SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

БЛОГ ІРИНИ КВАСНИЦІ

Квасниця І.Ю. "Обряди виплітання весільного вінка"

  • 19.06.2012 2011
  • Коментарі: (0)

 

Анастасія Квасниця

Стаття із книги «Традиції та звичаї українців», т. 2 «Літо»,

автори І. Квасниця, А. Квасниця

 

Весільні обряди України

і передшлюбне дійство «виплітання вінка»

 

Весільний вінок в обрядодіях українського весілля відіграє таку саму роль, як біле покривало (фата в росіян, вельйон у поляків). Цим покривалом покривали молоду, коли вели до шлюбу, «щоб захистити від лихого ока». Після вінчання молодий піднімав край покривала, щоб відкрити обличчя молодої дружини, поцілувати її й показати усій родині. В українців таку роль відігравав і відіграє вінок. Обряд «вінкоплетин» чи «виплітання вінка» ще називається барвінковим обрядом. Він є дуже давнім за своїм походженням. За значенням і символікою він тотожний коровайному обрядові, який і донині побутує на більшості території України.

У Прикарпатті й Східному Поділлі весілля починається з обрядового збирання барвінку і виплітання з нього вінків окремо для молодої (в домі молодої у «Дівич вечір») і для молодого (в домі молодого у «Парубочий (княжий) вечір»). Зелений барвінок — символ кохання, що не в’яне.

Уранці у п’ятницю перед «Дівичим вечором» молода разом із дружками ішла до лісу («в дубину») збирати барвінок. Там вони збирали барвінок і співали пісень.

 

Ходили-смо в дубину

По червону калину.

Калини ни нарвали,

Барвінку назбирали.

Барвінку, барвіночок,

Маруси на віночок.

Най сі матінка кає,

Що мене замуж дає

Такую молодую,

Косоньку золотую.*

 

Потім гостилися просто в лісі «під дубиною», били склянки, залишали хліб і йшли до хати молодої. Там на них чекали поважні жінки-«поплетниці» із роду нареченої, і найстарша з них просила благословити маму виплітати весільний вінок.

Благослови, Боженьку, (2 р.)

І ти, рідная ненько.

А матінка їй мовить:

«Най тя Бог благословить,

І пречистая мати (2 р.)

Буде нам помагати.

Буде нам помагати. (2 р.).

З барвінку вінок вививати.

На твою головоньку (2 р.)

В щасливу годиноньку».*

 

Потім починали плести вінок із барвінку на голову нареченій, вити «долю» із барвінку на весільний стіл. Всі дії плетільниць супроводжувалися піснями, в яких від імені дівчини прощалися із її «дівоцтвом» та дякували батькові та матері за добре виховання дитини.

 

Готовий віночок, готовий. (2 р.)

Лагодь же, матінко, червоний. (2 р.)

 

Хоч би червоний, хоч би два, (2 р.)

Бо то вже дитина не твоя. (2 р.)

 

Бо то вже того пана, (2 р.)

Кому рученьку дала.

 

Вчора дала на столі, (2 р.)

А завтра на престолі.*

 

Молоду садили на пікну діжу, яку ставили догори дном і вкривали кожухом, і вдягали на голову барвінковий вінок. У вінок вплітали ще білі дрібненькі квіточки та від сорока до ста білих та кольорових стрічок. З цього моменту суворо стежили, щоб усього на весіллі було парне число. При цьому співали:

Наш віночок бренькоче,

Викупитися хоче.

Не за маленькі дари,

За великі доляри.

 

Кину барвінком по стану,

Своєму батеньку на славу.

Широкий лист, дрібне насіння,

Починайся, весілля!

 

У хаті молодого початок виплітання вінка благословляв староста і від імені молодого виголошував «прощу»:

«Просить той пан молодий насамперед Господа Бога, місяця ясного і сонця красного, свого тата, маму, братів, сестер, тіток, вуйків, нанайок, роду ближнього і дальнього, щоби-сте йому благословили барвінок на вінець».*

«Проща» повторюється тричі, й тричі староста вклоняється батькові-матері та всім присутнім. Потім виплітають вінок і коли накладають на голову молодому, співають:

 

«А з руточки дві квіточки,

Благословляю, синку, в щасливу годиноньку,

І отець, і мати своєму дитяті,

Своєму дитяті весілля зачинати».*

 

Тоді молодий, після благословення батьків, із дружками іде просити усю родину на своє весілля. Молода з дружками, заквітчана у вінку, теж іде просити родичів на своє весілля.

Першими на весілля запрошують рідних батьків.

У кінці весілля вінок із голови нареченої знімають старші жінки, чи свекруха, чи свашки (двоюрідні сестри з одного і з другого боку, які є достойними жінками). Перекладають весільний вінок, який тепер називається «дівування», на голову молодшої сестри і при цьому співають:

 

«Поглянь, сестрице, на мене,

Бо вже твоє «дівування» у мене.

Буду твоє «дівування» носити,

Буду тебе на весілля просити». (3 р.)

 

Після цього молоду пов’язують хусткою, і вона офіційно стає молодицею, тобто заміжньою жінкою. А весільний вінок зберігає мати нареченої разом із віночком, що його клали на голову дівчинки під час хрещення. Якщо надалі в молодої жінки будуть важкі пологи, то обидва віночки спалюють і обкурюють цим димом оселю і саму породіллю, щоб відігнати нечисту силу та забезпечити добре здоров’я молодій матері та її дитині. У давні часи до цього ритуалу дуже відповідально ставились, бо вінки спалювали один раз, а в подальшому житті жінка могла сподіватись лише на приязнь богів, дякуючи своєму благочестивому життю.

Правило, що його не порушували за жодних обставин: вінки дівчини — «хрещені», «дівоцькі» «весільні», «купальські», «русальні», «жниварські» — ніколи не передавали в чужі руки, на них не ворожили «на долю», а зберігали у матері. Коли мати помирала, ті висушені вінки із зілля передавали їх власниці. Якщо вінків не використовували заради лікування самої господині чи її дітей, то їх подрібнювали і клали разом із свяченим зіллям у подушину в труну. Коли господині вже не було в живих, або вона перебувала десь у далеких краях, то усі її вінки спалювали, а попелом посівали огірки чи іншу городину, але жодним чином не «пускали за водою», бо живій людині можна спричинити лихо або навіть смерть.

Що стосується ритуалів, під час яких ворожили на вінках «на долю» чи «вибір пари», то для такої мети виготовляли спеціальні вінки. «Купальські» кріпили на дубовій чи берестяній корі із спеціальним поглибленням для свічки, котру запалювали під час обряду. Як правило, дівчата домовлялися із хлопцями, і, «щоб не спокушати богів», парубки заздалегідь ознайомлювалися із витвором вінкового мистецтва своїх обраниць, щоб у купальську ніч безпомилково виловити той вінок, який треба. Коли побираються закохані серця, то на небесах боги веселяться і благословляють землю рясними росами і ранковими веселками. Бо гармонія у людей і природі відбивається у гармонії божественного світу.

Вінок як атрибут обрядового дійства проходить через усе життя українця. Сучасні українці ставляться до нього як до артефакту часів історичного романтизму. Але ми – українці маємо набагато глибший зв'язок із природою, ніж інші європейські, а тим паче американські народи.

І нехай фрагментарно, до кінця не усвідомлено, але ми користуємось вінками, що супроводжують нас від народження-хрещення до самої могили. І чи не від українців навчився світ проводжати в останню путь достойних людей, укриваючи свіжі могили квітами, сплетеними у жалобні вінки?..

Слід відзначити, який глибокий сакральний зміст було закладено у значення і доцільність використання вінка у різних ритуалах та обрядах українців у давні часи і у теперішній час. Багато ритуалів загубилось у мареві віків, але багато дійшло і до сьогодні. Можливо, ми не до кінця усвідомлюємо усю значимість сучасних обрядів під час хрещення, весілля, похорону людини. Але ясно одне, що в тих родинах, де дотримуються старовинних традицій, і життя складається по-іншому: і діти здорові (психічно і фізично), і члени родини досягають значних успіхів у кар’єрному та фаховому зростанні, і добробут завжди є в таких родинах. Це випадковість чи відпрацьована віками закономірність? Думаю, є над чим замислитися.

У сучасному світі чудо-технологій, штучного інтелекту й унікальних інформаційно-комунікативних систем планетарного зв’язку є щось таке, що лежить в основі усього існування людської цивілізації. Це «щось», на нашу думку, є саме сутність і важливість стану душі кожної людини і кожного народу загалом. І ми, українці, є насправді унікальним народом, який є автохтоном на своїй землі тисячі років і який зберіг свої традиції, звичаї, обряди навіть у ХХІ столітті.

Світ відкриває для себе Україну й народи, що живуть у цій державі. А ми можемо поділитись величезним багатством морально-етичних норм, що є властивими нашому народу і відповідають найвищим морально-етичним нормам усіх релігій. Ми можемо поділитись із світом нашим розумінням Добра, Миру і Злагоди, Роду і Родини, Рідної Землі — Батьківщини, умінням жити в мирі із сусідами і самими собою.

А все у нашому СВІТІ УКРАЇНЦІВ починається із віночка із чебрецю, м’яти та любистку, що опускають у першу купіль новонародженої дитини…

 

*Народна пісенність Підльвівської Звенигородщини; записала і впорядкувала Ольга Харчишин, Львів, 2005 р.

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER