SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:
+38 (044) 569-53-47
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

БЛОГ ІРИНИ КВАСНИЦІ

МАТИ І ДІТИ

  • 26.04.2018 2011
  • Коментарі: (0)

/з просвітницького курсу І.Квасниці

 «Таємниці родинного виховання»/

Не треба доводити героїзму воїнів, що захищають нашу Батьківщину. Не треба доводити таланту художникам, письменникам чи поетам – бо про їх талант свідчать їх роботи, які оспівують красу життя і навколишнього світу. Та найкращих слів і поваги заслуговують матері, що виконують свій материнський обов’язок, народжуючи і виховуючи своїх дітей. Щодня, щогодини вони пестять своїх малят, годують їх, пеленають, радіють першим крокам і першим словам. А чи може хтось порахувати сотні недоспаних ночей, коли дитина хворіє? Скільки тривог стискає материнське серце, коли відпускає мати дитину у дитячий садочок, відпроваджує у школу чи благословляє на службу в армію. І скільки б дітей не було, мати знову і знову проходить з ними навчальний курс школи. Кожній матері хочеться, щоб її дитина була досконаліша за батьків, була успішнішою і досягла більших висот у професії, була щасливою у родинному колі. Любов батьківська і материнська – велика.

Згадались народні легенди, від яких стигне кров у жилах?

Перша розповідає про одного юнака, який закохався у дівчину. Весь світ був в особі коханої. Дівчина ж вирішила перевірити його чи дійсно він так щиро її любить. От вона і каже йому: «Повірю, що мене любиш і вийду за тебе заміж, коли принесеш мені серце своєї мами». І, що ви гадаєте, убив той син маму, вирвав з її грудей серце і приніс коханій. Дорогою, ідучи через гору, упав і мамине серце випало з його рук та й покотилося в долину. Раптом юнак почув мамин голос з долини: «Сину, ти не дуже вдарився? Не обдер собі колін?» Це і є материнська любов – всепрощаюча і безмежна.

 Друга легенда розповідає про материнську науку і праведність батьківських рішень.

«Було це все про що я вас розповім  в дуже давні часи… Було це ще тоді, коли Бог творив світ і все, що в ньому є живе і неживе… Ото створив він чудо-дерево посеред моря-океану. А росло то дерево на острові, що тримало три риби-щуки величезні. А на цьому дереві з’явилися птахи різні. Старшими над птахами поставив Бог Сокола. Зібрав Сокіл усіх своїх підданих і каже:

– Ми всі народилися на цьому священному дереві. Кожен з нас знайшов собі пару і вивів пташенят. А тепер прийшла пора розселитися по всьому світу. Беріть своїх малят і летіть: чайки – ви будете жити біля моря, соловейки – вийте гнізда по гаях, орли – ви маєте міцні крила, то летіть аж до далеких гір, що за обрієм, а ви ластівки – тримайтесь ближче  до круч та людських осель.

– Добре, сказали птахи, зробимо як велиш!

Поклонилися своєму царю і пішли готуватися в дорогу . А була то така пора, що молоді пташенята лише на крило стали.

Першими полетіли шукати нову домівку чайки. Летять, летять, бачить батько з матір’ю, що діти притомилися, і сіли на воду… Човниками на воді хвилями гойдаються, рибкою годуються, відпочивають… І далі полетіли. Довго казка мовиться, та не скоро діло твориться… От вони і долетіли до берега, а там землі видимо невидимо… Є місця для всіх, щоб оселитися, та домівку собі збудувати…

Орли разом із пташенятами стали на крило і  довго чи коротко, а таки долетіли до тих далеких гір, що на суходолі аж за обрієм були…

Соловейки вирішили зачекати, допоки пташенята зовсім дорослими стануть і зможуть подолати далеку дорогу…

А  ластівки думали, думали і мати-ластівка до батька-ластівки говорить:

– Ти лети до берега і звий там гніздечко. Наші дітки ще в пір’я не вбралися, і нам треба буде їх на своїх крилах до нової оселі донести. До півдороги я понесу, а ти мені з того боку назустріч вилетиш, то я тобі пташеня й передам.

– Хай буде так як ти кажеш, – сказав та й полетів через море нову домівку будувати.

А мати з ластів’ятами залишилася,  працює день при дні від зорі до зорі. Треба і самій поїсти, і щось у дорогу запасти та й ластів’ят погодувати. А вони такі малюсінькі, ледве очка повідкривалися  і ледь-ледь у пір’я  вбилися.  

А тут час спливає, треба виконувати волю пташиного царя і до нової домівки забиратися. Узяла вона перше пташеня і летить понад морем. По морю хвилька за хвилькою летить, зеленими бризками на сонці розсипається .Внизу у хвилях морських риби з морськими кониками граються… Майже до середини моря ластівка долетіла й вирішила перевірити, чи добре дитина засвоїла материнську науку правди та справедливості. Отож ластівка свого синочка і питає:

– Скажи, сину, а якого ти роду-племені ?

– Я, мамо, ластівка, а племені пташиного.

– Добре, дитино. А скажи мені, сину, чи носив би ти мене отак як я тебе, коли я буду немічною і старою?

Глянув син униз, а внизу синє море піниться, хвилі в підводні скелі б’ються, піною вбираються . Злякався він і каже:

– А як же, мамо, буду вас носити, як будете старі та немічні!

– Ой, неправду кажеш! Не засвоїв ти материної науки, кривиш душею, серце брехливе на догоду маєш!

Сказала так… і випустила його з лапок просто у синє море. Повернула назад до первісного дерева за другим пташенятком. Узяла його і понесла через море. Летять вони летять, а море чорним зробилося. Вітер назустріч матері з дитиною віє повіває, пір’я на грудях парусом розвіває. Унизу потемніло синє море. Хвилі брови хмурять, білою піною свої коси убрали, по морській долині буруни розкидали. Долетіла ластівка до середини моря та й другу свою дитину питає:

– Скажи, сину, а якого ти роду-племені?

– Я, мамо, ластівка, а племені пташиного.

– Добре, дитино. А скажи мені, сину, чи носив би ти мене отак як я тебе, коли я буду немічною і старою?

Глянув син униз, а внизу синє море піниться, хвилі в підводні скелі б’ються, піною вбираються. Злякався він і каже:

–А як же, мамо, буду вас носити, як будете старі та немічні!

– Ой, неправду кажеш! Не засвоїв ти материної науки, кривиш душею, серце брехливе на догоду маєш!

Сказала так, і випустила його з лапок просто у синє море. Повернула назад до первісного дерева за третім  пташенятком. Узяла його і понесла через море. А на морі така буря почалася. Вітер виє завиває. Хвилі у високі буруни збиває .Почорніло синє море, піниться,  хвилями ластівку дістати хоче і з пташенятком навіки у глибинах морських утопити. Долетіла ластівка до середини моря  серце її кров’ю обливається, а свою дитину питає:

– Скажи, доню, а якого ти роду-племені?

– Я, мамо, ластівка, а племені пташиного.

– Добре, дитино. А скажи мені, доню, чи будеш ти мене носити отак як я тебе, коли я буду немічною і старою?

Глянуло ластів’я, а внизу море чорне та страшне, до берега ще далеченько… Та нічого не вдієш, треба матері відповідати…

– Ні, мамо, не буду я вас носити, коли ви станете старою і немічною. Буде в мене своя родина, свої діти, і не дай Боже, отакої бурі, то я своїх діточок носити буду, від бурі рятувати!

Сказало і очиці зажмурило… А ластівка усміхнулася і крізь бурю та ревище понад чорним синім морем свою дитину до берега понесла .

Незабаром їх зустрів батько і разом вони доправили своє єдине пташеня до нової домівки. Не картав він свою дружину ні словом, ні поглядом… Бо розумів, що материнська правда – вона одна . І не можна жити двома правдами на догоду ситуації. А сказати правду людям, сказати правду собі і жити за законами правди може тільки дуже сильна пташина. І, слава богу, вони таку дитину виховали… Значить в їхньому роду не померкне істина, дарована Богом… А Бог теж оцінив пташину материнську науку. Дотепер ластівка вважається божою пташкою, бо за живе вона по правді і дітей своїх так виховує…»

Дві легенди, дві крайнощі, але пам’ятаймо, що якщо хочемо добрий плід викохати, то мусимо докласти до цього своєї праці. Усе своє життя ми працюємо, одночасно сплачуючи борги і роблячи інвестиції. Насамперед сплачуємо борги моральні і фінансові перед своїми батьками. Бо був час і вони піклувалися про нас, оплачували нам освіту, одягали і годували. Тепер ми маємо піклуватися про них, забезпечуючи їм догляд і лікування. Щодо інвестицій, то ми піклуємося за своїх дітей, вчимо їх, доглядаємо, допомагаємо стати на ноги. І, безперечно, маємо надію, що на старості літ вони теж будуть опікуватися нами. То є ті інвестиції, які через років 40-50 мають стати нам у пригоді.

Але в житті часто бачимо інше. Син і дочка, маючи свої сім’ї, забувають про своїх батьків у холодній і неопаленій хаті чи квартирі. Так, вони дбають за своїх дітей, але ж де процент з тих життєвих інвестицій, що в них вклали батьки? Горе чоловікові чи жінці, життя яких спаскудило цей світ, краще б вони не народжувалися. Батьку-мати! Замисліться над цими словами. Діти учаться на прикладах нашого життя. Шануймо батька-матір, любимо свою землю і буде благословенною наша старість!

Ірина Квасниця

Член Національної спілки журналістів України

 

 

 

 

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER