SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

БЛОГ ІРИНИ КВАСНИЦІ

Квасниця І.Ю. «Рідна мова материнська - основа розвитку і становлення особистості дитини»

  • 21.02.2013 2011
  • Коментарі: (0)

­­­з книги «Дітям про державну і рідну мову в Україні»

Рідна мовамова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їх національній  своєрідності.

На території України проживає, за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року, 37,7 млн. українців (77,8%), які складають титульну українську націю, що дала назву нашій державі – Україна і подарувала нам державну мову – українську. Поряд з етнічними українцями в Україні проживають представники більше 130-и національних меншин. Предки цих людей прийшли на нашу землю в різні історичні епохи і Україна є Батьківщиною для 10 мільйонів білорусів, росіян, молдаван, поляків, євреїв, болгар, греків, гагаузів, чехів, угорців. 

Висвітлюючи питання вивчення рідної мови, звернімо увагу на те, що рідною мовою для кожної людини є мова її матері.

Перші слова – колискову пісню матері дитина чує з перших днів свого народження. Ці слова асоціюються у дитини із безпекою, затишком, любов’ю і турботою. Вперше за матір’ю малятко пробує лепетати свої перші слова: «мама», «тато», «баба», «дідо», «ляля» і т.д. і ідентифікувати їх звучання з конкретними особами і предметами.

Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому  у всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто рідна мова сприймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а  як одне з головних джерел патріотичних  почуттів, як показник духовної сфери людини. Письменники поетизують рідну мову так само, як і рідний край, його пейзажі, як свій народ.

Небайдужість до рідної, материнської мови посилюється тим, що від першого сказаного дитиною слова до її повного занурення в океан слів триває постійна творча робота думки, тоді як оволодіння іншими, нерідними, мовами — це вже не стільки пізнання, скільки перекодування пізнаного, супроводжуване активною роботою пам’яті. Як формування людського організму повторює історію розвитку живої природи, так і розумовий розвиток окремої людини проходить той шлях, яким ішло все людство. Якщо знання про світ здобувається внаслідок порівняння між собою різних його складових, то шлях до виникнення понять про предмети і явища об’єктивного світу в різних етносах пролягає через неоднакові зіставлення і порівняння. Наприклад, українське повітря асоціюється з вітром, а російський воздух з духом, диханням; українське вікно — з оком, а болгарське прозорец — із прозиранням, прозорістю. Зрештою, коли зіставляються між собою повітря і воздух, вікно і прозорец і т. п., то значення цих слів, а отже, й понять, що стояли за ними, ідентифікуються.

Таке ж уявлення виникає і тоді, коли засвоєне з дитинства слово зіставляється зі словом іншої мови: ототожнення відбувається поза етимологічними зв’язками слова рідної мови з іншомовними відповідниками. Отже, мислячи іншою, нерідною, мовою, людина оперує поняттями, але відривається від тих первинних асоціацій, які западають у свідомість дитини при пізнанні навколишнього світу.

Рідна мова єднає, консолідує народ у часі і просторі. Тому-то духовні лідери різних націй постійно звертаються до своєї мови як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животвотворного  джерела повноцінного розвитку.

У зверненні до носіїв української мови М. Рильський писав: «Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови». В. Достоєвський – великий російський письменник, відзначаючи вагоме значення засвоєння дитиною у ранньому віці рідної мови, писав: «Лишь усвоив в возможном совершенстве первоначальный материал, то есть родной язык, мы в состоянии будем в возможном же совершенстве усвоить и язык иностранный, но не прежде». Білоруський письменник У. Короткевич у своїх творах звертає увагу на  генетичний зв'язок поколінь через вивчення і спілкування рідною мовою:

 

«Хто забыў сваіх продкаў - сябе губляе,

Хто забыў сваю мову - усё згубіў.»  

 

Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини. Учені підтвердили геніальний здогад німецького вченого- енциклопедиста Вільгельма Гумбольдта, висловлений у ХVІІІ ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Вивчення мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє.  
Як стверджував видатний український мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови і доки воно не дозріло, доки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти (слов’янських народів), коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми, іноді несвідомо, за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй статті: «Мова — це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова — це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитись на зміні антропологічного типу. Зменшується об’єм пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна — просто «сніг», і просто «крига», то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи іншого генотипу».

Ще в 50-х роках Дж. Берко переконливо показала, що діти не просто імітують те, що вони чують, а створюють гіпотези щодо мови і перевіряють їх. Ще більше вражає те, що у всіх культурах діти успішно навчаються своїй рідній мові і починають говорити на ній вільно, за допомогою чи без допомоги дорослих. Цей загальний результат переконує нас у тому, що люди володіють деякою універсальною і вродженою здібністю до опанування мови. Згідно припущення американського лінгвіста Н. Хомського, люди мають апарат засвоєння мови – вроджені здібності в сфері синтаксису, граматики і прагматики. Саме цей  «апарат дає змогу всім нормальним дітям усіх культур навчитися своїй рідній мові і вільно нею говорити”».

Саме завдяки опануванню рідною мовою, в атмосфері неповторного духовного спілкування з батьками, дитина розпочинає активно засвоювати і відтворювати соціальний досвід, культуру поведінки і особливості поглядів на світ. У родині дитина вперше усвідомлює і вибудовує власний „Я-образ”, починає ідентифікувати себе як суб’єкт міжособистісних стосунків у сім’ї, опановує прийнятні норми поведінки. Це може відбуватися і в умовах стихійного впливу різних життєвих обставин родини, однак визначальну основу закладає лише виховання, що здійснюється в сім'ї на підґрунті народної педагогіки. Саме народна педагогіка найповніше відображає особливості народного буття та світогляду, весь різнобарвний спектр етнічної ментальності. Запорука національного самоусвідомлення – саме в родині.

Велике психологічне значення має ім'я-наречення дитини – давнього звичаю, пов’язаного з вибором імені для новонародженого. Вважалося: ім’я визначає долю людини. Сучасні психологічні спостереження засвідчують, що слово-ім’я – перший усвідомлений образ власного «Я». Нагадаємо один з рідномовних обов’язків, про який говорив І. Огієнко: «Бережи своє особове ім’я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна – то вже крок до винародовлення».

 

Отже, адаптація до сучасного педагогічного процесу надбань народної мудрості, звернення до духовних джерел етносу є необхідною умовою для усвідомлення національної самобутності і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності у вихованні (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології і, безумовно, керівним постулатом для батьків.

 

Мода на навчання дітей іншої мови у ранньому віці призводить до серйозних психічних і моральних деформацій свідомості дитини. Саме у віці до 6 років у дитини формуються риси характеру, закладається шкала морально-етичних цінностей, формується особисте «Я» через створення «образу нормальної людини», носія основних морально-етичних рис роду, народу, нації. Прийде час – це вік 6-7 років, коли у європейських народів у давні часи проходили перші обряди ініціації дітей і батьки матимуть змогу віддати дітей в науку до учителів і навчати їх і різним мовам, і давати основи різноманітних знань.

Рідна мова – це найкоротший, найефективніший шлях до самопізнання, до пізнання душі власного народу.

 

 

 

В статті використано роботи, які радимо прочитати і вам:

 

Велехова Н. Укрощение языка // Сов. культура. — 1989.— 14 січня.
Джапаридзе 3., Стрельников Ю. О различиях в плаче новорожденных разной национальности и пола // Экспериментально-фонетический анализ речи.— Л., 1984 (пр.),— Вып. 1.

Кононенко П.П. Національна педагогіка в реформуванні освіти / П. Кононенко // Освіта і управління. – 1997. – Т. 1. – № 3. – С.19–30.

Крайг Г. Психология развития / Грэйс Крайг. – СПб.: Изд-во „Питер”, 2000. – 992 с.

Мацумото Д. Психология и культура / Давид Мацумото.СПБ: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002.

Потебня А. А. Язык и народность. «Вестник Европы», 1895, т. 5, кн. 9;

Розенталь. Д., Теленкова М. Словарь-справочник лингвистических терминов.— М., 1985.— С. 271.
Срезневский И. И. Об изучении родного язьгка вообще и особенно в дет. возрасте. СПб., 1899;

Ушинский К. Д. Руководство к преподаванию по «Родному слову». СПб., 1911.

 

 

 

 

 

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER