і Візантійська, не здолавши Русь-Україну за багато віків силою, заходилися підточувати наше духовне предковічне коріння – сонцепоклонницьку (астральну) віру, аби полегшити собі поневолення нас. Про те доволі ясно пише «Вересова книга»: «А греки хотіли нас охрестити, щоб ми забули Богів наших і так обернулися в їхню віру і стали їм служити».

      Християнізатори знищили не тільки українську предковічну сонцепоклонницьку віру, назвавши її «поганою», «поганською», «бісівською», але й майже всі наші язичницькі писемні джерела: прадавні воловники, зільники, пісенники та інші пам’ятки, писані,  звісно, живою мовою русів - укрів, серед яких, зрозуміло, були і шедеври типу «Вересової книги» та «Рукопису Ора». Християнська церква, як пише відомий український вчений Ю. Шилов, перервала писемну традицію, що тяглася на етнічних українських землях із часів Трипільської культури.

    Зрозуміло, на скільки спростилося б вивчення історії української мови, якби ми мали оті язичницькі писемні пам’ятки, що згоріли разом із сонцепоклонницькими святилищами в огні християнізації. А так дуже легко нав’язати суспільству, що оте штучне церковнослов’янське письмо і є «общеруською» мовою буцімто спільних предків українців, білорусів та росіян

       А ще на перешкоді вивчення істинної історії української мови стоїть, як не парадоксально, українська офіційна наука. Саме вона ще із часів Сталіна, а що дивно – і в наші дні, не визнає існування української мови в добу Русі-України, не говорячи про часи раніші. Звичайно ж із подання української офіційної науки такий погляд на історію української мови панує і в шкільних програмах, і в програмах університетських.

     Академік Толочко, який власноруч відкопав у Києві пряслице Х – ХІ століття із україномовним написом, у своїх товстелезних книгах, виданих коштом незалежної України, заперечує існування української мови в добу Русі-України. А представники мовознавчих установ привселюдно заявляють, що, аби довести існування української мови в ХІ – ХІІІ століття, у них немає джерел. Українська академічна наука навіть не рахується з висновками найавторитетніших українських учених минулого – Максимовича, Житецького, Огоновського, Кримського, Грушевського, Огієнка та інших – про існування української мови у княжий, до монгольський період української історії.  Звісно, позиція української академічної науки стосовно історії української мови є наслідком панування російських режимів на українських землях, режимів, які утискували все українське, у тому числі й українську мову.

    Одним із поширених антиукраїнських міфів досі є міф про не державність української нації. Останнім часом російські великодержавники різних мастей добалакалися до того, що навіть при Сковороді української мови ще не було, що «Україна була викроєна із тисячу літ створюваної Росії тільки у 1917 році», що українці – то лише «малоросійська група російського етносу». Зазіхання на українську історію знаходимо навіть у такого «великомученика за правду», як О. Солженіцин: «Ми всє вмєстє істєклі із драгоценного Кієва». Їм, бачте, дуже вже хочеться, аби Київ був-таки їхнім та ще й зроду-віку.

    Ще в середньовіччі польські та російські імперські ідеологи не визавали українців як окремий народ, а українську мову – як рівноправну серед інших словянських, а лише як наріччя польської чи російської мов. Тим самим Польща й Росія намагалися прискорити асиміляцію українців. Російські царі, шукаючи престижні корені для своєї молодої держави, згадали, що їхні землі (на правах колоній!) входили до української держави ІХ – ХІІІ століття, названої пізніше, у ХІХ столітті – Київська Русь, і приточили історію Московії до історії тієї української держави.

    А в середині ХІХ століття російський історик Погодін взагалі відмовив українцям у праві на свою ж таки предковічну землю і державу Русь-Україна, недбало кинувши таке: «До татарської навали малоросів у Києві не було… в Києві жили великороси, і не тільки в Києві, але й біля берегів Чорного моря». А українці, мовляв, прийшли з-за Карпат на українські землі після відходу росіян на північ під тиском монголів. Переважна більшість учених Росії відкинула оту вигадку Погодіна з тієї причини, що в Росії якраз розкручувалася інша, більш перспективна для імперських цілей версія: про спільне походження росіян, українців та білорусів від якогось «общеруського» предка-народу і про державу київських князів ІХ – ХІІІ століття як державу саме того ефемерного, висмоктаного з пальця предка. А офіційне церковнослов’янське письмо, штучне до того ж, багатьма витлумачувалося як мова того вигаданого предка. Метрополія присмоктувалася до всього, що було зроду-віку на предковічній землі українців, а точніше привласнювала все те.

    В російській мовознавчій літературі стосовно епохи ІХ – ХІІІ століття зарябіли буцімто наукові терміни «общєрусській язик», «епоха общєрусського язика», «єдиний нєраздєльний дрєвнєрусскій язик» тощо. В Росії у ХІХ століття, а потім і в есесерівський час вийшло друком кілька багатотомних словників, упорядкованих за матеріалами києворуських рукописів з назвами, в яких підкреслюється, що то є словники «дрєвнєрусского язика». Правда, упорядник першого такого словника І. Срезневський дуже вже переймався тим, а чи не назвати його словником мови народної та церковнослов’янської. Срезневський не обмовився, який народ він мав на увазі, але той учений і поет, що кохався в українському слові (Срезневський належить до когорти українських поетів-романтиків 20-40рр. ХІХ століття), не міг не бачити великої кількості винятково українських слів у рукописах ХІ – ХІІІ століття.

      Практично у збіганих в Росії словниках так званого «общєрусского язика» представлена в основному українська лексика з домішкою лексики Македонії, Болгарії, Моравії та якоїсь частини самої Росії. Відомо, що із тих майже 500 рукописів, що дійшли до нас від києворуських часів, лише 80 писані за межами українських земель. Ось, приміром, які українські слова віднесли російські академіки до вигаданого ними «дрєвнєрусского», «общєрусского язика» : батіг, борщ, вуй, господар, звар, звичай, зрада, жито, кожух, корчма, коршак, гін, гузно, лист (пісьмо), майдан, мережа, наймит, небож, невіглас, ночви, оцет, пакості, руда(кров), сором, свита, сич, стрий, трясця, хата, стріха, тріски, хлопець, хуртовина, яловичина, ярмо, брунатний, відомий, дебелий, заможний, лядачий, половий(жовтий), пряжений, свідомий, жадати, лагодити, казати, орати… Це все слова із рукописів княжої доби, слова винятково українські і таких слів ще буде названо далі чимало. Вся та лексика з «ласки» російських академіків зарахована до «общєрусскіх» або навіть зниклих слів.

     Власне, української мови для тогочасної російської науки і не існувало, бо стосовно неї і імперії був узаконений термін «малорусскоє нарєчіє». А щодо самої України, то російська влада ввела терміни Юго-Западная Росія, Южная Росія, Малоросія. Російські вчені те сумлінно пропагували та «освячували» буцімто науковими відкриттями. Подібні дії нагадували почерк усіх імперських наук. Приміром, коли серби поневолили хорватів, тоді сербська наука стала всіма силами доводити, що нібито хорватська мова – то лише наріччя сербської.

     Російські мовознавці, як висловися славіст ХІХ століття В. Ягич, зайнялися майже виключно політикою, а точніше фальсифікацією історії слов’янських мов. Вони спали й бачили, коли, як марив Пушкін, «всє слав’янскіє ручьї сольются в єдіном русском морє». Спроби ж тодішніх українських мовознавців обґрунтувати самобутність української мови розцінювались як політичні підступи. Діставали навіть тих, хто жив за межами Росії. Скажімо, Смаль - Стоцького за видану у Відні книгу з ідеєю заперечення єдиної так званої східнослов’янської мови в Росії звинувачували, що він нагинає науку до політики і перестали друкувати його праці в Росії.

     Сталінські ідеологи «поглибили» той міф про «общєрусскоє єдінство», нав’язавши версію, що простори сучасних України, Білорусі та Росії в ІХ – ХІІІ столітті заселяв один народ, з якого у XIV столітті виокремилися українці, білоруси й росіяни. Причому, росіяни вважалися «старшим братом». В імперії есе серії з’явилась велика кількість мовознавчих книг, які «обґрунтовували», «освячували» ту сталінську вигадку, викривляючи історію мов, зокрема української. Українська наука переповнилася виплодженими в тій брехні нечистоплотними науковцями, для яких на першому плані стояло пристосування, а не пошуки істини, честь і совість. Вони й «узаконили» версію, що українська мова постала в XIV столітті з якогось «общєрусского язика», а говірки української офіційна мовознавча наука й донині, в умовах відносної свободи наукових пошуків. Чому б то?

     Псевдонаукові, заполітизовані погодінська та сталінська теорії були породжені в часи абсолютного свавілля, а остання сприймалася як наказ, бо так сказав  сам Сталін. Наприклад, варто було академіку Марру, визнаному найавторитетнішим мовознавцем того часу, показати, що російська, українська та білоруська мови розвивалися самостійно ще з афетичних (післяпотопних) часів, а до того жнаголосити, що російська мова має глибокі фінно-угорські корені, як він потрапив у немилість.

     Погодінська й сталінська псевдонаукові теорії ввійшли в ідеологію, філософію і навіть психологію російського та колишнього радянського суспільств. У самій Росії, учаділій від шовінізму, і тепер не вгаває фальшива тріскотня про «тисячєлєтнєє отєчєсвто», про українські землі й Київ як «прароді ну прєдков» росіян, про київських князів як своїх (їм навіть пам’ятники зводять у Росії). А коли в наші незалежницькі дні з’явилася українська гривня, росіяни, за свідченням українських газет, обурювалися: «Ти смарі, хахли нашіх князей на свої дєньгі пріцепілі!».

Російська ж наука уже давно привласнила собі усі писемні пам’ятки, писані на українських землях у ХІ – ХІІІ столітті, назвавши їх «дрєвнєроссійской літєратурой». А росіяни зі шкільної парти вивчають і «Слово о полку і гореві Ігоря», і «Повість врем’яних літ», і багато інших шедеврів винятково української літератури, вважаючи їх своїми. Москалі привласнили наші писемні пам’ятки ХІ – ХІІІ століття та ще й витлумачують і коментують їх, як їм заманеться, на свою користь. Приміром, слово-етнонім руси , що фігурує у документах і літописах Русі-України, у російських виданнях витлумачується як «жітель Кієвской Русі», а поняття Україна, що згадується у тих же літописах, витлумачується росіянами як «окраїнная прігранічная земля». Якої землі «окраїна»? – хочеться запитати. Своєї колонії – Володимиро-Суздальської вотчини київських княжат?

    Справедливо пише російська інтелігентка Ільїна, що росіяни, засліплені блиском української держави – Київської Русі, не знають власної історії до XIV століття. Та й українці уже і в незалежній Україні не можут ніяк позбутися комплексу «меншого брата», а наші освітянські заклади продовжують популяризувати висмоктане з пальця поняття «давньоруська народність» як спільну основу українців, росіян, білорусів.

    Глибоко образливо за такий стан речей, бо ті шкідливі псевдотеорії були нав’язані суспільству всупереч правди історії, правди науки. Адже наука не знає фактів не користь етнічної однорідності імперії Великих київських князів ІХ – ХІІІ століття, а тим більше – належності Києва росіянам. Жодної серйозної наукової розробки на користь погодінської чи сталінської теорій не має. А праці десятків учених ХІХ – ХХ століття, серед них – таких авторитетних, як Потебня, Кримський, Грушевський, Житецький, Огієнко, Булаховській, Брайчевський, Шахматов, Пипін, Ключевський, Ягич та інші, дають можливість робити висновки, що спростовують названі псевдотеорії.

    Історики мають багато переконливих даних, що поняття Русь та руси стосувалося винятково сучасних українських земель, що київські князі поступово завойовували в басейнах рік Оки, Москви, Клязьми, верхів’їв Волги чужорідний для русів - укрів люд фінно-угорського та й польського походження. Антропологи накопичили достатньо матеріалу про існування кількох антропологічних типів людей, як і археологи про існування кількох археологічних культур на величезній території держави, яку нині називають Київська Русь.

     Під хвилями фактів погодінська й сталінська псевдотеорії розсипаються, як піщані замки на пляжі. У 1240-му році втікати із Києва на північ від монголів було неможливо, бо там, на тій півночі, ще із 1237-го року «господарювали» ті ж такі монголи. Та й хто міг добровільно йти у монгольське іго з-за Карпат у Подніпров’я? Це стосовно погодінської видумки. Тепер стосовно сталінської вигадки. Білоруси, за тією версією, будучи одним народом з українцями у добу Русі-України, мусили б залишатися одним і тим же народом з нами і понині. Адже з часу Русі-України ми з білорусами жили практично у спільних державах – Русі-Україні, Литовсько-Руській, Польській, Російській. Однак ми різні народи, то ж ми такими були ще до імперії київських князів ІХ – ХІІІ століття.

     На те, що імперія київських князів ІХ – ХІІІ століття володіла багатьма етнічно різними народами, звертав увагу ще російський учений ХІХ століття О. Пипін. Він виділив кілька «етнографічних типів»: південний київський, північний новгородський, західнобілоруський і найбільш новий – великоруський. Згідно з готськими хроністами (Йордан) уже в V столітті територію сучасної Росії населяли зовсім не руси, а меря, мордва, чудь, весь, ерзя та інші, яких покорив Германаріх. Наші київські літописці теж називають багато фінно-угорських племен на території сучасної Росії і жодним словом не згадують про якусь єдино мовну, єдинокровну давньоруську спільноту, яка б заселяла обшири від Карпат до Волги, від Білого моря до Чорного.

      Щодо прямих предків росіян, то наші літописи стверджують, що вони ніякі не руси, бо прийшли зовсім не з сучасних українських земель, але з польських : «Радимичі ж і в’ятичі (походять ) од ляхів. Бо було в ляхів два брати – один Радим, а другий В’ятко. І прийшовши сіли вони… Радим на річці Сожу,… а В’ятко своїм родом по Оці». Російська наука не любить згадувати це місце з літопису. Набиватися б росіянам у «старші брати» до поляків, а не до українців, шукати б у Польщі своє коріння, приписувати б собі польську історію! Але їх там, у Польщі, дуже вже виглядають ще з часів польсько-російських війн XVII – XVIII століття та польських повстань проти росіян-поневолювачів у ХІХ столітті.

     Усіх інших народів, які жили на північ на схід від в’ятичів та радимичів, крім новгородців, літописці ХІ – ХІІІ століття не відносять навіть до слов’ян. То були фінно-угорські народи, на чому сходяться і всі нинішні учені. Зокрема, антрополог В. Алексєєв твердить: «фінський елемент ввійшов до складу російського народу в значній пропорції». А за даними української антропологічної комісії 50-х років минулого століття, лише 4,5% етнічних українців простежуються ознаки характерних російських антропологічних типів – ільменського та валдайського. Ось такі брати!

   Поняття руси стосується лише українців, а росіяни до того поняття ніякого відношення не мають, хіба лиш те, що були підневільним народом у русів – укрів у добу імперії київських князів ІХ – ХІІІ століття. Літописи доби Русі-України подають Русь як локальну одиницю Середнього Подніпров’я : «Святослав сказав…піди-но в Руську землю до Києва»; «Всеволод жив у Києві, … перейнявши свою волость руську» («Літопис руський»). Новгородський літописець дуже часто пише про поїздки новгородців зі свого міста «в русь». Так само в «русь» до Києва їздили із Суздальської землі і з Галицької.

 Навіть чимало російських учених ХІХ століття вважали русів предками саме українців. Так, професор Дурново вбачав у «малоруській народності безпосереднього нащадка тієї частини давньоруського народу, котра переважно називалася руссю». Російські вчені Владіміров-Буданов і шашкевич заявляли, що «в основі його(українського народу) збереглася древня закваска туземного київського і Сіверського начал». Академік Шахматов не сумнівався, що літописні «поляни, деревляни і навіть сіверяни – то предки сучасних українців».

        Що нинішні українці та їхні предки VIII  - ХІІ століття – одні й ті ж самі люди, доводить і сучасний російський антрополог В. Алексєєв. Спів ставляючи обширні антропологічні дані показників сучасних українців із антропологічними матеріалами VIII – ХІІ століття, зібраними на території сучасної України, Алексєєв переконався, що «сучасні українці не відрізняються також від середньовічних племінних груп, які ввійшли до їхнього складу». Про те ж свідчать і підсумки роботи української антропологічної комісії 50-х років минулого століття, з яких випливає, що теперішні українці середньої України, Полісся та Волині мають такі ж антропологічні показники, як і літописні поляни, деревляни і сіверяни.

            Сучасний український археолог М. Брайчевський, який ґрунтовно дослідив питання походження Русі, з’ясував, що «Русь у вузькому значенні слова – це середня Наддніпрянщина з Києвом, Черніговом, Переяславом і землями, які належать до тих центрів. Одним словом, Русь – це поляни». Власне, це нам повідомив ще літописець княжої доби : «Поляни яже нині зовомая русь». Той же Брайчевський доводить, що поляни – то ті ж самі насельники подніпровської держави ІІ – VII століття нашої ери Антії, тобто носії Черняхівської культури – анти.

              В унісон Брайчевському говорить і російський антрополог Т. Алексєєва: «Поляни по суті є безпосередніми нащадками черняхівців». Те саме стверджує і сучасний антрополог С. Середа:»Загалом українці за своїми фізичними даними – прямі спадкоємці русів - русинів Дніпровсько - Дністровського межиріччя». Варто згадати, що М. Грушевський та В. Щербаківський ототожнювали антів із українцями. А російський антрополог Г. Дебет з’ясував, що анти були єднальною ланкою між русами – полянами та скіфами середнього Подніпров’я. Ю. Шилов пише, що ще в часи Геродота античні автори знали в українському Подніпров’ї русів і пов’язували їхню назву зі словами рілля, орачі.  Доктор Ю. Лісовий виявив, що назва русини для емігрантів із Праукраїні записана в Орієнті (на Сході) уже 5 тисяч років тому.

                Згадуваний Брайчевський зробив надзвичайно важливе відкриття у мовному плані. Він наклав ареали сучасних українських говірок на ареали розселення українських літописних племен і з’ясував, що ареали ті збігаються. Ось що пише про те сам Брайчевський: «Дуже важливим, перш за все, здається збігання південно-західної групи діалектів сучасної української мови із внутрішньою структурою черняхівської групи племен…Території обох виявив – археологічного і діалектного – збігаються загалом досить точно, … не можемо скидати з рахунку його (київсько – полтавського діалекту) територіальний збіг із середньонаддніпровським варіантом Черняхівської культури». Тож сучасні говірки усного мовлення українців – то мова літописних полян, деревлян, бужан, уличів та інших племен, які жили на українських теренах і в добу Антії, і в добу Великої Скіфії. Адже «на час складання перших літописів, - як пише Ю. Тевельов, - більшість українських племен була не живою реальністю, а історичною традицією».

              З антами пов’язує один із етапів розвитку української мови сучасний дослідник історії нашої мови О. Царук. Він розводить українську та російську мови по різних генетично відмінних мовних підгрупах: українську – в антську, російську – в словенську. Чим, до речі, й спростовує вигадку про походження української та російської мов із якогось «общєрусского язика».

                Отже, на основі наведених даних можна вибудувати безперервний ланцюжок спадкоємності в розвитку українського етносу: руси – укри – поляни – анти – скіфи (сколоти). Чимало хто перекидає той ланцюжок ще далі вглиб тисячоліть. Так, О. Знойко пише: «Аналіз показує, що генетично Русь пов’язана із Півднем. Більше того, Русь як дітище Східного Середземномор’я доводиться ріднею Етрурії». Авжеж, ріднею Етрурії, бо етруски у ІІ – І тисячолітті до нашої ери самі себе називали – русени, расени та й вийшли вони із Праукраїні ще у ІІ тисячолітті до нашої ери.

            Але то ще не все. «На думку Т. Алексєєвої, - пише С. Середа, - можна провести чітку лінію генетичної спадкоємності між давньою і сучасною людністю Середнього Подніпров’я. А саме: лісостепове населення доби бронзи – племена скитського часу – носії Черняхівської культури – давні руси – сучасні українці». Ось такий ланцюжок генетичного спадкоємництва українців (аж від бронзового віку!), до якого жодного відношення не мають росіяни та білоруси. Тож не доводиться говорити про якусь єдність історичного процесу, спільну основу і спільну «колиску» українців, білорусів та росіян. Все, що відбувалося на етнічних українських землях зроду-віку, є винятково українською історією.

              Автономний розвиток українського етносу, незалежний від російського, відстоював ще автор «Історії русів» у XVIII  столітті, стверджуючи, що Русь – то тільки Україна і ніяка Росія, що Київська Русь – то державне утворення саме українського народу. Різко висловився проти шовіністичних теорій про спільне коріння українців та росіян Т. Шевченко : «Дивись, які! Карамзіна, бачиш, прочитали!». Свого часу, спростовуючи Погодінську фальшивку, не утримався, зірвався А. Кримський, протестуючи проти деяких російських філологів, «які, - за словами нашого вченого, - примішують до науки політику і які у храмі науки є не жерцями, а торгівцями».

                Заперечував «общєруські» ідейкі М. Грушевський : «общєрусской» історії й не може бути, як нема «общєрусской» народності». Так само вважав І. Огієнко : «праруської» спільної мови ніколи не було». І сучасний український мовознавець Ю. Тевельов стверджує, що «жива українська мова ніколи не була… спільноруською, ніколи не була тотожна російській». Та й усі західні славісти, за Тевельовим, вважають оту «общєруську» мову фікцією.

          Отже, наша українська мова не є похідною від якоїсь там спільної прамови, а розвивалась, як висловився М. Марр, «автономно із афетичних часів».Чи, як стверджує М. Красуський: «малоросійська так і російська мови розвинулися самостійно, без допомоги так званої старослов’янської, ще в доісторичні часи».  Тож там – у тих доісторичних часах – і повинна шукати українська наука витоки нашої української мови.

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER