SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

БЛОГ ІРИНИ КВАСНИЦІ

Квасниця І.Ю. «Походження назви Україна»

  • 08.10.2010 2011
  • Коментарі: (0)

 

Ірина Квасниця

Стаття із книги «Традиції та звичаї українців», т. 1 «Зима»

 

ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ УКРАЇНА

Україна — держава, яка розташована у географічному центрі Європи, на перетині важливих торгівельних та комунікаційних шляхів із Європи в Азію та з країн Прибалтики до Близького Сходу. Територія України простягається із сходу на захід на 1316 кілометрів від 22°08' сх. д. (біля м. Чоп) до 40°05' сх. д. (с. Червона Зірка Луганської обл.) і з півночі на південь — на 893 кілометри від 52°18' пн. ш. (с. Петрівка Чернігівської обл.) до 44°22' пн. ш. (мис Сарич на Кримському півострові). Площа України становить 603,7 тисячі квадратних кілометрів.

На заході Україна межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією, на південному заході — з Молдовою, на півночі — з Республікою Білорусь, на півночі та північному сході — з Російською Федерацією. Загальна довжина кордонів — 6500 кілометрів. З півдня територію України омивають Чорне та Азовське моря. Загальна довжина берегової лінії — 2835 кілометрів.

Станом на 2006 рік до складу України входять Автономна Республіка Крим, 24 адміністративні області, 481 адміністративно-територіальні райони, 2 міста республіканського підпорядкування — Київ та Севастополь.

Україна — член Організації Об’єднаних Націй з 1945 року.

 

Назва Україна не менш стародавня, ніж назва Русь. Слово «Україна» — простонародного походження і тісно пов’язане з територією. Слово ж «Русь» — невідомого походження, і, як видно з київського літопису, з’явилося у Києві тільки у другій половині ІХ століття і використовувалося для означення земель князя і його воїнів-чужинців або земель полян: «…поляне, яже нине зовомая Русь…». Є теорія виведення значення слова «Русь» від слів-гідронімів з коренем «рос», поширених саме на Київщині, — це назва рік Рось, Росава, Роставиця й ін., де «рос» — земля, що з часом трансформувалося у етнонім «рус».

Археологічні знахідки свідчать, що поселення на місці сучасного Києва існувало за 100 років до Різдва Христового. Тут проживали люди — хлібороби. У захороненнях тих далеких часів знайдено зерна пшениці та ячменю, знаряддя праці, що свідчать про наявність у них досить розвиненої культури землеробства. Коли з’явилися люди на території сучасної України, точно не відомо, але те, що у давню добу це був хліборобський народ, а отже, осілий, — достовірні дані.

Україна виникла на перетині великих потоків людських міграцій. На історичній пам’яті тут побували і скіфи, і сармати (Алани або Роксолани, Осетини, Перси), Чорні Клубуки, Печеніги, Половці, Гуни, Готи, Кримські Татари, Греки, Болгари та багато інших. Пишу з великої букви, бо у жилах кожного українця тече кров усіх цих народів. Тому у писемних джерелах зустрічаємо назву України як Сарматії чи Роксоланії, а людей, які тут мешкали, древні історики називали сарматським чи роксоланським народом. Готський історик Йордан у своїй праці «Гетика» (VІ ст. н. е.) пише про протослов’янські племена, що проживали між ріками Віслою та Дніпром, і називає їх венедами, антами та склавінами. Саме вони і є історичним етногенетичним матеріалом, на якому через 700 років виник народ, що назвав себе українським.

У «Географії» грецького вченого Геродота знаходимо опис народності, що проживала у середній течії величної ріки Борисфена (Дніпра) і називалася скіфами-оратаями, тобто народом, що орав землю і вирощував пшеницю та ячмінь. У древніх літописах VІІІ–ІХ ст. н. е. вони ж — поляни, бо жили з поля. Але доводилося їх захищати і від звірів, і від лихих сусідів, а тому кожен господар чи громада мали стільки поля, скільки могли собі «украяти» і оборонити. Тому його частка, його поле — це його україна.

Таке ж пояснення ми знаходимо у працях професора Михайла Максимовича, який пише, що в українців україною називається поле (М. Максимович, т. ІІІ, С. 365).

Слово «украяти» означає відрізати від чогось цілого шмат, який після цього стає самостійною одиницею із своїми межами та окраїнами. Така Україна є самостійним світом, що має своє значення: «Великий світ Україна, та ніде прожити» — співається у пісні.

На весіллі українці кладуть на стіл коровай (символ землі, поля), в який встромляють гільце (символічний образ меча, оборони). Коли проходить обдаровування молодих, то крають (ріжуть) коровай і співають:

«Дружба ножа не має,

Нам хліба не вкрає,

Дайте му колодача,

Най нам украє калача…»

Після цього старша дружка надрізує коровай ножем, а в старовину — шаблею, на шматки і роздає гостям, котрі обдаровують молодят…

Саме в обрядах і звичаях, які дійшли до наших часів, ми знаходимо підтвердження теорії професора М. Максимовича, що слово «Україна» — народна назва поля, що його «украювали» праукраїнці для обробітку. У збірниках пісень М. Костомарова, П. Чубинського, М. Максимовича є пісні, що й досі виконуються. На Київщині я записала пісню про Сокола та Орла, в якій є такі слова:

— Дарую тобі, орле,

Всі області мої,

А сам я полину

В чужу вкраїноньку,

В чужу сторононьку…

 

І далі:

 

А старий сокіл з чужої україни прибуває,

Сизокрилого орла на своїй україні стрічає…

 

Ці приклади ясно засвідчують, що є Україна своя і чужа, бо Україна —то володіння, край, область, територія в певних межах.

В думі про похід Богдана Хмельницького в 1650 році молдавський господар Василь послав гінця до Потоцького на Поділля за допомогою і в листі своїм пише:

— Гей, пане Потоцький!

Ти на своїй україні п’єш-гуляєш,

А об моїй пригоді нічого не знаєш!

 

На це йому Потоцький відповів:

 

— Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Коли-ж ти хотів на своїй україні проживати,

Було б тобі Хмельницького у вічнії часи не займати.

(«Історичні пісні українського народу», В. Антонович, М. Драгоманов, т. ІІ, С. 101–105)

 

«Ой по горах, по долинах,

Та й по чужих українах,

Ой там козак п’є, гуляє…»

(П. Чубинський, т. V, ст. 32)

 

З часом назва землі в українців персоніфікувалася і стала власною назвою території народу, на якій він проживав. У народній думі про похід Наливайка проти Жолківського, написаної в 1596–1600 роках, співається:

 

— Ой, у нашій, у славній Україні

Бували колись престрашнії злигодні, бездольні години,

Бували і мори, й військові чвари;

Ніхто українців не рятував,

Ніхто за них Богові молитов не посилав,

Тілько Бог святий знав, що він думав-гадав,

Як незгодини на Українську землю посилав…

 (Збірник українських пісень, виданий Михайлом Максимовичем, К., 1849, ч. І)

 

— Ой Морозе, Морозенку, ой ти славний козаче,

За тобою, Морозенку, вся Україна плаче.

(Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича, К., Наукова думка, 1983, С. 364)

 

І таких прикладів в українському фольклорі, обрядових піснях, приказках та прислів’ях є величезна кількість. Усі вони свідчать про те, що назва нашої землі, держави є дуже давньою. Слово «Україна» є назвою території, на якій з ІV століття до Різдва Христового, тобто задовго до виникнення держави Київської Русі, проживали наші предки і свою землю, своє поле називали україною.

Підтвердження про давнє походження ми знаходимо і в літописах, і на географічних картах стародавніх книжників.

Найдавніший запис, де територію, на якій проживає український народ, названо не тільки книжним іменем Русь, але й народним іменем Україна, є в Іпатієвському літописі 1187 року. Назву «Україна» з похідними від неї словами вжито у тексті літопису 6 разів, а саме в 1187-му, 1189-му, 1213-му, 1268-му, 1280-му і 1282 роках. Україною тут названо ті ж землі, які ж називаються і Руссю. Це слова синоніми. Тому історики ХХ століття І. Крип’якевич, О. Субтельний, М. Грушевський мали рацію, коли називали нашу землю Руссю-Україною.

В часи, які описує Іпатієвський літопис, землі на північ від України називалися Суздальською, Володимирівською, Муромською і т. д. Потім за назвою міста Москва, про яке згадується у 1147 році як про невелике село, усі ці землі стали називатися Московією. Руссю вони не називалися і самі себе виключали із руських земель, вважаючи Руссю і Руською землею тільки Україну, за іменем столиці міста Києва її називали ще Київською державою. В літописі це зазначено в подіях, що відбувалися в 896-му, 1150-му, 1154-му, 1175-му, 1179-му, 1187-му, 1195-му, 1202 роках. На Галичину назва Русі прийшла в ХІІІ столітті. Вислів київського князя про Київ, що він «матір городів руських», відноситься до України та її городів (міст) і ніякого відношення до Московії не має, бо не українські городи не вважалися руськими. По назві земель і народ звався суздальці, володимирці, ростовці, муромці і т. д., як і по Україні — українці. Але це пізніша фонетична форма, а стародавні назви народів закінчувалися на «не»: поляне, кияне, волиняне, галичане, подоляне, а від України — україняне. В тому ж Іпатієвському літописі 1268 року зустрічаємо, що ляхів, які населяли Холмщину, названо українянами, бо Холмщина — то частина України.

У 1185–1187 роках, розповідається в літописі, напали половці на Переяславську, Київську, Чернігівську, Новгород-Сівеську та інші руські землі. Багато міст вороги спалили, пограбували і розорили землю руську. Серед князів, які прославилися в боротьбі з половцями, був Переяславський — Володимир Глібович. Князя любили всі: і багаті люди, і бідні. Коли 1187 року під час походу проти половців князь застудився і помер, літописець пише: «плакашеся по нем всі Переяславці» і далі продовжує: «О нем же Україна много постона», тобто жалкувала, журилася, плакала. Україною літописець називає всю Руську землю, яку князь захищав від ворогів.

1189 року, йдеться у літописі, галичани запросили до себе в Галич княжити Смоленського князя Ростислава Берладничича. Він поїхав до них із Смоленська і швидко прибув «к Україні Галичской», де розпочав свою боротьбу за владу, узявши два міста і увійшовши в Галич. Смоленськ і Смоленська земля не були Україною. Тому так докладно описується його шлях і те, як він прибув до України Галицької.

Літописець, розповідаючи про усі події, що відбулися 1189 року стверджує, що Галичина в ті далекі часи була частиною України і тому звалася Україною Галицькою, так само як Поділля називалося Україною Подільською. Ця назва вживається не тільки в козацьких думах, ми знаходимо її і на картах французького інженера і географа Боплана, де він зазначив назву Україна для означення Галицьких і Подільських земель. Це ще одне підтвердження історичної правди — право Галичини на ім’я Україна і приналежність до неї як частини цілої території.

Стародавні географи раніше, ніж книжники, почали використовувати народну назву Україна на територіях, що зображували на давніх картах, котрі замовляли купці, дипломати, королі та князі для торгівлі на наших землях чи ведення бойових дій. Карти мали практичне значення і повинні були досконало відображати не тільки місцевість (територію), але й природні об’єкти. Власні назви усіх природних об’єктів та населених пунктів мали бути місцевими. Тому книжні назви України Руссю, Росією, Роксоланією, Сарматією поступово змінилися народною Україна. Іноземці писали це слово по-різному: Ucraina (Украінія — латинською), Uckrainia, Uckraina (Україна), Ukraine (Укрейн — французькою).

Мені випало щастя опрацювати більше 80 карт, починаючи з XVI і до середини XIX століття. Причиною такої зацікавленості стала праця С. Шелухіна «Назва України», видана 1921 року у м. Відні. Уривки з цієї книги вперше я побачила 1979 року, навчаючись на географічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка. Давні географічні карти знаходяться у Ватиканській бібліотеці, Національній бібліотеці Франції, а також у архівах Міністерства закордонних справ та Військового міністерства Франції у відділі «Pologne», Британському музеї у м. Лондоні, приватних колекціях в Україні і за кордоном. Аналізуючи цей колосальний картографічний матеріал можна зробити такі узагальнення:

 

1. На італійських та французьких географічних картах 1508–1580 роках Україна зазначена то Сарматією, то Руссю, то Росією, то Україною.

 

·        У Ватіканській бібліотеці є карта Європи, Азії, Африки, створена 1508 року, яка називається «Legere est in libro de inventioneCirculus» і примітку «Ruysch. Univ. Cogniti jrbis tabula. Romae 1508». На ній Україна (з Галичиною) названа Руссією, Московія — Московією, а Польща — Польщею.

·        Карта Європи, Азії та Африки 1532 року, з написом «Typus cosmographicus universalis», а внизу — «Sim. Grynaeus. Novus orbis», «Basileae 1532». На цій карті Франція іменується стародавньою назвою Галія, Україна — Сарматією, яку поділено по річці Дніпро на Сарматію Європейську (правобережну) та Сарматію Азійську (лівобережну), Московію — Московією. Назви Русі чи Росії немає.

·        В архівах Міністерства закордонних справ Франції зберігається карта, виготовлена 1572 року за наказом короля Карла ІХ для його брата Генріха Анжуйського. На ній територія по обидва боки від Дніпра має назву Ukraine (Україна), включаючи і Слобідську Україну (територія Харківщини). Частина України від Кременчука до пониззя Дніпра має назву «Cosaques » (Козаки).

·        В Національній бібліотеці Франції (Париж,) у архівах купця Мотієля, що подорожував протягом 1580–1582 років із Франції до Туреччини суходолом, є карта Європи, Азії і Північної Африки. На ній територія по обидва боки від Дніпра названа Ukraine (Україною). На території показані міста Овруч, Житомир, Київ, Камінець-Подільський, Полтава, Чигирин.

 

2. На італійських, англійських та французьких географічних картах ХVІІ та ХVІІІ століття і в описах до них Україна іменується Україною. Східна Галичина називається Частиною України і Руссю, Червоною Руссю. А Центральна Україна на деяких картах вказана як Земля Козаків. З початку ХVІІІ століття Московія починає називатися Росією. Московський цар Петро І видав спеціальний циркуляр для послів, в якому наказувалось «…Во всех курантах печатают государство Московським, а не Российским, и того ради извольте у себя сие перестеречь, дабы печатали Российским, о чем и к прочим ко свем дворам писано…»

·        У Національній бібліотеці Франції зберігається знаменитий глобус Корнеліуса, створений 1660–1670 рр. На ньому територія по обидва боки від Дніпра має назву Ucraina (Україна), включаючи Волинь і Поділля. Московію названо Московією. Суміжну територію між Московією та Нагайською Татарією названо «ocraina» — це окраїна Московської держави на схід та північ Слобідської України. Іноземні, чи як їх тоді називали, чужинські, географи чітко уявляли різницю між словами «Україна» і «окраїна».

·        Тут же зберігаються дві карти, створені італійськими географами Сансоне та Корнетті:одна – 1641 року, перевидана у Римі 1678 року, а друга 1657-го, також перевидана у Римі, але 1688 року. На обох картах територія України має напис «Ucraina o Paese de Cosacchi» (Україна або Земля Козаків). Ця територія займає площу по обидва боки Дніпра, включаючи Волинь, Полісся та Галичину.

·        Велику наукову цінність мають географічні карти, створені французьким інженером і географом Гільомом Левассером де Бопланом, який 17 років (з 1630 по 1648 рік) жив і працював в Україні. Перший його твір побачив світ в Руані 1650 року під назвою «Description d׳ Ukraine» («Опис України»). 1660 року виходить друга його праця «Description d׳ Ukraine qui sont plusieurs provinces du royame de Pologne, continues depuis les confas de la Moscovie jusquaux limites de la Transilvanie ,ensemble leurs meurs ,facons de et de faire la querre» («Опис України, яка об’єднує декілька провінцій Польського Королівства, розміщених від кордонів Московії до кордонів Трансільванії (Угорщини), а також їх звичаїв, форм життя та способу ведення війни»). Ця книга здобула велику популярність по всій Європі, перекладена багатьма мовами і перевидана багато разів. Однак в Україні ця унікальна праця не видавалась. Найкраще видання російською мовою здійснене 1901 року професором Ляскоронським . Найбільша карта України, укладена Бопланом та вигравірувана знаменитим гравером В. Гондіусом із Данцінга, видана в Амстердамі, а зберігається у Лондоні, в Британському музеї. Називається вона «Deliniatio specialis et accurate Ukrainae cum suis palatinatibus» («Спеціальна точна карта України з її воєводствами»). Боплан зобразив Україну як окрему землю, розділену на воєводства. Навряд вчений був політичним симпатиком України, коли працював на її території і виконував доручення польського короля. Усі карти було укладено на замовлення короля Польщі. На одній із них Боплан дає порівняльний аналіз розмірів української та французької милі і московської версти. Але в усіх 10-12 картах Україна названа Україною.

·        Пропонуємо вашій увазі карту, складену Бопланом і перевидану 1658 року в Амстердамі Йоанесом Янсоніусом  «Typus Generalis Ukraine…». Україна названа Україною із виділеними етнічними землями: Поділлям, Волинню, Чернігівщиною, землею Козаків та сусідніми Буджацькою Татарією,Волощиною та Московськими великими землями

·        Неабияку інформаційну цінність має карта «Ukraina que Terra Cosaccorum…», видана 1730 року у Нюрнберзі, в якій Україна названа Україною, Галичина — Червоною Руссю, Московія — Московією. Пропонуємо вашій увазі копію даної карти .

·        Дуже цікавою є німецька карта 1831 року, яка називається «Karte der russischen Provinzen: Litauen, Kurland und der Ukraine» («Карта російських провінцій: Литви, Курляндії і України»). Україну невідомий автор називає Україною і виділяє її в окрему провінцію.

3. Іменування України Малою Росією чи Малоросією на географічних картах XVI, XVII, XVIII століть не існує. Ця назва для лівобережної України з’явиться значно пізніше внаслідок колонізації безлюдних просторів Дикого поля, кримського ханства та вдалої російсько-турецької кампанії, після якої до Російської імперії відійшли землі нижнього подунав’я та буджацької орди.

 

4. Україна в ІХ столітті була великою і могутньою державою. У ті часи ні Польської, ні Московської держав ще не існувало. В старих літописах вже у 1187 році вживається власна назва Україна. Перший союз нашої країни з Польщею підписано у 1569 році, а з Московією у 1654 році.

5. Італійські, німецькі, англійські, французькі географи у ХVІ, ХVІІ, ХVІІІ століттях власну назву Україна вживали як сталу назву до території, що була розташована в передгір’ї Карпат та вздовж річок Дністра (середньої течії) та Дніпра. Межі України в різні історичні періоди змінювалися, так як змінювалися і межі інших держав. Але з географічних карт Україна ніколи не зникала як назва етнографічної території народу, що проживав на ній. Назва Україна — міжнародна, яку чужинські народи застосовували до цілісної території, але ж ніяк до чиєїсь окраїни чи пограниччя якоїсь іншої держави.

 

Таким чином український народ має для себе і для своєї території дійсний «…внутрішній і міжнародний закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем України і Українського Народу», — писав Сергій Шелухин у своїй праці «Назва України» в 1921 році. І ми дякуємо усім чужинцям, які доклали стільки зусиль, щоб ми самі себе почали поважати, звільнилися від комплексу меншовартості і з гордістю споглядали назву нашої землі на географічних картах світу .

 

 

st5's@ hv�nt: 1'>  Декларація про расу та расові забобони: Прийнято Генеральною конференцією ООН з питань освіти, науки і культури в Парижі 27.11.78 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU78002D.html

 

 

3.      Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії чи переконань: Резолюція 36 / 55 Генеральної Асамблеї ООН від 25. 11. 1981 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU81004R.html

4.      Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин: Прийнято резолюцією 47 / 135 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу:       http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU92339.html

5.      Декларація принципів толерантності: Прийнято резолюцією 5. 61 Генеральної  конференції ЮНЕСКО від 16 листопада 1995 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU95324.html

6.      Конвенция о защите и интеграции коренного и другого населения, ведущего племенной и полуплеменной образ жизни, в независимых странах № 107: Принята Генеральной конференцией  Международной организации труда 5 июня 1957 года [Електронный ресурс]. – Режим доступа: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU57002.html

7.       Конвенция о коренных народах, ведущих племенной образ жизни в независимых странах № 169: Принята Генеральной конференцией Международной организации труда 27 июня 1989 года на ее двадцать шестой сессии [Електронный ресурс]. – Режим доступа: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU89426.html

8.            Конвенция о предупреждении преступления геноцида и наказании за него: Принята Генеральной Асамблеей ООН от 9 декабря 1948 года [Електронный ресурс]. – Режим доступа : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU48K03U.html 

9.            Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод : Прийнято Радою Європи 04.11.1950 р.; ратифіковано Законом № 475 / 97 – ВР від 17. 07. 97 [Електрон-ний ресурс].– Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU50K02U.html

10.        Конвенція про права дитини: Прийнято Генеральною Асамблеєю ООН від 20.11.1989; ратифіковано Постановою ВР № 789–ХІІ від 27.02.91[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU89K01U.html

11.        Протокол щодо статусу біженців: Прийнято ООН від 16.12.1966; приєднання до протоколу Закон № 2942 –ІІІ від 10.01.2002 [Електронний ресурс]. Режим доступу:

         http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU51K02U.html

12.  Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти: Прийнято Генеральною       конференцією ООН з питань освіти, науки і культури в Парижі 14 грудня 1960 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU60K04U.html

13.  Межкультурный диалог : лекции по проблемам межэтнического и межконфессио-нального взаимодействия / [Под ред. М. Ю. Мартыновой, В. А. Тишкова, Н. М. Ле-бедевой]. – М. : Изд-во РУДН, 2003. – 406 с.

14.     Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації: Прийнято ООН від 12.12.1965; ратифіковано Президією ВР УРСР 21.01.1969 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU66K01U.html

15.  Міжнародний пакт про громадянські і політичні права : Прийнято Генеральною Асамблеєю ООН від 16.12.1966; ратифіковано Указом Президії ВР УРСР № 2148 –08 від 19.10.73 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_043

16.  Рамкова конвенція про захист національних меншин: Прийнято Радою Європи 01.02.1995 р. в Страсбурзі; ратифіковано Законом № 703 / 97 – ВР від 09. 12. 97 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU95K02U.html

17.  Тумашов А. В. Нові політичні реалії в Європі і світі після розпаду СРСР / А. В. Тумашов // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. – 2001. – №431. С. 143-147.

 

Новая мировая образовательная стратегия формирования толерантности  в контексте международной законодательной базы

Квасница И. Ю. В статье рассматривается ретроспектива международных законодательных актов, которые легли в основу новой образовательной стратегии человечества конца ХХ начала ХХІ века. Проведено исследование гуманистических основ одного из общечеловеческих принципов мирного существования – толерантности, как главной цели поликультурного образования.

 

Ключевые слова: международный, ООН, ЮНЕСКО, толерантность, терпимость, образование,  поликультурность, межэтнический, дискриминация.

 

New world educational strategy of forming of tolerance  is in the context of international legislative base

 

Kvasnytsya I. Yu.  The retrospective view of international legislative acts which underlay new educational strategy of humanity end ХХ beginning ХХІ of century began is examined in the article. Research of humanism bases of one of common to all mankind principles of peaceful existence - tolerance, as a primary objective of multiculture education is conducted.

 

Keywords: international, UNO, UNESCO, tolerance,  education,  multicultural, dialog of different cultures, discrimination.

 

Стаття опублікована: Квасниця І. Ю. Нова світова освітня стратегія формування толерантності  в контексті міжнародної законодавчої бази. Матеріали Міжнародної практичної конференції «Людські цінності і толерантність у сучасному світі : міжконтинентальний діалог інтелектуалів», Київ, 2011.

 

 

 

 

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER