SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

БЛОГ ІРИНИ КВАСНИЦІ

Квасниця І.Ю. «З історії становлення державної мови в Україні»

  • 21.02.2013 2011
  • Коментарі: (0)

з книги «Дітям про державну і рідну мову в Україні»

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики.

В головному Законі  України Конституції у статті 10 стверджено:

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Українська нація є титульною нацією в Україні і налічує більше 37 мільйонів осіб, що складає 77,8% населення країни. Титульна нація дала назву державі – Україна і визначила державною мовою – українську, як мову міжнаціонального спілкування на території Україна. У світі українською мовою розмовляють близько 72 мільйонів етнічних українців.

Українці мають більш як тисячолітню історію вживання рідної мови в різних сферах громадського і культурного життя. Давньоруська мова в добу Київської Русі була не лише мовою художньої літератури, літописання, а й мовою законодавства та діловодства, офіційного і приватного листування. Отже, вона фактично була мовою державною.

Після розпаду Київської Русі, Золотої Орди, з кінця ХІУ століття переважна більшість українських і білоруських земель опинилася у складі Великого князівства Литовського. Сформована на давньоруській основі українсько-білоруська літературна мова функціонувала в законодавстві, судочинстві, великокнязівській та князівських канцеляріях, державному і приватному листуванні. Становище руської мови,  як державної, закріпилося у Статуті 1566 р. (т. з. Волинському статуті) — Зводі законів Великого князівства Литовського, де зазначено: «А писар земский по руску маєть литерами и словы рускими вси листы и позвы писати, а не инъшым языком и словы» (ст. 1 розд. IV).

Староруська мова мала статус, близький до державного, у ХІУ - першій  половині ХУІ ст.  на землях Галичини та Західної Волині, що  перебували під владою Польщі. Вона вживалася у судах і діловодстві, очевидно, на основі якогось акта-привілею, який не зберігся. Мабуть, існувала й домовленість про те, що королівське діловодство, яке стосувалося українських земель, мало здійснюватися також староруською мовою. Про це свідчить переклад староруською мовою т. з. Віслицького статуту 1357 року короля Казимира Великого — зібрання правових, насамперед карних, норм середньовічної Польщі та численні грамоти, які вийшли з королівської та приватних канцелярій, інших установ. Староруською мовою іноді користувалися татарські хани у дипломатичній переписці з польськими королями. Впродовж ХІУ – ХУІ століть староруська  писемно-літературна мова вживалася на державному рівні у Молдовському князівстві. Значна частина пам’яток староруського ділового стилю того часу походить з канцелярії правителів Молдови. Отже, староруська мова в часи середньовіччя мала функції міжнаціональної.

Укладена 1569 року в Любліні унія Литви з Польщею призвела до того, що майже всі українські землі перейшли до складу Польського королівства. Представники української шляхти (зокрема, Київщини та Волині) на Люблінському сеймі домоглися від короля привілеїв, які далі забезпечували функціонування староруської мови в офіційних ділових сферах. Наприклад, у привілеї шляхті Київщини (1569 р.) зазначено, що «в усяких справах їхніх судових, як позви, вписування до [актових] книг, акти і усілякі потреби їх, так і в судах наших замкових і земських, як і в канцелярії нашій коронній, декрети наші у всіх потребах наших королівських, у земських коронних до них листи не яким іншим, тільки руським письмом писані й відправлювані бути мають вічними часами». Проте з самого початку чинності привілеїв вони порушувалися. На Варшавському загальному сеймі у 1590 році посли від Волинського, Брацлавського та Київського воєводств домоглися нової ухвали про те, що на зазначених територіях юридичні документи «згідно з їх правом, руською мовою та письмом мають бути писані». Але й ця ухвала часто не виконувалася, і в юридично-ділову сферу дедалі більше проникають польська і латинські мови, витісняючи українську.

Після 1654 року – приєднання України до Московії* спеціального акта про державність руської (української) мови не було прийнято, бо функціонування її у генеральній, полкових, сотенних канцеляріях, у судах, ратушах — у всіх державних установах Гетьманщини вважалося природним. Листування Богдана Хмельницького з Московським царем Олексієм Михайловичем велося українською** писемно-літературною мовою, а Олексія Михайловича з Богданом Хмельницьким — російською.

На землях, що залишилися під владою Польщі, українська мова дедалі більше зазнавала всіляких утисків. У 1669 році було ухвалено постанову, що король давніх привілеїв дотримуватися не буде і всю документацію видаватиме тільки польською і латинською мовами. Постанову було підтверджено й на сеймі у Варшаві 1696 року. У ХУІІІ ст. українська мова тут майже цілковито зникла з офіційного вжитку. На українських землях, які опинилися під владою Австро-Угорщини, українська мова тільки час від часу з’являлася в офіційних цісарських та королівсько-цісарських документах і як державна згодом була зведена фактично нанівець, уживаючись іноді тільки у приватних актах. Викладання у парафіяльних школах читання і письма велися німецькою і польською мовами.

На Лівобережній Україні в державних установах українська мова збереглася до початку 80-х pp. ХУІІІ ст., коли царями Російської імперії було ліквідовано залишки автономії України. Відтоді аж до 1917 року на всіх історичних землях України, що були в складі Російської імперії, вона перестала функціонувати не тільки в державних установах, а й в освітніх закладах: друкування книжок українською мовою, крім художніх текстів та історичних пам’яток, було заборонене (Валуєвський циркуляр 1863р., Емський акт 1876р. та ін.). Впродовж кінця ХУІІ до початку ХХ століття було прийнято більше 170 законодавчих актів, які в тому чи іншому вигляді забороняли вивчення і навчання українською мовою, сприяли ліквідації початкової (парафіяльної) школи, де б вивчали українську мову.***

Незважаючи на офіційні заборони і утиски українська мова розвивалася. У 1798 році виходить друком «Енеїда» І. Котляревського, від якої починає свою історію літературна українська мова. Наступні покоління письменників сприяли виробленню її норм – Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ'яненко, Тарас Шевченко. У 20-40-х роках ХІХ століття починають з'являтися перші граматики української мови (О. Павловського, 1818 р.), словники (П. Білецького-Носенка, 1840 р.). Загалом, протягом ХІХ століття виникло більше 50 правописних систем і граматик.

Перший фонетичний український правопис було видано у 1-му томі "Записок юго-западного отдела Русского географического общества" 1873 року. Його уклали Павло Чубинський (згодом автор гімну України) і Михайло Драгоманов.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття – золотий вік розвитку української літературної мови. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Драгоманов, Василь Стефаник, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Борис Грінченко створили філософські, педагогічні, поетичні, прозові, драматичні твори українською мовою. Розвиток сприяв самоідентифікації українців і перетворення його з етносу у народ – націю.   

 Українські школи, українська преса і книговидання найбільшого розвитку набули в Австро-Угорщині (навіть у часи найбільших національних і мовних утисків). А в січні 1919 року законом Директорії Української Народної Республіки українська мова була проголошена державною із забезпеченням прав мов національних меншин. Такий самий Закон ухвалила (15 лютого 1919 року) Західноукраїнська Народна Республіка. Державність української мови була утверджена згодом і на Закарпатті — в конституції Карпатської України, прийнятій 15  березня 1939 року.

Статус української мови, близький до державного, гарантувався «Положенням про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури», затвердженим ВУЦВК та РНК УСРР

6.07 1927 р., в якому зазначалося: «Відповідно до переважного числа людності УСРР, що говорить українською мовою, брати як переважну мову для офіційних зносин українську мову» (розділ І). «Положення» забезпечувало рівноправність мов усіх національних меншин України. Однак з 30-х pp. до жовтня 1989 року воно не виконувалося, що спричинило обмежене використання української мови як державної й призвело до звуження її функцій на більшій частині території України, до гальмування природного розвитку її системи, вдосконалення функціональних стилів. Усе це неминуче вело до денаціоналізації українського народу, гальмувало його національно-духовний розвиток. У зв’язку з цим громадськість республіки дедалі наполегливіше порушувала питання про необхідність надання українській мові статусу державної.

 Особливо велику активність у цьому плані розгорнуло Товариство української мови ім. Т. Шевченка (утворене в лютому 1989 році). 28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», в якому сказано: «Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя» (стаття 2 розділ І). Разом з тим, у Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей, які проживають в Україні. Було складено й затверджено урядову програму розвитку української та інших мов України до 2000 року. В ній передбачено утвердження української мови як державної поетапно в різних регіонах країни. І сьогодні програма утвердження української державної мови потребує реальної підтримки уряду України. Прикладом можуть слугувати Франція, Італія, Індонезія, Сполучені Штати Америки і їх шлях по утвердженню державної мови.

Для реалізації статті 10 Конституції України в 1997 році утворено Раду з питань мовної політики при Президентові України й департамент із здійснення мовної політики при Державному комітеті України у справах національностей та міграції. Постановою Кабінету Міністрів України цього ж року затверджено «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови». Робота в цьому напрямку в наш час потребує серйозного коректування з боку уряду України і органів місцевого самоврядування.

Стан державної мови, рівень володіння нею, поширеність у різних сферах життя — усе це показник цивілізованості суспільства.

Україна майбутнього – це демократична європейська держава з високорозвиненим громадянським суспільством, яке творитимуть наші діти.  

 

 

 

* Лише з початку ХУІІІ століття Московія починає називатися Росією. Московський цар Петро І видав спеціальний циркуляр для послів, у якому наказувалось: «...Во всех курантах печатают государство Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие перестеречь, дабы печатали Российским, о чем и к прочим дворам писано…»

** У ХУІІ столітті із староруської мови виділилися білоруська і українська мови і почали свій шлях у розвитку власне літературної і ділової мови.

*** 100 років на території Східної України, що входила до складу Російської імперії була заборона на існування парафіяльних шкіл, де дітей навчали читати і писати українською мовою.

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER