SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

БЛОГ ІРИНИ КВАСНИЦІ

Квасниця І.Ю. Парадигма «полікультурності » в системі національного виховання України

  • 30.09.2010 2011
  • Коментарі: (0)

УДК 37.035.8(=161.2)

                                                     І. Ю. Квасниця

                                          аспірантка кафедри теорії та історії педагогіки

                                               Київського університету імені Бориса Грінченка

                                                Президент Асоціації «Спадщина України»

Парадигма «полікультурності» в системі національного виховання

України

В статті обгрунтовується новий підхід в трактуванні парадигми «полікультурності» , як основи національного (державного) виховання в Україні. Проведена систематизація напрямків розвитку і змісту полікультурної освіти за кордоном і в Україні.

Ключові слова : виховання, держава, національне, освіта, парадигма, полікультурність, Україна.

 

Проблеми вдосконалення національної освіти і національного виховання належать до тих педагогічних проблем, які не тільки не втрачають своєї актуальності, а завдяки діалектиці суспільного розвитку, є насущними в сенсі виховання наступних поколінь громадян держави.

Метою статті є визначення парадигми «полікультурного» (виховання і освіти) в системі національного виховання України. Необхідно визначити напрямки розвитку і зміст полікультурної освіти за кордоном і в Україні.

Успіх розбудови України обумовлюють декілька чинників: економічний, науково-технічний, природно-ресурсний і працересурсний потенціал держави; вигідне геополітичне розташування; об’єднання населення національною ідеєю державотворення. Базовою основою усіх чинників (окрім природно-ресурсного) є людина, громадянин держави з його світосприйманням, національною свідомістю, поведінкою, практичними діями. Бо навіть ідеальне геополітичне розташування території нічого не варте, якщо його людина-громадянин не вміє використати собі і державі на благо. Сьогодні необхідно створити таку систему національного виховання, яка повинна охопити всі вікові групи населення, відзначатися науковістю, дохідливістю, індивідуальним підходом, суворим врахуванням психолого-культурологічних особливостей людей різних національностей, толерантним ставленням до них. Основні шляхи вирішення цього питання – це розбудова національної освіти серед дітей та молоді і просвітницької роботи серед людей старших поколінь.

Україна – унікальна держава за своєю народопоселенською палітрою : на цій території проживають представники ста тридцяти шести національностей. Це результат міграційних процесів азійських і європейських народів впродовж 5 тисяч років. Помірний клімат, родючі грунти , наближеність до морів, наявність значної гідрографічної сітки, що сприяла річковому судноплавству і великим запасам питної води – сприяли залюдненню території України в усі часи. У нові історичні часи ХІХ і ХХ століття були виявлені значні запаси корисних копалин : вугілля, залізної руди, нафти, газу, сірки. Низька собівартість їх експлуатації зумовили розвиток Західного територіально-господарського економічного району (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Чернівецька, Закарпатська, Волинська, Рівненська і Хмельницька області), Східного територіально-господарського економічного району (Донецька і Луганська області) та Центрально-Східного (Придніпровського) територіально-господарського економічного району (Дніпропетровська ,Запорізька та Кіровоградська області). Урядом Радянського Союзу, до складу якого входила Україна до 1991 року, вольовим рішенням на територію України для вирішення проблеми трудових ресурсів з 1946 по 1970 рік було переміщено більше 230 тисяч осіб працездатного віку з Росії, республік Середньої Азії та Кавказу. Реалізовувалась політика комуністичної партії СРСР, скерована на асиміляцію і русифікацію націй, на створення нової історичної спільності «радянський народ», аналогічна політиці «плавильного котла», що проводилась в США . Якщо в США ця політика проводилась з метою ««переплавити» усі національні, культурні, етнічні відмінності імігрантів, що прибували у країну, а також корінних американців (індіанців), зобов’язуючи вивчати англійську мову і англоєвропейську культуру середнього класу» [1, С. 28], то в СРСР русифікація національних республік велась шляхом збільшення російськомовних загальноосвітніх шкіл «… у 1950–1951 н. р. шкіл з російською мовою навчання на території України було 9,8% від загальної кількості шкіл з українською і російською мовами навчання, але в них навчалося 19% учнів, а в 1978–1979 н. р. їх стало вже 19,6%. Ще більше зросла кількість учнів у цих школах (від 19% у 1950–1951 до 40,6% у 1978–1979 н. р» [6, С. 17], переведення навчально-методичного матеріалу і викладання у вищих навчальних закладах і мови офіційного діловодства у всіх державних закладах – на російську мову, т. зв. мову міжнаціонального спілкування.

Внаслідок глибоких політичних, демографічних, соціальних змін в Україні і у світі в цілому, асиміляційна політика себе не виправдала. На зміну їй прийшло усвідомлення важливості етнічного розмаїття як необхідної умови культурного багатства і стабільності держави. Орієнтирами ХХІ століття стали ідеї толерантності, терпимості, інтеграції культур, вироблення спільних людських гуманістичних цінностей .

Тому світова педагогічна думка почала розробку відповідної загальноосвітньої стратегії. Вона дістала назву «полікультурної освіти» чи «multicultural education» в англійській інтерпретації. Міжнародні організації ООН, ЮНЕСКО, Рада Європи в документах, що стосуються освіти і виховання прийдешніх поколінь, зазначили велику відповідальність за підготовку молоді до життя в поліетнічному і полікультурному просторі Землі. 

Аналіз філософської, психологічної, культурологічної, етнологічної, соціологічної, педагогічної літератури окреслив наступні напрямки розвитку полікультурної освіти за кордоном :

  • Розвиток етносів, етнічних культур, багатоетнічна освіта (Бессарабова І., Боос-Нюнінг У., Бромлей Ю., Вавілін В., Гелнер А.,  Гумільов Л., Данилевський М. , Зандфукс У., Парсонс Г.,Тойнбі А.);
  • Розвиток міжкультурних контактів людських спільнот, мультиперспективна освіта (Арнольдов О., Бахтін М., Бердяєв М., Біблер В., Гепферт Х., Іконніков С., Лосєв О., Шмідт У.);
  • Діалог культур, який формує соціокультурні реалії і етнокультурні характеристики особистості (Бахтін Л., Біблер В., Гессен С., Ільєнков Е., Каган Є., Менська Т., Сластенін Є. Н., Шиянов Є. М.);
  • Бікультурна освіта (Фтенакіс В.);
  • Антирасистське виховання (Карінгтон П., Коул М., Муллард К., Троун С.);

Підсумовуючи багаторічні дослідження закордонних вчених в царині полікультурного виховання і освіти, розуміння змісту зводиться до наступних означень: на початках – «жити в мирі та дружбі з іншими, поважати і любити людей» (Я. Коменський «Панпедія»); у другій половині ХХ ст. – полікультурна освіта – це особливий спосіб мислення, заснований на ідеях свободи, справедливості, рівності [1, С. 17]; освітня реформа спрямована на перетворення традиційних освітніх систем таким чином, щоб вони відповідали освітнім потребам і можливостям учнів, незалежно від расової, етнічної, мовної, соціальної, ґендерної, релігійної, культурної приналежності, сприяли діалогу культур.

 

У вітчизняній педагогічній науці і практиці вивчення проблем полікультурності здійснюється за такими напрямками :

  • Теоретико-методологічні основи полікультурної освіти (Антонюк Р., Голік Л., Клінченко Т., Красовицький М., Кремінь В., Левченко Г., Лощенова І., Мінакова Л., Подольський А., Сива Ю., Сиротенко Г., Сухомлинська О.);
  • Полікультурна освіта і підготовка вчителів (Гончаренко Л., Гриньова В., Коберник О., Колядко І., Кузьменко В., Ліненко А., Хоружа Л.);
  • Полікультурне виховання у дошкільних та загальноосвітніх закладах (Бабич О., Бойченко В., Болгарінова В., Лощенова І., Заслюженюк В., Квасниця І., Присакар В., Рудь М.)
  • Полікультурне виховання у вищих навчальних закладах (студентська молодь різних спеціальностей) (Кондрашова Л., Якса Н., Терентьєва Н.)

 

Узагальнюючи теоретичні і практичні напрацювання українських вчених, зазначимо, що вони розуміють полікультурну освіту, як процес оволодіння учнями (студентами) знань про різні культури своєї країни, Європи і світу в цілому. В процесі навчання учні (студенти) починають вирізняти загальне і особливе в рідній культурі, у світовій культурі, з метою духовного збагачення, толерантного і терпимого ставлення до представників інших культур, формування вмінь і навичок для здійснення взаємодії в умовах полікультурного і поліконфесійного національного (українського) і світового співтовариства. «Полікультурне виховання – це процес цілеспрямованої соціологізації учнів, що передбачає оволодіння особистістю системою національних і загальнокультурних цінностей, комунікативних і емпатичних вмінь, що дозволяють школяреві здійснювати міжкультурну взаємодію і виявляти розуміння інших культур, а також толерантність стосовно їх носіїв.» [7, С. 691]

Аналізуючи педагогічні думки щодо полікультурної освіти, ми постійно опираємось на європейський досвід, європейську традицію і європейські морально-етичні цінності. Але Україна зазнає впливу культури і домінуючих релігій Азійського континенту. Чи є досвід полікультурного виховання в азійському регіоні, який простягся від Китаю до Близького Сходу? Азія не лише має стабільні загальні етичні засади, які є так важливі для європейської інтеграції, але також і добре розвинені моральні принципи; певні з них були частиною азіатської культури задовго до того, як схожі принципи було ухвалено в Європі. Звичайно, в Азії ще немає пов’язуючого ядра культури, яке можна порівняти з європейським, що походить з іудейсько-християнських традицій та ідей Просвіти. Та в певному відношенні Азія володіє бiльшим досвідом міжкультурних відносин, ніж Європа. Вже в III столітті до нашої ери буддизм розповсюдився мирним шляхом від Індії і Шрi-Ланки на великі території південно-східної Азії. У І столітті нашої ери його поширення тривало вздовж Великого шовкового шляху на Середню Азію та Китай, досягши Кореї й Японії кілька століть потому.

Етнічно однорідна Японія є прикладом того, як три різні релігії — синтоїзм, конфуціанство та буддизм — можуть мирно співіснувати. Навіть іслам, поширення якого було в основному пов’язано з військовими завоюваннями Русі, країн Кавказу та Північного Причорномор’я, Близького Сходу, Індії та Північної Африки, до південно-східної Азії прийшов відносно мирним шляхом через торговців і вчених-містиків.

Більш того, вже в V столітті до нашої ери в Китаї існував історично важливий та етично орієнтований гуманізм. Концепція «жень», що відповідає нашому «humanum», є центральним поняттям в китайській традиції.

Конфуцій також першим сформулював золоте правило оборотності: «Ніколи не нав’язуй іншим те, що не вибрав би для себе». Через китайські ієрогліфи концепція «жень» і «золоте правило» розповсюдилися на значну територію, що перебувала під впливом Китаю, від Середньої Азії до Тайваню й від Кореї до Сингапуру.

Однак це «золоте правило» також зустрічається і в індійській традиції. У джайнізмі говориться, що «людина повинна ставитися до всіх істот так, як бажала б, щоб ставилися до неї». Буддизм учить: «Те, що неприємно мені, не може бути приємним й іншому, а якщо щось неприємно мені, як я можу заподіяти це іншому?» У індуїзмі говориться, що «людина не повинна поводитися по відношенню до інших так, як було б неприємно їй самій». Це і є узагальнена сутність азійської моральності.

«Золоте правило» Конфуція, звичайно, можна знайти й у аврамічних релігіях. Раббі Гіллель (60 р. до н.е.) сказав: «Не роби іншим того, чого не бажаєш для себе». Ісус обрав більш позитивне формулювання: «Поступай з іншими тільки так, як хотів би, щоб поступали з тобою». Схожа концепція існує й у ісламі: «Ніхто не є істинно віруючим, поки не бажає брату своєму того ж, чого бажає собі».

         Більш того, така схожість не обмежується принципом гуманності та золотим правилом оборотності. Чотири етичних правила були покладені в канон буддизму фундатором йоги Патанджалі, а також в китайську традицію й, звичайно, в три пророчі релігії – християнство, іслам і буддизм: «не вбивай», «не кради», «не давай неправдивих свідчень» , «не зловживай своїми статевими потягами».

Думаю, передчасно говорити про глибокий антагонізм між «азіатськими» та «європейськими» цінностями. Щодо педагогічних ідей полікультурного виховання , то тут варто вивчити досвід Японії і Китаю. Ми повинні шукати те спільне, що нас об’єднує, і створити в Україні нову парадигму полікультурного виховання, як основу національного виховання.

«Національне (державне)* виховання – цілеспрямований, свідомо регульований процес утвердження національної самосвідомості, національних почуттів, національних традицій, національного характеру та національних особливостей психології, самоцінностей національно-специфічного (особливого), духовно-культурних, мовних, морально-етичних цінностей, всього, що сприяє всебічному становленню національного» [8, С. 770]. Це енциклопедичне визначення слід доповнити коментарем щодо розуміння сучасним суспільством «національного виховання». Це, в нашому розумінні, державне світське виховання і освіта, що гарантується Конституцією України і Законами України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту». На часі створення цілісної системи національного виховання, що передбачає її наукове обгрунтування, перегляд змісту стандартів державної освіти, створення (доповнення змісту) підручників та навчально-методичного матеріалу для освітянських закладів, матеріально-технічне забезпечення навчальних закладів, підготовка нових педагогічних кадрів і перепідготовка і атестація  педагогів-практиків на основі нових програм, де чітко окреслені завдання і основоположні принципи державної освіти і виховання. Такими завданнями можуть бути :

  • Формування національної свідомості, почуття гордості за свою державу Україна;
  • Утвердження свідомості та почуття належності до великої політичної нації України;
  • Виховання відповідальності за долю своєї багатонаціональної Батьківщини;
  • Виховання толерантності та терпимості громадян України, як сталих рис національного характеру;
  • Виховання високоморальних людських чеснот: правдивості, справедливості, чуйності, співчуття, відповідальності за своїх батьків і майбутніх дітей;
  • Всебічний розвиток культури міжетнічного і міжконфесійного спілкування; подолання як неповажного ставлення до національних почуттів та традицій народів та національних груп, так і їх абсолютизації;
  • Виховання і утвердження на практиці ідеалів людинолюбства, ваги людських цінностей; уміння знаходити компроміси і шляхи вирішення проблем; освоєння технічних і гуманітарних досягнень людства;
  • Утвердження демократичних традицій українського народу, набутих в процесі історичного досвіду; перетворення поліетнічності і поліконфесійності України у потужну силу національного державотворення і досконалого громадянського суспільства.   

Таким чином, полікультурна освіта стає не просто складовою, а основою національної державної освіти. Її реалізація сприятиме формуванню у людей нового національного мислення, яке є результатом діалектичної єдності в свідомості особистості, її практичної діяльності по докорінній зміні етносоціального буття національного і загальнолюдського.

* додано і виділено автором статті

Використана література:

  1. Бесарабова И. С.Современное состояние и тенденции развития поликультурного образования в США: Монография.- Волгоград : Перемена, 2008 , 364 с.
  2. Болгарінова В. Культура і полікультурна освіта /Болгарінова В., Лощенова І. // Шлях освіти. - 2002. - № 2.-С. 3-6
  3. Голік Л. О., Клинченко Т. В., Красовицький М. Ю., Левченко Г. І. Полікультурна освіта в Україні // Завуч. - 199. - № 29/35 (жовтень) – С. 3-4.
  4. Енциклопедія освіти / [ за ред Кременя В. Г.]. - К.: Юрінком Інтер, 2008, 1040 с.
  5. Закон України «Про освіту» вiд 23.05.1991  № 1060-XII
  6. Кузьменко В. В., Гончаренко Л. А., Формування полікультурної компетентності вчителів загально-освітньої школи: Навчальний посібник . - Херсон: РІПО, 2006. – 92 с.
  7. Мала енциклопедія етнодержавознавства / [за ред. Римаренка Ю. І.]. – К.: Видавництво «Генеза»,Видавництво «Довіра», 1996. – 944с.
  8. Національна доктрина розвитку освіти / Книга вчителя української мови й літератури. – Х.: Торсінг плюс, 2006. – С.12-29.
  9. Савченко О. Я. Виховний потенціал початкової освіти / Олександра Яківна Савченко – К. : СПД Цудзинович Т. І., 2007, – С. 204
  10. Філософський словник / [за ред. Шинкарука В. І.] .- К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР ,1973. – 600 с.

 

Квасница И. Ю. Парадигма «поликультурного» в системе национального воспитания Украины.

     В статье обосновывается новый подход в определении парадигмы «поликультурности» как основы национального (государственного) воспитания в Украине.Проведена систематизация направлений развития и содержания поликультурного образования за рубежом и в Украине.     

 

Kvasnytsya I. U. Paradigm of «multicultural» in the system of national education of Ukraine.

     In the article new approach is grounded in determination of paradigm of « multicultural » as bases of national (state) education are in Ukraine.Conducted sistematizatsyya directions of development and maintenance  of multicultural  education abroad and  in Ukraine.

 

Стаття опублікована: Квасниця І. Ю. Парадигма «полікультурності» в системі національного виховання України. Збірник наукових праць «Педагогічна освіта: теорія і практика. Психологія. Педагогіка», Київ, 2009.

 

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER